ІНДУЇЗМ: ВЕДИЧНА РЕЛІГІЯ ТА БРАХМАНІЗМ (з ІII-ІІ тис. до н.е.)

магниевый скраб beletage

 

Найдавніше населення Індостану та його вірування. Індія –край, багатющий з погляду природних умов і культурних традицій; народи його здавна сповідають безліч різноманітних релігій, основна маса яких склалася ще в сиву давнину. Територію півострова Індостан заселено з часів кам'яного віку, і в деяких регіонах життя здавна набуло рис цивілізованості (цивілізація Мохенджо-Даро, ІII-ІІ тис. до н.е.). Це було суспільство, засноване темношкірими тубільцями Індостану. Тут мали достатньо розвинене сільське господарство й інтенсивну торгівлю, будували добре сплановані міста, створили писемність та образотворче мистецтво.

Археологічні знахідки дають певне уявлення про вірування цих людей та тотемістичні корені останніх. Існує зображення рогатого божества з трьома обличчями в оточенні звірів. Божество сидить на троні в типовій позі “лотоса” й нагадує пізнішого бога індуїстів Шіву; три обличчя наче випереджують майбутню “індуїстську трійцю” – Тримурті (див. далі). Є й зображення божества з тулубом тигра, з голови якого проростає рослина. Схоже на те, що тут обожнювалися дерева, а також деякі тварини: буйвіл, тигр, крокодил.

Для цієї цивілізації характерний культ родючості. Знайдено багато статуеток, що зображують богиню-матір. Крім того, цей культ пов'язаний з богом-буйволом, якого зображували на троні; голова божества увінчана рогами. Центральна частина головного убору нагадує крону світового дерева. Водночас акцентувалася його чоловіча сутність, що означало його функцію – підтримувати та оновлювати життя. Божество це в написах позначалося як “Зірка”, або “Велика зірка” (тобто Юпітер); на рогах його вирізнялося 12 річних кілець, що означало дванадцятирічний цикл Юпітера, “рік богів”. Інші атрибути божества також мали символічний характер: шість великих браслетів означали владу на шістьма сезонами року, а шістнадцять малих – владу над світовим простором. По обидва боки від трону зображені тварини, що символізували чотири сторони світу (носоріг, слон, буйвіл, тигр) .

Розкопана археологами храмоподібна будівля з великим басейном свідчить про існування розвиненого культу й богослужіння.

Померлих ці люди ховали у вигляді очищених кісток у спеціальних посудинах, на яких зображено павичів, що проковтнули людські фігури. Нагадаємо, що обряд поховання кісток померлих після з'їдання тваринами плоті мерця виникне пізніше й у сусідніх іранських племен.

Загинула ця цивілізація приблизно в середині II тис. до н.е. під натиском арійських племен, які вторглися в Індостан з півночі.

Ведичний період. У середині II тис. до н.е. арії, про яких мовилось вище, запа¬нували в Індостані, підкоривши місцеву цивілізацію темношкірих. Завойовники говорили так званою ведичною мовою. Створені ними усні (згодом записані) пам'ятки релігійної думки називаються Веди . Десятки тисяч віршів Вед вчилися напам'ять оповідачами-ріші; згодом це стало справою жерців.

Найдавніші боги кочівників-аріїв, що понад усе шанували природу й скотарство, були переважно світлими постатями й уособлювали добрі природні сили. Усе в природі розглядалося аріями крізь призму власних занять. Зокрема святим було все, пов'язане з коровою, яка давала таке необхідне для харчування молоко (тотемістична риса).

Життя й мислення давніх аріїв можна уявити собі на прикладах з ранніх ведичних міфів. Кожне природне явище отримувало тут міфологічне пояснення. Наприклад, за міфом, велика посуха сталася тому, що де¬мон вкрав небесних корів і переховував їх у горах. І лише коли люди приготували верховному богові Індрі спеціальний жертовний напій, він кинув у демона блискавку й визволив отих небесних тварин, які пішли по небу, проливаючи дощ – небесне молоко, животворне начало буття.

Веди сповнені первісно-поетичного почуття природи. Ось гімн ночі, що являє собою високий зразок художності:

 

Підходить ніч. І дивиться на нас

Численними очима.

Одягла намиста-перлини.

Тобою, Вічна, сповнені

Усі долини й глибина небес.

Ти розсієш морок мерехтіннями.

Надвечір червоним корзном

Одягла ти сестру – Зорю.

Темрява налетіла нагло...

 

Боги ведичного пантеону. Найдавніші арійські божества породжені поетичним переживанням природи. Їх, за свідченнями ведичних текстів, чимало. До них зверталися, випрошуючи дітей, корів і всякі інші блага. Божества Вед – ті ж самі, що в інших народів індоєвропейської сім'ї. Ведичні арії позначали їх словом деві, що споріднене з латинським Деус (пор.: ведичний Дьяус – бог неба, а також наше слово “диво”). Богам протистояли ассури (злі демони), що втілювали всілякі негаразди. Є підстави вважати, що демонами ведичні арії стали також називати темношкірі народи, які траплялися їм по дорозі (наприклад, дáса – населення зруйнованих аріями міст цивілізації Мохенджо-Даро або рáкшаси – можливо, жите¬лі нинішньої Шрі-Ланки). Громовик íндра, який у найдавніші часи мислився головним богом, нагадує грецького Зевса, латинського Юпітера, германського Тора – одного з найвищих богів, чи слов'янського Перуна. Існує міф про боротьбу Індри з чудиськом Врíтрою (грозова хмара), який відобразив стародавні уявлення про дракона, що поглинає сонце. В Індри був ще один супротивник – Рýдра, також пов'язаний з грозою, батько вітрів. Поряд з громовиком Індрою та Дьяусом, богом безхмарного неба, виступав ще й Варýна (нічне небо; пригадайте процитований вище гімн ночі), який водночас був і богом космічних вод, а потім просто перетворився на божество моря; йому приписували також роль хранителя космічної гармонії. Бог сонця Сýр'я (пор. російське “сурик” – червона фарба) нагадує грецького Геліоса; богів сонця було кілька – поряд з Сур'єю існували Мíтра й Вíшну (останній з часом кристалізується в окреме величне божество). Богиня ранішньої зорі ýшас має відповідних божеств у греків (Еос) та римлян (Аврора). Окрім того, вшановувався бог вогню Агнí, богиня Мóкша (просвітління, мудрість; пор. слов'янське божество Мокошу). Згодом чимало богів Вед було забуто; деякі, як Варуна чи Вішну, змінили свої функції.

Веди – священні книги аріїв. Розпочалося складання текстів Вед ще в арійському середовищі епохи кочування (ІІІ тис. до н.е.). Вони виникли з пастуших пісень, у яких оспівувалась навколишня природа – це відома психологічна модель, за якою творить кочовий поет: що бачу, про те співаю. Веди колись цілком вчилися напам'ять (у кочівників-аріїв не було писемності). Це величезна маса текстів, які стали з часом запам'ятовувати люди, що спеціалізувалися на принесенні жертв. Ці тексти (гімни, пісні богам, заклинання) виголошувалися при відправі культу.

 

Уривок з гімну Варуні

 

О Варуна, якщо ми, смертні, перед обличчям небожителів творимо злочини й із невігластва свого твій закон порушуємо, не карай нас за гріх, о боже!

 

Після того, як арії осіли в Індії й нова цивілізація перейняла від вавилонян писемність (письмо деванагарі), Веди було в основній їхній масі записано мовою аріїв – ведичним санскритом (хоча деякі частини ще й досі побутують у глухих кутках Індії в усному вигляді).

Гімни, пісні богам і магічні заклинання утворили перший розділ Вед, що склався ще цілком стихійно. Це чотири великих підрозділи (самхіти): Риґведа (гімни богам), Самаведа (ті ж само гімни й пізніші пісні, розподілені відповідно до типів жертвоприношень), Яджурведа (гімни та жертовні формули разом з поясненням змісту жертвоприношень), Атхарваведа (більш як 700 магічних заклинань на всі випадки життя). Коментарі до самхіт – прозаїчні Брахмани, які містять міфологічно-ритуальні пояснення. До Брахманів прилучаються свої коментарі – Араньяки, до них “коментарі на коментарі” – Упанішади. Усі ці тексти вважаються священними (шруті), отриманими від богів найпершими мудрецями-співаками (ріші). Шруті доповнювались ритуальними, законодавчими, науковими трактатами. Завершення цієї роботи відбулося в 1-й пол. І тис. до н.е. Читати й вивчати Веди могли спочатку лише чоловіки, і то – з привілейованих (білих) прошарків населення .

У гімнах Вед часом важко відділити постать одного бога від іншого. Очевидно також, що в аріїв не було спочатку уяви про єдиного верховного бога: ймовірно, кожне плем'я висувало на цю роль своє божество. Формули вшанування переходили від одної постаті ведичної міфології до іншої. Так, гімни славлять могутність найдавнішого верховного бога – громовика Індри. Згодом у Ведах з'явився бог Праджáпаті (володар живого), і поруч з гімнами Індрі вміщено гімн, у якому якості Індри вже подано як ознаки Праджапаті.

Інколи у “Ведах” змальовується світ як такий, що виник начебто сам собою, без творця, й усе існуюче постає немов сон. Неможливо зрозуміти, чи були тоді води або повітря; не було ні смерті, ні безсмертя, ні дня, ні ночі. Якась істота (Щось Одне) сама собою дихала в мороці, вкрита шкаралупою. Але коли вона “побажала”, то світ поділився на Сат (Те, що є) й Асат (Те, чого немає). Боги існують у тому світі, що є – Сат. Але ніхто не знає, чи саме собою зародилося Щось Одне; і навіть Праджапаті не знає, що його народило. Лише мудреці можуть зрозуміти те силою розуму:

Хто справді знає, хто зараз би розповів,

Звідки виник цей Всесвіт?

Боги з'явилися після створення його.

Але хто знає, із чого виник він?

Із чого виник цей Всесвіт,

Чи створив його хто, чи ні?

Хто бачив на найвищому небі,

Той справді знає. А якщо не знає?

..............................................................................

 Не було тоді нічого не-сущого, і не було сущого,

 Не було ані простору повітря, ані неба над ним.

 Що рухалося чередом своїм? Де? Під чиїм захистом?

 Що за вода була тоді – глибока безодня?

 

 Не було тоді ані смерті, ані безсмертя.

 Не було ознаки дня або ночі.

 Щось одне дихало, повітря не колишучи,

 за своїм власним законом,

 І не було нічого іншого, окрім його…

 Звідки ця істота з'явилася:

 Чи то сама себе створила, чи то – ні,

 Той, хто наглядає за світом у вищому небі, –

 Тільки він це знає – або ж не знає .

 

 (Ригведа)

 

Ведичний міф про створення світу

 

Водночас у Ригведі розповідається про первісне яйце, яке спершу обмивали космічні води. Бог Твáштар (ще один претендент на роль творця всього існуючого) створив Небо й Землю, форми всіх істот, а також бога Індру. Останній, напившись чарівного напою (соми), став сильним і розділив Небо й Землю, заповнив простір між ними, космічні ж води випустив на волю.

“Сонце – це Брахман – таке повчання. Пояснення цього: не-сущим було це [світ] на початку. Сущим було це. Воно стало. Воно обернулося на яйце. Воно лежало рік. Воно розкололося. Ці обидві частини шкарлупи стали – [одна] – срібною, а [друга] – золотою <...> Срібна – це земля, золота – небо” . Шкарлупа перетворилася на гори, жили – на ріки, рідина – на море. З цього народилося й Сонце [жовток?].

За іншим варіантом, боги на початку віків створили велетня Пýрушу. Потім вони вбили його, розрубали на частини, а з тих частин тіла створили весь матеріальний світ: сонце, небо, повітря, землю. За цим варіантом міфу людей та їх розряди було створено не з Брахми, а з Пуруші.

 

Культ у ведичних аріїв. Кочові арії не будували храмів і не мали ідолів, послу¬говуючись спаленням жертв на вогні. Звідси й особлива пошана до Агні як посередника між людьми та богами – тут відлунюється первісне шанування вогню, яке виникло ще в кам'яному віці.

Жертва вважалася найвищим подвигом людини. Бог Праджапаті, володар живого, усвідомлювався як покровитель жертв; згодом його навіть оголосять царем богів.

Рання індуїстська традиція храмів не знала. Центром культу був вівтар визначеної форми (у вигляді квадрата, прямокутника, півмісяця тощо), який сполучався з жертовним місцем – ягашала, – що являло собою ділянку утрамбованої (або вимощеної цеглою) землі. Індуїстський жертовний вівтар являв собою образ створення світу. Вода в суміші з глиною символізували споконвічні води та Землю, бічні перемички – повітря, що оточує Землю, тощо. Тут куряться пахощі, здійснюється пуджа – обряд вшанування статуї божества.

У І тис. до н.е. виникли численні ритуали, які були описані в спеціальних збірках. Так, у збірці “Ашвалаяна-Грихьясутра” детально визначається церемонія принесення жертви: “І де б він не побажав звершити жертвоприношення, нехай вибере майданчик розміром не менше стріли з кожного боку. Нехай обмастить його (коров'ячим гноєм) і прокреслить шість ліній: одну на західному боці (з півдня на північ), дві – на схід по обох її кінцях і три посередині. Нехай він окропляє це місце, встановивши вогонь і поклавши в нього поліно, розчистивши (землю) навкруги (вогню) і розклавши (священну траву); (вершить) кроплення мовчки в східному напрямку, у південному, західному й північному, закінчуючи північчю. Очищення жертовного топленого масла відбувається за допомогою двох цідилок. Дві (стеблини) трави куша довжиною у п'ядь, з нерозщепленими кінцями, які не мають внутрішніх пагінців, узявши з двох боків великим і безіменним пальцями так, аби долоні рук було обернено вгору, він очищає олію, обернувшися на схід, один раз вимовляючи мантру: “За вказівкою Савитара я очищаю тебе неушкодженою цідилкою, променями Васу, сур'ї”, (а) двічі мовчки” і т.д., і т.п. з виголошенням різноманітних мантр (заклинань) .

Культ також полягав у споживанні священного напою соми (можливо, хмільного чи наркотичного). Сóма – окреме божество, якому співали відповідні гімни.

У ведичному жертвоприношенні брали участь чотири головних жерці: хотар, читець гімнів Ригведи, які мали умилостивити богів; удхатар, який співав з текстів Самаведи; адхвар'ю, який вершив жертвоприношення, виголошуючи магічні формули з Атхарваведи; брахман, якому належало слідкувати за точним виконанням ритуалу, аби в обряд не проникло зло.

Засвоєння місцевих вірувань. Завоювавши “чорну” Індію, арії почали змішуватися з місцевим населенням, запозичаючи почасти його культуру та світогляд. Вони перейшли від кочового способу життя до осілості й землеробства, стали жити в селищах і містах. Багато тисяч місцевих богів і духів влилися в досить простий пантеон “Вед”, що обожнював на початку лише основні сили та явища природи. Величезний пантеон місцевих божеств було сприйнято як такий, що відповідає уявленням Вед про диференціацію деві та ракшасів – божеств і демонів.

Водночас боги (деві) не бувають злими. Цікава історія образу бога Шіви – повелителя процесів руйнації. Шіва (букв. “милостивий”) був спершу тубільним богом чорношкірої Індії, якого зображували у вигляді описаного вище втілення Юпітера ще в епоху Мохенджо-Даро. Але згодом він злився з ведичним Рудрою, богом бурі, й почав осмислюватися як батько всього, що зв'язане зі смертю та нищенням. Та смерть не є “зло”: де Шіва вдарить своїм тризубом, там гине все, що віджило, вивільняючи місце для народження нового. Титулом його стає Магадева – великий бог.

Ім'я одного з основних богів індуїстського пантеону – Крішна – також наводить на думку про тубільне походження цієї постаті, оскільки перекладається воно як “чорний” ; та Крішну ототожнили з арійським Вішну – богом весни та родючості, символом якого був білий цвіт весняної вишні (пор. наше “весна”, російське “вéшний”).

Від місцевого населення було перейнято й обожнення тварин (культ слона, мавпи, змії тощо); арії шанували як святу тварину лише корову. Деякі боги почали наділятися тотемістичними рисами (наприклад, бог мудрості Гáнеша, що зображувався у вигляді слона). Сама ідея ідола перейнята була вчорашніми кочівниками від тубільців.

Освячення кастової системи. Проте арійці з часом побачили, що можуть розчинитися в океані місцево¬го життя. Через те було висунуто ідею про чотири варни (буквально “кольори”), на які потрібно ділити суспільство: жерці (брахмани), воїни (кшартії), простолюд (вайшья) та нижчі, слуги (шудри). Перші три варни вважалися вищими (білими, арійськими), остання обіймала темношкіре місцеве населення, яке мусило служити білим.

 Не варто ототожнювати варни з кастами: останні є поділом людей на групи всередині варни. Так, вайшья поділяються на землеробів, ремісників, купців; всередині цих каст є ще й диференціація за професією (так, ремісники бувають ковалями, ювелірами, шевцями тощо).

Ця расова сегрегація була закріплена в законах, приписаних легендарному мудрецю Мáну, а реально створених близько V ст. до н.е. На перше місце тут піднесено брахманів, єдиним заняттям яких мусило бути вивчення Вед і відправа ритуалів. Царі (з варни кшатріїв) повинні шанувати брахманів, усі інші – на них працювати. Належало їм коритися: якщо шудра, наприклад, образив брахмана, йому заливали рота розтопленим сріблом.

Отож, кастова система, освячена в Законах Ману та інших подібних релігійно-юридичних кодексах, будувалася на расизмі, насильстві та соціальній несправедливості.

Брахманізм. З часом релігія Вед змінилася й ускладнилася, висунувши на чільне місце замість старих Індри й Праджапаті ідею бога-творця світу Брахми, що мала об'єднати строкатий і різнорідний за походженням міфологічний матеріал “білої” та “чорної” Індій. Поняття про Брахму у Ведах ще не було (відомо хіба, що молитву називали брахманаспеті). Брахма витіснив старого Індру й придуманого ранніми брахманами Праджапаті. Поняття брахман і атман стали великими філософськими узагальненнями Вед. Брахман – означає об'єктивне, загальне, атман – індивідуальне “я”. Але усяке маленьке “я” вміщує всесвіт, як глечик – те саме повітря, що й навколо нього:

 

Цей мій атман у глибині серця менш, ніж зернина рису, й ніж зернина ячменю, й ніж насіння гірчиці, й ніж зернина проса. Цей мій атман у глибині серця більш, ніж земля, ніж повітряний простір, більш, ніж небо, більш, ніж усі ці світи. Джерело будь-якої дії, будь-якого бажання, будь-якого запаху, будь-якого смаку, що вміщує в себе все це, мовчазний, нескаламучений, він, мій атман, у глибині серця, – це брахман!

 

Відповідно розвинулося вчення про брахман (світову душу) і брахманів – вищу варну жерців. Саме брахмани реформували релігію Вед, започаткувавши нову, порівняно з ведичним періодом, релігію – брахманізм.

 

Брахманський міф про створення світу

Тепер стали розповідати, що Брахма народився із золотого яйця , розколовши його на дві частини; верхня стала небом, а нижня – землею. І тут йому стало страшно. Але він розміркував, що боятися немає чого, якщо він один у світі. Проте стало йому нудно, і він породив із себе світ, який замішано на майї – перемінності, чарах, нетривкості. Матерія тече й змінюється, усе нагадує бульки на воді. Після цього він відпочиває у країні Брахмалоці.

З Брахмою пов’язано й більш давній міф про початок світу, у якому фігурує змій, що знаходиться біля витоків буття. Це Шéшу (Шеша), котрий має тисячу голів і на якому спить Вішну посеред океану, доки триває кальпа – інтервал між різними етапами творення світу (кожна кальпа – це мільярди років). Наприкінці кожної кальпи Шешу нищить усе творіння, видихаючи вогонь. Його ще називають Нескінченним (Ананта), він є немов частиною Вішну. З пупа Вішну росте лотос, на якому спить сам Брахма. Поки він спить – світ гине, просинається – починається нова кальпа. В одному брахманському міфі розповідається, що на початку світу боги за допомогою Шешу вирвали із землі гору й, обмотавши її самим Шешу, сколотили океан, щоб утворилася шріта – напій безсмертя (те, що у Ведах називалося “сома”). Це дещо нагадує біблійний переказ про змія та заборонений плід у раю.

 

 Як особливу богиню, жінку Брахми, усвідомлено Майю – богиню міражу, ілюзії. Від шлюбу Брахми і Майї утворилася матерія – нетривка, мов мильна булька. Може, через це в Індії немає, по суті, культу Брахми – йому присвячено, за різними джерелами, чи то один лише храм, чи не більше десятка. Індуїсти наче дорікають богові-деміургу (творцеві): нащо ти створив цей плинний і ненадійний світ? Існують також дуже непоштиві міфи про розпусність Брахми, якого за те карають власні діти, тощо. Та все ж таки Брахма усвідомлений як великий творець усього сущого, зокрема – людей, поділених на верстви. Звичайно ж, брахманів створено з уст Брахми, кшатріїв – з його рук, вайшья – зі стегон, а шудр – з ніг бога-деміурга.

Культ Вішну й Шіви. Тримурті. Як перших дітей Брахми, що від них пішли інші боги і весь світ взагалі, осмислено Вішну й Шіву.

Вішну спочатку був у аріїв, як ми пам’ятаємо, богом весняного сонця. Але, коли арії прийшли в Індостан з його цілорічною спекою, вшанування повороту сонця на тепло втратило сенс. Вішну стає всеохоплюючим уособленням вічного тепла, радості буття, кохання й щастя.

На противагу Вішну, Шіва – бог смерті, війни, пожеж, землетрусів та іншої руйнації. Проте, повторюємо, він не є уособленням зла в християнському розумінні: адже він не “капосник”, що ненавидить добро, а нищить усе віджиле й приречене на загибель, даючи простір для народження нового, для діяльності Вішну. Це він врятував богів на початку світу, коли сили зла хотіли їх отруїти: Шіва випив ту отруту сам і нічого йому не сталося, лише горло його зробилося синім (звідси його титул Синьогорлий). Він – батько мудрості (йоги), що дає йому силу постійно оновлювати світ. Отже, брахмани ототожнили арійського Вішну з тубільним весняним божеством Крішною, і поєднали цього бога тепла й добра з місцевим похмурим Шівою братніми узами.

Вішну й Шіва мають жінок (Лакшмі та Парваті); далі народилася безліч інших богів та світ взагалі. Усіх інших богів брахмани називали аватарами (народженнями) Вішну чи Шіви.

Брахма, Вішну та Шіва утворили індуїстську трійцю – Тримурті – як образ початку світу, уособлення народження двох світових начал . Усі індуїсти, нехай навіть і визнаючи тисячі інших богів, поділяються водночас на вішнуїтів і шіваїтів. Перші серцем тягнуться як до улюбленого духовного центру до Вішну. Інші ж вклоняються перш за все Шіві (їхня ознака – намальовані щоранку попелом трьома пальцями на лобі три лінії – символ тризуба, зброї Шіви ).

Поняття карми та сансари. Згідно з ученням брахманів, будь-яка істота має свободу волі й живе як хоче. Але вона може творити добрі й злі справи. Коли ти робиш добро, то поліпшуєш свою карму, або, грубо кажучи, життєве призначення.

Індуїзм не вважає наше індивідуальне існування єдиним і неповторним буттям. По смерті істота перетворюється на іншу. А на яку – залежить від її поведінки в цьому житті. Якщо ти добре поводився, будучи шудрою, – можеш народитися на щабель вище – вайшья. А був поганим шудрою – станеш твариною, рослиною чи навіть каменем. Отож, народжуємося ми начебто вже за планом, визначеним наперед кармою (минулі буття), але можемо поліпшити майбутнє існування. Ця амплітуда посмертних перероджень – від каменя до небожителя – являє собою в індуїзмі щось на зразок колеса, яке крутиться туди й назад. Уявіть собі також вервицю з однаковими кульками, яку перебирають туди-сюди. Це і є модель буття в індуїзмі, колесо кармічних перероджень.

Усі ці стани буття – сфера Сат, тобто матеріальна (навіть небожителі створені з “тонкої матерії”); водночас матерія є фата-морганою, мильною булькою, породженням богині Майї. Тому й називають колесо перероджень колесом сансари (чуттєвого). Розірвати цей ланцюг, звільнитися з-під тягаря матерії можна лише тоді, коли переживеш у непорушній святості більше як 80 мільйонів перероджень – тобто практично ніколи. Але сама можливість виходу з полону сансари-матерії теоретично визначається індуїзмом. Це має назву – нірвана (затухання, спокій).

Веданта. Веди мали своє продовження в тисячах релігійно-філософських трактатів і коментарів; сюжети, образи та мотиви священних книг оживали в художній літературі. Зокрема безпосередньо до Вед прилучаються величні епічні поеми Давньої Індії: Махабхарата (велика поема про братів) та Рамаяна (Сказання про Раму). У них відбилася історія об'єднання окремих індійських князівств у єдине царство, що мислилася як допомога богів, перш за все Вішну (Крішни). У другій поемі Крішна народжується у вигляді царевича Рами, що бореться з демонами-ракшасами (так змальовано темношкірих тубільців острова Шрі-Ланки). Ще багатша література на основі Вед і згаданих епосів складається вже в середньовічній Індії (лірика, драматургія, романи й т.д.). Навіть боротьба між ортодоксальними індуїстами та “модерністами” в середні віки відбилася в алегоріях драматичної поеми Прабодхачандродая (“Схід місяця знання”). Усе це сукупно іменується ведантою – літературою, що тлумачить Веди.

Індуїстський культ. Як уже згадувалося, основу культу в індуїзмі становлять жертвоприноше¬ння, гімни та заклинання, які можуть здійснювати лише брахмани. Але майданчик для жертвоприношення в брахманічну епоху замінює храм. Спочатку індуїстські храми були вирізьблені в скелях; ззовні та всередині прикрашалися пишною скульптурою. В епоху конкуренції з буддизмом індуїсти почали будувати величні храмові споруди, увінчані баштою (гопурамом) та прикрашені багатою скульптурою й орнаментами, які гармонійно сполучаються з архітектурним задумом. Майже кожний індуїстський храм оточений легендою. Так, наприклад, величний храм Бріхадешвар начебто був побудований на честь Шіви стародавнім царем, який страждав на чорну проказу. Він очистився від неї, омившись у священному храмовому ставку.

Архаїчна пуджа поступово набуває характеру основної храмової церемонії. Вона розпочинається рано-вранці. Жрець очищає себе ритуальним обмиванням і молитвою. Після цього він звертається до місцевого божества (хранителя міста або селища) і просить дозволу увійти до храму. Відкривши двері храму, вступає до спальні бога й пробуджує його, співаючи похвальні гімни. У старі часи це супроводжувалося музикою і танцями. Зазвичай статую божества поливали водою чи молоком, змащували коров'ячим маслом, сандаловою олією, посипали золотом або коштовним камінням. Після цього богові кадилося; нарешті відбувалося жертвоприношення (пелюстки квітів, плоди, рис і вироби з нього, рідше тварини, колись приносилися й людські жертви). Дослідники зазначають, що сьогодні тут деінде фігурують також алкогольні напої та сигарети. Ритуал включає навіть серветки, призначені для витирання рота після священної трапези. Вночі божество спить, інколи в одному ліжку зі своєю “дружиною” .

Пуджа вершиться чотири рази на добу – рано вранці, у полудень, увечері та опівночі, супроводжуючись читанням і співом ведичних гімнів і мантр.

Виконання гімнів і заклинань має бути точним з фонетичного погляду – інакше виникають небажані космічні резонанси. Це – ціла наука. Особливо важливо точно вимовляти священні слова й формули – мантри. Так, основопроложна священна мантра індуїзму, “індуїстський амінь”, яку ми звичайно передаємо як ОМ, насправді звучить як А – У – Mн , причому А вимовляється на ноті “до” (з уявленням фіолетового кольору), У – на ноті “мі” (з уявленням блакитного кольору), а Mн – на ноті “соль” (з уявленням жовтого, що переходить у білий). Ця тонка система з уведенням писемності дбайливо позначається на письмі відповідними позначками.

Сакральні танці також будуються не на вільному русі тіла. Це – священна пантоміма, яка базується на спеціальних позах, рухах пальців тощо (як це буває в мові глухонімих). Посвячена людина вільно читає мову цих поз – мудр. Так, права рука, притулена ребром долоні до живота, означає в комбінації з певним жес¬том лівої (складання кільцем великого та безіменного пальців) відмову від принад цього світу тощо.

Йога. Релігійний зміст в Індії має йога (слово це, власне, означає те ж само, що й релігія – тобто, “зв'язок, з'єднання”). Її, зазвичай, у нас розуміють як фізкультуру, але насправді це набагато змістовніша система.

По-перше, фізичні вправи, якими вражають нас йоги – це найнижчий ступінь кваліфікації: серед справжніх йогів це все навіть презирливо називають акробатикою. Це ступінь хатха-йоги – вправ для тіла. Її мета –зробити тіло гнучким і слухня¬ним. А наступні стадії є шляхом розвитку духовних здібностей.

Так, на стадії лайя-йоги йогин (той, хто віддався цій науці) вчиться відключати свідомість, яка часто заважає інтуїції, й жити інстинктивно, немов рос¬лина чи мінерал. Можна йти через пізнання священних книг і думок мудреців (джнана-йога), через самовіддане служіння ближнім (бхакті-йога), через дотримання священних звичаїв (карма-йога), коли йогин вчиться сумлінно виконувати свій життєвий обов'язок, не заздрити чужому щастю тощо, тобто – пізнає власну карму. Таких ступенів кілька десят¬ків. Вінчає все раджа-йога (князівська): на цій стадії йог, як запевняють, уміє виводити свідомість зі свого тіла, чарувати й загалом впливати на плин подій у світі. Він стає значною мірою господарем власної (а то й чужої) долі. Недаремно про того, хто став на шлях йоги, в Індії кажуть, що перед ним самі боги тремтять.

Хоча з монотеїстичної точки зору йога є шляхом розвитку паранормальних, чаклунських здібностей, і християнством або ісламом засуджується як вияв людської сваволі, вона дуже поширилася у світі, вростаючи в інші традиційні релігійні системи. Так, індійські факіри (аскети-мусульмани) теж інколи стають йогами. Відома також сучасна течія “християнської йоги”.

У нас йога поширена у вигляді аутотренінгу; вона ж значною мірою лежить в основі діяльності тих, кого називають екстрасенсами. Безпе¬речно також, що по-розумному застосовані вправи йогів (на¬приклад, для дихання) бувають корисними для здоров'я.

Етика індуїзму. Уявлення про мораль індуїзму, про його погляд на роль людини у світі можна взяти в стислому вигляді з тієї частини Махабхарати, яка зветься Бхаґаватгіта (повчання [пісня] бога), її навіть називають “Біблією індуїзму”. Тут стверджується, що людина має право лише виконувати свій обов'язок, але наслідки її дій їй не належать. Мудрі, віддаючи себе служінню Крішні, досягають стану, непідвладного стражданню. У стадії досконалості, що зветься самадхі (транс, буквально “політ”), розум людини повністю відволікається від матеріальної сфери.

Звичайно, в індуїзмі всіляко підноситься добро. Та на відміну від суворого дотримання полюсу добра, що спостерігається в монотеїстичних релігіях, в індуїзмі існує поняття “лівої руки” (такої собі раптової зміни моральної орієнтації), завдяки якому на честь богів стають можливими найстрахітливіші речі. Так, у Махабхараті Крішна виступає на допомогу царевичу Арджуні, котрий на полі бою з жахом бачить, що мусить вбивати своїх же братів та інших родичів. Руки царевича падають, але Крішна суворо напучує його: не тобі, смертному, розуміти волю богів; ти – кшатрій-воїн; отож виконуй свій обов'язок і сміливо вбивай, бо то є воля бога! (Бхагават-Ґіта). Й Арджуна вже з легким серцем починає вбивати своїх братів та дядьків... Так само, в Індії переважна більшість людей не визнають вбивство дитини доброю справою. Але є секта, у якій вважається, що найкраща жертва для дружини Шіви, – це дівчинка до 8 років, яку потрібно задушити поночі на перехресті доріг. Від сивої давнини дійшов до наших днів звичай самоспалювання вдови, яка мала добровільно зійти на погребальне вогнище, що поглинало тіло її небіжчика-чоловіка. Таку вдову славили як святу, а ту, що залишалася жити, оточували презирством. Це залишок старих звичаїв – приносити в жертву небіжчикові його жінок і рабів.

Натомість, священній корові не можна було заподіяти аніякої шкоди; й не дивно, чому сьогодні корова може, скажімо, створити аварійну ситуацію на шосе. При храмі, як правило, вільно живуть священні тварини, наприклад, мавпи чи змії (пригадаймо пошану, якою оточували священних тварин у Стародавньому Єгипті).

Наслідки керівництва брахманів. Узявши до рук керівництво духовним життям в Індії, брахмани обплутали насе¬лення тисячами правил і ритуалів. Вони спиралися на раджів (князів) і царів, які озброєною силою утримували дію законів Ману та подібних до них юридичних систем. Вважалося, що боги коряться заклинанням, якими володіють брахмани. Останні, зовсім відлучивши від свого культу шудр, значно обмежили й права не-брахманських арійських варн: кшатрії та вайшья могли вивчати Веди, але не відправляти культ. Брахмани презирливо називали варни, що можуть прино¬сити жертви, але не сміють виконувати ритуали й вершити заклинання, “худобою богів”.

Незабаром життя Давньої Індії перетворилося на суцільний ритуал; аби поліпшити карму в майбутньому народженні при здійсненні будь-якого вчинку з неясними наслідками потрібно щоразу звертатися за роз'ясненням до брахманів. Це викликало незадоволення. Зокрема кшатрії, котрим належала політична влада, багатства й армія, постійно прагнули змагатися з брахманами: між цими двома варнами існувала прихована неприязнь.

Секти й гуру. Усе це почало іменуватися індуїзмом, який не являє цільного вчення, а розпадається на сотні течій і сект. Індуїзм сьогодні – це безліч сект і течій, деякі з них дуже далеко відходять від свого першоджерела – Вед. Серед них, поряд зі святенницькими, є й бузувірські, що практикують убивства, самознущання тощо. Аскет-самітник може, наприклад, стояти непорушно 30 років, простромивши язика срібним гачком, щоб удосконалитися в самозосередженні. Десятиліттями немиті й нестрижені, одягнені в ганчір'я або в клапті з кори дерев, вошиві, застиглі в неприродних позах, ці люди визнаються за святих – бхікшу, що підкорили тілесне духовному. Але частіше ми маємо справу з угрупованнями подібних аскетів, які підлягають гіпнотичному впливу вчителя – гуру, і він повністю володіє волею кожного члена секти. У ньому вбачають святого або живого бога, при цьому власне “я” паралізується.

У лоні індуїзму народжуються також релігійні програми, які або стають його повним запереченням, або створюють власну систему на основі ортодоксальної міфології й теології.

Вільнодумство як закономірний результат індуїстської картини світу. Уже в текстах Вед ми зустрічалися з певним скепсисом щодо “вищого розуму”. Пригадаймо: “Звідки ця істота з'явилася: /Чи то сама себе створила, чи то – ні,/ Той, хто наглядає за світом у вищому небі, – /Тільки він це знає – або ж не знає”. З розвитком брахманізму склалася (у рамках коментарів до Вед) справжня матеріалістична філософська система чарвака, засновником якої був т.зв. “наставник безбожників” Дхишан, до речі, сучасник Будди (VI ст. до н.е.). Дхишан вважав, що світ ніким не створений, він існував вічно й складався з чотирьох матеріальних елементів – землі, води, світла та вітру. Сама свідомість людини також є продуктом особливої комбінації цих чотирьох елементів й окремо від тіла не існує .