ПРОПОВІДЬ ІСУСА ХРИСТА

магниевый скраб beletage

 

Особистість Ісуса Христа. Ісус Христос жив у Юдеї через 500 років після створення законодавцем Ездрою канонічного тексту Старого Завіту. Основним джерелом відомостей про нього залишається Новий Завіт – книги, написані учнями цього проповідника (Євангелія , Діяння та Послання апостолів та пророцтво про Страшний суд – Об’явлення Івана), долучені, як пам'ятаємо, до ТаНаХу послідовниками цього вчення. Сьогодні наукою доведено, що текст Нового Завіту дійсно було створено наприкінці І ст. н.е. людьми, які знали Ісуса безпосередньо або були учнями його учнів .

До моменту народження Єгошýа-га-Ноцрí – Ісуса з Назарету – єврейський народ вже більш як тисячу років шанував Єдиного Бога як втілення Абсолютного Добра. Пророки Старого Завіту віщували про народження серед євреїв Помазаника Божого – Месії, який врятує й обраний народ, й усе людство в цілому.

Ісуса з Назарету, сина теслі, в народі іменували раввí (вчитель). Він активно навчався Писанню, як всі юдейські діти тієї пори, з малих літ. У віці близько 30 років він оголосив себе Месією; розлючені земляки хотіли побити його камінням, бо не вірили, що оцей, що виріс у них на очах, може бути кимсь більшим, ані вони.

У часи Христа в народній свідомості існувало 15 претендентів на роль Месії, серед яких був й Іван Хреститель, віддалений родич Ісуса, пустельник, що проповідував наближення Царства Небесного і встановив сакральний ритуал обмивання від гріхів у воді річки Йордан, на березі якої проповідував (це усвідомлене християнами як “хрещення водою”. Ісус також прийняв цей ритуал, причому на голову йому раптово сів білий голуб, що було усвідомлено як символ присутності Святого Духа. Івана Хрестителя сам Ісус трактував як пророка Іллю, якого Бог в давні часи узяв на небо живим і який має повернутися, аби сповістити прихід Месії (Іван Предтеча, тобто попередник; див.: Мв. 11:11).

Після хрещення в Івана Ісус почав проповідувати по всій Юдеї; за євангельським переданням, проповідь його супроводжувалася зціленням хворих і навіть воскресінням мертвих – тим само начебто виправлялася ушкоджена дияволом натура, й світові поверталися риси Божественного задуму. Формально він був рядовим мандрівним мудрецем, оточеним учнями (постать, характерна для Стародавнього світу). Він поділяв деякі ідеї єсеїв – секти пустельників, що була опозиційна Єрусалимському Храму і вважала, що рабини-книжники є “тлумачами слизького”, тобто нещирими перекручувачами Писання.

Його в'їзд до Єрусалиму в свято Песах перетворився на тріумф: народ сприйняв його як Месію . Це роздратувало жрецько-книжницьку верхівку Єрусалиму, яка зненавиділа провінціала з глухого кута – Галілеї, який не тільки неприховано критично ставився до юридичної казуїстики елітних рабинів, але й повівся у Храмі як господар, повиганявши з нього дрібних торгівців, що обсіли святе місце. Саме тому нею було спровоковано звинувачення в опозиції Ісуса римській владі і розп'яття “зайди” на хресті; єрусалимське ж юдейство, глибоко розчароване тим, що відтак Ісус постав перед ним приниженою й покірною жертвою , відвернулося від нього з розчаруванням й навіть озлобленням.

Однак після поховання виявилося, що тіло страченого з гробниці щезло. Учні з щирим ентузіазмом запевнювали, начебто Ісус з'явився перед ними живий, зі слідами ран від тортур, і заповів йти в світ і проповідувати його вчення, що вони й зробили; майже всі закінчили своє життя як мученики. Одне з найбільших див історії полягає в тому, що 70 апостолів (учнів Христа) силою самого лише слова, своєю проповіддю любові – на негарній грецькій мові, не страхаючись неминучої смертної кари, – здолали потужну Римську імперію з її могутньою армією, витонченою філософією та неперевершеними літературою й мистецтвом. Християнство поволі утвердилося в світовому масштабі.

Юдейство ж, яке звикло довіряти своїм духовним вождям, у масі своїй сприйняло новонароджену релігію як єретичну секту, хоча дехто й прилучався до неї (у Талмуді згадується, що ці люди зціляли хворих накладанням рук; проте їхня діяльність, так само, як і чудеса Христа, трактувалися як чаклунство). Більшість євреїв не визнала Ісуса з Назарету за Месію; віруючі юдеї й досі очікують “справжнього” Спасителя.

Завдяки проповіді апостолів у світі ідея Бога Біблії виходить за межі єврейського народу. Ісуса же відтепер усвідомлено його шанувальниками, число яких все зростає, як обіцяного пророками і воскреслого по смерті Рятівника світу. Тому Новий Завіт написано було вже не єврейською, а грецькою мовою, аби його розуміли всі народи світу . Слово Христос і означає грецькою мовою “Спаситель” (синонім слова Месія).

Питання про історичність особи Христа. Звичне вже в нас віднесення постаті Ісуса Христа до розряду міфологічних образів не зовсім адекватне ситуації. Так, дійсно, міфи про божество, що воскресає, та про Рятівника світу були свого часу поширені ще в політеїстичних релігіях. У відомій книзі Дж. Кемпбелла Тисячоликий герой піддано широкому порівняльному аналізу міфи різних народів про Героя, який терпить тортури і навіть тимчасову смерть, аби принести людям таємниці богів; Христа подано в цьому ряді. Крім того, в розвинених міфологіях давнини фігурує божество, що помирає та воскресає (шумеро-вавілонський Дýммузі-Тáммуз, єгипетський Озірис тощо). Мудреців старовини, які складали ці міфи, бентежила таємниця вітального життя: рослини начебто помирають восени й воскресають навесні; тварини й люди по смерті живуть у своїх дітях . Не були поети й мудреці байдужі і до постатей окремих героїчних осіб, які прагнули зрозуміти таємниці світу. За травою безсмертя мандрував до вцілілого від потопу Утнапішті вавілонський царевич Гільгамеш; за золотими молодильними яблуками Гесперид йшов на край світу грецький Геракл. Героїв часом піднесено у міфах до статусу напівбогів – як-от Геракла. Христа часто трактують як варіант такого міфологічного Героя, що сходить до смертної безодні, аби подолати смерть.

Цю позицію обстоювала т. зв. міфологічна школа, яка прагнула звести чи не всіх видатних героїв історії до “сонячного міфу”: бо у багатьох народів був міф про Сонце, яке пожирає Змій (Хмара) – метафора життя й смерті . Тут Христа трактували як сонячний міф, вважали вигаданою особою й акцентували “чудесно-фантазійні” моменти Нового Завіту, які й справді могли бути в якійсь своїй частині пізніше долученими до написаного апостолами тексту.

Але “міфологічний” підхід до постаті Ісуса Христа почав занепадати вже наприкінці ХІХ ст. Спочатку вникло прагнення відділити в історії Христа реальність від “міфології”. Характерна книга, написана наприкінці ХІХ ст. французьким істориком Ренаном і перевидана у нас років з 15 тому – Життя Ісуса. Ренан задовольняв смаки тої частини освіченої інтелігенції, яка вже не вірила у Христа як у Спасителя, але хотіла знати факти життя Христа як реальної особи. Як історик, Ренан виявився не зовсім на висоті: виходячи з вірної думки про те, що Христос існував дійсно, він одночасно вважав, що ледь чи не всі події в Євангеліях придумані й дописані пізніше (зокрема вилучено було автоматично усе, пов'язане з чудесним і незвичним); не гребував він і методом “домислення” якихось ситуацій. Шкода, що ця псевдо-реалістичність і сьогодні багатьом здається вершиною наукової тверезості.

Значно далі пішла т. зв. історична школа (30 рр. ХХ ст.). Вона довела історичність підгрунтя новозавітних розповідей про Христа і щирість євангелістів, що їх писали . Ця школа сприймає існування особи Ісуса Христа як історичну реальність. Блискуча робота новозавітних текстологів, які відділили давній текст від більш пізніх нашарувань, лише підтверджує історичність даної постаті .

Ця тенденція запанувала в сучасному релігієзнавстві. Для допитливих рекомендуємо, наприклад, прекрасну книгу: Иисус Христос в документах истории (СПб, 2000). З матеріалів цієї книги виникає безперечно, що Ісус Христос насправді існував як історична особа, хоча античні історики не помітили його існування: в очах римлян і греків маленька Юдея, де жив Ісус, була глухим кутом світу. Однак вже відомий римський історик Тацит відзначає появу “секти” християн, що славлять розіп'ятого Ісуса як Бога; другий римський історик Цельс пише памфлет проти Христа, якого прагне змалювати жалюгідним невдахою. Юдей Йосип Флавій, що перекинувся після завоювання його країни римлянами до переможців, написав у своїй книзі Юдейська війна й дещо про Ісуса, якого частина його сучасників визнала за Месію .

Це не значить, що сучасні вчені лишають осторонь питання про “міфологічний” ракурс ситуації. Справу скептиків, що намагалися деміфологізувати Старий Завіт, продовжила на новому рівні протестантська та, почасти, католицька теологія ХХ ст. (Р. Бультман та ін.). Ці дослідники були заклопотані тим, аби Біблія перестала асоціюватися з примітивністю, архаїчністю, “казкою”. Та спроба раціональної “деміфологізації” призвела лише до того, що з грандіозної життєдавчої та сюжетно закінченої історії Христа лишилися самі мертві уламки. Якщо у воскресінні Христа або в інших його чудесах сумніватися, то безперечним лишається тільки те, що людина на ім'я Ісус колись народилася, була тортурована за Понтія Пилата і померла на хресті, а учні повірили, що він воскрес. Від історії Христа лишається лише голий, мертвий скелет. Тому справедлива думка М. К. Трофімової: “Важко перш за все погодитися з оцінкою міфу у якості форми, яку можна відкинути. Саме таке ставлення до того, що прихильники деміфологізації Нового Завіту умовно називають міфологічною мовою, веде до справді неісторичної інтерпретації пам'ятки. З цим пов'язано і другий закид: навряд чи плідне для історика вихідне переконання, що в історії важлива не реальність, а лише можливість і що зусилля дослідника повинні бути спрямовані не на вивчення того, що дійсно було, а на нездійснені можливості” .

Найбільш сумнівів продовжують викликати, зрозуміло, чудеса Христа: зцілення дотиком недужих, воскресіння мертвих і власне воскресіння його та вознесіння на небо. Дивно інше: в спроможностях численних екстрасенсів, які намагаються повторити чудеса Христа, багато людей анітрохи не сумніваються. Отож не будемо вдаватися в питання віри – це справа особистої совісті кожного. Зазначимо тільки, що земне існування Ісуса Христа незаперечне сьогодні для всіх серйозних дослідників. Так само незаперечний і високий духовно-повчальний зміст особистості й проповіді Христа, які зафіксовано в Новому Завіті.

Вчення Христа та його розвиток. Проповідь Христа не була чимось винятковим – деякі її моменти дуже подібні до повчань, скажімо, Будди. Ще більш паралелей тут з ідеями єсеїв та деяких юдейських релігійних авторитетів І-го сторіччя (наприклад, Гамаліїла). Саме тому сучасне юдейське богослов'я закидає Ісусові брак, так би мовити, оригінальності. Але це була цілком свідома позиція: Ісус не “додавав” нічого до ТаНаХу, але “виповнював” його. Тлумачення ним Писання викликали у народу відчуття, що цей проповідник, на відміну від офіційних книжників, “має владу”. Прикладом такого “владного” тлумачення є потрактування Декалога:

“Довідавшись, що він замкнув уста садукеям, фарисеї зібралися разом. І от один із них, законовчитель, спитав його, спокушуючи: “Учителю, котра найбільша заповідь у законі? Він же сказав до нього: “Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею ві всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються” (Мв. 23:34-40).

 

Цю позицію розгорнуто у Нагірній проповіді – першої проповіді, виголошеної Ісусом Христом при великому скупченні народу. Перша частина проповіді – Заповіді блаженства – своєрідне доповнення до 10 заповідей Старого Завіту. Досі вважалося, що праведність нагороджується земними благами – багатством, довголіттям, владою тощо. Христос же не обіцяв праведним ніяких благ у земному житті. Навпаки, праведні мають бути гнані, переслідувані, убогі. Царство Небесне – “не від світу цього”, й воно “береться з зусиллям”; хоча покликаних до нього багато, обраними будуть лише нечисленні. За Ісусовою проповіддю, Бог є найвищим благом, і виконувати заповіді блаженства – означає наблизитися до Бога, встати на шлях святості. В основі цього шляху лежить любов до Бога й людей та прощення провин своїм ближнім. До блаженних зараховано вбогих духом (тобто – не-гордовитих), тихих, які не беруть своє нахабством і силою, засмучених (тих, хто відчуває трагедійність світу й здатний співпереживати іншим), голодних та спраглих правди, милосердних, чистих серцем, миротворців, переслідуваних за правду та зневажених і гнаних за ім’я Христа. Коритися злу насильством означає примножувати зло. Христос говорить: якщо тебе вдарили в праву щоку, потрібно підставити ліву. Це означало аж ніяк не боягузтво (як вважав Ніцше і, слідом за ним, радикали ХХ ст.): той, що тебе вдарив, мислиться як “хворий” брат, який втратив розум, і його потрібно оточити щирою любов'ю, щоб він вилікувався від ненависті. Така позиція вимагає непересічної духовної сили й емпатії – вміння співчувати чужому болю.

Деякі максими Нагірної проповіді давно вже стали приказками: “Не судіть – і не судимі будете”, “Просіть – і дасться вам; шукайте – і знайдете”, “Що ти дивишся на сучок в оці брата свого, а колоди у своєму оці не відчуваєш” та ін. Водночас Христос з гіркотою каже, що його вчення розділить людей, бо на його послідовників чатують нерозуміння й ненависть більшості (“не мир я приніс, але меч”; Мр. 14:43).

Неприязнь ця одвічна: проповідь Христа дратувала й завжди буде дратувати людей, які шукають щастя лише в матеріальних насолодах і не занадто обтяжені почуттям емпатії та совістю. Христом же проповідується абсолютна перевага духовних цінностей над матеріальними, перевага Царства Небесного над благами земним. І Царство Небесне тут є найбільш чіткою конденсацією того уявлення, яке мудреці язичників прагнули охопити у таких поняттях, як Атон, Брахман, Нірвана, Неба або Дао:

 

“Не збирайте собі скарбів на землі, де міль та іржа знищують і де злодії підкопують і крадуть, але збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа не знищують, і де злодії не підкопують і не крадуть; бо де скарб ваш, там буде й серце ваше” (Лк. 12:23).