СТАНОВЛЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА ЯК СВІТОВОЇ РЕЛІГІЇ

магниевый скраб beletage

 

Розрив християнства з юдейською традицією. “Секта”, утворена шанувальниками Христа в Юдеї, одразу ж зіткнулася з ненавистю: учень Христа Стефан та брат Яків, перший глава єрусалимської общини, були забиті насмерть. Юдаїзм неухильно стає для християн дедалі більш чимось відчуженим, хоча від апостольських часів аж до IV ст. християни проповідуватимуть в першу чергу по синагогах, що викликатиме опір рабинату. Лише коли Іван Золотовустий прямо заборонить християнинові святкувати разом з юдеями по синагогах традиційні свята, цей зв'язок розірветься остаточно.

Юдейська релігія розвивалася в напрямку, який християни тепер називають ново-юдаїзмом. Тут підсилюється установка на консервацію вітчизняної традиції, на Талмуд – дедалі більш розгалужений і гнучкий коментар Писання книжниками. Юдейську ж релігію до епохи Христа християни вважають за Старозавітну Церкву, предтечу Церкви Христа

Християнство відірвалося від своєї єврейської основи перш за все тому, що вважало: Месія вже прийшов, і почався новий світ. Крім того, Христа, якого сила людей бачила в людському тілі, було усвідомлено як втілення Бога, а людинобóжество (обóжнення людини), за юдаїстським поглядом, є страшне блюзнірство. З часом Єдиний Бог почав мислитися християнами як непроста єдність, тобто Трійця – нероздільна внутрішньо, але існуюча водночас окремо єдність Отця, Сина і Святого Духа.

Крім того, у християнстві вже не обов'язково належати до єврейства, аби увійти в законне спілкування з Богом. Нова релігія зняла проблему “обраного народу” і стала світовою, розлившись серед множини народів. Християни вважають обрання євреїв Богом у старозавітні часи тимчасовим явищем, зумовленим масовим гріхопадінням давнього язичницького людства: тоді лише юдеї тримали вогонь віри в Єдиного. Себе ж християни іменують Новий Ізраїль, в якому не важлива різниця між “юдеєм та елліном”. Однак єврей, який прийняв хрещення, вважається “досконалим євреєм” (принаймні, грамотними теологами).

Християни, зберігши непорушно 10 заповідей, почали вважати застарілими приписи, що, до речі, колись перейшли до Біблії з вавилонського права, яке свого часу вплинуло на весь Стародавній Схід (принцип “око за око, зуб за зуб” тощо). Усвідомлено було як зайвий тягар і заборони на окремі види їжі, ритуальний одяг і т.д. Відкинуто було, коротше кажучи, ідею Закону як дріб'язкової юридичної регламентації кожного кроку людини, тотального контролю рабинату, досвід Усного Передання.

Усе це значною мірою пов’язане з діяльністю апостола Павла, людини, широко й різноманітно освіченої (окрім рідної юдейської традиції, він добре знав і елліністичну культуру). Павло не був, власне, учнем Христа. Навпаки, він був ревним гонителем нового вчення, але пережив момент трансу й мав видіння, в якому Христос закликав його до себе. Покликаний змінив старе ім’я Савл на Павло і почав проповідувати серед язичників, об’їздивши усе Середземномор’я, аж поки його не було страчено римською владою. Деякі вчені, не в останню чергу ізраїльські, вважають, що християнство як релігію, окрему від юдаїзму, й сформував, власне, Павло. Проблема “паулінізму”, проте, дещо надумана: Павло лише повно розвинув те, що було в сконцентрованому вигляді подане у вченні Христа.

Апологети. Апологети, тобто “оборонці” віри – це група мудреців-книжників, що прийняли християнство, часто ризикуючи або й накладаючи власним життям, в епоху гонінь на нову віру (ІІ-ІІІ ст.). Серед них вирізнялися постаті незвичайні. Таким був, наприклад, Оріген, який добровільно оскопив себе, аби його не звинувачували у розбещеності. Орігенові належить термін Боголюдина, яким він визначив Христа, у якому, на думку мислителя, з’єдналися Божественна і людська природи. Ориген створив глибоко коментований текст Біблії на 4-х мовах, поклавши початок поглибленому вивченню Писання. Деякі думки його буде оголошено єрессю (про те, що душі до народження перебувають на небесах, що Бог колись простить диявола та ін.). Знаменитий своєю фразою “Душа людська – християнка” Тертулліан, який підкреслював переваги ірраціональної сердечної віри перед сухим міркуванням. На жаль, його думку часто подавали перекручено (“Вірю, тому що абсурдно!”), приписуючи апологетові сліпий фанатизм. Апологети заклали основи християнського богослов'я.

Формування християнської церкви. Період становлення християнства іменують Древньою Церквою . ІІІ ст. н.е. – час широкого розповсюдження християнства в Римській імперії. Причини успіху нової релігії, яка була люто гнана римською владою, полягали найперше в тому, що вона відповідала тому прагненню добра, яка врешті-решт сповнила втомлене розпустою й загальним розлюдненням духу античне суспільство. Жорстокі звичаї Стародавнього світу, відсутність поваги до людини та цінності її життя (пригадаймо хоча б гладіаторські ігри, якими тішилися римляни), війни та тиранія, духовна грубість змучили населення. Принижувало людину в ті часи також рабовласництво, яке будується на усвідомленні того, що іншу людину можна продати або вбити як домашню тварину. Християнство визнавало рівними перед Богом знатних і багатих поряд з бідними й нещасними, воно обіцяло після смерті справедливий суд і винагороду за добрі й злі вчинки. Тому воно розповсюджувалося серед населення Римської імперії з надзвичайною швидкістю та енергією, незважаючи на те, що перших християн жорстоко переслідували. І не лише серед рабів: мученики за віру, на зразок св. Себастьяна, св. Тетяни або св. Варвари, вбитої власним батьком, який боявся через дочку втратити прихильність імператора, часто належали якраз до верхівки суспільства.

Найдавніші християни вимушені були ховатися від влади, оскільки їх віра викликала ненависть у правителів. Римські імператори розуміли, що християни, які не визнавали ніякої іншої влади, окрім влади Бога, подавали приклад сумніву в божественній природі, яку приписували собі цезарі. Переслідування християн іноді приймали характер масових гонінь (за Нерона або Діоклетіана). Їх страчували, катували, цькували дикими звірами в цирках. Імператор Нерон спалював їх в просмолених мішках на стовпах як “живі смолоскипи”, освітлюючи ними свої розгнуздані оргії. Але в умовах дедалі більшого здичавіння та бездуховності язичницького Риму християнство поступово ставало в очах народу носієм гуманності та культури, і все більше людей, незважаючи на гоніння, примикали до нього. Тисячі людей власним життям заплатили за віру в Бога Біблії та Ісуса Христа. Чим більше переслідувала їх влада, тим більш згуртовувалися вони між собою.

В цей час християнство було гнаною релігією, і найхарактернішими пам'ятками його є катакомби – таємні підземні кладовища, де послідовники Христа збиралися для спільної молитви та трапези любові (агáпе). Катакомби – це споруди під землею у вигляді вулиць-коридорів, що тягнулися на багато кілометрів. В стінах коридорів робилися виїмки, в які клали небіжчика і які потім закривалися плитою.

Стіни катакомб були прикрашені розписами на християнські сюжети. Найбільш ранні з них – через потребу конспірації – мають символічний характер: наприклад, Христа символізувало зображення риби, християнство – виноградна лоза з гронами й т.п. Багато розписів базувалося на художній мові античного язичництва: Ерот (бог кохання у греків) перетворювався на янгола, а Психея (одна з героїнь грецьких міфів, кохана Амура), що збирає квіти, ставала уособленням душі. Перші зображення ще близькі античній традиції, оскільки фігури на них дуже життєві, але з плином часу в християнському живописі наростають підкреслена схематизація та умовність, оскільки головним стає передача у видимому образі прихованого духовного начала.

Слід було впорядкувати життя громади. Ще апостоли встановили норми спільного життя, яке було, по суті, комуною: всі несли свої гроші й загалом усе, що мали, в общину, і далі це нарівно розподілялося між усіма. Апостоли поставили (хіротонісáли – тобто благословили шляхом покладання рук на голову) також перших єпископів (управителів), які розпоряджалися питаннями духовного життя общини та її майновими питаннями.

Ранньохристиянський культ склався в основах своїх ще у катакомбний період. Тоді богослужіння являло собою, за синагогальним зразком, читання Біблії, проповідь-коментар до неї (багато хто з елліністичного населення не розумів до кінця юдейських теології та історичних реалій) та спільну молитву. Богослужіння відправляв пресвітер (священик); допомагав йому диякон (цю функцію могла виконувати й жінка-діаконіса) . Іподіакони – хлопці, що прислужують на архієрейській службі.

Водночас виник і суттєво новий елемент. Згадана вже агáпе – трапеза любові – була спочатку спільною вечерею християн після молитовного зібрання; тут разом споживали принесену з собою їжу. З усіх страв поступово лишаються лише хліб та вино, осмислені, як навчав сам Христос на останній, Таємній вечері з учнями, як тіло й кров самого Христа. Вважається, що хто їх не споживатиме, той не буде з Христом (Ів. 6:53-54). Це замінило собою жертви тварин у Старозавітній церкві .

Як пише О. Мень: “У декого може виникнути природне питання: чому Церква, сповідаючи релігію “духу й істини”, все-таки зберегла культ? Чи не краще б було зовсім відмовитися від нього, відкинувши навіть саме слово “богослужіння”? Чи ж не доволі носити Бога в серці й виконувати Його волю в повсякденному житті? <...> Ті, хто так розмірковує, забувають, що людина – істота не тільки духовна, що дух у ній найтіснішим чином пов'язаний з душевним та тілесним життям. Саме тому дух шукає свого втілення. Любов і ненависть, радість і горе, схвалення й захоплення – хіба не проявляють вони себе у жестах, у своєрідних “ритуальних” діях? Вигук, рукостискання, поцілунок, положення тіла, міміка обличчя виражають наш внутрішній стан” .

Духовне життя людини, осягнені культурою висоти фіксуються в ритуалах та митецько-образному втіленні. Саме тому, хоча Єрусалимський Храм та його священнодійства було, по-перше, зруйновано римлянами, а, по-друге, відмінено як необхідність ап. Павлом, загальнолюдська моральна потреба в священнодійстві залишилася. Християни встановили своє богослужіння, яке, проте, генетично пов'язане в своєму корінні з служінням в Єрусалимському Храмі. Там центральним моментом було жертвоприношення Богові тварин; у християнстві воно замінено “безкровною жертвою” – вважається, що Христова Кров раз і назавжди викупила тих, хто до нього звертається; отож забій тварин замінено споживанням Тіла й Крові Христа у вигляді хліба й вина. Це поступово стає центральним моментом богослужіння.

Легалізація християнства і кристалізація форм церковного життя. Язичницькі боги в очах пізньоантичного суспільства поступово осмислюються як породження людської фантазії. З часом стара віра витісняється в сільську місцевість; звідси й слово поганин (селюк) як означення стану духовної відсталості. Врешті-решт християнство стало достатньо масовою релігією (до 17 % населення імперії) і вийшло з підпілля в 313 р., коли імператор Костянтин Великий, що визнав християнського Бога , оголосив Міланський едикт, у якому християнство урівнювалося в правах з язичництвом. Згодом християнство визнається вже й державною релігією.

 Ранні пам'ятки християнської культури відносяться до ІІ-ІІІ ст. Тоді починають будувати відкрито перші християнські храми, які мали своїм духовним прообразом скінію Мойсея та Єрусалимський Храм, а зовнішньо успадкували архітектурні форми римського публічного центру – базилíки. Перед входом до базиліки знаходився двір, оточений колонадою (в ньому залишалися ті, хто ще не пройшов обряд хрещення і тому не мав права входити до храму). У центрі двору розташовувався фонтан для обмивання. Потім йшов нáртекс (закрите приміщення перед храмом для тих, хто готується до хрещення або кається). Із нартексу йшли до головного приміщення храму, яке являло собою велику залу, розділену рядами колон на три сектори, кожний з яких називався нáвою. У протилежній по відношенню до дверей, східній стіні була напівкругла апсúда, де знаходився вівтар; сонце зранку освітлювало крізь вікна апсиди всю церкву. У вівтарі на престолі постав семисвічник, успадкований з юдейського культу; почали уживатися, як і в Єрусалимському храмі, кадильниці та інше сакральне начиння, залунав спів псалмів і зазвучали проповіді. Центром священнодійства стало перетворення хліба й вина на Тіло й Кров Христові (євхаристія). Усе це збереглося в структурі православної церковної будівлі по сьогодні. Базиліка стала основою для формування типу християнського храму в епоху Середньовіччя.

Найвідоміша християнська базиліка – римська базиліка апостола Петра, що містить у крипті (підземне приміщення) могилу апостола, першого єпископа Риму; на місці цієї базиліки було побудовано в ХVІ ст. величний католицький собор св. Петра.

 

2. ПРАВОСЛАВ’Я

 

ПЛАН

 

Формування загальнохристиянської доктрини

в лоні Східної Церкви

 

Православне віровчення

 

Структура Православної Церкви

 

Православний культ

 

ЛІТЕРАТУРА

 

Аверкий (Таушев), архиеп. Семь Вселенских Соборов. – М.– СПб, 1996.

Бердяев Н.А. Истина православия // Православная община.–1992.– № 2.

Булгаков С. Православие: Очерки учения православной церкви. – М., 1991.

Булгаков С. В. Православие: ереси, секты, западные вероисповедения, Соборы. – М., 1994.

Вепрук В.В. Догматичне богослов'я. – Чернівці, 2003.

Ломачинська І. Чернецтво та священство у православній церкві. – Людина і світ. – 2002. – № 2 (497).

Удальцова З.В. Византийская культура. – М., 1988.

Християнство: Енциклопедичний словник: У 3 т. – К., 1995.

Чельцов Г. Объяснение символа веры, молитв и заповедей. – М., 1991.