РЕЛІГІЯ СТАРОДАВНІХ ГРЕКІВ

магниевый скраб beletage

 

Специфіка античного суспільства. Стародавня Греція була розташована на Балканському півострові та островах Егейського моря. Корінне місцеве населення було в старовину підкорене хвилями завойовників з Півночі (можливо, навіть з теперішнього українського Причорномор'я); так утворився народ еллінів (греків). Згодом греки почасти колонізували півострів Малу Азію (Іонія) та Апеннінське й Африканське узбережжя Середземноморського й Чорного морів. Типом державного буття тут був поліс – місто-держава; греки займалися землеробством і торгівлею. Серед полісів виділялися Афіни, Спарта, Фіви та деякі інші. У цих суспільствах розвивалися різні політичні моделі – від монархії до демократії; різнилися й моральні чесноти. Проте боги в усіх греків були спільні.

Особливості функціонування релігії в давньогрецькому суспільстві. Якщо в інших народів релігійно-міфологічна свідомість закарбувалася найперш у фольклорі, то в греків цей вид народної творчості був у зневазі (вважалося, що він годиться лише для гінекею, тобто жіночої частини дому, де бабусі розповідають дітям усякі байки). Ми погано уявляємо сьогодні найдавніший грецький фольклор. Жерці в Стародавній Греції займалися практичною справою жертвоприношень у храмах і не утворили, як у Єгипті, касти інтелігентів, яка займається священною книжністю. Давньогрецька релігія не має, строго кажучи, ані святого письма, на зразок Біблії, ані певного богословського викладу , і свідчення про неї ми знаходимо переважно у творах античних істориків, в образотворчому та поетичному мистецтві греків, яке досить вільно трактувало старовинні міфи й богів, через що в очах людей справді релігійних було підозрілим. “Багато небилиць про богів навигадували Гомер з Гесіодом!”– гнівався Піфагор. У своєму творі “Держава” великий філософ Давньої Греції Платон висловив думку, що поета (Гомера) треба уквітчати вінком слави за його талант і... вивести геть з “ідеального міста”: поети ж бо завжди вільнодумці й по-своєму, навіть зневажливо, фантазують про богів.

Значну роль у формуванні давньогрецької релігії відіграла також філософська думка: починаючи з натурфілософів (Фалес Мілетський, Геракліт Ефеський та інші), мислителі прагнули переосмислити давні народні міфи, підвести під них якусь раціо¬нальну базу (скажімо, ідея стародавнього міфу про Мати-Землю – Гею, яка народила Небо й усі інші істоти , стимулює вільні думки філософів про те, що, можливо, основу світу складає не земля; називають воду, вогонь або найдрібніші частки-атоми ). Піфагор, який створив особливу релігійну систему; Сократ, який дав поштовх критиці античної релігії й критичній думці взагалі; Платон, який висунув учення про світ матерії та світ ідей, що існують окремо, – ось хто стимулював розвиток античної релігії поряд з поетами й митцями.

Отож, відомості про грецьких богів і героїв, сюжети грецьких міфів дійшли до нас через призму пізніх творчих осмислень міфо-фольклорних джерел – поетом, скульптором чи філософом. Тобто ми маємо тут справу не стільки із загальнонародним поглядом на релігію, скільки з індивідуально-особистим її баченням. Саме це було найбільш слабкою стороною давньогрецької релігії, яка рано поступилася філософії, науці та вільним мистецтвам.

Індоєвропейська основа грецької релігії. Зі співзвуччя імен і функцій давньогрець¬ких богів і божеств інших індо¬європейців можна зробити висновок про колишню духовну єдність прагреків з прагерманцями, праслов'янами або мешканцями Ірану та Індії. Ми вже наводили приклад такого співзвуччя: Зевс -Дьяус-Ціу). Існують факти, що свідчать про стародавні зв'язки греків зі слов'янським світом .

Захопивши міста Середземномор'я, греки поступово перейняли їхню культуру, що була значно вищою за культуру напівдиких грецьких племен. Місцеву культуру середземноморців називають крито-мікенською (за назвами основних міст) або ж егейською (бо існувала вона в басейні Егейського моря). Егейці ж, будучи індоєвропейцями за походженням, очевидно, запозичили дещо від народів Сходу – єгиптян і хетів). Вони шанували як священну істоту бика, встановили ритуальні ігри акробатів з биком (пор. сучасну іспанську кориду): звідси грецький міф про Мінотавра, напівлюдину-напівбика, котрому приносили людські жертви. Але оскільки егейську релігію сприйняли лише перші племена греків, які оселилися тут і підкорили егейців, а наступні хвилі інших грецьких племен (дорійці, іонійці та ін. ) ту культуру й релігію зруйнували, то можна вважати, що рання стадія давньогрецької релігії почала формуватися лише з гомерівських часів, коли утворилася Еллада як така (VIII ст. до н.е.).

Народна релігія найдавнішої Греції. У старі часи греками обожнювалося все – вода, земля, дерева, небо, сонце, навіть звичайні камінці при дорозі. Наприклад, з камінців, які кидали селяни, відмічаючи свою дорогу, утворюється купка каміння. У якийсь момент у ній починають бачити “житло бога”, вона отримує назву – герма, а сам бог, що нібито існує в ній, може бути прихильно чи вороже налаштований до подорожуючого. Щоби привернути його прихильність, біля купки каміння роблять жертвоприношення; скажімо, хтось залишає їжу. Цю їжу з'їдає наступний перехожий, називаючи гермайоном. Згодом, у класичній Греції, ці божества-герми перетворюються на бога торгівлі й злодійства Гермеса, серед функцій якого збереглася також охорона подорожуючих .

У найдавніших віруваннях греків спостерігаються й риси тотемізму. Наприклад, засновник міста Афіни Керкоп був, за міфом, напівлюдиною-напівзмєю. Грецьке плем'я “мірмідоняни” виводило своє походження від мурашок: адже саме це слово означало “мурашка”. Цікаво, що й боги греків у давнину мали присвячених їм тварин: Зевс – орла, Гера – корову тощо. Жертвоприношення тварин часом бували вражаючими за масштабом (наприклад, гекатомба – жер¬твоприношення ста тварин одразу, або масові вбивства тварин на честь свята богині мисливства Артеміди). Це теж пам'ять про давні мисливські культи. А ворожбитські обряди на зразок розрубування навпіл живого півня, щоб була добра погода, – це вже спадщина первісного землеробства; звідси ж походить віра в дріад і німф – духів дерев і вод, сатирів – людиноподібних істот з рогами та ногами козла – втілення родючих сил природи, і т. п. (порівняйте “житніх” демонів германців і наших мавок і русалок). Шанувалися також рослини, пов'язані в міфах з богами (скажімо, олива – дерево Афіни).

Риси первісності спостерігаються також у вшануванні предків: вважалося, що непохований небіжчик не має спокою в загробному світі. То був зловісний і похмурий підземний світ, країна тіней, на які перетворювалися померлі, і лише кров жертв, принесених на честь померлого родичами й близькими на землі, могла тимчасово влити життя в таку тінь.

Відлунням первісних культур було й чітке розділення чоловічих і жіночих обрядів, які суворо виконувалися нарізно (до речі, знаменита заборона жінкам бути присутніми на Олімпійських іграх бере початок саме звідси). А ось землеробське вшанування богині родючості Деметри й виконання обрядів на її честь було справою чисто жіночою.

У найдавнішій Греції, яку складали окремі міста-держави (поліси), боги також були спочатку переважно місцевими. Уже згадувалося, що в Афінах шанувалася Афіна, яка дала своє ім'я місту. У Коринфі поклонялися синові Зевса Коринфу. На честь таких божеств споруджувалися особливі храми.

Можна вловити в цих переспівах спільні для багатьох міфологій світу архаїчні мотиви – про творення світу з яйця (у греків – срібного), про всесвітній потоп, від якого врятувалося в дерев'яній скрині подружжя Девкаліон та Пірра.

 

Міф про творення світу

 

За грецьким міфом, Земля-Гея народила Небо-Уран, і він став її чоловіком. Але шлюб був для Геї виснажливим: народилася група великих богів, що уособлюють космос і світоустрій (Крóнос – бог часу, його дружина Рея – богиня родючості, Гéліос – Сонце, Селéна – Місяць, Éос – Ранкова Зоря та деякі інші). Оскільки Землі важко було весь час народжувати все нових божеств, то вона просить Кроноса, аби він звільнив її від шлюбу з батьком Ураном. Кронос оскопив батька й викинув його геніталії в море , а сам став володарем світу. Проте, боячись, що власні діти скинуть його з трону, він поїдав їх при народженні, доки Рея не здогадалася врятувати молодшого сина Зевса, бога грози й блискавки, підсунувши безжалісному чоловікові замість немовляти каменюку в пелюшках. Зрісши в таємному місці, Зевс примусив Крона виплюнути своїх братів Посейдóна та Аїда і сестру Геру. Але Гея-Земля стала на бік Кроноса й народила тисячоруких титанів, які почали боротися із Зевсом та іншими молодшими богами. Проте переміг Зевс зі своєю блискавкою, і титанів було скинуто до Тáртару, підземних глибин, де вони ворушаться, викликаючи землетруси. З того часу молодші боги панують у всесвіті, живучи на Олімпі .

 

Риси первісного поклоніння природним стихіям і архаїчної жорстокості закарбувалися в найдавніших міфах стародавніх греків. Перекази про Матір-Землю й боротьбу олімпійців з титанами, постать змія Піфона, символа зла, котрого вбиває стрілою сонячний Аполон, – це найдавніший шар грецької міфології, подібний до міфів інших давніх народів. Але переважають пізніші сюжети, опрацьовані фантазією стародавніх поетів.

З часом з постатями олімпійського пантеону почали пов'язуватися й місцеві боги (тому, скажімо, Коринф і був осмислений як син Зевса). Бог гори Анхесма став Зевсом-Анхесмом, бог міста Крокеат – Зевсом-Крокеатом. Тобто спостерігається тенденція укрупнення місцевих богів і осмислення їх як прояв загальногрецьких, олімпійських божеств. Очевидно, уже в егейську епоху утворився загальногрецький пантеон, який виступає в поемах Гомера як такий, що вже цілком склався.

Олімпійська релігіїя та її антропоморфізм. Отож, завдяки діяльності поетів, митців і філософів на зміну найдавнішій народній релігії греків прийшла олімпійська релігія, де боги вже мають людську подобу і функції кожного більш-менш чітко визначені. Олімпійська релігія витіснила більш давні вірування, хоча й зберегла вшанування “старших богів” – Геї, Урана, Кроноса, Геліоса та ін. Найголовніші боги-олімпійці, віднявши владу в старих богів, почали правити світом: Аїд узяв собі підземне царство, Посейдон – морську стихію, а Зевс, зберігаючи функції громовержця, став царем богів і людей; сестра Гера стала його дружиною і правителькою світу; вона також і повелителька хмар та врожаю, цариця богів.

Деяких старих богів, на зразок Аполона й Артеміди, разом з новими міфологічними постатями, було трактовано як їхніх дітей. Це, наприклад, Афіна, діва-воїн, водночас і покровителька мудрості . Бог Гермéс, також син Зевса, мислився посланцем богів і розносив їхню волю по світу: він опікувався торгівлею, а також злодійствами, усякими шахрайством. Аполон та Артеміда – брат і сестра, діти Латони (або Лєто), – боги сонця й місяця . Згодом Аполонові надали роль покровителя мистецтв (Аполон-Музагет, поводир Муз, покровительок окремих мистецтв); Артеміда ж перетворилася на володарку полювання, але за інерцією зображалася з півмісяцем на чолі (можливо, це пам'ять про те, що колись полювали вночі). Арéс зробився кровожерним богом війни. Афродіта – богиня кохання та жіночності, сім'ї та материнства, шанувалася разом зі своїм сином Еротом, що забавляється, пробиваючи своїми стрілами серця людей і викликаючи кохання без відповіді). Пан – козлоногий володар худоби, народився таким неоковирним, що Гера скинула його з неба, і він почав жити в глухих закутках лісів, наводячи жах на людей. Гефéст – бог-коваль, покровитель усякого ремесла.

Разом з тим, греки запозичили деяких богів від сусідніх народів. Наприклад, Асклéпій – бог лікування (є версія, що цю постать греки запозичили в єгиптян – там колись обожнили покровителя лікування староєгипетського мудреця Імхотепа). Також землеробські божества – Демéтра та її дочка Персефóна, яку, за міфом, вкрав підземний бог Аїд і зробив своєю дружиною, але, зважаючи на горе матері Деметри, погодився відпускати останню на півроку на поверхню землі (очевидно, що Персефона тут є тим само божеством, що Тамуз для Месопотамії або Осірис для Єгипту). До культу землеробства спочатку був причетний і Діóніс (Вакх), який з часом “зосередився” на функції покровителя виноробства. Культи Деметри й Діоніса було введено в Греції правителями, які прагнули протиставити олімпійській релігії, що її сповідали аристократи, народних богів, пов'язаних із землеробством . Це відбило боротьбу царів і тиранів проти аристократії, їхню спробу спертися на народ. Служіння селян¬ським і чужинським богам бувало часом первісно-дикунським; наприклад, п'яні учасниці діонісієвих служінь розривали голими руками живого козла та з'їдали шматки теплого кривавого м'яса разом зі шкірою. Містерії на честь Діоніса з роздиранням козла перетворювалися на розгнуздану сексуальну оргію, учасники якої, обвиті виноградом, перепоясані живими зміями, з жезлами-тирсами в руках кричали: “Якх! Якх!” (або “Вакх” – одне з імен Діоніса), і це мало забезпечити врожай. Землеробські культи розповсюдилися швидко: селян було більше, ніж аристократів .

Неповторну роль виконували й дрібніші божества (dii minores грецького пантеону), які служили олімпійцям: Афіну супроводжувала Нíке, богиня перемоги; в Афродіти, окрім Ерота, був супутник Гіменéй, бог шлюбу; Ірúда – веселка, “посмішка богів”, знаменувала смертним прихильність божества; Гéба та Ганімéд розносили богам під час обіду нéктар та амбрóзію (їжу й напій безсмертних; порівняйте сому й хаому аріїв, “мед поезії” германців).

Деякі “другорядні” божества отримали величезну владу і над людьми, і над усіма богами, у тому числі й олімпійцями. Давні греки були фаталістами, і вважали, що доля кожної живої істоти визначена заздалегідь. Над усіма панує Рок, або ж Доля; її уособлювала богиня неминучості Ананке, яка тримала у своїх руках та обертала світову вісь. Вона була матір'ю трьох мойр, дочок Зевса, що визначали долю кожного – не лише смертних, а й навіть богів: Клóто починає прясти нитку долі окремої істоти при народженні, Лахéсіс продовжує цю нитку життя, Атрóпос перерізає цю нитку, що призводить до смерті . Мойри зображувалися найчастіше у вигляді старих жінок, причому кожна з них мала свої атрибути: Клото тримала в руці веретено, Лахесіс – мірку чи терези, Атропос – книгу життя або ножиці.

Спочатку своїх богів греки, як і всі інші народи давнини, мислили у вигляді первісних стихій або ж фетишів. На острові Крит, де народився Зевс, останнього шанували у вигляді каменя, загорнутого в пелюшки (пам'ять про підміну Зевса каменем, яку здійснила богиня Рея). Згодом каменеві стали надавати грубих рис людини, і лише через сторіччя виникли ті чудові скульптурні образи, які є взірцем для митців. Тобто в образотворчому мистецтві поступово відбувався процес надання богам людських рис. Паралельно те ж саме відбувалося й у поезії: у Гомера, автора “Іліади” й “Одіссеї”, боги і сваряться, і ревнують, і бувають підступними, злими тощо (тому й гнівалися на поетів релігійні мислителі). Боги давніх греків подібні до людей не лише за будовою тіла, вони мали й чисто людську вдачу. Так, Зевс був відомий своєю ласістю до жіноцтва, Гера – ревнощами; Гермес опікувався злодіями; словом – боги, як і люди, часто чинили несправедливості й неподобства. У пізньогрецькому мистецтві боги інколи вже просто перетворюються на карикатурні постаті (достатньо згадати відомий сатиричний твір Лукіана з Самосати “Розмови богів”).

 Людиноподібність, або антропоморфізм грецьких богів (від “антропос” – людина, та “морфос” – форма; тобто “подібність до людини”)я являє собою неповторну особливість давньогрецької релігії. У свідомості населення Стародавнього Сходу, яке успадкувало тотемістичні моделі кам'яного віку, боги мали тваринні риси або й були цілковито звіроподібними, що мало підкреслити їхню надлюдськість. Греки вперше здійснили “олюднення” богів. Грецький антропоморфізм принципово відмінний від східного світовідчуття: там усілякі чаклунства ставили мету: вивести душу з тіла і вселити її в інші істоти, тут між людиною та іншими формами життя не було різкої межі. А ось античний філософ Протагор жалкував з приводу того, що “людина є мірою всіх речей”, тобто вже не може сприймати світ очима звіра чи божества – цей кордон уже мислився як непорушний.

Герої в грецькій міфології. Культ героїв виникає в давню пору як шану¬вання предка (слово “герой” колись і означало “не¬біжчик”). Деякі з них засновували, завойовували міста або уславляли їх (Тесей, якого шанували в Афінах; Кадм, що заснував Фіви). Особливого значення набув у греків герой Геракл, що славився численними подвигами, якого оголосили в міфі сином Зевса. У його образі є риси глибокої старожитності (боротьба з хтонічними, тобто народже¬ними підземними глибинами, чудовиськами: лернейською гідрою, немейським левом; уже в колисці він задушив двох велетенських змій, посланих ревнивою Герою, аби задушити дитя Зевса від іншої жінки). Одночасно Геракл став і персонажем певних істо¬ричних (псевдоісторичних?) подій: так, він разом з Ясоном та іншими сміливцями відпливає до Колхіди (Кавказ) за міфічним золотим руном (шкірою барана). Здається, Геракла шанували як свого предка деякі племена греків ще з часів завоювання Середземномор'я.

Була тут і своя низка культурних героїв, благодійників людства: такий Триптолéм (буквально “потрійне орання землі”), який ніби приніс грекам культ Деметри. Навіть самі боги виступали в ролі культурних героїв: Афіна вчить людей прясти; Гермес винаходить терези, число й письмо; Діоніс навчає виноградарству тощо. Особливе місце тут займає один зі старших богів – титан Прометей, що вкрав у Зевса вогонь і дав його людям (за іншим міфом, Прометей навіть ліпить людей з глини). За це Зевс суворо карає Прометея, прикувавши його до скелі на Кавказі й посилаючи щоденно свого орла клювати його печінку.

Особливості грецького культу. У дослідженнях ХVIII-ХIХ ст. нерідко зустрічається хибна ідея, що давньогре¬цька віра від початку була суцільним культом краси. Але це помилка: найдавніше богослужіння греків було таке ж грубе й варварське, як у всіх народів давнини (пригадаймо роздирання на шматки живого козла). Та, безперечно, що згодом скульптори, архітектори, поети, музиканти й танцюристи багато зроблять для пишноти давньогрецького культу.

Храм, присвячений тому чи іншому богові, будувався в найкрасивіших місцях. На відміну від храмів Сходу, він не пригнічував людину своєю монументальністю, а був наближеним до росту людини – невеликим, гармонійним, немов частиною самої природи. Храм мав святилище та двір; у святилищі встановлювалася статуя божества, а на дворі приносилися жертви, звичайно – тварини або рослини, інколи вироби людських рук .

Релігійне почуття греків знаходило свій вияв у статуях богів-олімпійців, ідеальних за пропорціями, з відстороненим від людських пристрастей “олімпійським” виразом обличчя – незважаючи на ті людські риси й суперечності, якими наділяли їх поети.

Олімпійським богам жертвували тварин білого кольору, богам підземного царства – чорних. Олію або вино виливали на палаючий жертовник чи розбризкували з посудин. М'ясо жертовних тварин тут же з'їдалося самими людьми, а ось жертви напівбогам-героям спалювалися цілком.

Було у звичаї також омивання й прикрашання вінками з квітів статуй богів (пор. з індійською пуджею). Перед святилищами співалися гімни – дифірамби та пеани, танцювалися священні танці. Усе це відбувалося згідно з суворим церемоніалом.

Гімни-похвали богам мали часом велику поетичну силу. Ось “Гімн Зевсові” (з т.зв. Гомерівських гімнів”):

Зевсе, що поміж богами найбільший і кращий,

 до тебе співаю!

Громогуркотний, володарю-царю, суддя справедливий,

Любиш ти бесіди мати з Фемідою, що уклякає.

То змилосердься, Кроніде, уславлений і громозвучний!.

 

Релігійні процесії загальнонародного характеру (наприклад, відкриття олімпійських ігор) відправлялися не лише жерцями, а й вищими урядовцями держави. Жерці часто бували виборними особами, хоча нерідко посада передавалася спадково – від батька до синів. Жрець мав бути досконалим тілесно й служити взірцем чистого життя (тому інколи до служінь залучали дітей). У храмі зберігалася часом уся скарбниця держави (наприклад, в афінському комплексі Парфенон – святилищі Афіни).

У греків існували певні звичаї, пов'язані із вшануванням окремих богів. Так, на честь Гестії – богині домашнього вогнища – молоді, заходячи в новий дім, обов'язково приносили сюди тліюче вугілля з батьківської домівки. Паломники, що йшли вшановувати будь-якого бога, спочатку приносили жертву Гермесу (бог подорожуючих). На честь Гермеса на перехрестях встановлювалися чотиригранні кам'яні стовпи – герми, увінчані головою Гермеса, які народилися з архаїчних купок каміння.

Були також спеціальні релігійні свята, присвячені окремим богам. Наприклад, на честь Артеміди (богині місяця) відзначалися Муніхії, під час яких приносилися ритуальні жертви – коржики у вигляді півмісяця, прикрашені маленькими свічками.

Цікаво, що деякі з релігійних свят стародавніх греків збереглися до нашого часу. Так, і по сьогодні грецькі майстри відмічають свято мідників, Халкею – день, який у сиву давнину присвячувався Гефестові, богу вогню та ковальської справи.

Важливу роль у грецькій свідомості відігравав погребальний культ. Після смерті людина потрапляла в царство мертвих, у яке вводив душу Гермес. На березі підземної ріки Стікс на них чекав Харóн, що човном перевозив душу на протилежний берег (тобто в царство тіней). Небіжчик повинен був дати Харонові гроші, тому до рота померлого вкладалася дрібна монета óбол. У греків були розповсюджені дві форми погребального культу – спалювання (після чого прах вміщали в урну та клали в гробницю) та закопування. Після ритуального омивання тіла небіжчика розпочинався обряд прощання з тілом. На нього обов'язково запрошували співців, плакальниць, флейтистів, що супроводжували ритуал музикою, співом і сумними віршами. Родичі та знайомі часто під час прощання качалися по землі, рвали на собі одяг і волосся. Сам похорон відбувався найчастіше наступного дня, причому рано-вранці, до появи сонця на небі (щоби не образити Аполона-Сонце). Разом з померлим ховалося те, що могло йому знадобитися в потойбічному світі – зброя та кінь для чоловіків, прикраси – для жінок, ляльки – для дітей. У гомерівські часи існував навіть звичай спалювати на могилі родичів та слуг померлого. Тут прослідковується не лише турбота про покійного, але й страх, щоби він не повернувся за своїм добром. Після похорону як такого греки прощалися з покійним, тричі викликаючи його ім'я. Завершувалися заупокійні обряди поминальною трапезою, під час якої уславлювали небіжчика.

Але в міру того, як людська особистість почала виділятися з колективу грецького міста-полісу, виникли й особисті судження про богів, що далеко відходили від олімпійської віри.

Народна віра в олімпійців зводилася до принесення жертв і молитов-заклинань. Вона сполучалася з політичними акціями держави й швидко перетворилася на мертвий ритуал. Тому з'явилися течії, які прагнули оновити цю віру.

Релігія посвячених (містерії) та нові філософсько-релігійні вчення. Виникають містерії (від слова “міст” – посвячений), які розігрують міф у театралізованому вигляді, й учасники цих дійств, переживаючи певні почуття – начебто “бачать на власні очі” сакральні події – прилучаються до світу божественних сил.

Містерії на честь Деметри в Елевсині відбувалися вночі, у вигляді хороводів і співу, а потім переносилися до храму, де викрадення Персефони могли вже бачити лише “місти” (посвячені): це давало певність, що після смерті їхні душі не будуть просто тінями в царстві Аїда. а житимуть повнокровно, мов душа Персефони.

Але ці театралізовані видовища якщо й давали дещо серцю, то менше – розуму. Відтак виникла філософія, яка прагнула витлумачити прихований зміст олімпійської релігії взагалі та містерій зокрема. Особливо вимагав пояснення дикунський діонісійський обряд, запозичений від варварів-фракійців. Так виник орфізм, у якому поєдналися старовинні міфи про боротьбу олімпійців з титанами, історія Діоніса та сюжет про натхненного співця Орфея, котрий своїм співом примушував рухатися навіть каміння.

Орфей настільки був любий більшості богів, особливо ж Аполону, що йому дозволили забрати з царства мертвих свою померлу подругу Евридику. Вона тінню пішла за ним, щоби при виході набути тілесності. Але Орфей засумнівався, озирнувся – і Евридику назавжди забрав вічний морок. Орфеєві приписували “Поеми Орфея”, у яких викладено від імені міфічного поета нову релігію. Щоправда, чомусь не зверталося уваги саме на те, що Орфей якраз і був (за міфом) ворогом Діоніса, за що його, мов того цапа, й роздерли на шматки п'яні вакханки.

Учення орфіків полягало в тому, що вони різко про¬тиставили титанізм олімпійству. Згідно з цим вченням, Діоніс народився від Зевса та Персефони, дружини Аїда, Зевсового брата, тобто був неначе виведений із вічного мороку. Але титани, давні вороги Зевса, заманили дитя блиском дзеркала до себе під землю, і, роздерши на шматки, зжерли. Серце малюка врятувала Афіна й принесла Зевсові. Той, проковтнувши серце сина, пошлюбився з Семелою , яка понесла дитя заново. Та Семела почала вимагати, бувши вагітною, аби Зевс прийшов до неї у всій своїй пишноті. Коли той з'явився в блискавках, Семела від переляку передчасно народила й померла. Зевс мусив підібрати немовля й зашити собі в стегно, аби доносити. Вдруге Діоніс народжується вже зі стегна Зевса. Такі важкі пологи мали символізувати труднощі вивільнення душі (сома) з грубого й тілесного буття. В людині орфіки бачили вже два начала: титанічно-тілесне і божественно-діонісійьке.

Виникли орфічні таїнства, у яких оте шматування тварини вже подавалося як витончений священний символічний акт. Водночас орфіки вважали, що викупити гріх титанів може лише чиста людина. Після вживання м'яса жертовного цапа вони вже ніколи не їли м'яса, яєць та бобів (бо останні були в їхніх очах перевтіленням душ предків). Вони вважали, що після смерті матимуть вічну радість, тоді як усі інші зійдуть у морок царства Аїда.

Іншу секту – піфагорійців, яка багато в чому спиралася на орфіків, утворив відомий мудрець Піфагор (V ст. до н.е.). Як видатний математик, Піфагор вірив у те, що числа правлять буттям, що все у світі підпорядковано математичній гармонії (тобто тут утвердився погляд на світ як на космос, порядок, протилежний хаосу). Високо шанували піфагорійці й музику, у якій бачили магічне начало: використання при богослужінні й для лікування душі. Крім того, Піфагор вірив у метемпсихоз (переселення душ); він і загинув, бо не хотів тікати від своїх ворогів через бобове поле – не топтати ж власних предків...

Доля грецьких вірувань. Розвиток філософського вільнодумства в Греції рано зрушив позиції релігії. Уже натурфілософи (Геракліт, Демокрит та ін.), як ми пам'ятаємо, руйнували міф про Землю-Мати як початок усього існуючого. Але думки деяких грецьких філософів сягають не стільки обріїв атеїзму, скільки ідеї монотеїзму, наприклад: “Найстаріше з усіх речей – бог, бо він не народжений. Найпрекрасніше з усього – космос, бо він творіння бога” (Фалес Мілетський).

Особливу роль у руйнації старогрецької релігії відіграв Сократ, який впритул підійшов до біблійного поняття совісті , називаючи “демоном” той внутрішній голос, забороняв йому чинити зло. І це було незвичним для його сучасників, вважали: якщо навіть боги чинять добро й зло за настроєм, то чого ж вимагати від людей? Сократа стратили за сумнів в існуванні олімпійських богів і “введення нових богів”.

Надзвичайно велику роль в адаптації деяких позицій давньогрецької релігії майбутньою християнською філософією відіграло вчення Платона, який, пам'ятаємо, висунув вчення про не-матеріальний світ ідей, відбитком якого і є наш матеріальний світ. Ось його міркування, які начебто йдуть назустріч монотеїзму Біблії. Платон вважає творця цього всесвіту “благим”, він побажав, аби речі були схожі на нього самого, щоби все склалося добре і перетворив хаос на порядок. Платон стверджував ідею “єдиного неба”, а живі істоти розглядав як складені творцем з вогню води, повітря і землі, а проте такі, що мають душу “як пані і володарку тіла”.

Учень же Платона Аристотель, утримавши ідею “метафізики” (“того, що за матерією”), розробив вчення про ентелехію – тобто, про те, що форму матеріальної речі й визначає закладена в неї ідея. Він розробив систему логічних умовиводів (силогізмів), які широко використає середньовічна християнська філософія.

Віра в олімпійців була на якийсь час підтримана Римом, що панував над світом. Римляни побачили в грецьких богах двійників своїх власних і спробували поширити цю віру в усіх підлеглих землях. Були намагання ототожнити інших богів з греко-римськими. Але ця релігія вже не відповідала новій, звільненій від полісно-державного колективізму, особистій свідомості окремої людини.

Олімпійська релігія якийсь час опиралась християнству, але врешті-решт занепала. Були спроби відродити її в рамках культурно-митецької творчості (епоха Відродження, класицизм). Але все це не вийшло за межі суто митецької естетичної гри.