ФОРМУВАННЯ ЗАГАЛЬНОХРИСТИЯНСЬКОЇ ДОКТРИНИ В ЛОНІ СХІДНОЇ ЦЕРКВИ

магниевый скраб beletage

 

Роль Візантії у становленні християнства як духовної системи. У V ст. Римська імперія впала під ударами варварів. Стійкою виявилась лише східна її частина – Візантія, яка ще в IV ст. відділилася від західної. У 330 р. була заснована нова столиця Візантії – місто Константинополь (назва на честь імператора Константина Великого, що дав свободу християнському віросповіданню). Константинополь стане духовним центром візантійського світу. Візантія почне іменувати себе “Другим Римом”.

Візантія розташована була почасти в Європі, почасти в Азії, ще й поширювала часом свій вплив на Африку. Це робило імперію ланкою, яка об'єднувала два величезних регіони стародавньої культури – східний і західний. Синтез цей почався вже в античні часи і був настільки інтенсивним, що Візантія швидко знаходить власний оригінальний шлях духовно-культурного будівництва.

Для європейських країн Візантія довго залишалася і єдиним джерелом знайомства з античною спадщиною, і зразком переосмислення античної традиції, яку було з блиском перероблено в нову, гармонійну й закінчену систему відповідно до основ християнського світогляду.

Проіснувавши до ХV ст., Візантія гине під турецько-мусульманською навалою. Але лишається й досі живим поняття візантійсько-православно-культурного ареалу, що охоплює величезну територію: країни Східної Європи (в тому числі й Україна), чимало суспільств в Азії та Африці, сьогодні – навіть певні осередки в Америці та Австралії.

Візантія сформувалася як країна, де перемогло християнство, і, в умовах відносного спокою (порівняно з постійними варварськими набігами на Заході в ранньому Середньовіччі), духовне життя протікало тут в цілому мирно й навіть розкішно. Формування засад християнської церкви взагалі багато в чому відбулося саме у Візантії.

Коли християнство вийшло з підпілля, при сприянні імператорів Константинополя було проведено чимало Вселенських Соборів (розширених церковних нарад), які визначили вчення церкви, моральні норми християнства та характер церковного мистецтва .

Діяльність патристів. Патристи (від слова pater – отець) – це визначні священики-богослови, які створили церковне вчення, що його було стверджено на Вселенських Соборах, і яке в ортодоксальному християнстві називається Святе Передання й шанується нарівні з Біблією. Тут визначилися видатні особистості, пойменовані Отцями Церкви. В основному патристи працювали у Візантії – Захід, що роздирався війнами й навалами варварів, не являв тоді собою інтелектуалізованого суспільства і дав лише кілька визначних патристів – свв. (блл.) Єронíма та Августúна, про вклад яких у християнство йтиметься далі.

Візантійські Отці Церкви добре знали античну літературу, риторику, філософію. Але вони обрали новий напрямок: проповідь Слова Божого, хоча суто літературну та художньо-митецьку культуру античності також не відкидали. Водночас вони санкціонували збереження й розвиток у рамках культури церковної елементів античної культури (філософії, архітектури та живопису, риторики, античного природознавства тощо). Патристи встановили правила церковного життя, метою яких було створення нової, обожéної людини, котра, на відміну від язичників, жила б не тілесними пристрастями, а духовними інтересами. Результатом цієї великої роботи стала християнська догматика, вироблення положень, які є основами віри.

Пiсля легалiзацiї християнства, на початку IV ст., почався золотий вiк патристики, розквiт вiльної творчої християнської думки. Щоправда, в тiй розмаїтостi iдей далеко не все витримало соборну критику Церкви, а деякi iдеї було квалiфiковано як єресь (інакодумство, “невірне вчення”) . На особливий рівень підняв схiдну патристику Каппадокiйський гурток, що об’єднав трьох друзiв (почасти родичiв) — Василя Великого, Григорія Богослова та Григорія Ніського (IV ст.).

Василь Великий, син видатного ритора, отримав в Афiнах солідну освіту в дусі античної традиції, доки не став християнином. Змолоду він став аскетом-пустельником, мандрував по Сходу. У полемiці з поганами та єретиками мав величезний вплив на людей. Виявив він і талант лiтератора, й свою лiтературну працю цiлком пiдпорядкував пропаганді християнства. Василь Великий наполягав на обов’язковому вивченнi античної риторики. Особливо цінував він Плутарха, з його орієтацією на практичне моралізаторство. Вважають, що відомий твір Василя Про те, як молодi люди можуть здобути користь з поганських книжок, створений певною мірою під впливом трактату Плутарха Про те, як юнакові читати поетів. Тому цілком природні його поради бути подiбним до бджоли, яка бере мед не з усякої квiтки: треба запозичати у язичникiв лише те, що пасує християнським чеснотам, вiдхиляючи вихваляння порокiв:

 

“…у поетів<…>не на все однаковою мірою слід звертати увагу, а тільки коли вони розповідають вам про діла або слова добрих людей; тоді треба любити їх, наслідувати їх найвищою мірою, прагнути бути такими само, а коли вони торкаються зображення людей поганих, слід уникати цих їхніх оповідей<…>Тому слід оберегти душу всіма способами, аби разом з насолодою, яку дають слова, ми б не пропустили чогось поганого, подібно до тих, хто разом з медом ковтає отруйні речовини”

 

Василь Великий прагнув до того, щоб аудиторія його розуміла і висловлював побажання, аби слухачі, якщо не все зрозуміли, вимагали роз’яснень. За його твердженням, проповідь, щоб досягти своєї мети, має бути доступною.

Окрім цього, він є автором Літургії (богослужіння) Василя Великого, яка правиться в Православній Церкві до сьогодні.

Григорій Богослов (Назiанзiн) навчався в кращих школах Александрiї та Афiн, дружив з Василем Великим, був єпископом Константинопольським. Вiн тяжiв до самовияву, сповiдальностi, що спростовує пересiчний погляд на середньовiчного вiзантiйського церковного дiяча як на „сухого аскета”, позбавленого iндивідуальних рис. Григорiя цiкавили передусім питання сенсу людського життя. Григорій дотримувався обітниці мовчання, про що писав з неабияким красномовством, цитуючи античного поета й народні приказки:

 

“Зрозумій, що кажу, мовить Піндар, і якщо знайдеш, що моє безголосся краще від твого красномовства, то покинь осипати докорами мою мовчазність. Або скажу тобі приказку наскільки справедливу, настільки й коротку: тоді заспівають лебеді, коли замовкнуть гави” .

 

Григорій писав також дидактичнi поеми та фiлософськi елегiї, в яких форму античного вірша й традиції біблійного псалма застосовано для передачі нових релігійних почуттів, ще невідомих античній людині:

 

 Гей, царю, царю нетлінний,

 Дай Тебе оспівати, уславить,

 Царя, владодержця!

 Через Тебе наспіви наші,

 Через Тебе небесних хори,

 Через Тебе часів потоки,

 Через Тебе і сяйво сонця,

 Через Тебе місяця благо,

 Через Тебе краса сузір’я,

 Через Тебе піднесений смертний

 Дивним даром розуміння.

 

 (Гімн Христу)

 

Григорiй Нiський, брат Василя Великого, в молодi роки заявив про себе як ритор, свiтська людина; згодом пiд впливом брата почав вести аскетичне життя, став єпископом м. Нiси. Григорій Ніський був схильним до фiлософських роздумів, здобувши завдяки цьому славу хитромудрого алегориста. Як і його вчитель Оріген, він вдавався до алегоричного трактування Святого Письма: коментував „Пiсню над пiснями” як алегорiю любові людської душi до Бога, пояснював Псалтир як „сходинки духу”, вбачав у Книзi Екклезiаста рух вiд чуттєвого свiту до духовного. Писав Григорій Нiський також догматичнi твори, в яких спростовував єресiархів (засновників єретичних течій) – Євномiя, Авлалiя, Аполлiнарiя та iн. Новим словом на той час стали його есхатологiчнi (присвячені проблемі кінця світу) твори про душу й воскресiння. Йому належить також аскетична ідея „життя за Богом”. Важливим є трактат Григорiя Нiського Проти вчення про долю – полемiка з язичницьким уявленням про фатум (доля — сила, що начебто визначає життєвий шлях людини). Особливий інтерес викликають твори Григорiя Нiського, витримані в дусi платонiзму: це трактати на космологічну тему (про будову Всесвіту), в яких вiн стверджував, що свiт, створений Божим словом, за 6 днiв творiння вже впорядкувався за законами природи, без участi Бога (розвиток думок „Шестоднева“ св. Василя).

Видатним представником патристики IV ст. у Вiзантiї був також Iван Золотовустий. Вiн навчався риторики у вiдомого язичницького ритора Лiванiя, який потім жалкував, що християни „переманили” учня. Від Ліванія він запозичив блискучі прийоми гри словом. Потiм Іван жив аскетом у Сирiї, вiддавшися самоспогляданню; згодом був архiєпископом Константинополя, але заслужив ненависть iмператрицi своїми суворими доганами й був покараний засланням, де й помер. Iван Золотовустий втiлив у своій письменницькій спадщині розквiт християнської проповiді. Він був неперевершеним проповідником і витлумачив майже всю Біблію. Його псалми і молитви відзначаються прозорістю думки, досконалим стилем. У листах (їх відомо 240) він уважний і щирий, у полемічних ситуаціях – патетично суворий. До наших днів дійшло більше двох тисяч списків його творів. Його промовам властива гостра злободенність – водночас він умів трактувати їх з найбільшої духовної висоти. Під час народного бунту проти підвищення податків він виголосив до 20-ти проповідей. Його промови – зразок християнської риторики, побудованої в формі моралізаторських міркувань на біблійні теми. Неабияку увагу приділяв Іоанн Золотовустий внутрішнім протиріччям людини, складності її натури. Розмiрковуючи про царя Давида, який був особою складною, автор передусім зважає на його здатнiсть до покаяння:

 

„Отож ми, як я сказав, мусимо шукати пустельного життя не лише в якихось мiсцях, але й у самiй своїй волi, i найперше — душу свою вести до самої нiким не населеної пустелi. При такому настрої i блаженний Давид, який жив у мiстi, керував царством i був навантажений безліччю клопотів, був огорнутий любов’ю Христовою бiльше, нiж тi, що живуть у пустелях. Таких слiз, зiтхань та ридань вдень i вночi навряд чи хто побачить у будь-кого з тих, хто нинi розiп’явся (для свiту), якщо такий справді знайдеться” .

 

Посівши кафедру архієпископа, Іоанн Золотовустий часто вдається до яскравого змалювання людських пристрастей:

 

“Завжди, а тепер особливо, пора сказати: “Суєта суєт і все суєта”. Де тепер ти, світла одежа консула? Де блиск світильників? Де оплески, хороводи, бенкети і святкування? Де вінки та прикраси? Де ви, галасливі зустрічі в місті, привітання на іподромі і підлабузливі слова глядачів? Все минулося. Вітер зірвав листя, оголив перед нами дерево і струсив ним до кореня” .

 

Цікаві екзегетичнi гомiлiї (тлумачення Біблії) Iвана Золотовустого, створені під час iмпровiзованих виступів і занотовані скорописцями. Це — жива, невимушена бесiда. Водночас у них виразно вимальовується висока вченiсть, увага до iсторико-філологічних питань. Проте він уникав буквалiзму, вдаючися до вiльного алегоричного тлумачення тих мiсць Писання, якi важко було трактувати буквально. Його тлумачення не просто коментар, а й повчання. Вони насичені цитатами з Бiблiї не лише грецькою, але і єврейською мовою. Збереглися також догматичнi виступи Iвана Золотовустого проти єретикiв, настановчi проповiдi, в яких вiн говорив в основному про любов як головну суть християнської поведiнки.

Йому також приписують авторство літургії, відомої як Літургія Івана Золотовустого.

Видатним представником схiдної патристики був [Псевдо-] Діонісій Ареопагíт (2 пол. V ст.). Його творчість спростовує погляд західної культури на Візантію як на „нове варварство”: головний наплив iдей якраз ішов спершу зi Сходу, руйнуючи схоластичний лад мислення . Вчення Дiонiсiя є підґрунтям для Захiдного й Схiдного Вiдродження. Руйнуючи рацiоналiзм і торуючи шлях глибоким суб’єктивно-мiстичним переживанням, він тлумачив свiт як систему символiв.

Замикає ряд великих схiдних патристiв Iван Дамаскíн (VII—VIII ст.), що був сином мiнiстра-християнина в мусульманському Дамаску, зазнав чимало поневiрянь і закiнчив життя ченцем у Єрусалимi. Iоанн Дамаскiн організував досягнення схiдної та захiдної патристики в гармонiйну систему, якою користувалися і захiдні теологи Середньовiччя. Він писав житiя, проповiдi та гiмни; йому приписують три томи коментарiв до Бiблiї. У творi Джерело знання Iоанн Дамаскiн остаточно утвердив християнський неоплатонiзм (поєднання вчення Платона з християнською релігією).