ПСИХОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ

магниевый скраб beletage

 

Релігійний транс як змінений стан свідомості. Слово “релігія” (вiд лат. religia) означає в перекладі поновлення зв'язку. Іншими словами, суть релігії – встановлення контакту з потойбічним, причому цей контакт мислиться як споконвічно існуючий, лише тимчасово розірваний.

Те, що нам уявляється реальністю – наші тілесні нужди, наші повсякденні справи, любов і ненависть, прив'язаність до батьків і народження дітей, політична боротьба і ще багато чого, що здається нам єдиним сенсом життя, виступає при такому погляді тимчасовим і вторинним. Справжня, вища реальність для релігійної людини – це моменти богоспілкування, коли матеріальний світ розвіюється, мов серпанок, і ти опиняєшся перед обличчям божества.

Візьмемо, наприклад, структуру Біблії. При всій значності її як історичної книги, що фіксує ряд значних подій минульщини, вона побудована проте в першу чергу як ряд епізодів об'явлення Бога людям. Скажімо, Бог з'являється Авраамові, коли той має вже 75 років, але про його минуле життя немає відомостей – воно було до цього моменту несуттєвим .

Для того, аби опинитися перед обличчям цієї нової реальності, слід відкинути усе, що прив'язує тебе до життєвих цінностей, увійти в транс (буквально – крізь, тобто “крізь реальність”); світ релігії трансцендентальний (від лат. transcnedens – такий, що існує за межами реального. Якщо уста людини механічно промовляють слова молитви, а голова молільника зайнята повсякденними проблемами, якщо він не відчуває, що ця молитва кимось в інореальності “почута”, то про спражню релігійність тут не може йти мови. Це в кращому випадку належність до якоїсь певної релігійно-культурної традиції.

Сучасна психологія іменує релігійний транс зміненим станом свідомості: досвіди, проведені над людьми в цьому стані, свідчать про численні глибокі фізіологічні зміни в організмі – аж до рівня електромагнітного випромінювання, що його здійснює людський мозок. Часто в стані трансу людина не відчуває болю, не боїться смерті, може ходити по розпеченому вугіллю тощо. Все це ніяк не покривається поняттям “темний релігійний фанатизм”: свідомість, навпаки, працює з підвищеною енергією й точністю; емоції робляться надзвичайно бурхливими і водночас контрольованими з боку інтелекту тощо. Люди в стані трансу усвідомлюють себе прилученими до божества, піднесеними над обмеженістю звичайної свідомості.

Якби в релігії цього моменту не існувало, вона дійсно була б суцільним облуканням, “опіумом для народу”, темнота якого провокує психологічні маніпуляції й навіяння з боку корисних жерців або політиків. Легко кепкувати з якого-небудь шамана, який вводить себе в транс за допомогою галюціногенного напою й несамовитого кружляння під звуки бубну . Але подібний транс переживали – без бубна й наркотику – й особи, яких вважають за світочів людства й діяльність яких змінювала обличчя світу. Наприклад, транс, пережитий Мохаммедом, спричинився до виникнення світової релігії ісламу. Психологічно людина в стані трансу відчуває себе вміщенням божественних енергій.

Релігія та міфологічне мислення. Слід також усвідомити реальну роль в таких ситуаціях міфологічної свідомості, яка властива дологічному, первісному мисленню і являє для нашого сучасника альтернативу інтелекту. Так, хмара, що закриває сонце, перетворюється в свідомості первісної людини в страшного дракона; з цього світовідчуття народжуються поезія та інші мистецтва. Подібні образи лягають і в основу священної міфології у різних народів.

Дійсно, міфологічна свідомість фізіологічно ґрунтується в діяльності правої півкулі мозку, яка керує емоціями, в той час, як ліва півкуля спеціалізувалася в процесі еволюції на логічних операціях (у шульги, правда, функції півкуль мозку – протилежні). А колись, подібно, обидві півкулі мозку працювали “в режимі емоцій”. Отож для більшості атеїстів-раціоналістів релігія – це сфера суто міфологічної свідомості, “темних” емоцій та фантастичних образів, продукт “недорозвиненого” мозку. Релігійні уявлення ототожнюються з художніми образами, створеними фантазією. Світ релігії начебто прирівнянюється до світу поезії.

Однак насправді релігійна емоція, екстаз молитви й т. п. речі не вичерпують поняття релігії. Та й саме по собі слово віра, яке часто сприймають як синонім слова релігія , означає дуже складну психологічну роботу. Щоб зрозуміти ситуацію, звернемося до філософа І. Канта, який відомий, між іншим, афоризмом “Май відвагу користатися своїм розумом”.

Кант поділив речі на два розряди: такі, що вже осмислені нами (феномени) і такі, про яких ми й гадки не маємо (ноумени, або речі в собі). Оскільки велич Всесвіту не дає надії, що кожна людська істота протягом життя осягне існуючі реалії, лишається примиритися з тим, що знати нам дано дуже й дуже мало, що більшість існуючих реалій назавжди залишиться загадковими “речами в собі”. Незрозумілість світоустрію – вічна проблема людини, причому, як вчив старогрецький мудрець Зенон, чим більш людина пізнає, тим більш розширюється острівець її знань в неосяжному океані незнання, тобто – кордон стику з цим океаном.

Людина, яка заглиблюється в ці проблеми, часто доходить до розпачу від неспроможності раціонально пояснити світ. Та й нікому життя не вистачить, аби опанувати всі науки світу й створити логічну й, головне, правдиву картину реальності (пригадаймо стелажі бібліотечного книгосховища). Це породжує відчуття малості й слабкості людини, й воно не так вже й безпідставне. Раптова хвороба, втрата близьких, стихійне лихо, що забирає життя тисяч людей, незрозумілість власної долі й майбутнього в цілому – всі ці речі здатні зруйнувати довіру до світоустрою. Питання існування науковцями й досі не вирішені і вряд чи коли остаточно будуть вирішені, хоча скільки існує людство, стільки над ними ламають голову найвизначніші мислителі.

Кант прекрасно розумів цю ситуацію, отож і висунув принцип “потіснити розум, аби дати місце вірі” (т. зв. фідеїзм). Якби ми не вірили, що життя повз його трагічний характер, повсякденні труднощі та неминучу смерть, має сенс, слід було б одразу накласти на себе руки. Ірраціональне почуття довіри до існуючого порядку речей, надія на те, що ми просто не розуміємо до кінця його сенсу, сміливість жити, кохати й народжувати дитину, яку світ, можливо, прийме вороже, перекривають незліченність ноуменів, незнаних речей, дають оптимізм і надію. Різниця в тому, що атеїст довіряє цьому порядкові речей, приглушуючи емоцію екзистенціального жаху , а віруючі різних конфесій віддаються релігійному переживанню й прагнуть побудувати для себе систему теологічних доказів, які підтвердили б їхню віру.

До того ж розумова діяльність релігійними емоціями аж ніяк не паралізується: навпаки, в переважній більшості ситуацій люди прагнуть критично осмислити власний релігійний досвід, перевірити його доводами розуму. Так саме й виникає теологія, яка використовує раціональні методи доведення істинності віри. Зокрема середньовічна церковна схоластика є безпосередньою спадкоємницею античної фівлософії, в свою чергу, лабораторією, в якій вироблявся знаменитий європейський раціоналізм, зокрема, як відзначав знавець питання Б. Майоров, автор книги про середньовічну філософію, – раціоналізм позитивістського ґатунку .

Та емоції в релігії невід'ємні від розумування, й це означає, що тут діє не лише “розум”, а й те, що Л. Толстой назвивав “розумом серця”. Вважати такий спосіб пізнання й самовизначення людини в світі неповноцінним безпідставно. Скоріше вже суто раціоналістична, логічна модель світу, що базується на суто наукових уявленнях, які постійно змінюються, видається менш духовно повноцінною й, головне, менш “людською”.

Емоційно входячи в контакт з потойбічними силами, які, за уявленнями віруючого, владні над усіма відомими і невідомими речами, людина долає екзистенційний страх і озброюється особливого роду психологічним пізнанням, релігійним досвідом. Вона може обмінюватися цим досвідом з іншими – так формуються різні релігійні системи.

Зокрема міф не є “казкою” , це емоційне, поетично-образне узагальнення якихось значних для людини явищ реальності – як речей, що осягаються чуттєво, так і речей, які осягаються психологічно.

Побачити хмару, що закриває сонце, як страхітливого дракона, не означає суттєвого “перекривлення” реальності – адже сонце таки “ковтається” хмарою, стає страшно, холодно й непривітно. В основах своїх міф є пізнання, а не затьмарення того, що існує насправді.

Абсолютно не довіряти своїй психологічній роботі, від початку вважати її якоюсь химерою, немає підстав. Навіть у сфері розумово-логічної діяльності існує ряд речей інтелігібельних, не пов'язаних з конкретно-чуттєвим досвідом, які осягаються лише розумом, – наприклад, ідея.”У голові” (чи, якщо завгодно, “у серці”) осягає людина й такі речі, як добро й зло, моральність та неморальність, божество тощо.

Та й до “міфології” релігія, в принципі, ніяк не зводиться. Лише її ранні форми мають суто міфологічний характер. У розвинених релігіях величезну роль відіграє священна книга, теологічні коментарі до неї, літературно-писемне осмислення природи та історії тими чи іншими авторами; дослідницький момент осмислює, доповнює або ж і зовсім витісняє фольклорно-міфологічне начало. Зокрема це стосується т. зв. ревеляціоністських релігій (тобто “релігій об’явлення”, в яких не людина міркує про Бога, а, Бог, як вважають віруючі, сам відкривається людині) – юдаїзму, християнства та ісламу, для яких “характерне благоговійне преклоніння перед словом, книгою, особливого роду літературою, що, між іншим, вказує на те, що ревеляціоністські релігії можуть виникати лише в достатньо розвинених у культурному відношенні суспільствах” .

Особистий релігійний досвід та його значущість. Кожна людина переживає свій транс по-різному. Однак для неї особисто об'явлення, яке вона отримує, є істиною і знаком причетності до божественної волі й сили. Часто такий транс ров'язує справжні приховані можливості особистості. Національна героїня Франції Жанна д'Арк чула потойбічні голоси, які закликали її очолити війну проти загарбників-англійців, і якби вона тими голосами знехтувала, то лишлася б простою пастушкою, у якої голова не в порядку. Проте зауважимо, що зустрічається й немало випадків, коли людина впадає в хворобливу релігійну манію, відчувши себе покликаною, але нічого значного не здійснює.

Виникає питання, наскільки цей досвід потрібний оточенню, іншим людям. Слід сказати, що час усе розставляє по місцях. Маньяка, що вигукує в метро заклик покаятися, люди обходять десятою дорогою, й він щезає у безвісті. Жанну д'Арк спалюють на вогнищі – як “відьму”, але сьогодні Католицька Церква прославляє її як святу.

Творці (сакральних) священних книг часто вважають свої писання божественним об'явленням; їхні настанови часом лягають в основу великих релігійно-моральних систем планетарного масштабу. Мойсей, за його словами, отримує від самого Бога скрижалі з Десятьма Заповідями, за якими й сьогодні практично живе, незважаючи на численні коливання у вірі, світ християнської цивілізації. Апостол Павло, бувши спочатку гонителем християнства, переживає відіння, у якому він бачить сліпуче світло й чує голос Христа, який йому докоряє; (оточення ж бачить лише, що він впав з коня); після цього Павло стає полум'яним проповідником і навертає до християнства силу язичників. Ми вже згадували про екстаз Мохаммеда, який обернувся текстом Корану й народженям ісламу.

Та й на звичайному побутовому рівні “чужий”, не пережитий від початку особою релігійний досвід виявляється значним для багатьох людей – сім'я або, скажімо, недільна школа роблять тут свою непомітну, але дуже результативну справу. Дітей вчать молитися, подають їм основи віровчення, виховують в дусі релігійної етики тощо. Без цього не було б ані церков, ані інших релігійних громад, релігії як соціальне явище просто припинили б своє існування; все звелося б до індивідуальних екстазів.

У віруючої людини духовний досвід інших релігій викликає зазвичай природне зацікавлення, але до певних меж: мусульманин, наприклад, не може визнати Бога як Трійцю, або примиритися з тим, що у християнстві не вшановують Мохаммеда. Водночас християнин не може прийняти релігію, в якій Христові відводиться роль попередника значно більшого за нього Мохаммеда, заперечується, що Христос є втілення Бога, частина Трійці.

Поняття релігійної і не-релігійної духовності. При цьому для віруючого поняття духовного життя однозначно пов'язується лише зі сферою релігії. Прихильники всіх релігій сходяться в тому, що лише релігійне життя має статус духовності. Заняття ж наукою, переживання ж політичних ідей чи вражень від мистецтва, читання художньої літератури або відвідання естрадного концерту до цього кола не включаються. Вони мисляться як життєва необхідність, розвага або й суєтні, шкідливі заняття.

Світське ж розуміння духовності має, навпаки, широкий культурологічний зміст: до сфери духовного життя тут відносяться й переживання політичних ідей, науковий пощук або митецька творчість; бібліотека, клуб, театр, телебачення або естрада врівноважуються з храмом (дехто навіть вважає їх більш сучасними й “нормальними”, ніж молитви або церковна служба).

У крайніх випадках релігійні громади навіть вимагають від своїх адептів повного зречення світської культури, як це ми бачимо, наприклад, в сучасному Ірані, де релігійні фундаменталісти тяжко карають вільнодумців за порушення норм шаріату, де жінки знову наділи паранджу, а єдина в країні жінка-хірург з докторським ступенем змушена була залишити викладання у вузі. Однак в цілому в сучасному світі панує дух компромісу і вільного вибору або сполучення тих чи інших форм духовного життя.

Відмінність релігії від окультизму. Від релігії слід відрізняти псевдорелігійні форми духовного життя, в першу чергу – окультизм.

Окультизм має іншу назву: магія. В релігійних системах на першому плані – богоосягнення, піднесення людини до розуміння природи божества, пошана божества. Окультизм же наївно ставить людину начебто над божествами й демонічними силами; сенс його – теургія, тобо зв'язування волі божества заклинаннями або особливого роду операціями.

У першому випадку людина бажає піднестися до зрозуміння вищих від себе речей; в другому – просто прагне їх використати для суто людських, земних, часто свавільних і навіть темних цілей: не лише, скажімо, досягнення здоров'я, багатства або успіху в коханні, але й порчі, знищення ворога тощо.

У деяких архаїчних релігіях магія, за інерцією первісних уявлень, посідає шановане місце (наприклад, в індуїзмі ). Та, як правило, розвинені в моральному відношенні релігійні системи окультизм заперечують або забороняють, і маг, як відзначає класичне релігієзнавство, незмінно виступає ворогом жерця релігії. Більш пізні релігіх також містять певну формальну інерцію магічних церемоній (причастя в християнстві)

У нашому нерозбірливому сьогоденні окультизм, проте, щедро змішується з власне релігійним досвідом і становить примхливий синтез . Так, в останні роки спостерігається надзвичайное поширення вчення теософів (Блаватська, Рерихи та ін.), що підносили серед інших релігійних систем в першу чергу досвід індуїзму та буддизму, у яких окультним заняттям відводится вельми шановане місце . Прихильники такого змішання утворили, наприклад, в лоні Московської церкви справжню секту, яку нинішній патріарх Московський Алексій ІІ мусив відлучити від церковного організму.

Суть окультизму – взяти від прихованих сил світу силоміць якмога більше, нічого не даючи взамін. Людина тут не “комплексує”, не мислить себе недосконалою й прагне панувати в світі будучи такою, якою вона є (точніше, не піддає сумніву значність власного “я” ). Суть релігії – пізнання природи потойбічних сил, відділення добра від зла, вшанування божеств та встановлення моральної системи, зречення гріха й покута-очищення.

Свобода совісті і релігійна традиція. Релігії, з'єднуючи людей, віддавна творилися й сприймалися не тільки окремими особами, а й цілими суспільними групами й навіть народами. В старі часи великі суспільства були в національно-релігійному відношенні достатньо однорідними. Скажімо, всі росіяни були православними, всі поляки – католиками, всі татари – мусульманами тощо. Географічна, історична та політична ізольованість народів спричинилася до міцних кордонів між цими спільнотами. Перехід, скажімо, православного в іслам або юдаїзм був величезною рідкістю й часто супроводжувався жорстокими репресіями.

В сьогоднішньому світі, попри природне прагнення зберігати батьківські традиції, спостерігається й рух ідей, зростання інформованості й свободи вчинку. Та й батьківська спадщина давно вже не однозначна: серед українців, наприклад, здавна є не лише православні, а численні католики, протестанти, атеїсти. Вибір віри або невір'я перестає бути справою громади й має характер особистогї позиції. Сьогоднішнє супільство стає дедалі більш терпимим до того, що в ньому з'являються буддисти чи кришнаїти, ба, навіть, адепти сатанізму.

Поняття свободи совісті вистраждане європейцями у численних релігійних війнах і рухах минулих часів; воно природне й для України, яка від початку була ареною релігійних конфліктів та пошуків компромісу. Сьогодні ця толерантність до чужої віри, яку намагався психологічно зруйнувати тоталітаризм, відновлюється. Це, зокрема, відбивається у законодавстві щодо свободи совісті, щодо відділенні школи від церкви тощо.

Не всяка, проте, релігійна традиція і не всяка релігійна новація сумісні з тим, що можна визначити як релігійна культура. Механічне урівняння примітивних вірувань чи догматики авантюрних псевдорелігійних груп з великими й розвиненими релігійними системами є виразом внутрішньої байдужості; таке урівняння несумісне з науковою совістю. Не можна спокійно урівняти християнство, іслам, буддизм чи індуїзм з скороспілою сектою, яка культивує “психоделіку” (наркотики) або відновлює архаїчні способи досягнення релігійного трансу (скажімо, людські жертвоприношення). Це було б повним запереченням морального прогресу людства й виразом духовної деградації.