МІФОЛОГІЯ ТА КУЛЬТ У АЦТЕКІВ

магниевый скраб beletage

 

Цивілізація ацтеків. Ацтеки жили на території сучасної Мексики, причому прийшли сюди як завойовники, підкоривши мирних землеробів, які вклонялися загадковій богині з косами – володарці неба й землі, життя й смерті (часом вона набирала вигляду трьох жінок – юної, літньої та старої – уособлення трьох основних етапів усякого буття).

Ацтеки прийшли нібито з якоїсь міфологічної місцевості, яка називалася Астлан (звідси й назва народу). Вони дуже довго йшли, шукаючи пророчого знамення – орла, що роздирає змію. І на тому місці, де вони таке побачили, заснували столицю держави – величне місто Теночтитлан (сьогодні там знаходиться Мехіко).

Розквіт цивілізації ацтеків, що сягала глибини століть, припадає на XV-XVI ст. н.е. Від тубільців вони перейняли землеробство, і в їхньому пантеоні особливо вшановувалися боги, що допомагали землеробам.

Боги ацтеків. Пантеон богів ацтеків був чималим. Навіть міфів про створення світу в них існувало декілька.

 

Ацтекський міф про творення світу

Світ було створено Владикою найвищого – 13-го – неба Тонакатекýтлі, або Тлóке-Науáке (у перекладі – “той, в кому міститься усе, що існує на світі”). Він, нібито, засумувавши, вирішив створити Землю, тварин і людей. Було створено двох великих богів – Кецалькоáтля та Тескатліпóку, і вони спустилися з неба, прихопивши з собою богиню Твальтекýтлі, із тіла якої зробили землю, з волосся – дерева та квіти, з очей – криниці, з рота – печери, з плечей – гори. Після цього Тонакатекутлі разом зі своєю дружиною Тонакасіоáтль утворюють чотири сторони світу й доручають чотирьом богам слідкувати за ними. Повелителем Півночі став Тескатліпока, Півдня – Уіцілопочтлі, Заходу – Кецалькоатль, Сходу – Шипе-Тотек.

Світ періодично знищується якоюсь катастрофою. Цікавий міф про знищення ягуарами племені велетнів, тодішніх володарів землі (перша катастрофа). Другий етап закінчився ураганом й перетворенням людей на мавп. Третій – всесвітньою пожежею. У четвертому все було знищено потопом, а люди перетвори¬лися на риб. Нинішній, п'ятий, етап має закінчитися зем¬летрусами та іншими катаклізмами.

 

Главою ацтекського пантеону вважався, проте, Уіціцілопóчтлі. Легенди розповідають, що він народився з розкішного пера, що впало з неба. Згодом він став богом ясного неба й молодого сонця, і постійно носив з собою лук і стріли, оскільки кожного ранку мав перемагати сили темряви. Є версія, що в основі цього образу лежить постать крихітного, яскравого пташеняти колібрі, яке прокидається з першим сонячним промінням і життя якого проходить у безперервному польоті. Колібрі залишився символом цього бога, якого зображували найчастіше в шоломі, що мав вигляд колібрі. Вважалося, що саме він був покровителем ацтеків і привів їх у благословенну землю, де вони побудували Теночтитлан. Але, як і Аполлон та Артеміда греків, Уіціцілопочтлі пов'язується також з полюванням і війною.

Проте існувало в цього народу й окреме божество, що також уособлювало Сонце: адже Сонцем були різні божества в попередніх чотирьох світах, знищених тотальними катастрофами. У п'ятому, сучасному світі цим богом став юнак Нанауатль; серед богів він був страждальцем через хвору шкіру, й, кинувшись у багаття, вийшов з нього богом сонця Тонáтіу (“сонце”). Це божество було чи не найголовнішим у всьому пантеоні ацтекських богів. Для того, щоб і цей світ не було знищено, потрібно постійно приносити жертви. Щовечора Тонатіу спускається під землю, і йому потрібні сили для нічної подорожі й для того, щоби зранку засяяти на небі. Тонатіу мав вигляд юнака, що сидить. Його обличчя червоного кольору, волосся ніби палаючим, за його спиною зображували сонце. Символізував Тонатіу орел .

Дуже важливу роль відігравав і Тлáлок (“той, що примушує рости”) – бог грози, води й дощу, а також поживних рослин. Він мав чорну шкіру, ікла ягуара й очі сови, а в руках тримав блискавку або ж посудину з водою.

 Шúпе-Тóтек володарював над весною, весняним пробудженням землі, рослинністю, урожаєм. Також вважалося, що він допомагає ювелірам. Часто його називали також Червоним Тескатліпокою, оскільки зображувався він у одязі, зробленому з шкіри людини, принесеної йому в жертву; одежину було зашнуровано на спині, а з-над ліктів бога вільно звисала шкіра рук жертви. Обличчя Тескатліпоки також покривала маска з людської шкіри.

Мабуть, найбільш інтригуюча фігура цього пантеону – Кецалькоáтль (“пернатий змій”), якого зображали білою людиною з рудою бородою (монголоїдні за походженням індіанці Америки, звичайно, пишної бороди не мають) . До запровадження культу Тлоке-Науаке Кетцалькоатль був володарем стихій; він мислився творцем світу, що навчив людей землеробству, викравши для них з мурашника зерна кукурудзи й дав їм культуру взагалі. Ацтеки вірили, що цей бог навчив людей будувати хижі, слідкувати за зірками і визначати по них шлях, плести візерунки з пір'я. Жерці твердили, що Кецалькоатль встановив дні релігійних свят і склав тексти молитов; при цьому себе вони називали синами Кецалькоатля, що вважався покровителем наук і жрецтва. Символом Кецалькоатля була ранішня зірка Венера, що з'являється на небі ще вночі й ніби стає запорукою відродження світла. Священною твариною цього бога була особлива істота – змій, вкритий зеленим пташиним пір'ям. Саме божество також найчастіше зображувалося у вигляді змія , вкритого пір'ям, або людини з величезними губами.

У цього бога був брат-двійник – Тескатліпóка (“дзеркало, що димить”), покровитель усього, що пов'язане з нічним та лихим, розбійництва, відьомства та ворожіння; він втілював північ, зиму, нічне небо із зірками. Він часто змальовувався як ворог Кетцалькоатля. Символом його було дзеркало з клубом диму. Священна тварина Тескатліпоки – ягуар, оскільки плями на його шкурі нагадували зірки на нічному небі.

Існувала також богиня зі схожими функціями – Тласольтеóтль (“богиня, що поїдає бруд та екскременти”), богиня землі й ночі, плодючості, сексуальної енергії. Вона зображувалася з прикрасою в носі у вигляді півмісяця, її символом була людина, що їсть екскременти. Це пояснювалось так: з'їдаючи екскременти, богиня очищує людину від гріхів. Жерці, що приймали сповідь у помираючого, служили саме цій богині. Священною твариною Тласольтеотль був койот, який ніколи не полює на сильнішого звіра, а годується найчастіше падаллю, причому робить це вночі.

Існувала навіть богиня кукурудзи-маїсу – Шилóнен (“мати молодого маїсу”). Вона мала вигляд дівчини, одягненої в жовто-червону сукню. Колись вона була звичайною дівчиною, але Кецалькоатль, спостерігаючи за роботою дівчат, що вилущували з качанів зерна кукурудзи, знайшов найпрацелюбнішу й зробив її богинею. Шилонен була покровителькою бідноти, яка часто, окрім маїсу, не мала на своєму столі іншої їжі.

Крім того, як уже згадувалося, кожна людина і навіть бог мала двійника-покро¬вителя (нáгуаль). Він мав вигляд тварини, а для того, щоби зрозуміти, яка саме тварина опікуватиметься новонародженою людською дитиною, існував спеціальний обряд. Увечері навколо хижі, де лежав малюк, насипали пісок. Зранку дивилися на сліди навколо – якій тварині вони належали, та й ставала покровителем дитини.

Культ в ацтеків. Столицею Ацтекської імперії було місто Теночтитлан, у центрі якого знаходились найважливіші його храми. Центр міста являв собою квадрат довжиною бл. 400 метрів, обнесений стінами; всередині розміщувався головний храм ацтеків із святилищами богів Уіцілопочтлі та Тлалока, також тут стояв храм Кецалькоатля та ін. богів.

Головний храм (“Темпло Майор”, як його назвали іспанці) був відкритий археологами в 70-80-х роках ХХ ст. у центрі Мехіко . Знайдені тут речі дозволяють певною мірою судити про ритуали ацтеків. Знайдено численні ями-схованки з ритуальними приношеннями: кам'яні фігурки богів, мушлі, коралі, також людські кістки й черепи – тут приносилися жертви ацтекським богам, часто – людські.

Ацтеків називають “народом сонця”, бо більше за все вони вшановували це небесне світило. Але сонце водночас було для них богом, що постійно вимагав людської крові. Уіціцілопочтлі, покровителю війни, щодня приносили в жертву юного раба, полоненого або й обраного за жеребком молодого ацтека-аристократа: йому рано-вранці вири¬вали серце і показували сонцю – інакше, вважалося, поля не роди¬тимуть. Величними були свята, що влаштовувалися на шану цього бога двічі на рік – восени та навесні, оскільки він також був богом-покровителем врожаю. Інший сонячний бог – Тонатіу – також черпав сили з крові людських жертв, які він повинен отримувати щоденно: без них сонце не має сили подорожувати у підземному світі.

Людські жертвоприношення були найжаданішими й для інших божеств. Так, під час ритуальних церемоній, присвячених Шипе-Тотеку, жерці вдягали шкіру принесених у жертву людей і танцювали поруч з воїнами. Подібні ритуали відбувалися й під час вшанування богині Тлаольтеотль. Найкращою жертвою цій богині вважалася дівчина, з тіла якої після вбивства теж здирали шкуру, яку надягав жрець. Якщо довго трималася посуха, то в жертву богині приносився чоловік, якого вбивали списами – при цьому не можна було вбити його одним ударом, треба було вцілювати в нього так, щоби кров кропила землю на зразок дощу. Тлалокові, богові дощу, приносили в жертву зелене та синє коштовне каміння (бірюзу, нефрит тощо), що своїм кольором нагадувало воду. Але найкращим дарунком для цього бога були діти, крики яких під час жертвоприношення, вважалося, викликали жаданий дощ. Кожного року в ацтеків відбувався також ритуал жертвоприношення найвродливішого юнака без фізичних вад богові Тескатліпоці. Весь рік виконувалися всі бажання та примхи обранця, а потім жрець Тескатлипоки вбивав його на жертовному камені та ножем вирізав з грудей серце. Стати подібним обранцем було великою честю.

Не приносилися людські жертви лише на честь Кецелькоатля, йому лічило коштовне каміння, плоди землі або тварини.

У Теночтитлані іспанцями було знайдено цілі гори, побудовані з черепів людей, принесених в жертву. Часто в жертву приносилися полонені воїни . Із їхніх голів складалися тзомпантлі: колони, встановлені на фундаменті, перетиналися горизонтальними жердинами, на які укладалися черепи вбитих. Тзомпантлі розташовувалися неподалік від храму, аби божество могло побачити кількість принесених йому в жертву. Багаті люди могли купити раба й принести в жертву його (до речі, раби вважалися людьми, що провинилися перед богами, і, виступаючи жертвою для якогось бога, вони могли “спокутували” свою провину). Жерці також могли годувати богів своєю кров'ю, відрізаючи собі язик, вуха, статеві органи тощо. Практикувався часом і ритуальний канібалізм.

Ацтеки створили похоронний культ, подібний до культу східних народів. Вони або закопували мерців, або спалювали. Закопували людей, що прийняли смерть від богів дощу або води, та жінок, що померли при родах; усі інші спалювалися. Поруч з померлим обов'язково клали маїс (щоби він мав що їсти в дорозі до царства Міктлан) та вбитого собаку (щоби в небіжчика був супутник). Похоронний обряд проводився чотири роки (по одному разу за рік) – вважалося, що саме стільки потрібно людині, аби досягти підземного царства Міктлан, що знаходилося далеко на півночі. По дорозі на небіжчика чекало багато небезпек: він повинен був пройти через вісім пустель та піднятися на вісім гір; побороти гігантського крокодила та змію; вберегтися від морозного вітру, що кидав у нього обсидіанові леза; перепливти гігантську ріку на спині червоного собаки тощо. Лише подолавши всі ці перешкоди, померлий міг побачити володаря Міктлану – Міктлантекутлі, якому треба було віддати дари. Після цього нарешті небіжчик діставав своє місце у потойбічному бутті. Іншою була доля тих, хто втопився у воді, жінок, що померли пологами, та... хворих на подагру – вони потрапляли до Тлалокану (царства бога Тлалока). Там на них чекали нескінченні вода, їжа та квіти. Що ж до принесених у жертву та воїнів, загиблих у бою, то вони потрапляли до неба Столиці (своєрідного раю) і після смерті отримували винагороду: протягом декількох років вони брали участь у почті Сонця, а згодом поверталися на землю у вигляді колібрі (як пам'ятаємо, це – символ Сонця-Уіцілопочтлі).