ПЕРЕДУМОВИ ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА

магниевый скраб beletage

 

Духовна криза античного світу. Ми переконалися, що людина, ви¬гадуючи різних богів, намагалася у такий спосіб осягнути устрій Все-світу, усвідомити рушійні сили життя і смерті. Вона не розуміла до кінця (як, зрештою, і ми зараз) глибинних причин буття. Але, маючи здатність осмислювати зв’язки між явищами, людина, починаючи з кам’яного віку, намагається закарбувати своє розуміння світу в певних символах та емблемах. І тут могутні природні сили та явища виступають опорою для мислення.

Ці означення не могли спочатку бути абстрактними філософськими поняттями. Спостерігаючи бурю чи запалене блискавкою дерево, людина вважала ці явища виявом незрозумілих, але могутніх сил, які обожнила й згодом втілила в таких фігурах як Перун, Зевс, Індра, Тор і та інших. Полюючи на тварин чи обороняючись від них, людина захоплювалася їхньою могутністю, перевагами тварини перед людиною, обожнювала її – аж до проголошення себе нащадком тварини. Характерно, що від ка-м’яного віку культ бика (корови), якого людині вдалося приручити одною з перших тварин, спостерігається у всіх народів Середзем¬номор'я регіону, де виникли найперші цивілізації.

Тваринні риси надаються древнім богам, як ознака нелюдськості. становленням.

Чим далі по земній кулі розселялися люди, тим більше вражала їх неповторна природа нових країв: гори, повені, моря, землетруси, дивні звірі тощо. Зростала й певна розгубленість перед природою. Смутне поняття про Бога (чи силу) ускладнювалося, переплутувалося зі вшануванням цих природних явищ, з намаганням зрозуміти їх душу. В цьому процесі не стільки олюднювалася природа, скільки дичавіла людина, запроваджуючи жорстокі культи й криваві (часто людські) жертви, аби відкупитися від свого страху. З розвитком цивілізації й зростанням мистецько-ремісничого хисту, богів народжених людською уявою, почали ліпити, витесувати з каменю чи дерева, відливати з металу, надаючи їм певної подоби людини та змішуючи з тотемістично-тваринними рисами.

Так в умовах ізоляції давніх народів з розселенням їх на планеті виникли різні релігії, що базувалися на вірі в безліч великих та малих богів, а також демонів та духів. Як правило, моральним в цих умовах боротьби з природою вважалося все, що йде на користь виживанню.

Культури Стародавнього світу в основах своїх визначалися релігіями, база яких склалася ще в первісному суспільстві. Ці релігії в основі своїй були породжені згаданою боротьбою з природою та розгубленістю перед нею. Звідси політеїзм як типова риса вірувань давніх народів: обожнювались земля і небо, грім і блискавка, дощ і сонце, тварини і рослини тощо. Отож, боги політеїстичних пантеонів наділялись і добрими, і хижими рисами водночас: вони, як і людина, чинили за настроєм. Відправляв тут культ маг-заклинач (чаклун, шаман, жрець і т.п.), котрий прагнув заклясти богів, зв'язати їх своїм словом, підкупити жертвою. Важливо було розчулити, підкупити бога або й “налякати” його: тоді бог мусив вико¬нати твою примху. Наївна віра в те, що бога можна купити чи заклясти, призводила до теургії – зв'язування волі божества: від комічних ситуацій на зразок мащення губів ідола жиром (щоб виконав бажання) або побиття його різками (якщо бажання не виконане) до людських жертвоприношень і складного культового церемоніалу.

Про любов до божества навіть не думали: боги вважалися жорстокими й незрозумілими. Їм приносили щедрі жертви, часто людські, навіть власних дітей. Стародавній фінікієць, який клав власну новонароджену дитину на розпечені мідні руки статуї Ваала, гадав, що це й є чимось добрим та моральним. Храмові блудниці або трансвестити-мíсти Кібели в своїй простодушній розбеще¬ності теж слідували владному голосу натури, не дуже то розмірковуючи, що є добро чи зло.

Про розуміння суті бога піклуються мало, а про любов до нього, звичайно, немає й мови. Первісна боротьба за виживання не схиляє до тонких почуттів: люди змагаються з богами та демо¬нами, як зі світом і природою в цілому, аби ствердити свою власну волю, своє хотіння.

Жерцем таких релігій є, по суті, маг, що знає секрети заклинань та догоджань богам. Його прийоми виникли на ґрунті шаманських практик первісної епохи, але набули цивілізованого вигляду, скажімо, у формі літературних записів. Та й загалом мистецтво Стародавнього Світу виросло з первісної магії (храми, статуї богів, танці та релігійні гімни тощо). Як правило, зберігаються криваві жертвоприношення аж до людських включно. Коли всі ці релігії почали занепадати, то дуже легко й органічно переродилися в магію та чаклунство, повернувшись до первісних витоків. В них кохався античний світ пори своєї загибелі.

Таким чином, саме тоді, на зорі становлення людства, були закладені основи самовизначення людини в природі та суспільстві, поставлені та почасти вирішені численні екзистенціальні питання.

З переходом від мисливства та збиральництва до землеробства й осілості (що пов'язано з цивілізаційною роллю жінки) набирає ваги культура – як щось протилежне природі. Водночас робота на землі та пастушество вимагають чоловічої сили, що зумовлює роль патріархального начала. Чоловік, який в попередні часи почувався значно вільнішим від соціально-сімейних обов'язків, відтепер виконує непрості функції глави патріархальної сім'ї, що прийшла на зміну матріархату. Це значно ускладнює його почуття відповідальності і психічне життя. Саме тоді настає епоха активного приборкання первісних інстинктів (або лібідо, за З. Фройдом), висування на перший план різноманітних табу, введення системи ініціацій та складання політеїстичних релігій, в яких значну роль починає грати такий архаїчний вияв самообмеження, як некрофілічні тенденції: людські та дитячі жертвоприношення, ритуальне калічення тощо. Стихія материнсько-природного начала (Е. Фромм) всіляко звужується на користь культури, яка в цю пору є інтенсивним самообмеженням в людині її природних інстинктів, які відчуваються як небезпечна й неконтрольована стихія, здатна зруйнувати в будь-який момент ще нетривкі начала цивілізованості. Та, за З. Фройдом, всяке утискування Еросу (життєвого інстинкту), веде до розширення сфери Танатосу (смерті). Ось чому найдавніші цивілізації часто включають як складовий елемент культури вже незрозумілу для нас жорстокість та пригнічення людської природи, приниження жіноцтва й поетизацію війни і загибелі, культ героїки, протиставлений повсякденному мирному життю. Характерний також культ юнацтва, гомосексуальне начало у високорозвиненій культурі стародавніх греків та їхня зневага до жінки, закритої в гінекеї з дітьми і позбавленої права на всяку участь у громадському житті.

Однак в цих непростих умовах пізнання людиною самої себе та глибин добра й зла закладаються основи “сфери розуму” (ноосфери, за терміном В.Вернадського). Культура, якщо взяти до уваги вчення З. Фройда про сублімацію, врешті-решт стає чисто фізичним порятунком людини від тих свавільних диких інстинктів, які прагнуть керувати її поведінкою : кровожерність або сексуальна гіперактивність знаходять певне упорядкування й мотивацію в рамках архаїчного релігійного культу – навіть людське жертвоприношення або храмова проституція, при всій жахливості їхній для сучасної людини, – все ж суть речі на порядок вищі, ніж закон джунглів.

Поряд з розвитком інженерної думки та технічної цивілізації людство проходить величезний духовний шлях, і наскільки велика відстань між кам'яною сокирою та римською бойовою колісницею, настільки ж велика відстань, що відділяє первісного дикуна, розгубленого перед силами природи, від людини елліністичної епохи, що усвідомила силу своєї думки та вільно міркувала про богів, про перевагу тих чи інших політичних систем, про шляхи наукового пізнання світу або про стилі мистецтва.

Водночас очевидно, що людина Стародавнього світу, яка створила на противагу природі основи цивілізації, зберігає в своїх духовних пошуках достатню сваволю й незрілість думки. “Греки, греки! Ви – справжні діти!”, – говорив колись єгипетський жрець грецькому мудрецеві Солону. Але й єгиптяни виглядають достатньо наївними – хоча б у своєму прагненні законсервувати тіло для вічного життя. Це справді була епоха дитинства людства, яка була настільки безжалісною та кривавою, як можуть бути безжалісними до самих себе лише діти.

Безумовно, правий А. Тойнбі, який говорить про те, що цивілізації давнини вже належать самі собі. Але правота його не абсолютна, нехай і справді головний урок історії складається з того, що вона мало кого чомусь, на жаль, навчає. Та для допитливого розуму духовний досвід далеких предків не може не бути повчальним, особливо з погляду на те, що деякі явища духовного життя Стародавнього світу свідчать про надзвичайно глибокі зміни у свідомості людства. Багато проблем, що вперше були усвідомлені та поставлені людиною Стародавнього світу, залишаються проблемами й сьогодні. Зокрема наприкінці існування стародавнього світу виникла проблема порівняння або й об'єднання різних релігій.

Спроби релігійного синкретизму. Культурно-політичне об'єднання майже всього Давнього Світу – спочатку на ґрунті насаджуваного Александром Македонським еллінізму, а потім – в рамках Римської імперії, – тільки підкреслило строкатість та різнорідність світогляду в різних регіонах держави. Поступово утверджувалися культи чужоземних богів. У Римській імперії поширився також культ іранського бога сонця Мітри, який чомусь став улюбленим богом воїнів-легіонерів. У цих умовах не могло не виникнути думки про порівняння богів та міфів. Впізнавання рис своїх богів у богах чужих не завжди було легким: Венера, наприклад, хоча й була, як Кібела, божеством материнства, родючості та кохання, не виглядала подібною до своєї східної посестри. І не лише в тому справа, що культ Венери не потребував безсоромних оргій, а й в чисто зовнішньому вигляді. Не риси прекрасної жіночності тут були підкреслені, а навпаки – грізні та жахливі: Кібела зображувалася в золотій колісниці, з високою короною на голові, в оточенні левів та пантер, а також шалених корибантів та куретів - тих жреців, яких описав Апулей. А проте вже в пізньоантичну епоху люди почали розуміти, що Афродіта-Венера, Астарта-Кібела та Ізіда – це, по суті, один і той же образ.

Але антична людина, незважаючи на поширення філософії Платона, який вчив про існування незалежного від матерії світу ідей, божество могла уявити лише як щось “втілене”. Тому пошуки Універсальної Першопричини в язичницькому суспільстві, об'єднаному світовою владою Риму, йшли спочатку шляхом з'єднання рис верховних божеств різних пантеонів. З'єднання принципів і догматів різних вір називається релігійним синкретизмом. Так, наприклад, жителі Єгипту, що на початку нової ери вже були під владою Риму, стали прихилятися до культу божества, яке з'єднувало риси Озіриса й Зевса-Юпітера. Таке нове божество, що виникло шляхом накладання рис різних божеств, стали називати Серáпіс.

В пізньоантичну епоху з'явилися мислителі, котрі хотіли поєднати в єдину й позбавлену протиріч систему всі ві¬домі їм віри та ієрархії богів. Вони вважали, що різні в окремих народів форми культу, відмінність У міфах та зображеннях боги можуть залишатися своєрідними, “місцевими”, але слід знати про внутрішню подібність божеств різних народів. Ці мислителі намагались поєднати весь пантеон старих богів та вірувань в цілісну систему. Таким був, наприклад, ́Ямвліх, філософ, який спробував злити вірування Греції та Риму з вавилонськими та єгипетськими (твори Про богів, Халдейська теологія, Про єгипетські містерії) і врахувати при цьому вчення Платона про ідеї.

Навіть через сотні років після занепаду язичництва у Європі в дохристиянській Київській Русі князь Во¬лодимир спробував був підкорити всіх богів старого пантеону Перунові, за давньогрецькою, можна сказати, моделлю: там верховним богом був Зевс.

Пошуки Універсальної Першопричини. Оскільки міф про богів був основою всього стародавнього світогляду, то він визначав і розвиток філософії, науки, медицини, політики, мистецтва. Свобода людської думки все більше відчувала обмеження рамками політеїзму, породженого в давнину боротьбою з природою. Жерці, які зазвичай правили в стародавніх суспільствах або були впливовою кастою (іноді, як у Єгипті, вони займали навіть царський престол – фараони), як правило, переслідували інакомислення й обстоювали традиційні уявлення, хоча самі були людьми освіченими й інтелігентними.

Щоправда, був виняток – пригадаймо фараона Ехнатона, який спробував зруйнувати політеїзм і запровадив поклоніння одному лише Сонцю. Це була перша ластівка нового мислення. Попереду була справжня смуга духовної революції. Е. Фромм звернув увагу на той факт, що в VI-V ст. до н.е. немов хвиля розчарування й сум¬ніву пройшла Стародавнім Світом від сходу до заходу, руйнуючи основи старих вірувань і відкриваючи дорогу чомусь іншому, більш гуманному й вільному. Спроби інтелектуально-теологічного осмислення спадщини язичництва виливаються у потужні філософські концепції. Найінтелігентніші люди почали шукати якусь трансцендентну Першопричину, що породила світ.

У давньоєгипетських жерців поступово формувалася езотеричне (таємне) вчення про єдине верховне божество; саме його рішуче й практично “озвучив” Ехнатон, що ввів культ всюдисущого Сонця-Атóна. У Стародавній Індії створюється вчення про брáхман як світову душу, яка виявляє себе в індивідуальному áтмані, корінь усіх явищ мислять у єдиному началі – Брахмі, творці світу. Будда відмовляється говорити про богів та міфи індуїзму, висуваючи на перший план проблему людського страждання та звільнення в нірвані яка незрозуміла сансаричній (матеріалістичній) свідомості. Джайністи так само шукають святості й подолання тягаря матерії. У Стародавньому Китаї Конфуцій обґрунтовує ідею влаштованості людського життя як вияв волі Неба, будуючи все на понятті гуманності (жень). Лао-Цзи вірить в нескінченні можливості того, хто вступив на шлях Дао – пізнання. У грецьких Афінах страчують великого філософа Сократа за те, що він сумнівався в старих богах і висував натомість дивне для оточуючих поняття власного сумління, яке іменував своїм демоном. Учень Сократа Платон, який вірив, що світ ідей вищий за світ матеріальних речей і породжує їх, називав той трансцендентний світ ідей ме он (начебто неіснуюче). В Ірані Заратуштра розділяє весь світ на царство Світла й Пітьми – Агура-Мазди та Ангро-Манью, що теж є спробою встановлення Першопричин буття. В ізольованій від Старого світу Америці, хронологічно значно пізніше, а типологічно – на тій самій стадії духовного розвитку, Великий Інка висловлює сумнів у божественності сонця.

Усі ці реформи в язичницькому світі часто захлинались у хвилях реакції. Так, ім.'я фараона реформатора Ехнатона після його смерті жерці вишкрібають звідусіль. Філософськи витончений буддизм у себе на батьківщині витісняється індуїзмом, а на півночі перетворюється на типово язичницьку релігію з сильними домішками темної магії та чаклунства. Даосизм поступово робиться системою, що готує чаклуна, який керує силами природи. Еллінізм, що розлився по світу, приніс розуміння того, що людина є мірою всіх речей. Але й антична людина не зреклася старовинної темноти та жорстокості: поруч з витонченими міркуваннями про вивільнення душі з полону тіла існувала жагуча цікавість до східних містичних культів з їхньою розбещеністю, насолодою кривавими жертвами, нехтуванням людським життям. Криза греко-римських вірувань очевидна, коли ми звертаємося до скептично налаштованих пізніх античних філософів та письменників (Пліній Старший, Лукрецій та інші). Спроби інтелектуально-теологічного осмислення проблеми релігії в античному суспільстві не утрималися на рівні Сократа, Платона чи Аристотеля: вони кінець-кінцем вилилися в сухе розумування, яке не насичувало серця, не задовольняло морального почуття людини .

Пробудження особистого сумління в епоху пізнього еллінізму. Устрій Римської імперії, яка гнітила людину соціальне, етнічно та духовно, був побудований не тільки на спробі насильного поєднання світу під воєнною владою римлян, але й за допомогою синтезу всіх релігій Стародавнього Світу – за аналогією греко-римських вірувань. Але ці спроби зазнали історичної поразки. Тисячі поневолених людей гаряче прагнули добра й справедливості, не задовольняючись ані міфологічними віруваннями, ані старими напівмагічними культовими практиками, ані “розумовою грою”, байдужою до проблем добра й зла. Вони, немов Сократ, все частіше вирішували питання людського існування на власний розсуд. Саме слово совість з’являється тільки у пізньоантичного філософа-стоїка Сенеки – паралельно з авторами Нового Завіту – і стає часто уживаним .

Скажімо прямо: стародавні цивілізації ще не знали поняття совість. Людина чинила добре не тому, що вона особисто боялася порушити божественні правила, а тому, що всі так роблять. Попри те, що в елліністичну епоху утверджується антропоморфізм образу божества, “людяності” тут було мало. Боги були брехунами й розпусниками, свавільними самодурами й злодіями – звичайно, при нагоді, так само як і люди.

Віра в старі жрецькі авторитети й культи хиталася. Головною точкою відліку поступово ставала сама людина, яка вже не залежала механічно від віри предків, що жили ізольовано від інших народів, а прагнула вмістити безліч нової інформації. Якщо жителі Римської імперії були вільними, то страждали від сваволі імператорів, потерпали через чвари між різними племенами й народностями; якщо ж були пригнічені рабством, що панувало в піздньоантичну епоху, то потерпали й від сваволі своїх панів. Людям врешті-решт виявилися потрібні не філософські роздумування з приводу старих і часто позбавлених всякої людяності богів та звичаїв. Вони шукали змісту в цьому житті, що було дане лише один раз, а влаштоване було так жорстоко й несправедливо.

Виразна соціально-психологічна деградація античного суспільства призводила до “атомізації” особистості – попри усі намагання утворити якусь світську спільність (так у Римі зазнали краху всі спроби створення різноманітних громадських асоціацій – колегій, фіасів, гетерій та ін.). Не задовольняли й старі релігії, в яких особистість розчинялася в колективно-міфологічному дійстві: людство поступово відходило від архаїчного політеїзму, його жорстоких або байдужих до людини богів, людоненависницьких жертв та розлюднених культів, хиткої моралі. Зростала зневіра в можливостях жерців та магів, в сенс численних жертв.

Усе це свідчить про кризу стародавнього світогляду, який розглядав культуру як жорстке обмеження природи, як відкуп жертвою від уявних демонічних її “володарів”, що втілювали безкрайню стихійність розлюдненої матеріальної натури. Натомість поступово, але неухильно зміцнювалися ідеї гуманності, а релігійно-духовний пошук набував нового напрямку, визначаючи нові обрії права, політичного устрою та митецького пошуку, що знайшло свій найповніший вираз в біблійній картині світу й біблійній моралі . Людство шукало якоїсь нової істини. І тут мірою істини дедалі частіше виступала вже не релігія предків або державна релігія, а власна, особиста совість.

Дуже характерно також, що саме в V ст. до н.е., наче підсумовуючи духовний досвід усього Стародавнього світу, в Юдеї складається канон Старого Завіту, який відкидає моральний релятивізм, суворо забороняє служіння язичницьким богам та підносить віру в Єдиного Бога. Мірилом цінності людини тут якраз і стає її власне сумління, яке в Старому Завіті поетично іменували серце .

В Єгипті, котрий еллінізувався ще від часів Александра Македонського, особливо ж у місті названому на його честь – Александрії, велася інтенсивна робота з вивчення всіх культурних джерел різних епох та народів. Тут релігії Заходу і Сходу природно злилися, вступили в складні взаємини. Саме в Александрії, де виникли перші в світі музей та бібліотека, з'явилася ідея перекласти грецькою мовою Біблію (на той час вона існувала лише у вигляді Старого Завіту). Цю роботу за переказом виконали 72 мудреці, що однаково вільно володіли давньоєврейською мовою оригіналу та грецькою. Цей переклад називається "Перекладом 70-ти", або грецькою мовою Септуагінта. Так ідея Єдиного Безплотного Бога увійшла в елліністичну свідомість.