ПРАВОСЛАВНЕ ВІРОВЧЕННЯ

магниевый скраб beletage

 

Дóгмати християнства. Догмати християнства не були встановлені “наказом”: це були висновки найінтелігентніших людей Середньовіччя, що виникали в результаті живої та плідної дискусії. У Візантії був достатньо поширений і раціоналізм, що вимагав перевірку віри розумом (наприклад, учення Варлаама). Всі догмати приймалися як соборна (колективна) думка церкви; якщо хоча б один голос був проти, догмат не затверджувався.

Основні догмати християнства, вироблені на Вселенських Собрах, залишаються спільними у православних, католиків та протестантів:

 

1)         Бог є Трійця: Отець, Син і Святий Дух .

2)         Христос є непорочно зачата від Діви Марії Святим Духом Боголюдина, що містить в собі дві природи – людини й Бога.

3)         Люди самі стягли на себе смерть і зло через власну сваволю й гординю, і Христос спокутував своєю кров'ю їхні гріхи.

4)         Христос воскрес із мертвих, явивши переможну силу Бога над смертю і злом.

5)         Спастися можна лише через Церкву Христову.

 

 У полеміці з єрессю донатистів, які розглядали церкву як “суспільство святих”, патристи висунули ідею врятування через воцерковлення недосконалої людини, яка має стати обожéною, поновити в собі затьмарений образ Божий.

Спасіння здійснюються через таїнства, які вершить священик. І справа не в особистості священика. Порівнюючи церкву з полем, на якому пшеницю змішано з бур'яном, західний Отець Церкви Августин стверджував, що навіть якщо священик – негідник, але править службу за каноном, то таїнства, які він чинить, автоматично рятівні для тих, хто їх приймає.

Тáїнства християнської церкви. Вважається, що систему таїнств (священнодійств), через які здійснюється церковне життя й спасіння, встановив сам Христос. Його хрещення в Івана Хрестителя стало прообразом таїнства хрещення. Подання Христом учням хлібу Песаху й чаші з вином як власних тіла й крові стало підставою для встановлення таїнства причастя. Так само як встановлення таїнства витлумачено було засудження Христом прийняту в юдаїзмі практику розлучення подружжя, прирівнявши її до перелюбства: любов не може зраджувати сама себе . Слова Христа “Сповідайтеся один перед одним” стали основою для встановлення таїнства сповіді. Поступово на основі аналізу євангельських подій було встановлено сім таїнств.

1. Таїнство Хрещення є омиванням водою від первородного гріха або гріхів, здійснених дорослим до хрещення.

2. Таїнство миропомазання. Миро – це оливова олія, зварена з тридцятьма трьома запашними травами, що символізує милість Божу до людини. Миром священики мастять чоло, очі, вуха, рота, груди й ноги, відкриваючи почуття тіла до сприйняття істин віри.

3. Таїнство сповіді (покаяння) полягає у покаянному викладі священникові своїх гріхів та отриманні певного духовного покарання, яке веде до прощення .

4. Таїнство причастя є спожиттям під видом хліба та вина Тіла та Крові Христа, через що віруючий приєднується до вічного життя. Цьому таїнству обов'язково передує таїнство сповіді.

5. Таїнство шлюбу полягає у вільному обранні подружжям один одного і благословення їх союзу церквою .

6. Таїнство священства є архієрейським рукоположенням (хіротóнія) чоловіка у сан священика або диякона; вважається, що на кожному з кліриків незримо лежить дотик апостольських рук, бо ж перших єпископів рукоположили самі апостоли.

7. Таїнство єлеосвячення (соборування) полягає у змащенні хворого освяченою олією, на відміну від мира, звичайною.

Культ Богородиці й святих. Свідчення особливого шанування Діви Марії можна знайти вже в розписах катакомб. Але культ її встановлюється у IV ст. на Вселенському Соборі в Ефесі, де євангельську Марію, мати Ісуса, було визнано за Богородицю й Царицю Небесну. Можливо, що тут є певний психологічний відбиток архетипу Матері богів, що шанувалася в різних язичницьких суспільствах, але в основу ситуації було покладено власну духовну базу: культ Богоматері було побудовано на детальному аналізі передань Євангелій про подання Марії архангелом звістки про народження Божественного Сина і про Непорочне зачаття його від Святого Духа. Діва Марія осмислена як взірець незіпсованої, незатьмареної гріхом людськості, “нова Єва”, що, на відміну від праматері роду людського, рятує світ.

З ранніх часів мучеництва за віру Православна Церква зберігала пам'ять про найбільш видатних подвижників християнства . Адже в його історії час від часу з'являються яскраві постаті, які, будучи канонізованими церквою як святі, століттями правлять християнському світові за взірець, являючи в своїй особі перемогу над пристрастями й гордовитістю, наближення до ідеалу обожéності, до Христа, якого розуміли як Єдиного Безгрішного. Народ нерідко оповивав ці постаті додатковими легендарними фольклорними сюжетами.

 

В усьому світі, в тому числі і в Україні, здавна шанується Миколай , архієпископ міста Мúри, що було розташоване в місцевості Лікія у ІІІ-ІV ст. З його житія довідуємося, що він рятував життя невинно засудженим, виступав проти єресі Арія і навіть, за переказом, дав на соборі ляпаса творцеві нової єресі (яка жива людська риса!) . Він здавна був осмислений, зокрема, як покровитель усіх убогих та нужденних, зокрема – подорожуючих, особливо ж морем.

Високо шанувався також Алексій, чоловік Божий. Він, син заможних людей, покинув отчий дім в день власного весілля, або цілком віддатися молитвам та добрим справам. Життя його пройшло в м. Едесі (Мала Азія): тут Алексій роздавав зібрану ним милостиню іншим бідакам, безперестанно молився, викликаючи глибоку пошану у людей. Помер він, за переданням, невпізнаним у комірці в будинку своїх батьків, куди через багато років повернувся, аби їм таємно послужити.

У ранніх збірках житій святих, створених у Візантії, зберігається виховане Старим Завітом почуття складності людини, яка бореться зі своїми пристрастями . Так, збірка житій св. Отців Прóлог (VI ст.) подає таку історію. В одній місцевості жив старець-самітник. Він досяг такого ступеня святості, що міг бесідою лікувати людей. Одного разу батьки привели до нього хвору, нещасну дівчинку-підлітка й з довірою залишили, аби він спілкувався з нею. Та в старця увійшов біс: він зґвалтував дитину, вбив і кинув тіло в рівчак, а потім втік у гори, охоплений страхом та відчаєм. Проте совість і мужність взяли в ньому гору: він знайшов сили прийти до батьків загубленої ним дитини і покаятися у своєму злочині. Не менш вражає й те, що батьки пробачили свого кривдника, і він знову постом і молитвою повернувся до стану святості.

Згодом, проте, бере гору певний ідеальний трафарет: святий народжується від благочестивих батьків, творить чудеса й часто помирає під знаком присутності небесних сил. Про його помилки й гріхи говориться дедалі частіше скоромовкою. Можливо, це пов'язано з тим, що в свідомості суспільства дедалі міцніше утверджувався Новий Завіт, у якому центром є постать Христа як ідеальної Боголюдини, й авторам житій було “ніяково” “знижувати планку” – повертатися до старозавітного реалістичного змішання в людині добра і зла.

Поряд із житіями окремих подвижників почали складатися збірки – скажімо, патерики, у яких зібрано біографії ченців якогось значного монастиря.

Корпус святих поділяється на певні розріди. Найвищий щабель – це юрóдиві Христа ради (від церк.-слов. слова “оурóдливый” – потворний), люди, що свідомо поводяться, як безумці, й шокують суспільство дивною й відвертою поведінкою. За ними йдуть сповідники віри (мученики), самітники, що відходили від світу в пустелю, чудотворці, святителі, які відзначилися на ниві християнського просвітництва і т.д.

Мощі святих – “нетлінні останки” – є предметом особливого шанування. Вони зберігаються в пишно оздоблених рáках (релікваріях) і є об’єктом поклоніння віруючих. Жоден новий престол у вівтарі не освячується без вміщення на ньому в спеціальному покривалі частки мощів того чи іншого святого.

Встановлено ряд канонічних ікон, на яких діва Марія та святі мають певний набір атрибутів й риси стабільного портрету.

Але молитися до Діви Марії та святих слід по-особливому. Вони лише посередники у перенесенні молитов до всевладного Бога, заступники перед ним за грішне людство.

Основні православні свята. У православній традиції існують два види свят: ті, що прив'язані до певних чисел, і ті, що кожного року переміщуються.

Майже завжди православному святу передує певна підготовка – це може бути піст або особливі служби. Піст є очищенням і фізичним, і, в першу чергу, духовним (під час посту бажано утриматися від розваг, посилено молитися, не сваритися та не ображати інших тощо).

Окремо стоїть Пасха, або Світле Воскресіння Христове (Великдень), оскільки вона – “усім святам свято”. Адже Воскресіння Христа є наріжним каменем християнської віри. Пригадаймо: “Якщо Христос не воскрес, то і віра ваша марна” (1 Кор. 15:14). Генетично, так само, як і етимологічно (за мовним коренем), християнська Пасха пов'язана з юдейським святом Песах, оскільки саме його святкував Христос у Єрусалимі напередодні розп'яття . Свято Песах (слово означає “Він пройшов [повз нас]”), було пам’яттю про те, як ізраїльтян, коли вони боролися за право вийти з єгипетської неволі, обминув янгол смерті, що карав єгиптян; це пов'язувалося з ідеєю вивільнення з рабства. Новозавітна Пасха – це перехід від Старого до Нового Завіту, від неволі до свободи, від смерті до життя, від землі до неба.

Спочатку християнська Пасха святкувалася одночасно з Песахом, але на І Вселенському соборі (Нікейському) було прийнято спеціальну постанову святкувати її в першу неділю після весіннього рівнодення й повного місяця, аби вона не співпала ніколи з юдейським святом: Пасха стала “кочовою”, й щороку святкується різного числа. З Пасхи починається певний церковний цикл відліку тижнів .

Це свято – найбільше, й триває воно найдовше порівняно з усіма іншими, продовжучись 40 днів; перший тиждень після Пасхи називається Світлим. Святкування Пасхи – й найбільш урочисте в річному циклі. Храм та домівки на Пасху щедро прикрашаються весняними квітами.

Опівночі священики вдягаються у червоні ризи (червоний – стародавній символ життя, який присутній і в фарбованих на свято яйцях; також – символ мученицької крові). Плащаницю (полотно з зображенням мертвого тіла) Христа, яку від Страсної П'ятниці – дня поховання Ісуса – було встановлено посеред церкви, забирають; у вівтарі лунає спів священиків; в іконостасі відкриваються Царські Ворота, що не закриватимуться весь Пасхальний тиждень. Духовенство виходить з вівтаря до молільників, а згодом на церковне подвір'я зі співом. Співаючи, священики з прихожанами, що тримають запалені свічки, обходять хресною ходою храм і зупиняються біля зачинених дверей церкви (які символізують завалений камінням гроб Христа). Після того, як священик, тримаючи у руках хрест з трисвічником, накреслить навпроти дверей знамення хреста, вони відчиняються зсередини. Розпочинається Пасхальна утреня. На тетраподі (аналої) в центрі храму покладається ікона Воскресіння, на якій зображений Христос, що розбиває ворота пекла та звільнює Адаму та Єву. Під час Пасхального богослужіння священик постійно гучно повторює: “Христос воскрес!”, а прихожани відповідають: “Воїстину воскрес!”. Протягом 40 днів ці слова православні люди вживають як привітання. Після утрені відбувається літургія, перед якою прийнято христосуватися, тобто тричі цілувати один одного та дарувати фарбовані яйця. Не кладуться поклони – люди почуваються вільно; всі молитви не читаються, а співаються. На пасхальній літургії Євангеліє читається декількома мовами – на ознаку того, що вість про воскресіння Христове проповідується усьому світові усіма мовами. Після пасхальної літургії освячується áртос – пасхальний хліб, що буде знаходитися в церкві протягом усього пасхального тижня та роздаватися в наступну (Фомину) неділю як пасхальне благословення. Після літургії (або між утренею та літургією) освячуються печена паска, яйця та м'ясо на ознаку того, що закінчився піст і знову можна їсти скоромну їжу .

Крім Пасхи, в православ'ї відзначаються стабільно дванадцять основних свят, які так і називаються – дванадесяті. Усі вони (окрім Воздвиження Хреста Господня) пов'язані з подіями земного життя Ісуса Христа та Божої Матері.

Різдво Христове православні святкують 7 січня . Йому передує 40-добовий піст. Останній день перед Різдвом є днем особливо суворого посту, який порушується тільки після вечірні та появи на небі першої зірки (Святий Вечір) . Свято це є початком нового світу, який, за Біблією, настає з народженням Месії. Колір риз духовенства на Різдво – золотий (колір Небесного Царства).

З Різдвом пов'язано багато милих народних звичаїв: прикрашання ялинки, встановлення “вертепу” (зображення печери, де народився Христос), колядування тощо (багато що тут прийшло з язичницьких зимових святок). Наступні 10 днів після Різдва називають Святими, або, за старою народною традицією, Святками.

 Звичайно, дата Різдва – умовна, більш того – навіть пов'язана з традиційним язичницьким днем зимового рівнодення (25 грудня, коли, до речі, святкувалося й народження популярного в пізньоримську епоху іранського бога сонця Мітри). У V ст. папа Римський Лев Великий нарікав, що народ Риму радше святкує язичницькі Сатурналії (народження сонця), ніж Різдво. Ця дата встановлена зусиллями монаха Діонісія Малого, який орієнтувався на день зимового сонцестояння як найбільш вірогідний день Різдва. Більш того, оскільки Ірод Великий, який, за Новим Завітом, прагнув знищити Христа-немовля, помер у 4 р. до н.е., обчислення Діонісія більш ніж умовні. Але в культурному житті людства все це мало очевидний грандіозний резонанс: Різдво – одне з найулюбленіших народних свят у всьому світі.

 Хрещення (Богоявлення) відмічається 19 січня в пам'ять про хрещення Христа Іваном Хрестителем як початок його проповіді й місії. Хрещенню передує піст, коли Церква вимагає, як і на Різдво, відмови від скоромної їжі. Хрещення називають також Богоявленням, оскільки вважається, що на Йордані Бог-Трійця вперше одночасно явив усі свої іпостáсі: Христос вперше був названий Сином Божим (за словом Івана Хрестителя, що почув свідчення Бога-Отця з неба; Мв. 3:16-17), а голуб, що сів Христові на голову, усвідомлений як символ Святого Духа.

Колір риз священиків на Різдво – білий, символ чистоти.

Напередодні самого свята та після святкової літургії святять воду (проте це лише обряд, а не таїнство). У перший день вода освячується в купелі, що стоїть посеред храму, а на другий – у розташованому неподалік джерелі, криниці, річці тощо. Люди несуть цю воду додому і п'ють помалу весь рік; її дають хворим, окропляють нею будинки та речі тощо. Раніше таку воду вживали замість причастя ті, хто за великий гріх був відлучений від Церкви. З цим святом пов'язаний звичай Йордан – купання в ополонці, зробленій у вигляді хреста. У Греції та Сербії священик після освячення води кидає в ополонку хрест і люди пірнають, щоби дістати його. У східних слов'ян – просто занурюються в крижану воду.

Стрітення (Зустріч) святкується 15 лютого, через 40 днів після Різдва. Це пам'ять про те, як, у відповідності до старозавітного закону, Діва Марія принесла до Єрусалимського Храму немовля Христа на 40-й день після його народження: тут його батьки повинні були принести подячну жертву. У храмі їх зустрів старець Сімеон, що вже багато років чекав на Месію. Цей старець символізує старозавітне людство, що чекало на Спасителя. На свято Стрітення духовенство одягається у золоті чи голубі ризи (символ небес, які зустрілися з землею).

В нашому народі Стрітення здавна було осмислено, за язичницькою міфологемою, ще й як “зустріч Зими й Літа”.

Благовіщення Пресвятої Богородиці відмічається за дев'ять місяців до Різдва – 7 квітня. Це пам'ять про день, коли архангел Гавріїл повідомив Діві Марії, що вона народить Спасителя, врятувавши весь рід людський від гріхів. Колір святкових риз духовенства – голубий, колір неба.

З цим днем пов'язаний народний звичай відпускати на волю птахів – як символ звільнення людського роду. Колись багато хто у цей день навіть спеціально купував птахів, аби відпустити їх на волю. До цього дня пекли з тіста жайворонків та клеїли з паперу фігурки янгола.

Вхід Господній до Єрусалиму (“Вербна неділя”) відзначається за тиждень до Пасхи. У цей день Церква згадує, як юдеї, що прийшли в столицю на свято Песах, зустрічали Ісуса як Месію та пророка, вражені тим, що напередодні він воскресив Лазаря. Його шанували дорослі та діти, кидаючи під ноги пальмове віття та квіти. Під час святкової служби часто повторюється слово “Осанна!”, яке було в Юдеї вітанням царя; цим словом народ вітав Ісуса Христа. Під час Всенощної служби читаються пророцтва з Старого завіту про Царя-Мессію та євангельські оповіді про вхід Христа до Єрусалиму. Ризи священства у цей день – зелені з золотом – символ святості пальмового віття – знаку миру, яким народ вітав Ісуса.

Це свято отримало у нас ще й назву “Вербна неділя”, оскільки у слов'янських країнах, де найраніше з усіх рослин розпускається верба, її гілки уживають замість пальмового віття. Під час служби прихожани тримають в руках вербові гілки, бо й вони зустрічають Христа як Царя-Спасителя. наприкінці богослужіння верба освячується, і її приносять додому, зберігаючи цілий рік за іконою.

Вознесіння Христове святкується на 40-й день після Пасхи. Це – день закінчення земного служіння Христа. Христос вознісся на небо, але водночас і залишився серед людей. Колір риз священства під час святкової служби – “небесно-чистий” (золотий чи білий).

День Пресвятої Трійці (П'ятидесятниця). Це свято знаменує повноту слави Пресвятої Трійці. Христос, відходячи від учнів, обіцяв їм дати замість себе Втішителя – Святого Духа. Останній зійшов на апостолів, що зібралися святкувати юдейську П'ятидесятницю , якраз на п'ятидесятий день після Воскресіння Христа.

Перший день П'ятидесятниці присвячується Пресвятій Трійці. Другий день свята, який завжди припадає на понеділок, називають Днем Святого Духа або Духовим днем. Ризи духовенства – зелені; усі ритуали духовенство здійснює з освяченими віттям або букетами квітів у руках.

На літургії в день Трійці й прихожани стоять у церкві з квітами, а сама церква прикрашена віттям дерев, нагадуючи, що Святий Дух подає розквіт усіх життєвих сил. Квітами або віттям дерев прикрашаються також будинки й ворота садиб, зрізаною травою посипаються підлоги. Свято увібрало в себе також і пам'ять про язичницьке святкування на честь врожаю.

Преображення Господнє. Це свято Божественної слави Ісуса Христа, яке святкується 19 серпня. У Новому Завіті розповідається, що одного разу Христос явився найближчим своїм учням на горі Фавор у одежах, пронизаних світлом; його борода та волосся також стали білими, як сніг. Це було світло Небесного Царства. Саме цю подію й відзначають даного дня. Ризи священиків – білі, як нагадування про колір одягу преображеного Христа.

За церковним статутом, у цей день в Єрусалимі треба освячувати перший врожай винограду, з якого виробляється вино для причастя; у нас же освячуються яблука та груші – фрукти, що дозрівають до цього часу. Тому це свято в народі називають ще Яблучним Спасом. Прийнято частину фруктів залишати для духовенства, частину – для роздачі дітям-сиротам, інвалідам тощо. Благочестиві люди до цього свята не їдять яблук.

Успіння Богородиці відмічається 28 серпня. Йому передує двотижневий Успенський піст. Так відзначається тілесна кончина (успіння) Божої Матері. Свято Успіння Богородиці завершується на 2-й чи 3-й день службою Погребіння Богоматері. Плащаницю почилої Богородиці встановлено посеред церкви; після всенощної, її знімають, обносять з хресним ходом навколо храму і вносять у вівтар. Колір риз священства – голубий, символ неба, у яке відійшла Діва Марія.

За традицією, в цей день церкву щедро прикрашають останніми літніми квітами.

Різдво Богородиці відмічається 21 вересня. Колись це було перше дванадесяте свято (оскільки, пам’ятаємо, церковний рік розпочинався з 1 вересня). Народження Богородиці не описане в Євангеліях; лише в апокрифі розповідається, як благочестиве літнє єврейське подружжя – Яким та Анна – не мало дітей, що у євреїв вважалося за гнів Божий і викликало презирство. Багато років вони молили Бога послати їм дитину, і ось в них народжується Марія, якій суджено було стати Матір'ю Христа. Колір риз священства – небесний: голубий чи синій.

Воздвиження Чесного й Животворящого Хреста Господнього відмічається 27 вересня. Це єдине свято з дванадесятих, що не пов'язано безпосередньо з життям Христа та Матері Божої. Святкується день, коли, за наказом матері імператора Константина Великого Єлени (IV ст.), поблизу єрусалимського місця страт – Голгофи, у землі було відкопано хреста, який був ідентифікований як хрест, на якому було розіп'ято Ісуса Христа (в часи Христа хрести страчених закопувалися в землю, як і мерці). Святкується також повернення цього хреста з персидського полону за візантійського імператора Іраклія (VII ст.). Під час святкового богослужіння на середину храму виноситься великий хрест; хрест також кладеться на аналой, і люди тричі вклоняються йому. Колір одягу священиків – червоний, символ життя й мучеництва. Хрест, що був ганебною шибеницею, для християн став символом перемоги над смертю.

За православним звичаєм, у цей день хрест прикрашається вінками з квітів.

Введення Пресвятої Богородиці до Храму святкується 4 грудня і теж пов'язане з подією, яку не описано у Євангеліях. За апокрифом, коли Марії виповнилося 3 роки, батьки привели її у храм, щоби вона росла там серед дівчат, присвячених Богу. І, начебто, у раптовому осяянні, первосвященик юдейський відкрив перед нею двері Святая Святих, куди сам міг заходити лише раз на рік, аби виголосити ім'я Боже. Колір риз священиків у цей день – голубий.

Релігійне вільнодумство (єресі). Не слід думати, що зі встановленням системи догматів, таїнств та свят духовне життя у Візантії стало безхмарним. Після катакомбного згуртування християн почалася ера вільної думки, контамінація з ідеями язичницької філософії. І це вело до виникнення доктрин, які загрожували гармонійній системі християнських цінностей.

Виникли єресі (“особливі вчення”). Єретиками – прихильниками такого особливого вчення – називали людей, що виступали проти соборного вчення церкви.

Ініціаторами єресей ще у ІІ ст. н. е. були мислителі Сходу, а саме – єгипетські гностики (від грецького гнóсис – знання), які спробували використати християнство у власних цілях, змішуючи його з язичницькими віруваннями Стародавнього світу й одночасно відриваючи від старозавітної біблійної основи. Особливу увагу звертали вони на іранське вчення про боротьбу світла й пітьми, на єгипетські або піфагорійські містерії, метою яких було визволення душі з тіла. Вони вчили, що вся матерія – зло, й Бог живе в душі людини як частка світла; але його місцеперебування – десь далеко в Космосі, де матерія вже цілком розріджена; ми ж перебуваємо на глухій околиці Всесвіту, де буття згущено в матерію. Гностики заперечували біблійного Бога як доброго Творця матерії, бо ж світ, на їх думку, є злим і недосконалим. Водночас вони підтримували ідею Спасителя, виз¬наючи Христа як людину, в яку вселився еон Бога, але залишив його в момент смерті на хресті. Саме гностики спробували створити опис розгалуженої ієрархії потойбічних сил – ангелів та демонів, яких нараховували сотнями. Неважко побачити тут деяку подібність до індійських вчень буддизму чи джайнізму, які з часів Александра Македонського були достатньо відомі в античному світі.

З IV ст. по ХІ ст. виникають одна за одною нові єресі : аріанство (вчення Арія, що Христос є творіння Бога, а не Син Божий, тобто – заперечення Трійці), єресь монофізитів, які вважали, що Христос мав лише одну – Божественну – природу, і його страждання на хресті – чиста “видимість”; єресь Пелагія, який вчив, що людина може власним лише зусиллям волі досягти стану безгріховності – це автоматично відміняло потребу в каятті й сповіді: вчення донатистів, які не прощали щонайменших відхилень від ідеалу святості; вчення Несторія про те, що у Христі було дві окремі природи – Бога й людини, й, оскільки Христос та Діва Марія були смертні люди, Діва Марія – не Мати Божа, а лише Христородиця: Бог не має матері; єресь іконоборців (вчення, що ікони суть ідоли) тощо. Ідеї гностиків підхопили богомили, які вчили, що Бог створив душу, а диявол – плоть і взагалі матерію.

У просвітницько-марскистській думці прийнято було усіляко підносити ці єресі як ознаку інтелектуальної свободи й боротьби проти догматизму. Не заперечуючи того, що тут дійсно спостерігається значна свобода розумового пошуку, зауважимо, що, наприклад, визнання світу творінням диявола важко визнати за плідне відкриття духу, і це особливо відчувається на тлі оптимістичного християнського образа світу.

 

СТРУКТУРА ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Церковна ієрархія та адміністративний поділ. Православний клір поділяється на три щаблі: диякон (прислужник при богослужінні), пресвітер [або ієрей] (священик, що відправляє Службу Божу й вершить таїнства) та єпископ [архієрей], який керує церквою у певній області (єпархії). Архієрейство теж має щаблі: єпископ, архієпископ та митрополіт, глава метропольної (столичної церкви). З IV ст. головних єпископів тої чи іншої області іменують патріархами. У новій столиці Константинополі главою церкви спочатку був архієпископ, потім – патріарх. Наприкінці VI ст. Константинопольський патріарх узяв титул Вселенського Патріарха, без санкції якого у Православ'ї не мають відбуватися ніякі догматичні й значні адміністративні зміни. Проте у процесі прагнення патріархій та митрополій Сходу до вивільнення від адміністративного керування Константинополя виникає поняття автокефалії (тобто самоуправління; від грецьк. аutos – сам та kephalē – голова); з часом виділяються як найбільш авторитетні ще й Александрійський, Антіохійський та Єрусалимський патріархати ; вони були незалежні один від одного, й кожен патріарх керував у своїй місцевості сам. Згодом статус патріархій отримали такі автокефальні помісні церкви, як Грузинська, Болгарська, Сербська, Румунська й інші (всього сьогодні їх 14). Після падіння Візантії під турецькою навалою реальна влада Вселенського Патріарха значно звузилася. Проте за церковними канонами він і сьогодні є главою світового Православ'я.

Московський патріархат було утворено з місцевої ініціативи після падіння Візантії; його більш як 100 років не визнавали Вселенські Патріархи, але мусили змиритися, бо Московія стала наймогутнішою православною державою, яка охоче іменувала себе Третім Римом (Другим Римом, пам’ятаємо, мислився Константинополь). Після приєднання України цей Патріархат скористався зі слабкості Візантії й прилучив до себе древню Київську митрополію (яка досі підкорялася безпосередньо Константинополю). Утворена у нас сьогодні Українська Православна Церква Київського Патріархату ще не отримала від Вселенського Патріарха канонічного дозволу на автокефалію – з того приводу, що такий дає материнська Церква, якою в даному випадку формально виступає Московська .

До явища автокефалії долучилося явище церковної автономії, коли та чи інша автокефальна церква в свою чергу надає адміністративної самостійності якійсь своїй частині, що мусить бути затверджено автокефальним патріархом. Сьогодні існує 4 автономних православних Церкви – Синайська (під керівництвом Єрусалимського Патріарха), Фінляндська й Критська (ними управляє Константинопольський Патріарх), та Японська (під юрисдикцією Московського Патріарха).

Намісник патріарха екзарх очолює екзархат – церковну округу, що об'єднує кілька єпархій – помісних церков під управлінням єпископів чи архієпископів. Поділ на екзархати та єпархії звичайно орієнтується на державно-адміністративний розподіл території даної країни. У свою чергу, єпархія поділяється на приходи (священик та прихожани окремої церкви), які об’єднані в благочиння (зазвичай під керівництвом авторитетного священика при соборі, де існує кафедра єпископа і служить ціле “зібрання” священиків. До них примикають монастирі, які знаходяться під владою даного єпископа. Є також окремі ставропігіальні монастирі, які безпосередньо управляються Вселенським Патріархом.

Православне чернецтво. Попри необхідність адміністрування й участі у світських справах, духовним центром християнства є, по суті, ідея зречення світу як стихії гріху і пристрастей. Християни покликані “не любити миру, і того, що у мирі” (1 Ін. 2, 15), відчувати себе “мандрівниками і прибульцями” на землі (Євр. 11, 13). Як пише компетентний дослідник, християнство за природою своєю – релігія аскези, зречення благ світу цього . Тому тут від ранніх часів поширюється чернецтво, або монашество – від грецьк. monachos – одинак, самітник).

Проте не можна вважати чернецтво якимось специфічно християнським “вивертом свідомості”. В усіх релігіях, у всіх суспільствах завжди зустрічаються люди, які прагнуть самітності й спілкування з потойбічним. Чернецтво, наприклад, складає серцевину буддизму. Але тут є принципова відміна: буддизм вважає світ оманою, примарою; християнство ж твердить про те, що світ в основі своїй – добре Боже творіння, але зіпсоване дияволом. Буддизм лишає особистість наодинці з собою, без Бога ; християнське ж чернецтво є пошук “від доброго до ще кращого” – повного розчинення особистості в Бозі.

Не можна й погодитися зі спробами деяких західних дослідників представити чернецтво якимось “екстремістською” течією анархічних індивідуалів, не згідних з “нормативним” християнством. Якраз ченцям в православному християнстві й відводиться зазвичай роль тих, хто виробляє ці норми.

Уже в ІІ-ІІІ ст. в Єгипті існували окремі анахарети і невеликі протомонастирі. Проте цей рух оформився лише завдяки енергії св. Антонія Великого. Завдяки ньому виникло анахоретство (самітництво) – добровільне віддалення особи від світу.

Поряд з самітництвом виникає і форма чернечого гуртожитку, вперше встановлена в Єгипті Пахомієм Великим, молодшим сучасником Антонія. Тут були затверджені певні правила чернечого співжиття, що будуються на ідеї зрівняння в їжі і одязі. Пахомій виходив з того, що вдосконалення досягається через впорядкований ритм послуху, молитов і богослужінь. До моменту смерті Пахомія (346 р.) під його управлінням знаходилося 11 монастирів, з них 2 – жіночих. До кінця IV в. в них жило вже близько 7000 ченців.

Дуже близьким по духу до Пахомія був інший великий фундатор чернецтва – вже відомий нам Василь Великий. Він застав чернецтво вже в розквіті і, сам обравши чернече життя, бачив у ньому найсприятливіше середовище для втілення євангельських ідеалів. «Це не одна з церковних організацій, але саме церковна організація, точніше, щось подібне до її духовної серцевини. Це та частина Церкви, в якій і земне життя її членів організовано цілком по-церковному» .

Вступ до чернецтва вважався початком нового життя, другим хрещенням. За самою природою християнства, не могло бути жодних соціальних обмежень при прийомі до монастиря. Постригалися й аристократи (навіть члени царських родин), і простолюдини. З підняттям етичного і культурного престижу християнства зростав приток в монастирі освічених людей з верхніх шарів суспільства.

Поставлення в ченці називається постриженням; в старовину стригли волосся з санітарною метою. І по сьогодні ченці, як правило, не носять пишного волосся ; бороду ж не голять. Постригалося й жіноцтво. Сьогодні це зводиться до символічного відрізання частки волосся.

Поступово кристалізується поняття про три обітниці чернечого життя: обітниця цнотливості (дівство), обітниця безумовного послуху (покора) і обітниця некористолюбства (убогість). Принципи чернечого життя такі: 1) зосереджена молитва, що скоюється начебто безперервно; 2) відмова від пустослів'я (вітається навіть повна мовчанка – ісіхазм); 3) заглиблення у свій внутрішній світ з метою знайти Бога; 3) стриманість, яка стосується будь-якої пристрасті, лукавих і суєтних помислів; 4) праця як засіб приборкання низьких сил людської природи.

У чернецтві здавна прийнятий особливий і для всіх однаковий в своїй основі одяг. По-перше, це був чорний кукуль, капюшон, що покриває голову до шиї; такі шапочки надягали в давнину немовлятам, і вони були символом дитячої чистоти. Кукуль ченці не повинні знімати ані вдень, ані вночі. Та сьогодні він зберігається тільки у ченців-схимників (повністю віддалених від світу); звичайні ченці змінили його на клобук (шапочка-камілавка з мантією-крепом на ній, яка закінчується трьома довгими кінцями, що спускаються на плечі і спину; клобук іменується шоломом надії й нагадує ченцеві, що той повинен укрити себе від спокус, відвернути очі, вуха і інші відчуття, щоби не бачити мирської суєти).

Нижній одяг ченців – сорочка до п'ят, з простого полотна. Замість звичайної сорочки дехто носить волосяницю з грубої шерсті. Поверх сорочки одягається гіматій, або хітон, який знаменує убогість і терпіння. Поверх хітона надягається ряса, що називається ризою радості, тому що той, що одягається в неї, йде до вічного життя. Поверх ряси покладається паллій – одяг без рукавів, що вільно розвіюється; це означає покрив Божий над подвижником. На ноги надягають сандаліі або кáліки – глибокі черевики з довгими ремінцями, що обв'язують ноги.

Ченци практикують молитву на вервиці (чотках) зі 103 вузлами для рахунку встановленого числа поклонів і молитов, яка, загалом, прийшла з буддійської релігійної культури, але міцно прижилася в християнстві. Проте, на відміну від католиків, у православних на вервиці не можуть молитися миряни (останнім часом ця заборона начебто ослабла).

Ченці вважають за подвиг “вбивство плоті” (саме слово “подвиг” народилося в цьому середовищі). Св. Симеон Стовпник 30 років простояв на капітелі величезної колони, віддавши себе посту й молитві. Інший давній отець, побажавши з'їсти огірок, затамував бажання й повісив овоч у келії, аби він завжди був перед очима, – щоб поглибити свою боротьбу зі спокусою. Ще один монах, випадково вбивши комара, який вкусив його, добровільно сидів півроку у болоті, віддаючи себе на з'їдання комарам, і повернувся у монастир настільки розпухлий, що братія не впізнала його.

Слід, проте, правильно розуміти термін «вбивство плоті»: «мета не в тому, щоб зовсім убити або уморити тіло, а в тому, щоб <...> уморити пристрасті, що живуть в нас, щоби всі тілесні і душевні сили вишикувати в їх природному порядку» . Також в основі чернечого життя лежить зовсім не погашення індивідуальності, а подолання свавілля, такого важливого для людини епохи еллінізму. Усе це, за вченням Церкви, веде до відродження духовного Я, відновлення потьмареного гріхом образу Божого в людині.

Житія цих подвижників, записані їхніми учнями та шанувальниками, утверджували ідеал людини, яка приборкує плоть, хоче стати за життя осяяною небесним світлом.

Православне богослужіння. Отці Церкви розробили концепцію людини, сповнену надії та оптимізму, висунули ідеал людини, яка знайшла шлях до втраченого раю, подолала зло та гріх. При всій абстрактності цього ідеалу, він пронизаний новим почуттям цінності людини, надією на її духовний злет. І це не було пустим мрійництвом: практично піднести людину над буттям у гріху покликане було богослужіння в церкві. Патристи створили нову синтетичну культуру храмового богослужіння, в якому гармонійно взаємодіють слово-проповідь, архітектура й малярство, прикладне мистецтво,

пишно прикрашені сакральні костюми священства (ризи), кадіння пахощами, спів, що передає глибини духовного життя віруючого, та містеріальні священодійства.

Одяг православного священства, як і в Старозавітній Церкві, блиском своїм являє образ Царства Небесного. Але водночас він наслідує форми повсякденного одягу апостольських часів. Таких одеж – три: довга сорочка туніка (хітóн), широкий плащ подорожнього фелóн (одяг мандрівного проповідника) та стрічки, якими прикрашалися на свята. Сьогодні диякон одягнений у стихáр, що пішов від хітона; у священика поверх стихаря надягається фелон (стихар тут називається вже підризник); у архієреїв фелон з часом перетворився на сáкос з рукавами. Антична святкова стрічка перетворилася у диякона в вузький орáр на плечах, який підноситься рукою як заклик до молитви; у священика стрічка більш широка й спадає з плечей наперед, скріплюючись на гру