РЕЛІГІЯ СТАРОДАВНІХ РИМЛЯН

магниевый скраб beletage

Особливості римського суспільства. Найдавніший Рим був невеликим містом-державою в центрі Апенінського півострова, жителі якого, латини, боролися з іншими племенами та народами за вплив у краї. Це були й племена, нижчі за рівнем культури (сабіни), і високоцивілізовані народи (етруски, культура яких складалася під грецьким впливом). На відміну від найдавніших греків, що навалою рушили на землеробські цивілізації Середземномор'я, римляни самі утворили подібну цивілізацію, і Рим спочатку був аграрним та достатньо примітивним суспільством. Згодом римська держава стала домінувати на Апенінському півострові, а поступово – і в усьому Середземномор'ї, перетворилася на світову імперію, що не могло не вплинути на стан її духовного життя. Зокрема, свою релігію римляни, зачаровані прекрасними мистецькими формами грецького культу, добровільно ототожнили з релігією підкорених ними греків, що дає підставу для терміну “антична релігія”.

Автентичні римські вірування та культ у їхній еволюції. Власне, римську релігію часто сприйма¬ють як варіант грецької. У цьому ототожненні був свій глибокий сенс: римляни цілком вірно відчули індоєвропейську спорідненість двох пантеонів: наприклад, їхній Юпітер-громовержець та його дружина Юнона легко ідентифікувалися із Зевсом та Герою. Але водночас римські вірування від самого початку й до кінця свого існування значно більш практичні й менш поетичні, ніж у Греції. Тут добре пам'ятали, як саме вірували діди-землероби; тут – аж до вкорінення грецького впливу – не було поетів та митців, які б по-своєму трактували старовинні вірування. Звідси й наявність у релігії римлян багатьох архаїчних рис, що збереглись, незважаючи на всі грецькі впливи. Так, у римлян існувала віра в пúтеп (силу), подібну до манú первісних народів. Чого вартий хоча б Стéркул – бог гною, що ним удобрювали ґрунт.

Чимало в найдавнішій римській релігії визначалося сімейним культом, який довго зберігався в старих селянських родинах. Тут вірили в духів-покровителів роду – душі померлих предків, яких називали боги-мáни, покровителі сім'ї. Поряд з богами-манами шанувалися лáри та пенати. Лáрів (покровителів) було багато: лари мандрівок, лари перехрестя шляхів, війни й, нарешті, дому та сім'ї. Пенáти ж уособлювали комору із запасами їжі (реnus означає харч). Шанувався також знаменитий предок (наприклад, шляхет¬ний рід Клавдіїв, що дав навіть імператора, шанував свого пращура Клауса). Гіпсові маски пращурів висіли над домашнім вогнищем, і коли ховали чергового небіжчика, ці маски брали участь у погребальній процесії. Мертві йшли в царство Óрка (грецького Аїда), але доброчинні знаходили щастя на полях блаженних – Елíзіумі. Душі тих, хто вмер без імені, наприклад, у чужій землі, були небезпечні (лемури та лаври); їх вшановували під час спеціального свята лемурій.

У найдавніших римських віруваннях виразні й сліди тотемізму: достатньо згадати міф про близнюків Ромула й Рема, яких, залишених у лісі, знайшла вовчиця й вигодувала своїм молоком.

Відблиск старовинного вшановування вогню відчувається в культі Вести (у греків – Гестія), божества, яке не мало ідола-зображення, але вважалось за істоту жіночого роду (чи це не пам'ять про кам'яний вік та жінок біля вогнища?). Вогонь у храмі Вести, що не мусив ані на мить згаснути, протягом сторіч римської історії підгримували жриці-весталки (про них докладно – далі).

Роботою в полі й землеробською магією визначені стародавні заклинання-накази злим духам: не псувати зерна й загалом “завмерти” біля порога. Землеробським циклом визначені й свята давніх римлян, кількість яких сягала двох сотень. У грудні, напередодні посіву хліба, вшановувався Сатурн (сатурналії). У лютому святкувалися луперкалії (Луперк – вовчий бог, який вшановувався поряд з Фавном) на честь бога-покровителя тварин: юнаки в козлячих шкурах шмагали батогами жінок на вулицях: це мало забезпечити родючість полів і вберегти стада від хижаків. Бог Марс у найдавніші часи був богом весни, плідності, землеробства й скотарства: йому присвячено місяць березень (порівняйте російське “март”). У березні же на честь Мінерви (богиня одночасно мудрості, війни та міського життя) три дні відбувалися квинкатрії. У перший день учні звільнювались від занять і платили вчителям за навчання; у цей день не можна було воювати, а жертва богині приносилася безкровна – мед, масло чи печиво; тоді ж відбувалися й змагання читців та акторів. Другий день був присвячений гладіаторським боям. На третій день відбувалося освячення улюблених богинею сурм, без яких не обходилися ані війна, ані свято, ані похорон. Венера, що опікувала родючість землі й садів, мала свою учту – венералії – на початку квітня, разом з богом вина Лібéром; під час венералій жінки в миртових вінках ішли до храму богині, знімали з її ідола всі прикраси та омивали статую (як пам'ять про народження з морської піни) й, знову прикрасивши, уквітчували свіжими трояндами, миртом або маком. У квітні ж шанували й Церéру (Кереру), богиню землі (пересілії). Те ж можна сказати й про інші давньоримські сільськогосподарські свята: віналії, коли приносять у жертву виноград Юпітерові; консуалії – серпневе свято жнив; нептуналії на честь Нептуна, що повинні були відвернути загрозу посухи; вакханалії на честь Бахуса, які часто переростали в оргії, що нібито мали забезпечити плодючість полів.

З часом багато римських богів втратять своє сільське походження й ототожняться з грецькими. Самі римляни розрізняли батьківських та нових богів. Юпітер забуде про зв'язок із землеробством, котре спочатку, як бог грози, мусив опікати, і стане тотожним лише царю богів Зевсу. Марс буде усвідомлений як бог війни, аналог грецького Арéса. Венера залишиться лише богинею кохання, як її грецька посестра Афродита; її функції плодючості відійдуть на другий план. Римські боги наберуть елегантності своїх грецьких двійників і втратять зв'язок із селянським ґрунтом.

За прикладом греків римляни змінили стару ієрархію під проводом Юпітера, Марса та Квіріна (бога миру й спокою) на систему з дванадцяти богів. На чолі пантеону тепер стояли Юпітер, Юнона і Мінерва, до яких долучалися Веста, Церера, Діана (Артеміда), Венера, Марс, Меркурій, Нептун (Посейдон), Вулкан (Гефест) та Аполон. До них додавалися Сонце й Місяць, Оркус (Орк, Аїд) та дуже своєрідне старовинне божество Янус, котре зображувалося з двома обличчями: Янус відкривав двері для сонця вранці й закривав їх увечері ; згодом його стали вважати богом часу й початку року (російське “январь”). Усім буттям світу та смертю керували Парки – аналогія грецьких Мойр.

У найдавніші часи до римського пантеону зробили свій внесок і етруски, що колись панували на півночі Італії. Здається, від них прийшов Меркурій, якому буде надано рис грецького Гермеса.

Були в римському пантеоні й dii minores – менші боги, до яких належали дріáди (грецькі німфи), наяди (духи рослинності), духи води, та численні фавни, на яких роздробився образ колись єдиного божества лісів і полів Фавна. Цілий легіон таких “менших богів” опікувався найдрібнішими моментами життя людини: бог першого дитячого крику; богиня, що керувала першими кроками дитини; покровителька шкільних занять тощо; були боги дверей, порогу тощо. Кожна людина мала власного генія (чоловіки) чи юнону (жінки) як особистого ангела-охоронця. Були й такі божества, яких створила абстрактна уява: Удача (Фортýна), Мир (Пакс), Справедливість (Юстиція) та інші.

Найпершими об'єктами поклоніння були не статуї, а стихії й символи. Римляни вклонялися, як і найдавніші греки, Юпітерові – у формі каменя, Весті – у вигляді вогню, Марсові – у вигляді списа. Тобто можна говорити про риси фетишизму в римському культі. Так само спочатку місцем культу були не храми, а просто огороджені ділянки. Статуї і храми почали будувати під грецьким впливом. Але римляни винайшли новий тип круглого храму (ротонди) з куполом, передня частина якого була відкрита небові.

Якщо грецька віра вилилася в чарівні гімни й танці, розкішну архітектуру й скульптуру, словом, в естетично-художню діяльність, то римська релігія була сухим та суворим виконанням раз і назавжди встановлених обрядів і ритуалів, виголошенням старовинних заклинань, від яких не можна відступити. Виконували культові дії спочатку батьки сімейств. Глава сім'ї власноручно відливав з келиха або відсипав з тарілки дещицю для жертви предкам. Згодом жертвоприношення почали публічно здійснювати державні мужі.

Але з часом виник і цілий сонм жерців, які мали різні функції. Жерці розподілялися за колегіями. Уже в давні часи їх було багато. Понтифіки слідкували за плином календаря, щоб не було пропущене якесь свято і не переплутувалися молитви, присвячені кожному богові. Авгури ворожили, слідкуючи за польотом птахів і загалом за поведінкою звірів, а також за атмосферними явищами; вони давали свої поради перед будь-якою важливою державною справою. При цьому враховувалося все: наприклад, якщо це птах – то звідки він з'явився, що це за птах, на якій висоті летів, які звуки видавав тощо. Якщо результат ворожінь був несприятливим, то відмінялися усі важливі справи (збір війська, народні зібрання тощо). Гаруспіки ворожили по нутрощах тварин, які приносилися в жертву. Ворожіння вважалося несприятливим, якщо знаходили якісь відхилення від анатомічної норми. Феціали спостерігали за етикетом міжнародних відносин, оголошували, наприклад, війну тощо. Луперки – уже згадані хлопці в козлячих шкурах, організатори луперкалій. Фламіни були жерцями одного лише Юпітера, якому вони приносили жертви. Весталки, про яких писалося вище, підтримували вічний вогонь у храмі Вести, богині домашнього вогнища.

Відтак принесення божеству жертви увійшло в обов'язки жерців. Це завжди виглядало як урочиста церемонія. Жрець омивав руки і просив натовп замовкнути. Після молитви він сипав на голову жертовної тварини сіль та муку або лив вино. Далі помічники жерця заколювали тварину і спалювали на вогні її частину. Римляни вірили, що боги на небі люблять запах смаженого м'яса.

Життя служителів культу не було простим. Хоча вони користувалися повагою та багатьма пільгами, проте й покарання за найменше порушення правил тут було суворим. Так, скажімо, життя весталок було нелегким служінням божеству. У весталки відбирали найвродливіших дівчат 6-10 років з кращих римських сімей. На церемонії присвячення богині їм обрізали волосся (яке згодом вивішували на дереві, присвяченому Весті). Далі вони отримували білий одяг (ознаку невинності), який відтоді повинні були постійно носити. Протягом найближчих 30 років їм не дозволялося вступати у шлюб. Дівчата потрапляли на навчання, яке тривало 10 років, до старших весталок. Наступних 10 років вони виконували жрецькі обов'язки в храмі Вести, головним з яких було підтримування вдень і вночі вогню на вівтарі Вести (вогонь був символом її сили). Останніх 10 років перебування в колегії старші весталки навчали новопосвячених служінню богині. За порушення правил цих жриць суворо карали: якщо загас вогонь – то різками, а якщо вони втратили цнотливість – живцем замуровували, залишаючи їм запалену свічку та склянку молока.

Як і в інших народів, у римлян існував заупокійний культ, що дуже нагадував грецький. Римляни також або закопували в землю мерців, або спалювали їх. Якщо людина вмирала вдома, то хтось з близьких повинен був прийняти її останній подих, припавши до її вуст; потім гасили вогонь у домашньому вогнищі. Якщо померлий був знаменитою людиною, то організацію його похорону брали на себе служителі богині смерті та поховання Лібітіни. Якщо ж вмирав посполитий чоловік, то родичі мали повідомити відповідних чиновників при храмі Лібітіни про смерть члена сім'ї та сплатити подать богині, а похорон організовували вже самотужки. Як і в греків, у римлян після ритуального омивання тіла наставав час прощання з небіжчиком . На будинку, де знаходився померлий, кріпили гілки кипарису чи сосни (дерев, присвячених підземним богам). Окрім флейтистів і співаків, запозичених у греків, римляни включали до складу похоронних процесій також акторів і мімів (перші декламували вірші з трагедій, співвідносні з життям померлого, а другі зображували сценки з його життя – причому не тільки привабливі, а й такі, що акцентували недоліки небіжчика) . Також у похоронній процесії брали участь відповідно костюмовані актори, що гіпсовими масками, узятими з домашнього ларарія, представляли предків померлого. Після похорону відбувалися ритуальні жертвоприношення – у вигляді тварин, оливкової олії чи вина.

Культ царів та імператорів. Призначення на царський престол у римлян в найдавніші часи також пов'язувалося з певними сакральними ритуалами. Наприклад, при обранні римським царем Нуми Помпілія це посвячення, за розповіддю Плутарха, відбувалося так. Майбутній цар у супроводі авгурів та інших жерців зійшов на пагорб Капітолій. Тут старший з авгурів поставив його обличчям на південь і, ставши позаду й поклавши праву руку йому на голову, почав читати молитви. Жерці роздивлялися на всі боки, коли відбудеться якесь знамення. З правого боку з'явилися птахи, що було гарним знаменням. Тоді Нуму вдягли в царську мантію і привітали як улюбленця богів.

Згодом римляни вигнали царів і встановили республіку, якою правив Сенат. Але в І ст. до н.е., з розширенням світового значення Риму та численними війнами, у яких здобувалася ця перевага, владу в Римі захопили імператори, які, спираючись на чернь або армію, силою долали опір Сенату чи попереднього диктатора. З часом імператори забажали (за прикладом Александра Македонського), щоб їх вшановували як живих богів, встановлювали на площах їхні статуї та кадили їм фіміам. Тут відобразилася характерна римська віра в сакральність державної ідеї. Культ імператорів мав закріпити віру у святість держави та її установ, хоча на імператорському троні нерідко сиділи справжні моральні потвори на зразок Тиберія, Калігули або Нерона. Характерна деталь: при всій своїй показній вірі у святість персони імператора, прак¬тичні римляни, переконавшись, що деякі з них володарюють не більше року, знайшли дотепне вирішення: робилась велична статуя зі змінною головою, й, після чергового державного перевороту, на залізний стрижень, вмурований у шию статуї, настромлювалась нова голова. Сьогодні це здається смішним. Але сотні християн заплатили свого часу життям за відмову вшанувати такого ідола жменькою ладану, яку слід було кинути у вогонь, що постійно палав перед зображенням імператора, – це була перевірка і на політичну лояльність, і на віру в римські цінності взагалі.

Криза римських вірувань. Але криза античної релігії була неминучою. Досить згадати жерців-авгурів, які не могли без посмішки дивитися один одному в очі – вони прекрасно знали ціну свого ворожіння за польотом птахів ; пізніше навіть виникла приказка “посмішка авгурів” – як означення загадкової та підозрілої корпоративності. Пізні жерці нерідко знаходили такі підходи до богів, які межували з блюзнірством. Так, якщо людина обіцяла зробити богові гекатомбу (жертву 100 биків), то після успішного виконання бажання можна було замінити биків сотнею голівок... часнику. Не кажемо вже про обожнення імператора – цей культ був настільки відверто штучний і насильницький, що римські історики (Светоній, Тацит та ін.) не боялися писати про володарів світу гірку правду.

Розвинулося вільнодумство. Поет Квінт Енній (ІІІ-ІІ ст. до н.е.) відверто сміявся з віри в богів. Тит Лукрецій Кар написав поему Про природу речей, у якій висловив думку, що іменем античної релігії робилася безліч лихих справ (І ст. до н.е.). Історик Пліній Старший спробував, як колись Ехнатон в Єгипті, замінити особисто для себе політеїстичний пантеон самим лише поклонінням Сонцю.

Релігійна ситуація в епоху римського світового панування. Після походів Александра Македонського (IV ст. до н.е.) у світі поширився вплив грецької культури. Це явище стало називатися еллінізмом (нагадуємо: греки називали себе еллінами, а свою країну – Елладою). Особливо посилився авторитет усього грецького, як ми вже знаємо, після завоювання Греції Римом та визнання переможцями вищості грецької культури. А ос¬кільки Рим підкорив собі до початку н. е. майже весь тодішній цивілізований світ, то еллінізм поширився у всесвіт¬ньому масштабі, всюди зустрічаючи захоплення й пошану.

Римляни були віротерпимі й охоче йшли на ототожнення своїх богів із чужоземними, особ¬ливо ж після захоплення все нових і нових країн. Колись вони навіть вірили, що можна переманити чужих богів до себе й тим морально знищити супротивника. До нас дійшла молитва до богів міста Карфаген, складена римлянами під час облоги ворожої столиці, – у ній нападники запрошують богів Карфагена до себе, обіцяючи їм вшанування, храми та жертвоприношення. З часом, запанувавши у світі, римляни дозволили відправу деяких чужинських культів у своєму краї. Вони з цікавістю сприймали екзотичні служіння єгиптян Озірису та Ізіді, супроводжувані музикою й танцями, які відправляли жерці в чудернацькому білому одязі, що виголошували хитромудрі проповіді.

У Римі був утверджений культ Кібели. Її березневе свято стало уславленням міфологічного персонажа – юнака Атіса, що добровільно кастрував сам себе на славу цієї богині, втілення жіночості, – це означало

 

тимчасову відміну різниці між чоловіком і жінкою ; подібні карнавальні травестії навесні були поширені в старожитності – вважалося, що таке “перевертництво” відштовхує, обманює зиму.

Розповсюдився й культ іранського Мітри, який чомусь особливо вподобали легіонери. Мітра втілював ідею закону та справедливості. Містерії на честь Мітри включали, умовно кажучи, “хрещення” (омивання водою) та “причастя” – прийняття “святої їжі”. Мітра зображувався у вигляді героя, що вбиває бика: цей бик, створений Агура-Маздою першою з істот, був втіленням зла. Днем народження Мітри вважалося 25 грудня: день, коли сонце повертає на тепло; Отож Мітра мав також функцію сонячного бога й зображувався ще й з сонячним сяйвом навколо голови.

Зате дуже несприятливо ставилися римляни до віри юдеїв і християн. Вони не розуміли можливості існування безплотного Бога, всіляко насміхаючись з того, що в юдейському Храмі у Святая Святих ніякого ідола немає; було пущено слух, що там вклоняються ослячій голові. Крім того – й зовсім небезпідставно – підозріваючи цих вихідців зі сходу у ворожості до імперії .

Еллінізм, особливо ж у римські часи, сприяв певному духовному єднанню різних народів і культур. Зокрема на ґрунті еллінізму почалося об'єднання різних вірувань, ототожнення пантеонів інших народів з грецьким і римським пантеонами, встановлення синкретичних (об'єднуючих) культів. У багатьох випадках це мало реальну основу: згадаймо подібність богів усіх індоєвропейських народів. Але синкретизувалися навіть божества зовсім різних пантеонів. Характерний бог Серáпіс, культ якого встановився в еллінізованому Єгипті: у ньому було об'єднано риси Осіриса та Зевса. Дехто з мислителів цього періоду (Ямвліх та ін.) присвятили ідеї з'єднання різних богів чимало розумових зусиль.

Отож, на території Римської імперії все ширше розповсюджувалися й екзотичні вірування та культи неіндоєвропейських народів, які були різко відмінні від греко-римських. Ці релігії наскрізь просякнуті містицизмом. Часто-густо суттєвою відзнакою цих культів були магія та ворожіння, заклинання таємничих сил. Раціональна греко-римська віра не завжди так впливала на почуття людини, як ці східні вірування.

У цих культах, поряд зі щирим прагненням зрозуміти світ та божественні його начала, залишалося місця й для омани та шарлатанства. Жерці культів упевнено бралися ворожити та чаклувати, вдаючись до гіпнозу й усяких фокусів. Виник спеціальний літературний жанр – ареталогія, що розповідав про сходження богів на землю, про чудеса, які творили боги й напівбоги, про рятівників людства. У вжитку були всілякі амулети, талісмани, чародійні предмети.

Проте віра в старих богів щезала. Це з усією переконливістю довела, по-перше, перемога християнства, про яку ми будемо говорити далі. Більш того, спроба імператора IV ст. Юліана-Відступника, вихованого вже як християнина, але прихильника язичницької віри предків, повернути на місце старі культи й обмежити розвій християнства, закінчилася поразкою, оскільки колесо історії повернути назад неможливо.