БУДДИЗМ ТА ЙОГО ПЕРЕТВОРЕННЯ НА СВІТОВУ РЕЛІГІЮ (з VI ст. до н.е.)

магниевый скраб beletage

 

Життя та проповідь Будди Сак'ямуні. У VI ст. до н.е. Індія, як і весь дав¬ній світ, переживала тяжку духовну кризу. Брахманізм перестав задовольняти духовні прагнення багатьох людей, котрі вже не хотіли миритися зі становищем “худоби богів”, за яку все вирішують брахмани. Тягар повсякденних ритуалів і численних заборон починав здаватися облудою, а кастове приниження величезної кількості населення – несправедливістю. Зокрема, давня неприязнь між брахманами й другою панівною верствою, кшатріями, – ще більше посилюється.

У цей час в одному з невеликих князівств Індії (нині окрема держава Непал) у царському роді Сак'їв народився син Гаутама, що прожив найщасливішу молодість, одружився й чекав народження спадкоємця. Але молодого кшатрія очікували чотири зустрічі, які шокували юнака, і його життєлюбство поступилося тривозі. Він побачив: старого, який ледь плентався від слабості; групу людей, що несла смертельно хворого; процесію, яка супроводжувала мерця на погребальне багаття, й, нарешті, самітника-аскета, котрий бадьоро йшов, незалежний від усіх бажань і пристрастей. І тоді йому стало зрозуміло, що старість, хвороби й смерть чекають на кожну людину, в тому числі й на нього самого. Молода людина замислилася: чому в цьому щасливому світі існує страждання?

Гаутама настільки перейнявся цими думками, що вже не міг як раніше насолоджуватися життям царевича й потай пішов з дому, ставши мандрівним шукачем істини. Він питав про сенс життя в різних брахманів, гуру, аскетів-самітників, але ті відповідали одне й те: принось жертви й вір брахманам. Він постив, страждав, виснажував своє тіло, але істина не відкривалася.

Та після шести років аскетичного виснаження він якось заночував під деревом і раптом пережив стан, який йоги називають самадхі – тобто транс, екстаз. Йому від¬крилося, що причини страждань – бажання самої людини, якими вона, мов ланцюгами, обплутує себе. А що бажання як правило не здійснюються або здійснюються спотворено й неповно, то звідси й страждання. Йому стало зрозуміло, що це все можна припинити й досягнути рятівної нірвани – і зовсім не треба вести бездоганне життя у 80 з лишнім мільярдах різних тіл, за допомогою ритуалів і заклинань. Цей шлях він почав проповідувати, заперечуючи при цьому поділ людей на касти. Осяяний прагнув лише одного – допомогти кожній окремій людині вря¬туватися від страждань. Гаутаму відтепер почали іменувати Буддою (Просвітленим), і вшановувати навіть дерево, під яким йому відкрилася нірвана (Раджаятана) .

Метафізика буддизму. Хоча буддизм виник як заперечення індуїзму брахманів, безперечно, що останній був його основою. Будда зберіг у непорушності основоположні поняття сансари, карми й нірвани. Але якщо брахманізм усю увагу зосереджував на поліпшенні карми, буддизм вважає нірвану доступною кожній людині в цьому теперішньому житті: потрібно лише зрозуміти при¬роду зла й механізм його виникнення.

Світ потойбічного буття, який так владно захоплював увагу стародавніх суспільств Сходу, для Будди начебто й не існує; коли його питали про богів, створення світу й інші подібні проблеми, від¬мовчувався. Адже він пропонує шлях, на якому боги індуїзму безсилі допомогти, тут людина є начебто сама собі бог. Він не відкидає влади богів над матеріальним світом; проблема в іншому – як вивільнитися з-під влади тяжіння цього світу взагалі? Будда ставить на перше місце саму людину як таку й проблеми її існування.

Причина зла, учить Будда, – у бажанні людини жити й насо-лоджуватися життям; адже весь цей матеріальний світ – майя, омана. Реінкарнація, постійне переродження в нові й нові тіла – це нові й нові страждання. Засновник вчення твердив, що сам вже пережив раніше багато попередніх існувань (у тілах мавпи, слона тощо, загалом – більш як 500), але його народження в тілі Гаутами – останнє: “Хто дивиться на світ, як дивляться на бульку, як дивляться на фата-моргану, того не бачить цар смерті” . Особисту свідомість, незалежну від уз тіла, Будда ставив понад усе. Разом з тим, він заперечував ціль¬ність та єдність особистої душі – адже в ній співіснують праведне й неправедне. Адже наша особиста душа, за Буддою, є полем змагань різних дхамм (дхарм) – це слово можна перекласти як “віра”, “закон”, “вчення” тощо; можна також сказати – “поняття”. Є дхамми правильні й неправильні, зокрема все, що базується на органах відчуття – зорі, слухові, нюхові, дотикові – помилкове. У своєму житті людина накопичує суму тих чи інших дхамм, чим визначає карму майбутніх народжень. Отож, треба остаточно знищити в собі приязнь до світу й зосередитися на правильних дхаммах. Хвороби, старість, смерть, розлучення з тими, кого любиш, відсутність того, чого палко бажаєш, витікають з потьмареної свідомості. Жадаєш щастя й життя – будеш знову й знову перероджуватися, тому знову й знову страждати. Потрібно вчинити духовний порив (“створити собі острів”) – аби це бажання жити згасло. Смішні й безглузді усяка пихатість, прагнення примусити людей чи інші істоти підкоритися тобі, багатство й усяке життєве щастя, бо все тимчасове. Водночас заперечується і безсмертя душі, надія на загробне блаженство.

Усе це дуже нагадує позицію персонажа Ф. Достоєвського Івана Карамазова, який прагне “повернути квиток Творцеві”, бо його, мовляв, немов “пасажира залізниці”, кинуто у вир життя без його, Івана, згоди. Ми пам'ятаємо, що в системі цінностей брахманізму не спостерігається особливої пошани до Брахми, творця світу, й, очевидно, саме цей момент став відправним для Будди. Подібних поглядів дотримувалися і джайністи , але вони бачили спасіння в крайнощах аскетизму, що Будда зі власного досвіду визнав непотрібним : для досягнення нірвани непотрібно ані знущання над своїм тілом, ані років йогічного самовдосконалення: достатньо “правильної свідомості” та поміркованого утримання від тілесних принад. Щоправда, поняття нірвани в Будди достатньо невизначене; його послідовники більш пізніх часів запевнюють, що в людській мові просто нема відповідних слів для визначення цього стану.

 

Бесіда буддійського мудреця Нагасани з царем

про те, що таке нірвана

- Що ж воно таке – ця нірвана, о благий? Як вона може бути пояснена з допомогою порівнянь?..

- Чи існує, о царю, те, що називається вітром?

- Так, о благий.

- Тоді, о царю, покажи мені вітер, що має колір, форму, маленький або великий, довгий або короткий?

- Це неможливо...

- Але якщо, о царю, неможливо показати вітер, то значить вітру не існує?

- Я знаю, о благий Нагасано, що вітер існує, це знання запало мені в серце, але я не можу показати вітер.

 - Так само, о царю, існує нірвана, але я не можу показати нірвану за допомогою кольору, ні за допомогою форми.

 

(Уривок з “Трипітáки” )

 

Отож, неясно, чи є нірвана якимсь трансцендентним (нематеріальним) блаженством, чи то, як зазначив О. Мень, просто означає особливу втіху від почуття вичерпаності земного існування, тобто – наближення до смерті, taedіum vitae? Адже нерідко люди, пересичені тілесним життям і його насолодами, накладають на себе руки (досить вказати на сьогоднішню матеріально високозабезпечену Скандинавію, де найвищий відсоток самогубств у світі). Юність Будди пройшла в розкошах і вдоволенні всіх бажань, і його новий погляд на світ можна зрозуміти ще й як вияв вичерпаності “сансаричного” буття, втоми від існування, що веде до повної апатії та зневажання принад і радощів життя, що є суттєвими для всякої звичайної людини. У зневірі Будди є присмак виклику Творцеві, тим більш, що сенсу світу й існування якогось Творця буддизм взагалі не визнає (хоча продовжує визнавати численних язичницьких богів).

Чотири істини буддизму та восьмеричий шлях спасіння. Як би там не було, за вченням Будди, є чотири шляхетні істини, зрозуміння яких веде до розриву ланцюга матеріального буття в різних втіленнях (сансари), тобто – до нірвани. Істини ці полягають у тому, що в світі існують: 1) страждання; 2) причини страж¬дання; 3) припинення страждання; 4) особлива шляхетність, коли ти запрагнеш припинення страждання; саме вона веде до нірвани, Шлях до нірвани складається з восьми етапів: 1) праведна віра; 2) праведна рішучість; 3) праведні слова; 4) праведні справи; 5) праведний спосіб життя; 6) праведні прагнення; 7) праведні думки; 8) праведне споглядання.

Мораль буддизму. Усі живі істоти страждають, отож – усіх треба шкодувати, не чинити їм зла (тут буддизм зберігає принцип ахимси). У буддизмі існують свої моральні табу, дуже подібні до біблійних. Це лаконічно виразилося у т.зв. Панча-шіла (п'яти правилах).

1.         Не шкодити живим істотам.

2.         Не красти.

3.         Не перелюбствувати.

4.         Не брехати.

5.         Не вживати алкоголю та наркотиків.

Будда має абсолютну рацію, коли стверджує: “Як іржа з'їдає залізо, хоча з нього ж і виникає, так і власні погані вчинки призводять до нещастя” . Етика буддизму, заклик до добра й праведності багато в чому збігаються з майбутньою християнською позицією. Мудрість і шляхетність Будди виразилися повною мірою в запереченні ним всякої ненависті й ворожнечі: “Бо ніколи в цьому світі ненависть не припиняється ненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона” . Водночас в буддизмі зберігається певний моральний релятивізм, бо мудрець мислиться таким, що стоїть вище від добра й зла: “Убивши батька й мати й двох царів з касти кшатріїв, знищивши царство разом з його підданими, брахман йде несхвильований” .

Будда часто висловлювався поетичними афоризмами, які було записано його учнями. Так виникла згадана вже книга Дхаммáпада –найважливіша частина буддійського священного канону Трипітаки.

Вислови “Дхаммапади”

“Він образив мене, він вдарив мене, він узяв гору наді мною, він обібрав мене”. У тих, хто не таїть у собі таких думок, ненависть припиняється. Бо ніколи в цьому світі ненависть не припиняється ненавистю, але відсутністю ненависті припиняється вона. Ось споконвічна дхамма.

Як у будинок з поганим дахом просочується дощ, так у нерозвинений розум просочуються жадання.

Якщо навіть людина постійно твердить Писання, але не сповідує його канони, вона подібна до пастуха, що лічить корів у інших; тому не є причетною до святості.

Не прикипайте душею до приємного й ніколи – до неприємного. Не бачити приємного й бачити неприємне – зло.

Поступово, мало-помалу, час від часу, мудрий повинен струшувати з себе пилюку, як ювелір – зі срібла .

 

Будда, доживши до похилого віку, помер серед своїх учнів, і останнє, що вони почули з його вуст, не було занадто складною думкою: він запевнив, що йому немає чого сказати, окрім того, що все живе приречене на загибель.

Проповідь же його поширилася зі швидкістю степової пожежі, і це, безперечно, свідчило про екзистенціальний відчай, у якому перебувала під духовним правлінням брахманів величезна сила індусів з різних каст, що покинули світ і згрупувалися в сáнгхи – чернецькі громади, які жили заповідями нового вчителя. Членів сангхи почали називати архáтами – самітниками, або тхéрами – монахами. Вони, як і Будда, вбиралися в поруділе ганчір'я, жили на милостиню, споживаючи подану кимось жменю рису раз на день, годинами віддавалися самоспогляданню й з легкою посмішкою співчуття споглядали, як колотяться в тенетах пристрастей звичайного життя інші люди. Ось характерна “Пісня буддійської самітниці”, створена за часів раннього буддизму:

 

Немов блискучі чорнії бджоли,

Було моє волосся колись.

На старість воно вже подібне до клоччя –

Як казав Праведний – так і сталось.

 

Немов той кошик, сповнений пахощів,

Пахло волосся, прикрашене квітами.

На старість пахне, мов заяче хутро, –

Як казав праведний, так і сталось.

 

Усе це тіло, що було прекрасним,

Перетворилося на клубок хвороб.

Неоковирне, мов дім обшарпаний, –

Як казав Праведний – так і сталось .

 

У сьогоднішніх буддистів існують багаті на традиції монастирі, ченці в яких, як і в християнських аскетичних общинах, присвячують себе аскетичному спогляданню та вивченню стародавньої мудрості й вправляючись у медитаціях. Кожен хлопчик, а, бажано, й дівчинка, мусять провести у монастирі певний час , ознайомитися з суворим чернецьким життям і набути досвіду оволодіння пристрастями. Для того, щоби стати повноцінним ченцем, потрібно пройти велику підготовку. Протягом 8,12 або й 20 років потрібно поглиблено вивчати священну літературу. Після цього, перш ніж стати ченцем, людина має виконати ще три умови: отримати на це згоду батьків, мати гарне здоров'я, не бути боржником. Буддійські ченці більшу частину життя проводять у мандрах, живучи милостинею. Вони відмовляються від власності – відтепер їм може належати лише вісім предметів: одяг (три предмети), пояс, віяло, бритва, мило, ситечко для води .

Доля буддизму в Індії та поза її межами. Махаяна та Хінаяна. В Індії буддизм спочатку широко розрісся, на деякий час навіть став офіційною релігією (за царя Ашоки, III ст. н.е.). Але брахмани, опам'ятавшись після блискучих перемог нового вчення, змогли в VІІ-VІІІ ст. пристосувати вчення Будди до доктрин ортодоксального індуїзму. Сам Будда був оголошений аватарою (втіленням) Вішну-Крішни і в такій якості зайняв певне місце в індуїстській релігії, а вчення його звузилося до окремого напрямку в рамках індуїзму. Брахмани почали будувати величезні храми й запроваджувати пишні богослужіння, використовувати мову різних мистецтв, аби навернути індусів до старого культу. Зате буд-дизм, який втратив у себе на батьківщині панівні позиції, широко розповсюдився в Китаї та Індокитаї, Мон¬голії, Японії, Бурятії, Тибеті, а сьогодні й по всьому світу. Середньовічна ж Індія повертається до брахманізму .

Країни, які оточували Індію, не мали таких міцних власних релігійних фундаментів, як брахманізм (наприклад, у Китаї стародавня міфологія була витіснена конфуціанською та даоською філософією). Тому ці країни були менш захищені від експансії нової і духовно глибокої віри; буддійське вчення та культура вливаються в життя країн, розташованих поруч з Індією, могутніми потоками. Буддизм же, у свою чергу, досить гнучкий і терпимий, що дозволяє йому мирно співіснувати з місцевими релігіями та культурними традиціями. Але саме завдяки цій гнучкості, за межами Індії він зазвичай ґрунтовно видозмінюється, зливається з тубільними релігіями та культурами, включає до свого пантеону сотні богів і демонів, запозичає шаманські та магічні практики. Почасти таке широке впровадження елементів місцевих, добуддійських релігій, що часто відбивали більш архаїчний тип психології, призводить до розмиття власне буддійських основ. Так, тантрійський буддизм культивує сексуальний екстаз як засіб розкріпачення духовних сил: паралельно з повсякденним святенницьким життям, тут ухвалюється тимчасове – раз на місяць – повернення до заборонених чернецьким уставом речей (їсти м'ясо, кохатися з жінками тощо); використовуються тут і магічні практики. Тому світовий буддизм не можна звести до одної “церкви”. Це нагромадження сект, синтез різних національних культурно-художніх традицій.

Ранній буддизм більше нагадував філософське вчення, ніж релігію, й був звернений швидше до простої людини, ніж до вченої. Але в цьому вигляді сьогодні буддизм існує хіба що на острові Шрі-Ланка. Уже невдовзі після свого виникнення буддизм почав ускладнюватися, так що бл. І ст. н.е. стався великий розкол його на дві течії: хінаяну та махаяну. Хіна́`яна означає мала колісниця, тобто вузький шлях спасіння; це і є отой ранній, класичний буддизм, що зберігся на острові Шрі-Ланка. Маха́`яна – велика колісниця, або широкий шлях спасіння. Махаяну запровадив брахман Нагарджýна, який прийняв буддизм, але хотів зберегти основні положення старого вчення індуїзму. Він вважав, що хінаяна – класичний, ранній буддизм – важкий для звичайної людини. Для народної маси потрібно просто молитися богам, а не споглядати своє внутрішнє життя й вдосконалювати внутрішнє Я. Отож, у Махаяні вже не треба було обов'язково обирати оранжеву одежу ченця-архата, достатньо було по-старому приносити жертви. Сам Будда почав мислитися з плином часу як божество, причому висунуто було тезу, що будд – багато: через якийсь час за Буддою Сак'ямуні має, наприклад, прийти Будда Майтрейя. У Махаяні існує тисяча будд, серед яких з'являються постаті, немислимі в класичному буддизмі: Адібýдда – творець світу, Амітáба – господар раю тощо. Окрім будд, тут стали шануватися й бодхісатви – особливі істоти, які своєю праведністю заслужили нірвани, але залишилися в світі, щоб допомагати нещасним слабким людям врятуватися від пекла. Поняття про творця і рай, про чисельних будд у проповідях Будди Сак'ямуні відсутні, і тут вступили в силу закони міфотворчості. Зокрема в Махаяні було сформовано образ казкової країни Сукавáті, де праведники, що досягли нірвани, розкошують серед чарівних садів. З'явилося й уявлення про пекло, де мучаться грішники. Виникає й культ буддійських святих, проповідь, культове мистецтво.

Буддизм у Тибеті. У розташованому високо в горах Тибеті здавна існувала своя, місцева релігія бон (бон-по), побудована на стародавніх принципах шаманізму й магії, що наклало свій відбиток і на характер тибетського буддизму, який з'явився тут у VII ст. Тутешні буддійські монастирі з ХІ-ХІІ ст. стають центрами своєрідної духовної культури й знання (зокрема заснованої на народному досвіді медицини (голковколювання, траволікування, психотерапія). Саме тут формуються догми, форми культу й принципи організації громади віруючих, які розповсюджуються в усьому північному буддизмі.

 Північний буддизм (або, як звикли ще казати, ламаїзм – від тибетського лама – чернець) перетворився на розвинену релігію з храмовими й культовими відправами, богослужіннями, обрядами й ритуалами.

Але тибетський буддизм почав швидко дробитися на секти, які інколи зводили вчення до примітивного чаклунства. Тому на рубежі ХІV-ХV ст. активно виступає реформатор Цзонхава, який заснував течію ґелукпа, прагнучи утвердити основні положення раннього буддизму й суворі чернецькі звичаї. На відміну від попередників, що носили червоні шапки (рух сак'я), послідовники ґелукпи почали надягати химерні жовті шапки. Але обидва рухи не є окремими “церквами”: вони зливають¬ся кінцево в єдину організацію. На чолі тибетського буддизму стояла, аж до руйнації стародавніх тибетських структур комуністичним Китаєм у ХХ ст., особлива корпорація. Формальні верховні правителі Тибету – Панчен-лами (буквально Лами широкого розуму) – носили червоні шапки; їм належала духовна влада. Далай – лами носили жовті шапки й керували лише адміністративно. Проте практично влада в Тибеті завжди належала Далай-ламі (що буквально означає “Океан-Лама”, тобто Великий Лама), якого теоретично вважають за аватáру (переродження) Авалокітешвáри, сина володаря раю Амітабхи, бодхісатви, що не хоче перетворитися на Будду, допоки всі люди на землі не звільняться від ілюзії життя й не навернуться до праведного буддійського вчення. Далай-Лама, за уявленнями тибетських буддистів, по смерті заново народжується на землі в дитині особливого типу . Власне, вірять у таке витончене містичне переродження лише жовтошапочники; для простого народу далай-лама – живий бог; шануються навіть його екскременти.

Ченці-лами проходять, у залежності від рангу посвяти, усе більш складні випробування. Монастирі (в монгольських землях вони називаються дацани) є центрами буддійської культури. З раннього ранку лами медитують у тиші монастиря, їдять один раз на добу, мало сплять, загартовують тіло й волю різними обмеженнями. Лами високого рангу, буває, до року проводять в темному підземеллі, переживаючи в самітництві перипетії “боротьби з демонами”, жах смерті та усілякого роду тілесні обмеження. Ці ризиковані, на межі розщеплення психіки, експерименти, як правило, завершуються величезною перемогою волі, міцним загартуванням тіла й психіки. Вважається, що в такий спосіб набуваються паранормальні здібності. Стверджують, наприклад, що в таких посвячених відкривається містичне “третє око”, що дозволяє їм бачити колір аури навколо людей і відрізняти добрих від лихих (кажуть, що перші мають ауру холодного тону, а другі – гарячого) .

Характерна літературна пам'ятка тибетського містицизму – Книга Мертвих, що дуже нагадує свій давньоєгипетський аналог. Тут викладено стани свідомості, що розлучається з тілом; змальовано страшних демонів, що прагнуть зжерти людину за її гріхи. Мудрість і воля полягають у тому, щоби не піддатися страху, пройти скрізь мару, як проходять крізь туман, і тоді знайдеш шлях до буддійського раю.

Заслуговує на увагу з погляду архітектурної своєрідності резиденція Далай-Лами в Лхасі – прямокутна споруда, що розташована, мов орлине гніздо, серед неприступних, крутих скель. Вона обросла з усіх боків додатковими спорудами; все це нагадує казкову, недоступну обитель, що знесена над буденністю.

Тибетський буддизм (ламаїзм) дотепер широко розповсюджений у Монголії і почасти в сусідніх з Індією районах Китаю, у деяких регіонах Росії на зразок згаданої вже Бурятії.

Буддизм у Китаї. Багато чим зобов'язаний буддизмові новими формами культури й Китай. Але в Китаї буддизм зливається з певними положеннями даосизму та конфуціанства. У Китаї виникає особливий варіант віри в Будду – чань-буддизм . Він заснований у Китаї індійським ченцем Бодхидхáрмою, який, за переданням, дев'ять років займався лише тим, що спостерігав стіну монастиря, начебто долаючи мури, у яких замкнено нашу свідомість. Водночас чень-буддизм вчить, що просвітлення можна досягти шляхом сатóрі – миттєвого трансу, моментального зосередження на ідеї нірвани. Ідея полягає в тому, що всі люди за натурою своєю – будди, отож, не варто витрачати енергію на вивчення численних релігійних трактатів і приборкання пристрастей. Гасло чань-буддизму – “Споглядай самого себе, і ти отримаєш те ж саме просвітлення, що й Будда”. Це вчення приваблювало маси людей саме тому, що не вимагало багаторічного чернецького аскетизму і водночас спиралося на традиційні китайські культурні засади (наприклад, даосизму, цієї “китайської йоги”, який і без індійського впливу привчав до споглядання природи).

Буддизм у Японії. Японська феодальна держава виникла в VІІ ст. й проіснувала аж до ХІХ ст., але характерна японська середньовічна культура формується тут, починаючи з VІ ст., саме завдяки тій обставині, що буддизм, який проникає з Китаю та Кореї, стає державною релігією .

Буддизм у Японії виявив велику гнучкість і готовність злитися з місцевим синтоїзмом. Японці протягом життя поклоняються в синтоїстських храмах, культивують милування красою природи, “свята життя” (наприклад, народження дитини) відзначають за синтоїстськими звичаями, але померлих ховають за буддійським ритуалом, насичуючи серця сумними буддійськими текстами й церемоніями .

У Японії прищепилася китайська версія буддизму – вчення дзен (тобто китайське “чань” у японській вимові). За цим вченням, як пам'ятаємо, не потрібно покутувати, вивчати духовну літературу, займатися складними духовними практиками, а лише прагнути до озаріння-саторі, бо між світом матеріальним і нірваною перешкод, по суті, немає. На японському ґрунті така ідея прижилася легко, бо тут здавна існувало синтоїстське уявлення про те, що світ божеств і померлих предків існує “поруч” – увійти до нього можна самим лише зусиллям власної свідомості. Тут людина зосереджується сама на собі, на власному внутрішньому житті .

Буддійські свята й культ. Так само, як поділ на касти, гордовитість брахманів і самознущання аскетів, заперечував Будда й індуїстські обряди та ритуали. Ранній буддизм з його підкреслено скромним і аскетичним способом життя не мав гадки про потребу в якихось святах.

Але згодом свята з'явилися, ще й у великій кількості. Вони набули характеру пишних церемоній, у яких поступово вивітрюється основна ідея буддизму – віддалення від світу, а елементи міфу (якщо не казки) владно прокладають собі дорогу. Так, на Шрі-Ланці, де вчення зберігається начебто в первозданній простоті, день народження Будди знаменується тим, що на спині багато прикрашеного слона вивозиться священна реліквія – “зуб Будди”, який за розмірами мав би належати якомусь небувалому велетневі (розмір цього предмета – майже 30 см.)

Особливо багато свят у буддизмі Махаяни , згадаємо лише про кілька найхарактерніших. Свято Дуйнхор відзначається в травні протягом трьох днів і присвячене першій проповіді Будди Гаутами. На початку літа відбувається свято Гандан Шунсерма, яке знаменує три найважливіші події життя Гаутами – народження, просвітлення та перехід до нірвани. Наприкінці літа святкують на честь прийдешнього Будди Майтрейї – Коловерть Майдарі. Восени святкують непорочне зачаття Будди, який, за міфом, народився від того, що в тіло його матері увійшов уві сні білий слон – Лхаб-Дуйсен. Відбуваються урочистості також на вшанування видатних святих буддійського пантеону – таке, наприклад, осіннє свято, коли відзначають річницю смерті видатного реформатора вчення Цзонхави.

Ці свята оформлюються дуже колоритно. Так, наприклад, у ході Коловерті Майдарі фігурують статуї зеленого коня та білого слона посеред процесії лам у помаранчевих ризах; на святах палають тисячі лампад, відбуваються численні жертвоприношення, читаються священні тексти. Усе це насичене символічним змістом. Скажімо, спалення на новорічне свято величезної стріли, що завершується зображенням черепа, означає знищення всякої нечисті .

Буддисти Махаяни поклоняються статуям та іконам. Особливі правила лиття та образного рішення притаманні тибетській металевій буддійській скульптурі. Вона має виявити нематеріальну сутність того, що зображується, і вже саме по собі виготовлення моделей для виливки з використанням піску, що висипається, а не звичайного воску, несе ідеологічний зміст: так висихають й осипаються мирські бажання. Завдяки цій технології буддійській скульптурі цього регіону властиві заокруглені, заспокійливі ритми й форми, що символізують дух нірвани, “згасання бажань”. Скульптура часто робилася з дорогого матеріалу (золото, срібло, бронза), прикрашалася дорогоцінним камінням – усе це повинно було створити образ неземної краси (характерно при цьому, що буддійський чернець не сміє дотикатися до золота й срібла).

Буддійська ікона (тáнка) складна за малюнком, що передає розгалужений містичний сюжет. Кожна ікона малювалася за каноном, її структуру ченці та взагалі віруючі знали напам'ять. Образи Будди та буддійських святих оточені, як у християнській іконі, німбами (аура святості). Чисті, лубочні тони та багата гама створюють гіпнотичний ефект: інколи тренований на медитаціях молільник може впасти в транс від самого лише побіжного погляду на священне зображення .

Храмові богослужіння часто включають, окрім речитативного читання священних текстів ламами, ще й справжні священні спектаклі й танці, які виконуються в ретельно виконаних костюмах і масках (наприклад, обличчя демонів-ворогів Будди – твариноподібні, страхітливі, виконані з кісток, коралів, хутра та металу) . Буддійські святилища (пáгоди, чортéні, стýпи), багато прикрашені скульптурою та живописом, парадоксально відображують чарівність “тимчасового” світу, приреченого на загибель. Скульптурні та мальовані зображення Будди й членів буддійського пантеону оточені пишними німбами й багато прикрашені коштовностями; у світильниках палає овечий жир; речитативи лам змінюються співом і пишними дійствами; звучить цілий оркестр, деякі інструменти якого надзвичайно екзотичні – наприклад, флейта, зроблена з кістки благочестивого мирянина після його смерті. Культ у буддизмі Магаяни дуже нагадує зовні католицьку месу; один з місіонерів-європейців в епоху Відродження не втримався й вигукнув, що це – диявольська пародія на християнство.

Простолюд, часто неграмотний, навіть не молиться, а просто механічно крутить молитовні барабани – високі циліндри, насаджені на вісь, у середину яких вкладено написані ченцями молитви; крутиться один барабан, або на ходу зачіпляється цілий ряд барабанів, що обертаються навколо своєї осі.

Сучасний стан і перспективи індійських релігій. Індуїзм – релігія тубільців Індостану, які вважають, що індуїстом можна лише народитися, “прийняти” ж індуїзм неможливо. Та в самій Індії ця релігія роздробилася на величезну кількість сект, деякі з яких взагалі ще не відомі релігієзнавцям. Індуїзм – політеїстична релігія, яка, не без впливу християнства та ісламу, тяжіє до визнання Бога-творця (якого, проте, не дуже-то і вшановує). Завдяки своєму моральному релятивізму (правила “правої” та “лівої” руки), індуїзм – це неймовірний діапазон поведінки: тут граничний аскетизм сполучається з освяченням статевої розбещеності (Кама-Сутра); сповідання ахимси – з жертвоприношеннями й навіть, часом, ритуальними вбивствами людей тощо. Отож, саме поняття індуїзму дуже розпливчасте. Про якусь внутрішню духовну цілісність індуїзму говорити немає підстав.

Замкненість у рамках національного буття призвела до надзвичайного консерватизму й ксенофобії, які лише поглибилися після англійської колонізації країни. Видатний дослідник ХІХ ст. М. Мюллер вважав, що індуїзм внутрішньо розпадається й жити йому залишається недовго. Великий син Індії, борець за її визволення від колонізаторів Шрі Ауробіндо Гхош, який органічно належав до індуїстського світу , вважав, тим не менш, що саме через тенета індуїзму його батьківщина стала у ХХ ст. прикладом відсталості й обскурантизму.

Ставлення християнського світу до культури індуїзму в епоху колоніалізму найчіткіше відбилося в позиції англійського поета Р. Кіплінга: Захід є Захід, а Схід є Схід; їхні шляхи ніколи не перетнуться. Проте після того, як видатний індуїстський проповідник ХХ ст. Вівекананда здійснив масштабну подорож на Захід, включаючи Америку, де інтенсивно пропагував індуїзм і його цінності , європейці та американці відчули смак до вивчення індуїзму; сьогодні на Заході помалу виникають індуїстські громади, які об'єднують переважно шукачів екзотики.

Нове підживлення інтересу до індуїзму у ХХ ст. пов'язане з “арійською теорією” фашистів, що прагнули змалювати цивілізацію північних народів як начебто цілісну й потужну опозицію середземноморським впливам, насамперед – християнству. Профашистськи налаштовані вчені всіляко підкреслювали спорідненість ведичної релігії аріїв з віруваннями стародавніх германців, кельтів, слов'ян тощо. Проте ця концепція не враховувала такого глибинного чинника індуїзму, як вірування споконвічних чорношкірих жителів Індостану – археологічні та історичні свідоцтва його існування з'явилися лише після другої світової війни.

У сучасному світі, де зруйновано ста¬ровинну ізоляцію народів і культур, духовне надбання Індії стає дедалі популярнішим. Виникає зацікавленість індійськими релігіями, наприклад, крішнаїзмом чи буддизмом.

Не можна заперечити величезної мудрості та досвіду індійських учень. Вони дозволяють людині пізнати такі власні можливості, яким не приділялося уваги в рамках нашої традиційної культури. До того ж не можна заперечити права людини сповідати будь-яку віру. Але варто пам'ятати про те, що індуїстська релігія та її відгалуження, які в нас сприймаються – на тлі нашої культурної ізоляції років тоталітаризму – як щось екзотичне й нове , є більш архаїчними системами, ніж християнство. Індуїзм пережив, як усі великі політеїстичні релігії Стародавнього світу, сильну кризу вже в VI-V ст. до н.е. у вигляді джайнізму й будди¬зму; тоді його авторитет сильно похитнувся. До того ж у нас панує тенденція до неймовірної суміші всіх індійських релігійних систем – індуїзму, джайнізму, буддизму, кришнаїзму – у якесь одне розпливчасте з'єднання.

Але врешті-решт мудрість Індії – блискуча сторінка історії людського духу, яку потрібно добре знати. Спадщина індуїзму – безперечно, свідчення величі духу народів Індії. Без знання основ індуїстської картини світу сьогоднішня людина не має права вважати себе достатньо культурною.

Причини успіху буддизму та небезпека вульгаризації його вчення становлять окрему проблему. Попри те, що єдиного буддизму як “світової церкви” не існує , буддизм перетворився на світову релігію й цікавить багатьох людей насамперед тому, що в ньому з найбільшою силою виразилася криза архаїчної (язичницької) свідомості, яка прагнула поставити людину в центр світу й дати їй повну владу над долею (і яку багато світських інтелігентів сьогодні ототожнюють з релігією як такою взагалі). Разом з тим буддизм виявив велику терпимість до інших старих вірувань, що дало змогу буддистові одночасно шукати контактів з численними прабатьківськими богами та демонами; тут сполучаються примітивна магія й рафіно¬вана інтелігентність певного ґатунку, що на тлі кризи, яку переживали віруван¬ня давнього світу, не могло не привабити багатьох людей.

Сьогодні буддизм цікавий в очах тих, хто прагне чистоти та влади над своїми бажаннями, а проте не визнає Бога. Але, високо оцінюючи чесність і чистоту моральних посту¬латів буддизму, зазначимо все ж таки, що вчення це є виявом відчаю та розчарування у світі, у самому житті. Отже, буддизм, хоча й став світовою релігією та привертає сьогодні увагу численних правдошукачів, по суті своїй залишається релігією стародавнього світу, свідченням кризи традиційного індуїзму – найбільш розвиненої язичницької системи, її споконвічних цінностей, які проголошено позбавленими сенсу.

Варто також окремо відзначити інтерес, що його виявляв у ХХ ст. до тибетського буддизму Гітлер, який прагнув відновити язичництво всупереч християнству: він, у дусі уявлень ХІХ ст., ототожнював ламаїзм з “арійським началом”, гадки не маючи про численні не-арійські корені індійських релігійних вчень (чи не основну роль відіграло тут, мабуть, те, що в тибетський буддизм перейшов з індійської батьківщини старовинний сонячний символ аріїв – свастика).

У нас відомості про тибетський буддизм теж часто перекручені й міфологізовані. Варто відрізняти буддизм від псевдобуддизму, який пропагують теософи та інші численні “самостійні” мислителі нашого сьогодення. І вже зовсім незрозумілі поширені в нас сьогодні спроби механічно злучити буддизм з християнством, яке виходить з ідеї благого Батька-Творця.