ТАНАХ І ТАЛМУД ЯК САКРАЛЬНІ КНИГИ ЮДАЇЗМУ

магниевый скраб beletage

 

Біблія як маніфест монотеїзму. Власну історію євреї осмислили в Біблії як священну історію, тобто як шлях народу до Бога й повчальні приклади відпадіння від нього. Від багатьох народів давнини євреї від початку відрізнялися достатньо послідовною й масовою відмовою від багатобожжя і визнанням Єдиного Бога (Ягвé) як Творця неба й землі, видимого і невидимого світів. Богів політеїстичного пантеону євреї не визнавали за втілення божественного начала і вважали синами пітьми, злими демонами, які повстали на початку віків проти Бога під проводом сатани – улюбленого колись Богом первенця творіння . Від самого початку існування єврейського народу і вичленення його з інших семітських племен цей монотеїзм стає його особливою відзнакою . Твердження про “споконвічний” політеїзм євреїв, який, мовляв, було з часом витіснено монотеїзмом, зазвичай є спекуляцією, що ґрунтується на тенденційній трактовці нащадків Авраама як “міфічних” істот. Між тим сучасні вчені давно відмовилися від міфологічного підходу в цій галузі й розуміють Авраама, Ісаака й Іакова як цілком історичні постаті, наприклад: “у часи Якова люди усе ще носили при собі сімейних божків, але вже складалося поняття загальнонаціонального Бога” . Інша справа, що становлення єврейського монотеїзму постійно ускладнювалося релігійними впливами або й духовною агресією з боку оточуючого язичницького світу.

Євреї від часів Мойсея створили закони святого життя – вважалося, що ці закони продиктував сам Бог. Ці закони насамперед було зафіксовано в книзі ТаНаХ , або ж Біблії. Біблія – слово грецьке, бо найперший переклад ТаНаХ'у було зроблено давньогрецькою мовою. Отож надалі ми для зрозумілості уживатимемо саме це звичне для нас слово і як назву юдейського Святого Письма (за принципом “частина цілого”), і суми Старого та Нового Завітів . Створювалася Біблія принаймні тисячу років, й від часів філософів Просвітництва існувала думка, ніби текст її регулярно спотворювався. Проте насправді перед нами унікальний випадок зберігання дуже давнього канонізованого варіанту. Після знахідок старих рукописів Біблії в Кумрані (1947) стало очевидно, що принаймні з V cт. до н.е. до I ст. н. е. основний масив тексту Біблії (Старий Завіт) не змінювався – через побожне ставлення до нього як до сакрального Писання та ретельне дотримання особливих правил його запису. Інформація, закладена в тексті, вважалася одвічною: саме тому існувала вкрай складна система збереження священного тексту, який писався вченою людиною протягом багатьох місяців; всі букви мали стояти окремо – на відстані, не меншій від твщини волосини – аби не сплутати їх; кожне слово вимовлялося перед тим, як його написати, вголос; якщо в готовому списку зустрічалися помилки, текст ховали у могилі, немов людину . Саме тому Кумранські знахідки продемонстрували, що ідея, буцімто Біблія постійно переписувалася жерцями, є просто міф . Текст свого Святого Письма віруючі євреї вважають створеним безпосередньо Богом, і “людські автори” його виступають лише як посередники між Ягве й людьми; цей погляд утримався і в християнстві. Можна з упевненістю сказати, що аналогів цієї ситуації у світовій словесності немає.

Ця книга складалася не в якійсь духовній ізоляції. Стародавні євреї спілкувалися з різними народами, використовуючи їхні міфи та легенди, як правило, в полемічному дусі. Так, наприклад, міф про потоп зустрічається в асиро-вавилонян, міф про дерево добра і зла – у шумерів і т.д. Однак якщо в язичницьких міфах панує відчуття ницості людини та її безпорадності перед вередливими й несправедливими богами, то у Біблії усе підпорядковано концепції Єдиного Бога (Ягвé), який мислиться як чисте Добро і Творець світу, що любить своє творіння.

Не слід також думати, що Біблія – це збірка стародавніх фантастичних історій. Багато фактів, які описані в Біблії як чудеса, знайшли своє наукове пояснення. Так, археологічні розкопки д-ра Вуллі, які виявили сліди колосальної, надзвичайної повіні в давній Месопотамії, та доведене сьогоднішньою наукою колосальне “перехлюпування” води з Середземного моря до Чорного після таяння льодовика, підвели фактичну базу під передання про потоп. Чудо нерідко потрактоване в Біблії як літературно-стилістична конструкція, покликана підкреслити силу Ягве (манна небесна — “хліб з неба”, якою харчувалися євреї-вигнанці в пустелі, й по сьогодні реально існує: це плоди життєдіяльності певних комах, які уживаються в їжу жителями даної місцевості). Деякі чудеса – як, наприклад, воскресіння Христа з мертвих, – це не просто “повторення” сюжетів про рослинне божество, яке помирає та воскресає, що зустрічалися у різних народів давнини, а складно побудована теологічна концепція, яка покликана ствердити кінцеву поразку зла і смерті й торжество Бога.

У тексті Біблії можна знайти деякі несуттєві протиріччя. Однак найчастіше враження протиріччя складається завдяки перекрученням при перекладах Біблії різними мовами. Крім того, свою роль також зіграли символізм та алегоричність мови фольклору, який сюди почати увійшов (адже Біблія увібрала в себе і старовинні народні жанри: міфи, передання, тексти, байки тощо). Образ дерева пізнання Добра й Зла, наприклад, виразно пов'язаний з міфом про світове дерево, поширеним у багатьох архаїчних народів. Дж. Фрезер, автор книги “Фольклор у Старому Завіті”, навіть трактував Біблію практично як наскрізь “фольклорний” твір, який відбиває архаїчну міфологічну свідомість; проте роль фольклору він невиправдано перебільшив. Біблія – це вже справжня література, в якій фольклорно-міфологічна свідомість поволі виживається, поступаючись кінцево документальній історичній прозі та теологічним питанням.

Функціонування Біблії спочатку (тобто, на давньоєврейскому ґрунті) не супроводжувалось такими сильними резонаторами, як архітектура, образотворче мистецтво, поезія та ін., як це спостерігається в інших древніх суспільствах, які зміцнювали вплив ідей своїх сакральних книг художніми засобами. Навпроти, слово тут сприймалося у всій його чистоті та простоті, і заборона Декалога створювати зображення (друга заповідь) була закликом як раз охороняти непорушний авторитет слова. У Біблії подано категоричну заборону на зображення фігур людей або тварин: “Не роби собі різьби і всякої подоби того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді під землею” (Вх. 20, 4). Справа у тому, що повторення форм навколишнього світу в мистецтві (той самий мімезіс, котрий осуджував Платон і підносив Аристотель) є начебто змагання із Творцем, гріх.

Особливо неприйнятним є зображення як об’єкт релігійного поклоніння, тому що Бог не явив людям свого обличчя, і тому зображення Божества категорично відкинуті, табуйовані:

 

“І будете ви сильно стерегти своєї душі, бо не бачили ви того дня жодної постаті, коли говорив до вас Господь. Твердо тримайте в душах ваших, що ви не бачили ніякого образу у той день, коли говорив Господь до вас на (горі) Хориві з середини вогню, щоб ви не зіпсувалися і не зробили собі ідола на подобу якогось боввана, зображення самця або самиці, зображення всякої худобини, що на землі, зображення всякого крилатого птаха, який літає під небом, зображення всякого плазуючого по землі, зображення всякої риби, що в воді під землею…” (Вт. 4:15-18).

 

Але це не означало заборони на образотворче мистецтво взагалі. Більш того, Мойсей прямо наказує прикрасити ковчег Завіту, у якому перебували скрижалі із заповідями (Декалогом), зображеннями небожителів-херувимів, хоча об'єктом поклоніння вони не є. Мойсей знайде за потрібне наказати створити й “цілюще” зображення Мідного Змія під час нашестя в пустелі на ізраїльтян отруйних гадів. Лише перетворення рукотворного зображення на ідол, на об’єкт хибного і безглуздого поклоніння обурювало авторів Біблії.

Світ Біблії заперечує зображення-кумири, її творці відчувають Божество як віяння Духа, і в цьому величезна відмінність біблійної мови від мови художньої літератури античності, де панувала саме зображувальність . Автори ж Біблії зробили слово не стільки знаряддям пізнання навколишнього світу, скільки засобом проникнення в символічні сфери трансцендентного. Тому в античній художній літературі панує мі́мезис – наслідування видимих форм природи, а мова Біблії наче “розріжує” все матеріальне. Ось кілька уривків зі творів, що фігурують під іменами Давида та Соломона.

 

“Я сказав був у серці своєму: Судитиме Бог справедливого й несправедливого, бо для кожної справи є час, і на всяке там діло. Я сказав був у серці своєму: Це для людських синів, щоб Бог випробував їх, і щоб бачити їм, що вони як ті звірі, бо доля для людських синів і доля звірини – однакова доля для них. Як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищості людям, – марнота бо все!.. Все до місця одного йде: все постало з пороху, і вернеться все знов до пороху... Хто те знає, чи дух людських синів підіймається вгору, і чи спускається вділ до землі дух скотини?” (Ек. 3:17-21).

Отож, Екклезіаст-Соломон поетично змальовує красу й принади життя, водночас підкреслюючи його скороминучість, нагадуючи про необхідність завжди пам'ятати про Господаря життя і смерті.

Етика Біблії як основа єврейської суспільності. Центральне поняття Біблії – це поняття справедливості, або ж Закону. Відповідно до концепції Біблії, саме Закон, який чітко поділяв добро й зло, відрізняв стародавнього ізраїльтянина як представника “народу святих” від язичника, що жив за примхою настрою або ж за законами, які стимулювали релятивність моралі – постійну переміну понять “доброго” й “злого” (пригадаймо знамениту модель Ян-Інь, яка стверджує, що добро може бути злом, а зло – добром, і вони панують у світі на рівних правах). Людина, що не розбиралася в Законі, була ам-хáарец – грубий невіглас.

Від часів Мойсея, релігійного та політичного вождя Ізраїлю в годину виходу з Єгипту, давньоєврейське суспільство керувалося Суддями на зразок біблійних Ісуса Наві́на, Дебо́ри, Самсона тощо.

З утворенням Ізраїльського царства, вершина політичного і культурного розвитку якого – епоха царів Давида та Соломона, в давньоєврейському суспільстві встановлюється на певний час культ царя, хоча й без ознак обожнення: цар освячений настільки, наскільки він близький до Бога. У першу чергу – це культ Соломона, якого поіменовано Премудрим, до уст його вкладено найбільш теологічно змістовні тексти групи Писань, а його афоризми старанно нотуються (“Приповістки Соломонові”, “Книга премудрості Соломона”). Саме Соломон будує величний Храм Ягве на зміну старій скінії (храму-намету) кочових часів.

Але цар не ідеалізується. Могутньому Давидові дорікає за перелюбство з Вірсавією та вбивство її чоловіка Урії пророк Ната́н (пророки вважалися устами самого Бога), і Давид в покаянному настрої створює знаменитий 50-й Псалом, щоденну молитву православних. Витончений у мудрості Соломон впадає в спокусу політеїзму – зі ввічливості до своїх жінок-язичниць, і Бог віднімає від Ізраїлю благодать миру . Отож, над усім панує поняття справедливості, або ж Закону. А ряд царів, що відступили від Закону, й зовсім по трактовано як “нечестивих царів”.

Саме на усвідомленні того, що євреї живуть за Законом Божим і, отже, є народом святим, утворюється поняття обраного Богом народу – адже у всьому Стародавньому світі жоден народ такого Бога і таких законів не визнавав.

Бути правовірним євреєм було непросто. Закон – це, в першу чергу, Десять заповідей Божих (Декалог) та 603 приписи. Якщо Заповіді були “правом божественним”, моральним імперативом, то Приписи були “правом людським” (юридичним) і мислилися як “продовження Закону”.

У сумі своїй Заповіді й Приписи мали на меті встановити конкретну систему практичних рекомендацій: як саме досягти тої святості життя, що її устами Мойсея заповідав Ізраїлеві Господь на Синайській горі.

Десять заповідей стали основою й християнської культури, тому всяка освічена людина в нашому суспільстві мусить бути з ними ознайомлена.

 

 

Десять Заповідей Божих

1.         Я Господь Бог твій, нехай не буде у тебе інших богів, окрім Мене.

2.         Не роби собі ідола, ані якої подоби до того, що на небесах угорі і на землі внизу, і що у воді під землею: не поклоняйся їм і не служи їм.

3.         Не взивай імені Господа Бога твого марно.

4.         Пам'ятай день суботній, щоб святкувати його, шість днів працюй і пороби всі діла твої, а день сьомий – субота Гоподеві богу твоєму.

5.         Шануй батька і матір твою, щоб добре було тобі та щоб довголітнім був ти на землі.

6.         Не вбивай.

7.         Не перелюбствуй.

8.         Не кради.

9.         Не подавай на друга твого посвідчення неправдивого.

10. Не пожадай жони друга твого, не пожадай дому ближнього твого, ні поля його, ні вола йогою, ні осла його, ні всякого скоту його, ні всього, що є ближнього твого.

 

Біблія ваважає, що начало премудрості – “страх Божий”, але розрізняє два типи страху. “Тваринний” страх болю й загибелі (пáрхад) притаманний всякій істоті, але лише релігійна людина знає ще й страх Божий (ірá, íрит Шамáїм) – страх вчинити гріх і відступити від Бога. Саме цей страх другого типу й лежить в основі Декалогу.

Десять Заповідей були тим трампліном, від якого відштовхнувся потужний розвій юридичної думки у Стародавньому Ізраїлі. Приписи, система суто юридичних норм, близькі до відомих законів Хаммурапі, та й до законів інших східних народів. Це зрозуміло, бо ж Декалог потребував конкретизації в повсякденних ситуаціях людського життя, і творці Біблії почерпали зі вже широко відомого й популярного на Сході досвіду інших народів. Щоправда, тут юридична риторика набуває, на відміну від Декалогу, конкретності й точності, але не втрачає своєї патетичності: йдеться-бо про те, аби виховати “народ святих”:

 

“Коли буде серед тебе вбогий, один з братів твоїх в одній із брам твоїх у краї твоїм, що Господь, Бог твій, дає тобі, то не зробиш запеклим свого серця, і не замкнеш свої руки від убогого брата свого, бо конче відкриєш свою руку йому, і конче позичиш йому за його потребою, що буде бракувати йому” (Повт. 15:7-9).

 

Дотримання заповідей та приписів, за думкою їхніх авторів, робить життя гуманним і щасливим. Той же, хто переступає Закон, – це істота, яка сама себе ставить поза Богом і людьми, і її потрібно карати, аж до страти в найтяжчих випадках: вважалося, що людину, яка не поважає Закон, він і не охороняє. Саме тому часом Приписи формально входять в протиріччя з Заповідями. Так, за намовляння служити чужим богам, за непослух до батьків або за перелюбство належало забити винних каменями на смерть (Повт. 13: 10; 21:21; 22:24).

До числа ознак належності до релігійного єврейства відносяться, зокрема, обрізання статевого органа хлопчика на сьомий день після народження , святкування релігійного повноліття хлопчиків з 13 років (Бар-міцва) тощо. Субота була оголошена днем Божим – це було принципово новим пвідходом; адже у всіх народів свята було пов'язано з циклами природи або сільськогосподарських робіт, а тут запроваджувався “день покою” (шабáт – відпочинок), присвячений Богові, коли всяка робота забороняється: не можна навіть готувати їжу або запалювати світло; тому їжу зазвичай тримали теплою у спеціальних “термосах” з попереднього дня. За приписами юдаїзму, не можна тримати в одній посудині м'яса й молока; великим гріхом вважається зварити “козеня в молоці його матері”. Подібних приписів стало незліченно багато, і знали їх лише книжники, які не займалися нічим, окрім як вивченням Писання й коментарів до нього; традиційно й досі вважається, що такого мудреця має утримувати дружина, й це для неї – велика честь.

Єврейські мудреці Середньовіччя доповнили Біблію розгалуженими юридичними тлумаченнями – Талмудом (Вивчення), в яких несказанно примножили (збільшили) систему різних заборон і приписів епохи Мойсея та Ездри. Приможуючи число таких табу, рабини йшли шляхом, протилежним до шляху християн, які зберігли Декалог, але відкинули Приписи зовсім, вважаючи, що людина повинна виконувати Закон не “юридично”, під наглядом рабина, а лише керуючись власною совістю.

Талмуд як основоположна юдаїстська духовна традиція. Вже за часів Соломона при Храмі утворилася корпорація вчених книжників (хакáмів, тобто мудреців), які не лише створили групу книг Писань, але й розпочали поширене тлумачення Писання, працюючи в річищі авторитету Соломона. Після вавілонського полону (VII ст. до н.е.) та повернення на батьківщину єврейські вожді визнали за потрібне налагодити масове вивчення Біблії та коментарів до неї. Біблія стала єдиним джерелом мудрості; з неї почерпали відомості про світоустрій, дані про історію та географію, певні знання з медицини, юридичні та етичні норми. З 6-ти років хлопчики та дівчатка вивчали Святе Письмо і вчилися дискутувати в процесі його тлумачення. В синагогах – молитовних будинках, розташованих по всій Юдеї (так тепер стала називатися країна), – читалося Святе Письмо і тлумачилося у проповіді (пірке).

При цьому серед книжників утверджується переконання, що Мойсей колись, поруч з Декалогом як «писаним» законом для всіх, дав вузькому колу довірених особ ще й Усну Тору (Усний Закон), яка довго передавалася поколіннями рабинів з вуст в уста й була записана мудрецями, які присвятили цьому життя, в період Другого Храму (відбудованого Ездрою у V ст. до н.е.). Саме тоді було канонізовано ТаНаХ (Старий Завіт), і дописувати щось до нього вже було заборонено. Отож далі в Юдеї розгорнулася боротьба між різними сектами, які по-своєму тлумачили Писання , і на перший план виступає постать вже не “того, хто пише” (хакама), а “того, хто тлумачить” написані раніше священні книги (рабина). Покоління нових книжників-інтерпретаторів: танáї – “учні” (до кінця II ст. н.е.) та аморáї – “промовці” (III-V ст. н.е.), які вважалися знавцями Закону, – створили бл. 200 р. н.е. розгорнутий коментар до ТаНаХу – найдавніше ядро майбутнього Талмуду, що становило 63 трактати (Мішна, або “повторення Закону”). Якийсь час існували навіть школи законників – Дім Шаммая та Дім Гіллеля, які змагалися між собою в питанні про “суворе” чи “м'яке” витлумачення Закону. Згодом коментарям підлягла вже й сама Мішна (Гемара). Разом Мішна і Гемара й утворюють Талмуд.

Талмуд закінчено було вже в умовах вигнання євреїв з Палестини римлянами за непокірність. Жменька євреїв, що вціліла на батьківщині, створила більш стислий варіант – Єрусалимский Талмуд (IIIст.). Мудреці ж, які з частиною емігрантів опинилися у Вавілоні, створили більш розгорнутий варіант – Вавілонський Талмуд (V ст.). Талмуд являє собою величезну кількість тлумачень Писання тими чи іншими авторитетами з проблем догматики й синагогального культу , проведення свят, харчування (розподіл їжі на кошéрну (чисту) і трефнý (нечисту), шлюбу й розлучення, специфічного одягу й зачіски правовірного єврея, відповідальності за злочини й очищення, почасти – наукових проблем (медицини, математики, географії, історії) і т. ін. Все це суммарно називається Галахá (релігійне законодавство). Поруч з ним особливий елемент Талмуду складає Агадá – народна мудрість, часто викладена у формі притчі, афоризму, легенди або й відвертої казки, що буяє гумором і фантазією.

Основа Талмуду, мабуть, найкраще виражена у позиції одного з рабіністичних авторитетів, який підкреслював: “практичне значення богобоязності, почуття присутності Бога, Якому все відомо й відкрито, – це страх гріху” .

Водночас не слід вважати Талмуд цільною за основною концецією книгою. Нагадуємо, що це – збірка думок тих чи інших авторитетів, що жили в різних краях світу, часом відділені один від одного століттями. Тут панує дух дискусії, а не догми. Так, у Талмуді можна знайти як прояви відвертої ворожості до Христа і християн, так і приклади доброзичливого ставлення до прихильників цієї віри, або ж повчання, що християни, мусульмани й навіть язичники бувають доброчинними тощо . Ось приклад дискусійного підходу до вирішення питання у Талмуді: коли рабин Елазар спробував встановити правило, за яким слід було харчувати дочок-сиріт з вартості рухомого майна батька-небіжчика, то йому заперечив інший авторитет:

 

“...р[ебе] Шімон б[ен] Ельякім сказав йому: “Рабі, я знаю, що ти дієш не за законом, а з співчуття; але щоб учні, побачивши це, не встановили галахи (правила) з роду в рід” (Ктуббот, 50 б).

 

До мудрості оточуючих народів ставилися насторожено: адже у Біблії вже було закарбовано полеміку зі світоглядом язичників (вавілонян, єгиптян, греків). Особливо ж неприязним було ставлення до грецької культури: адже ще до руйнації країни римлянами один з полководців Александра Македонського, Антіох Епіфан, що став царем еллінізованої Сірії, спробував був знищити Юдею політично й насадити тут силоміць грецьку віру й звичаї. Прихильників грецького способу життя виявилося немало, й країна, по суті, опинилася на грані громадянської війни. Повстання роду Маккавеїв (“ковалів”) побороло завойовників, але все грецьке з тих пір стало табуйованим. Характерно, що коли одного з рабинів післямаккавейської пори спитали, коли варто вчити дітей грецьким книгам, то він відповів: коли хочете, аби не вдень і не вночі! Проте чимало юдеїв з тих пір непогано знали грецьку мову й культуру (характерна в цьому відношенні постать апостола Павла в Новому Завіті). Більш того, в діаспорі юдеї зазвичай переймають мову того народу, серед якого звикли жити. Проте завдяки Талмуду і авторитету рабинів, які спеціалізувалися на його вивченні, єврейство в діаспорі утворило замкнене суспільство, реалізуючи установку: вірний юдей мусить “стирчати” серед гоїв (іновірців), мов цвях, виділяючися праведним життям, одягом, способом харчування тощо.

Життя, просякнуте ідеєю послуху перед рабином і нормоване до найдрібніших деталей, зайняте практично суцільно релігійними ритуалами, обтяжувало єврейство як духовно, так і чисто фізично; воно дедалі частіше не вписувалося в ритми оточуючої цивілізації. Тому в надрах самого юдаїзму виникає опозиція рабинату.