РЕЛІГІЯ ЯК ЧАСТИНА КУЛЬТУРИ

магниевый скраб beletage

 

Роль релігії у формуванні моралі та права. Часто можна почути, що релігія присвоює або узагальнює “загальнолюдські” моральні цінності, що вона лише “освячуює” те, що, нібито, вже існувало. Тоді складається враження, що людство виробляє необхідну для співжиття мораль (від лат. mores – звичаї, поведінка) незалежно від релігійного впливу. Але факти показують, що загальнолюдськими ці моральні цінності стають саме завдяки релігії, особливо ж – якщо це релігя світова.

В архаїчну епоху зазвичай приносили в жертву людей, зокрема власних дітей; дружину вбивали на могилі чоловіка тощо. Це спостерігалося усюди – від Середземномор'я до Індії; не було винятком і слов'янство ; можна сказати, що в архаїчні часи ці некрофільські (Е. Фромм) жадання й були “загальнолюдськими”. Лише з утвердженням цінностей християнства та ісламу людське життя оголошено було святим і недоторканим, а вбивство та самогубство – гріхом.

Звичайно, й до появи монотеїстичних світових релігій табуювалися (заборонялися) особливо дикі й руйнівні для суспільства речі – канібалізм, кровозмішення тощо (про це докладніше – нижче). Розрізнення добра й зла здійснювалося переважно через релігію, яка встановлювала й регулювала відносини в людському колективі. Уже старожитні релігії, починаючи від кам'яного віку, прагнуть чітко розділити сферу природи й сферу культури, намагаючись відокремити від дикого й безжалісного “природного” світу людину як таку, піддати її тяжким випробуванням, зробити свідомішою й кращою. Але, по-перше, ці заборони були або місцевими, або не-абсолютними (м'ясо ворога, на відміну від м'яса соплеменника, й сьогодні споживають деякі племена папуасів). По-друге, характер домонотеїстичних релігій не виключав ані ситуативного аморалізму богів та людей, ані некрофілічних моментів – навіть цивілізовані римляни кохалися в гладіаторських іграх, відверто насолоджуючися стражданнями й смертю інших.

Характерно, що перші всесвітньо значні юридичні кодекси людства – Закони Хамурапі у Вавілоні, Закони Ману в Індії, моральний кодекс зороастрійської Авести, Закони 12-ти таблиць у Римі, 10 Заповідей і Приписи Біблії – осмислюються як отримані з рук чи з вуст богів (Бога).

Якщо мораль не освячена авторитетом релігії, вона автоматично стає релятивістською (відносною). Виходить, що аморальне може за певних умов стати моральним, і навпаки. Саме такий хід думки породив, наприклад, відому формулу Леніна “Морально усе, що вигідно для класу робітників”, яка відкрила простір для порушення споконвічних моральних норм, страхітливих звірств, пограбування чужого майна, тероризму на державному рівні й тотального переслідування інакомислячих.

Релігія як фактор політичного життя суспільства. В архаїчні епохи релігія від політики невіддільна. Кордони поширення тої чи іншої релігії на практиці співпадають з кордонами між національно-державними спільнотами; внутрішній устрій архаїчної держави – скажімо, самодержавної монархії – освячується пануючою релігією; відхилення від масового сповідання віри трактується як ненормальність; інакодумство й релігійні меншини, вільна думка жорстоко переслідуються. Усе це закономірно: там, де влада підтримує лише одну релігію, усякі відхилення від стереотипу несуть загрозу політичній стабільності.

Релігійні рухи часто не лише виражають суто духовну програму, а й зливаються з соціально-політичними інтересами якихось соціальних верств, класів чи навіть цілих народів. Так, релігійні війни у Європі епохи Реформації містили в собі й прагнення ряду європейських країн позбутися духовної влади Риму й не платити йому церковну десятину. Зіткнення між православними й уніатами в Україні колись визначалися небажанням більшості українців входити в духовну орбіту католицизму; сьогодні за ними стоять вже й політичні інтереси Московської церкви, яка пустила за століття в українській землі міцне коріння й відноситься до католиків непримиренно. Або: стабільний, багаторічний конфлікт між Індією та Пакистаном через право володіти провінцією Кашмір, визначається тим, що колись англійські колонізатори розділили територію Індії на ісламську частину (Пакистан) і власне Індію, що сповідає індуїзм. Ісламський Кашмір лишається в складі Індії, з чим не бажає миритися Пакистан.

Безумовно, що й в сучасному суспільстві релігія на практиці тісно пов'язується з політикою, але так само безумовно, що в цивілізованих людських спільнотах релігія з політикою дедалі частіше диференціюються, і релігійний вибір стає поступово приватною справою людини.

Використання ж релігії в політичних цілях, звичайно, можливе. Проте чи в цьому полягає функція релігії? У повісті М. Твена “Принц і жебрак” розповідається історія про злиденного хлопчика Тома, як дві краплі води подібного до принця. Примха долі занесла його на трон замість двійника. І першою справою, яку він вчинив, було вкрасти державну печатку: вона мідна, важка, й нею добре колоти горіхи. Звичайно ж, державну печатку можна використати й таким чином, але все ж таки призначення її – інше. Так само і з використанням релігії політичними маніпуляторами: призначення релігії – зовсім не політична боротьба.

Взаємини релігії з науково-філософською думкою. Історично релігія є тим лоном, з якого народжуються вільна філософія й наука взагалі. Так, наприклад, у стародавній Греції існував народний міф про те, що все існуюче, починаючи з Урана-Неба, є породженням Матері-Землі – Геї. Перші філософи Стародавньої Греції – т. зв. натурфілософи – переосмислили цю модель: Фалес вважав, що все пішло з води, Геракліт висував як первінь буття вогонь; згодом з'явилося поняття матеріальної субстанції, атомів тощо. У свою чергу, “майже всі гіпотези, що панують в сучасній філософії, від початку було висунуто греками” .

Найперші знання, здобуті людиною в процесі освоєння природи, фіксуються саме у міфах, у священних книгах; тут-таки закріпляються космогонічні гіпотези, уявлення про походження людини, принципи організації соціального життя тощо. Протонаукові уявлення формуються якраз у сфері релігійного мислення. Не забуваймо, що саме середньовічна християнська схоластика породила позитивістський раціоналізм деяких сучасних філософсько-наукових течій. Не секрет, що вчені – навіть у ХІХ-ХХ ст. – щедро черпають інколи з космогонічних ідей індійських Вед (гіпотези про множинність світів, про пульсацію Всесвіту, про панматерію й матеріальну природу думки тощо); наукове уявлення вчених ХІХ-ХХ ст. про формування зачатків життя в первісному океані в принципі не відрізняється від такого ряду стародавніх міфологічних уявлень, як первісний океан Апсý в релігії шумерів, водяний хаос Нун єгиптян, вода, що найперше виникає з хаосу в міфах Індії, титан Океан з грецьких міфів, й, нарешті, від тих вод, над якими носився Дух Божий в Біблії, коли ще нічого не було. Цікаво також, що біблійні уявлення про творіння світу з нічого, про відділення світла від пітьми на початку Всесвіту знаходять певну паралель в сучасних наукових теоріях Великого Вибуху й утворення фотонного (світлового) поля, з якого й сформувався матеріальний Всесвіт.

Переважна більшість людей не має ані часу, ані бажання хилитися над книжками в бібліотеці, але всі люди, так само, як і вчені, прагнуть знати істину. І не можна сказати, що в цьому їм абсолютно відмовлено. Проста селянка в своїй безхитрісній вірі буває часом не менш інтелігентна, ніж солідний науковець, ерудит з окремих питань; отож вважати її життя “неповноцінним” через те, що вона не знає основ, скажімо, фізики, немає серйозних підстав. До того ж і найвидатніші вчені бувають віручими: пригадаймо імена Паскаля, Ньютона, Павлова, Філатова, Раушенбаха, Аверінцева й численних інших.

 Якщо наука дає лише відносну істину, то релігія завжди претендує на істину абсолютну (пор.: 1. У Всесвіті поза Землею можливо, є, а, можливо, й немає життя. 2. Життя на Землі – найважливіший момент буття Всесвіту, що має священний зміст). До того ж, ми не знаємо до сьогодні напевно, що таке життя з наукової точки зору, й спроможні лише на клонування вже існуючих живих творінь ; ми не знаємо, що таке сон чи гіпноз і т.п. Позитивна наука не може також ані здолати смерть, ані зрозуміти її природу. Багато хто пробував пояснити, у чому сенс життя, але ці ідеї так і не стали масовими. Список таких речей, зрозуміло, можна було б неосяжно розширити.

Лише в епоху Відродження й, особливо, в Новий час наука остаточно відділилася від релігії як самостійна сфера культури й навіть почала виступати як опозиція релігії. Наука виробляє власний тип світогляду, що проголошується науковцями як єдино істинний шлях пізнання (вироблення інтелектуальних понять, суджень та умовиводів: постановка проблем, формування концепцій і теорій).

У ХVIII-ХХ ст. це протистояння навіть набуло антагоністичного характеру, хоча вже наприкінці ХІХ ст. помітний певний злам в пануючій установці (виникнення філософії ірраціоналізму , яка твердить, що не сама лише інтелектуальна праця дає нам істинне знання). Особливо підносилася наука на противагу релігії в колишньому СРСР. Проте сьогодні, в епоху соціальних та екологічних катастроф, породжених надмірною довірою до науки, очевидно, до чого призводять претензії на остаточне “наукове вирішення” глобальних проблем існування людини в світі й у соціумі. Людство вже усвідомлює небезпеки сайєнтизму – безмірної віри в можливості наукового знання.

Наука й інтелект не у всьому виправдовують надій, які на них за традицією покладаються. Наукові гіпотези та теорії міняються щодвадцять років, зазвичай заперечуючи одна одну. Генетика, наприклад, відкидає походження людини від мавпи, і сьогодні більшість вчених вже вважає мавпу лише родичем людини, який розвивався в зовсім іншому напрямку. Фізики наприкінці ХІХ ст. вважали свою картину світу закінченою – але фізика ХХ ст. каменя на камені не лишила від цієї гармонії; вона сміливо підіймає завісу над таемницями устрою матерії;проте приборкання атому обертається атомною зброєю та Чорнобильською катастрофою

Сучасна наука продовжує йти своїм, принципово відмінним від релігії шляхом, але це свідчить про не про самий лише прогрес, а й про кризу культури, втрату нею цільності. Тому гіперкритичний підхід до релігії слід визнати застарілим і малоперспективним. Водночас чимало хто з серйозних вчених намагаються знайти точки зіткнення між наукою й релігією, а дехто сполучає обидва підходи, як, наприклад, визначний вчений і релігійний мислитель ХХ ст. Тейяр де Шарден.

Релігія як форманта літературно-митецького пошуку. Не кажучи вже про поширену теорію “магічного” походження мистецтва, про яку йтиметься далі, достатньо пригадати той простий факт, що найвеличніші архітектурні споруди світу, найзначніші літературні твори старовини, найзначніші пам'ятки образотворчого мистецтва або музики виникли як спроби зіфіксувати в художньому образі релігійний образ світу.

Найвизначнішим явищем першої на землі шумерської цивілізації було спорудження зіккурату бога Місяцю Нанни в Урі (бог Нанна – покровитель цього міста) у ХХІ ст. до н.е. Він являв собою трьох-чотирьохсхідчасту вежу (до нашого часу зберігся лише ніжній уступ). На верхньому уступі знаходилось святилище – “житло божества”. Туди не допускався простий люд. Зазвичай там розташовувалося ложе та золочений стіл для бога, який нібито “ночував” там. Нижній уступ храму був пофарбований чорним, другий уступ – облицьований обпаленою червонуватою цеглою, третій – побілений (подібне чергування фарб у зиккураті було характерним). Стіни храму були, ймовірно, облицьовані глазурованою синьою цеглою.

Вавилон, символ давньосхідної цивілізації, являв собою чудовий архітектурний ансамбль. Він був оточений стінами, по яким могли роз'їхатися дві колісниці, запряжені четвіркою коней. Попасти в місто можна було через вісім воріт, присвячених різним богам. Місто було релігійним центром. Там існувало декілька десятків храмів, але головним з них була так звана Вавилонська вежа – святилище бога Мардука, головного вавилонського бога. Храм являв собою семиступінчатий зіккурат, увінчаний позолоченими рогами – символом плодючості (також символ Мардука). Вавилонська вежа перевершувала висотою всі будівлі пізніших часів. Недалеко від зіккурату знаходився і сам храм бога Мардука, в якому зберігалася найбільша святиня Вавилону – статуя Мардука. Якщо вірити Геродоту, то ця статуя, зроблена з чистого золота, важила біля 2,5 тонн. Золоченим був назовні і всередині весь останній поверх – “жилище бога” .

 Вражаючих результатів у сфері архітектури, яка була тісно пов'язана з їхніми релігійними уявленнями, досягли стародавні єгиптяни. Вони вірили у загробне буття душі й всіляко прагнули зберегти тіло померлого, аби не розпалася його особистість . У сполученні з славолюбством правителів Єгипту та його верховних жерців – фараонів, це призвело до виникнення одного з чудес світу – пірамід . Найвеличніша – піраміда Хуфу, або Хеопса, як її іменували греки. В об'ємі піраміди Хеопса міг би розташуватися будь-який європейський собор. Висота її складає близько 147 метрів.

Найдавніше літературне слово Індії представлене Ведами. Це, як вже говорилося, сакральні тексти, що доносять до нас духовний досвід Індостану. У Ведах зафіксовано гімни богам, ритуальні формули та магічні заклинання. Стиль Вед визначений початково фольклорною традицією, манерою співу кочівника-пастуха, який співає про те, що бачить. Але Веди в їх нинішньому вигляді – це вже аніяк не примітивна поезія: перед нами сповнені високої філософічності роздуми про всесвіт:

 

 Не було тоді нічого не-сущого, і не було сущого,

 Не було ані простору повітря, ані неба над ним.

 Що рухалося чередом своїм? Де? Під чиїм захистом?

 Що за вода була тоді – глибока безодня?

 

 Не було тоді ані смерті, ані безсмертя.

 Не було ознаки дня або ночі.

 Щось одне дихало, повітря не колишучи, за своїм власним

 законом,

 І не було нічого іншого, окрім його…

 Звідки ця істота з'явилося:

 Чи то саме себе створила, чи то – ні,

 Той, хто наглядає за світом у вищому небі, –

 Тільки він це знає – абож не знає.

 

Архітектура Стародавньої Індії так само велична та неповторна. Індійський храм був спочатку місцем самих лише релігійних ритуалів, яке урізноманітнювала поведінка священних тварин, що жили при святилищі. В процесі конкуренції з буддизмом храми стали багато оздоблюватися скульптурою та живописом. Над храмом підвівся прикрашений рельєфами широкий конусоподібний шпиль (гопурáм). Тут почали розігрувати сцени з епосів Магабгарати й Рамаяни, які розвивали сюжети Вед; зазвучала музика, забуяв танок; богів зображали актори в розшитих золотом шатах і блискучих від самоцвітів вінцях; “реалістичні” були жахливі маски демонів; пози танцюристів та їхні жести (мýдри) являли німу, але сповнену змістовності пантомиму. Вражає Храм Сонця, покритий зверху до низу рельєфами, що ілюструють Кама-сутру, одухотворяючи життя плоті.

Навпаки, у давньоєврейській Біблії панував психологізм. Стилістика Давидового псалма сприяє виявленню “життя серця”, виражає пошук людиною, відокремленою від ідеалу святості гріхами, шляхів єднання з Божественною Першопричиною:

 

“Ти – Бог Єдиний! Дорогу свою покажи мені. Господи, і я буду ходити в правді Твоїй, приєднай моє серце боятися Ймення Твого! Я буду всім серцем своїм вихваляти Тобі, Боже Ти мій, славити буду повіки Ім'я Твоє, велика бо милість Твоя наді мною, і вирвав ти душу мою від шеолу глибокого! ” (Пс. 86/85: 10–13).

 

В античній Греції було споруджено багато прекрасних храмів на честь богів. Найвідоміший з них – храм Артеміди в Ефесі (що сягав у довжину більше як 100 м). Храм вражав своєю величністю та пишнотою. Грецькі храми включали як обов'язковий елемент ідола для поклоніння, що спричинилося розвиткові скульптури. Архітектура тут органічно сполучається зі скульптурою. Храм Зевса в Олімпії, побудований в середині V ст. до н.е. – гармонійна споруда, прикрашена численними барельєфами, сюжети яких тісно пов'язані з функцією храму як центру грецьких спортивних змагань. Цим обумовлені зображення змагань на колісницях, подвигів одного з міфічних героїв – Геракла і т.п. Особливої популярності храм набув завдяки величезній, роботи Фідія, статуї Зевса, що сидить на троні, виконаної із слонової кістки та золота. Справжньою вершиною давньогрецької архітектури став Афінський Акрополь, побудований на скелі, що піднімалася над морем.

В античній релігії значнішу роль грав зовнішній вигляд святилища; всередині стояв лише ідол божества, а всі обряди проходили на майдані ззовні. Християнські богослужіння (на відміну від античних) перенеслися всередину храму, і саме тому головним завданням зодчих стає організація внутрішнього простору.

Християнське уявлення про світобудову блискуче реалізувалося у головному храмі Константинополя, спорудженому у VI ст. імператором Юстиніаном з надзвичайною пишнотою соборі святої Софії (Премудрості Божої). Видовжена базиліка поділена всередині рядами колон на три величних нави. У глибині східної стіни, в напівкруглій абсиді, звідки вранці сяють промені сонця, міститься вівтар, де вершиться богослужіння. Окрім східної стіни з абсидою, що являє собою начебто вхід для Бога, простір храму розрощується ще й трьома входами на три інші боки світу, що в цілому являє собою вид хреста (трансепт), символізуючи відкритість церкви для всього світу . Собор св. Софії накрито велетенським центральним куполом, який ззовні з двох боків підтримується двома трохи нижчими куполами, а ті мають по боках ще по два малих напівкуполи: наче небо плавно опускається на землю. Все це утворює систему напівсферичних та сферичних форм, що для глядача зсередини наростають у височінь; головний купол ніби пливе у повітрі, бо ряд з 40 невеликих вікон утворює майже суцільне сяюче коло, яке начебто відрізає купол від храму й створює враження його польоту в повітрі. Навіть стіни найбільш скромної частини храму – нартекса було облицьовано найціннішими породами різнокольорового мармуру. Справжньою прикрасою Софії Константинопольської було, поруч з традиційною фрескою, найвище досягнення візантійського мистецтва – мозаїка: символи хреста, орнаменти, різноманітні фігурні композиції тощо. Пишнота внутрішнього оздоблення й урочистість служіння священиків у розкішному одязі з золотим та срібним церковним начинням у руках справляли величезне враження: це – символічний образ Царства Небесного.

Шедевром барокового стилю є оформлення Собору св. Петра у Римі, побудованого ще майстрами Ренесансу. Вівтар оточено пружно-покрученими, могутніми бронзовими колонами, що зносяться у височінь, підтримуючи там, угорі, пишні складки урочистої драпіровки. Крізь величезні вікна ллється притьмарене кольоровим склом світло; з ним конкурує штучне небо – сяйво й клуби хмар, виконані митцями у гігантських масштабах. У каплицях, які супроводжують основний простір з боків, встановлено менші вівтарі, на яких фігурують в якості ікон твори геніїв італійського мистецтва – наприклад, мармурова група П'єтá (скорботна Богоматір з мертвим Христом на руках) роботи Мікеланджело. Проте в цілому стиль собору визначає вже інша, барокова скульптура на зразок групи різця Берніні Екстаз св. Терези. Юна дівчина у чернецькому вбранні звивається в судомному припадку, напіввідкривши рота наче від чуттєвої насолоди; усміхнений хлопчик-янгол цілить в її серце стрілою, мов античний амур. Над групою біломармурових фігур клубочаться майстерно виконані з позолоченої бронзи величезні хмари – вітчизна янгола, золота плоть неба. Відверте обігравання еротизму й античного мотиву розчинено у могутньому плин релігійного почуття як щось тимчасове й несуттєве.

Ми згадали лише класичні приклади того, як запліднювали літературу й мистецтво релігійні ідеї. Можна було б чимало сказати й про релігійну музику, культову поезію тощо. Але й цього достатньо, щоб зрозуміти: релігійні сюжети й образи – не просто “оболонка”, під якою ховається політичний натяк або суб'єктивна гра фантазії митця.

 

П и т а н н я д л я с а м о п е р е в і р к и

 

Чому релігійний транс іменують зміненим станом свідомості?

Чи є синонімами поняття “релігія” та “міфологічне мислення”?

У чому полягає значущість особистого та колективного релігійного досвіду?

Охарактеризуйте поняття релігійної і не-релігійної духовності.

Як охарактеризувати відмінність релігії від окультизму?

Що означають поняття “свобода совісті” та “релігійна традиція” і як вони співвідносяться?

Як зрозуміти поняття “одвічність релігії” і як воно співвідноситься з поняттям “історичні форми релігії”?

Дайте визначення релігії як специфічної форми пізнання.

Перерахуйте структурні елементи релігії.

Як ви розумієте проблему класифікації релігій?

Чи є релігійна мораль чимось відмінним від світської моралі? Як ви розумієте роль релігії у формуванні моралі та права?

Чому релігія виступає як фактор політичного життя суспільства і чи вичерпується цим її суть?

Опишіть взаємини релігії з науково-філософською думкою.

Дайте приклади впливу релігії на формування літературно-митецького пошуку.