Найдавніша релігія Китаю.

магниевый скраб beletage

Стародавні китайці створили своєрідну релігію, яку потім адаптують більш пізні релігійні вчення (конфуціанство, даосизм, буддизм). Але деякі відомості про цю найдавнішу релігію збереглися.

У давнину китайці обожнювали природу. Світ для них був сповнений божествами, які жили в кожному рівчаку, хмарці, на горі, у кожній будівлі тощо. Створення міфів у Давньому Китаї було досить своєрідним – ми зустрічаємо тут мало імен богів та міфологічних сюжетів, більшість переказів осмислено вже в сиву давнину як історію начебто реальних імператорів і правителів. Так, у найдавнішій китайській літературі (XII ст. до н.е.) змальовано царів-мудреців Яо, Шуня та Юя, котрі буцімто дали людям закони, навчили будувати на ріках греблі тощо; усе це – типові перекази про культурних героїв. Водночас це не виключає й можливості існування реальних прототипів: так, “нефритовий імператор” Юй-хуан був, вочевидь, реальною особою, але у міфі він покидає світ і стає володарем раю та пекла, судить усе суще та оберігає справедливість, а з певного часу починає вважатися вищим божеством пантеону.

 

Міф про творення світу

Спершу був темний водяний хаос, немов усередині курячого яйця. Майбутні небо та земля тут ще були змішані. Але втручання сил Ян (світло) та Інь (темрява) сприяло зародженню життя ¬– в особі велетня Паньгý. Він, зростаючи, відчув, що йому тісно й темно; тоді він ухопив сокиру (?!) й розрубав яйце навпіл; усе розділилося на верх та низ, на світле – Небо (Ян) та темне – Землю (Інь). Паньгу з'явився як людиноподібна істота, і з тіла його утворилася вся природа: дихання його – вітер, грім та блискавка, піт – дощ; коли він спить – ніч, коли відкриває очі – день. Після смерті тіло велетня стає землею з її горами, волосся – рослинністю. З його кінцівок утворилися чотири сторони світу, кожна з яких отримала свого власного божественного володаря. Люди ж народилися буцімто з блощиць на тілі Паньгу.

 

Проте інші міфи більше нагадують уже відомі нам сюжети; вони пов'язані з іменем богині Нюй-вá (“та, що впорядковує світ”). Нюй-ва підтримує космічну гармонію: коли раптом небо почало западати й невпинні дощі спричинили всесвітній потоп, вона відрубала ноги велетенській черепасі й підперла ними небосхил і створила загорожу з попелу спаленого очерету. Крім того, Нюй-ва виліпила людей з глини й встановила шлюб.

Типовим культурним героєм є її супутник Фу-сі, котрий винайшов для людей мисливство й рибальство, навчив користува¬тися вогнем для приготування їжі. Він також показав людям, як треба ворожити.

Спочатку Нюй-ва та Фу-сі були братом і сестрою. Згодом вони стали чоловіком і жінкою, аби відродити людство, що загинуло при потопі. Щоправда, їхні діти були не народжені, а виліплені з глини.

Як і в інших стародавніх релігіях, боги та герої зберігали типово тотемістичні риси; так, богиня Нюй-ва та її брат-чоловік Фу-сі мають поряд з людськими рисами риси змії.

Відбиток уявлень про світове дерево можна знайти в образі сонячного дерева (фусан), на якому живуть десять золотих воронів, десять сонць, дітей сонячної богині Сі-хе. Вважають, що зайві сонця – поетичний образ засухи. Їх розстрілює луком небесний стрілець І. Місяць символізували жаба й заєць – втілення пітьми й світла. Небесні сили – зірки, вітер, грім – були не лише породженням Пань-гу, але й мали власні божественні обличчя, інколи теж з рисами звірів .

У цілому ж Небо – Шанді було найвищим божеством, яке керувало усіма духами, що діяли в природі. Голова суспільства – імператор вважався Сином Неба (Тянь-цзі), бо отримував владу від Шанді. Тільки імператор у Китаї мав право вбиратися в одяг жовтого кольору – кольору сонця. Центром ансамблю, де жив імператор, був храм Неба. Жертви Шанді приносилися особисто імператором.

Землею ж володів Хоуту, що водночас був богом війни (йому приносили в жертву військовополонених) та володарем страхітливих (одноногих, триногих, однооких тощо) духів землі, гір і вод, що часто також мали нелюдські риси: черепах, риб і т.п.

Демонічно-руйнівний характер мали страхітливі, звіроподібні богиня Сіван-му (з хвостом барса й іклами тигра) та водяний дух Гун-гун, котрий завжди воює з духом вогню Чжу-жуном. Тут відбилися страх давніх китайців перед стихіями: адже, наприклад, повені зав¬жди приносили великі збитки країні й забирали численні людські жертви.

Світ з чотирьох боків підтримували окремі божества: Схід символізувався зеленим кольором, Південь – червоним, Захід – білим, а Північ – чорним. Боги китайців жили на священній горі безсмертя Куньлýнь і загалом насолоджувалися надлюдським щастям. Так, Сі-Ван-му, богиня Західного неба, володарює, за міфом, на краю світу, закінчується життя; у її краю раз на 3 тисячі років родять персикові сади, які дають “плоди безсмертя”, і всі боги збираються тоді до неї на бенкет.

Стародавні китайці вірили також у багатьох дрібних демонів і перевертнів, які шкодять людині. Так, Гун-гун був батьком синів-демонів, багатоголових зміїв і численних духів, яких боялися й відкупалися від них жертвами.

Водночас у численному пантеоні Стародавнього Китаю виділяється група богів, що подають радість і щастя. Найвідоміші з них – Шоусін, який забезпечує довголіття та благополуччя, та Будай-хешан, якого зображували у вигляді людини з мішком за плечима, у якому знаходилися різноманітні блага (пор. з давньогрецьким рогом багатства). Народженням дитини опікувався Чжансянь. Двері будинку стерегли меньшені, що закривали шлях демонам (пор. римських ларів і пенатів). Велика богиня Хе Сяньгу мала функцію покровительки домашнього вогнища (до її чеснот зараховували, зокрема, вміння обходитися без їжі – характерна риса, яка дає уявлення про рівень і стиль життя в Стародавньому Китаї).