КАТОЛИЦЬКИЙ КУЛЬТ

магниевый скраб beletage

 

Католицьке богослужіння. Таїнства у католиків ті ж само, що й у православних, хіба що причастя подається мирянам під одним видом (хліб), а миропомазання, яке тут називається конфірмація (укріплення), здійснюється єпископом над дітьми 7–12 років.

 Літургія (обідня) в католицизмі називається мéса; назва ця походить з вигуку диякона після причастя: “Ite, missa est!” (“Йдіть, службу закінчено!”) і з'являється в ужитку в VI ст. Для коротких треб уживається літáнія (те, що у православ'ї іменується літія).

Меса поділяється на дві частини: Літургія Слова і Літургія Жертви. Перша полягає в голосному читанні Біблії (причому – й Старого Завіту, в той час, коли в православних церквах читають лише Новий Завіт) і проповіді, яка розлого коментує прочитане. Друга частина являє собою перетворення хліба й вина на Святі Дари і причастя віруючих. У момент євхаристії всі клякáють (стають навколішки). Гостію (тобто “жертовну посвяту”, або ж Тіло Христове) у вигляді круглої пласкої облатки з тіста священики роздають кожному, обходячи всю церкву. Наприкінці служби священик і сам причащається хлібом і вином з чаші, яка є головним елементом сакрального начиння. До тексту головної християнської молитви Отче наш долучено читання Символа віри (нікейсько-константинопольського) і урочисте виголошення ряду “викупних” формул. Супроводжується меса музикою й хоровим співом молитов.

Обряди й обрядові формули зафіксовано у требниках (історичні назви – сакраментарії, антифонарії, лекціонарії та ін.).

За рішенням ІІ Ватиканського Собору, месу дозволено проводити національною мовою; поновлено у правах колективну молитву вголос; дозволяється інколи (за постановою місцевого єпископа і з особистого дозволу папи) причастя мирянину під обома видами.

Католицькі свята в основі своїй є ті ж само свята, що й у православних, але в річному циклі особливу вагу має не Пасха, а Різдво: західна ментальність органічніше відчуває народження Бога в земному, людському тілі, ніж його воскресіння з мертвих; по суті, Різдво є центральним святом католицького календаря. В складі його є особливі моменти, як, скажімо, Свято Трьох Королів (євангельські волхви, що прийшли вшанувати немовля Христа).

Відзначаються і деякі специфічні католицькі свята. Наприклад, з 1246 р. папою Урбаном IV встановлено особливе свято на честь Встановлення Христом Євхаристії – папа підкреслив, що воно має протидіяти “безбожжю та безумству єретиків”; Фома Аквінський присвятив цьому святу теологічне обґрунтування і склав спеціальну службу та гімни на його честь. Пієм ІХ встановлено у 1854 р. щорічне свято на честь проголошеного цим папою догмата Непорочного Зачаття Діви Марії , яке відзначається 8 грудня урочистою літургією, під час якої виконується оригінальний гімн “Вітаємо тебе, зірко моря!” Існують також свята на честь тих чи інших канонізованих Католицькою Церквою осіб – св. Вінцентія, св. Феліциссими, св. Філомени тощо.

Католицький храм як сакральний простір. У католицькому храмі спостерігаються значні відмінності від храму православного.

Якщо православна традиція міцно дотримується встановлених у візантійську епоху канонічних правил храмобудови й оформлення церковного інтер'єру, то католики, навпаки, постійно змінюють зовнішні форми культу, щедро віддаючи данину митецьким новаціям і навіть моді.

Відправа тут відкрита: латинський обряд іконостаса не сприйняв, і віруючі бачать кожну деталь богослужіння. Священик служить за престолом обличчям до людей – він наче господар на літургійній трапезі. Семисвічник на вівтарі видозмінився: це розп’яття з шістьма свічками – по три обабіч, справа і зліва. Кадять трохи інакше, ніж у православних, тримаючи кадильницю обома руками. Тіло Христове (гóстію) в урочистих випадках виносять в святилище в монстрáції – спеціальному, пишно оздобленому металевому начинні. При вівтарі або при шанованій іконі здавна прийнято розвішувати вотúви – виконані з металу чи воску фігурки людей і тварин, зображення частин людського тіла тощо – усе те, що віруючий просить оберегти або вилікувати. Свічок у тому варіанті, як це заведено в Православ'ї, не уживають (тобто не палять перед іконами); втім у деяких церквах у спеціально відведеному місці свічки паляться. Лампади уживаються так само, як і в православних храмах.

З найдавніших часів у Римській Церкві ікони виконуються не лише у вигляді живописного твору (ікона в рамі, фреска, мозаїка, вітраж), а й у вигляді статуй: в епоху бароко статуї почали натуралістично розмальовувати. Іконопис давно відійшов від середньовічних канонів; багато що з класичного католицького сакрального живопису являє собою високу художню цінність. Старовинні католицькі церкви Європи часто являють собою прекрасний, добре витриманий в стилі тої чи іншої епохи, художній ансамбль, який є справжньою пам'яткою культури. Сьогодні нерідко можна зустріти тут й ікони, виконані в ультрамодерністській манері.

Служба правиться не гучним речитативом, як у православних (він вживається в деяких моментах) а у звичайній інтонації. Нині католицькі храми, як правило, радіофіковані, і проблема говорити гучно, аби тебе почули, відпала.

Прихожани сидять на лавках, встаючи лише в певні моменти служби.

Одяг священика – в принципі, той самий, що і в православних, але фелон замінила далматúка – простора й довга роба з довгими й широкими рукавами; це була світська одежа західноєвропейців до V ст., у ХІV ст. вона повернулася в якості літургійної ризи. Єпітрахіль вільно звисає на груди з шиї; кінці її не скріплено. Головний убір католицького священства протягом століть видозмінювався більш за інші деталі; стабільно виглядає хіба “рогата” митра єпископа, характерно роздвоєна поперек з двома стрічками ззаду. Папа носить повсякденно невелику круглі білу шапочку; в богослужінні на його голову донедавна надягали тіáру, що являла собою три корони – символ трьох влад: архієрея, короля й пророка (відносно недавно тіару замінено звичайною єпископською митрою.

Католицькі святі. До початку ХІ ст. не існувало системи формальностей, які б супроводжували зарахування до лику святих: їх визначали стихійно, у суспільній думці. У V–ІХ ст. на Заході енергійно розгорнулося вшанування місцевих святих, що викликало часом зловживання з боку єпископату. Тому з VIII ст. починає проводитися беатифікація кандидатів у святі (від лат. beatus – блаженний), причому виключно папою римським . Але беатифікація – це нижчий щабель, етап на шляху до власне канонізації (від грецьк. kanonizō – узаконюю); остання являє собою урочисту заяву папи про зарахування даної особи до списку святих і постанову про встановлення їхнього культу. Канонізації передує детальне вивчення житія та духовних якостей претендента; характерною постаттю процедури є т. зв. “адвокат диявола” – священик, якому доручено зібрати максимум негативних фактів з життя претендента й доводів за відхилення його кандидатури. Обов'язковість папської санкції на канонізацію зафіксовано як закон у Сodex Juris canonici – збірку законів щодо канонізації; існує також як офіційний документ текст Про беатифікацію слуг Божих і канонізацію блаженних, створений 1734 р. папою Бенедиктом ХІV. Процедура канонізації, в дусі чисто римської любові до порядку й юрисдикції, досить ґрунтовна .

У Католицькому календарі є святі, яких шанують і в Православ'ї. До числа спільних святих належать постаті на зразок Василя Великого, Івана Золотовустого, Івана Дамаскіна тощо (у свою чергу, й Православ'я шанує як святих деяких подвижників Римської церкви – наприклад, папу Григорія V Двоєслова). Водночас проголошено “повноправними” святими Августина, Єроніма, які у Православ'ї мають статус лише “блаженних”.

Час від часу відбуваються певні ревізії, незважаючи на авторитетність історичної постаті. Так, поглиблений аналіз житія Миколая Чудотворця виявив, що воно складене з кількох фрагментів, і не у всьому відповідає іншим документам епохи (так, Миколаєві вочевидь безпідставно приписано участь у Нікейському соборі).

Певну проблему для Православної й Католицької Церков становить шанування святих, канонізованих за століття окремого існування. Адже у кожній Церкві й після розриву з'являються достойні особистості, які приваблюють чистотою душі й справжнім внутрішнім світлом. Тут йдеться про тих канонізованих на Заході осіб, серед яких були св. Мартін, що відрізав половину свого плаща, аби вкрити вбогого, св. Рох, який опікувався прокаженими й сам захворів на проказу, та ін.

Звернемо пильнішу увагу на постать св. Франциска Асизького, про якого побіжно згадувалося раніше. Віддавши належне спокусам молодості в юні роки, Франциск відчув психологічний переворот при вигляді нещасного прокаженого, якого обійняв і поцілував у неочікуваному для себе душевному пориванні. Відтепер він віддається посту й молитві, а коли заможний батько через суд хоче примусити його працювати, як усі, й дорікає йому за утримання, Франциск демонстративно скидає з себе куплений батьком одяг. Він починає проповідувати святу бідність, закликає наслідувати нищому Христу. Особистість Франциска перестає бути залежною від загальноприйнятих норм; він поривається злитися з природою, відпускає до річки вловлену рибу й може навіть проповідати птахам радість буття в Божому світі. Проповідь Франциска викликала спочатку зрозумілу стурбованість, але папа Інокентій III зрозумів, що постать ця здатна підвищити авторитет церкви, яка на той час вже втягнулася у феодальні відносини й володіла чималими багатствами . Приклад цей міг позитивно вплинути і на мирян, які, подібно до францискового батька, дедалі глибше переймалися суто матеріальними інтересами. Було утворено орден францисканців; авторитет Франциска, якого стали іменувати в народі “дзеркалом Христа”, став колосальним. Він є одним з найбільш шанованих на Заході святих .

І в наші часи католицизм пропонує до канонізації особистості на зразок всесвітньо відомої матері Терези Калькутської, уславленої своїм активним милосердям. Канонізовано чимало нових святих, в тому числі й українських (мученики більшовизму та фашизму; під час візиту папи до Львова, 2000 р.).

Католицька ієрархія. Розряди священства у католицизмі в принципі ті ж само, що й у православ'ї: диякон, священик та єпископ. Існує також субдіаконат – паралель іподияконам у православ'ї, але це молодші хлопчики, які прислужують і рядовим священикам. Деякі єпископи мають традиційний титул патріарха (наприклад, патріарх Венеціанський зберіг його від часів, коли Венеція не входила до складу Італії й була окремою державою). Єпископ Риму від початку мав оригінальний титул папа – від грецького слова papas (отець) , що підкреслювало його “метропольний” статус. З неухильним піднесенням протягом століть папської влади та авторитету він перетворюється на справжнього можновладця, а очолювана ним церква є прикладом централізованої організації, в якій немає місця будь-якому сепаратизму.

Водночас у ієрархії функціонує розподіл на 2 щаблі – не за сакральною функцією, а за ступенем важливості тих чи інших церковних доручень. 1-й ряд – це ті, хто отримав владні повноваження від єпископа: генеральні вікарії, які контролюють виконання приписів єпископа, та синодики, призначені єпископом члени церковного трибуналу. 2-й ряд – ті, кого наділив владою сам папа: кардинали , легати, апостоличні вікарії.

Статус чернецтва в католицизмі. Чернечі ордени. У пору єдності Церков чернецтво зіграло величезну роль у формуванні основ західної цивілізації, передавши молодим варварським народам Заходу багатовіковий досвід і культурні досягнення Середземномор'я. В пору Середньовіччя ченці переписують не тільки сакральну християнську літературу, але й фольклорно-міфологічні перекази варварів, світські книги античності, перекладають грецьких і римських філософів, і цим створюють передумови для середньовічного богослов'я. Архітектура, живопис і музика, освіта і навіть грамотне сільське господарство створюються в Середньовіччі в основному в монастирях. Саме ченці своїм місіонерським ентузіазмом визначають у цей період історію Церкви і навіть всю історію Європи: про це пишуть такі дослідники, як П. Карсавін, Дж. Лінч, Н. Усков та ін. Монастирям протегували не тільки папи, але й світські правителі, що дарували їм землі і жертвували значні грошові субсидії. Особливе значення надавав монастирям Карл Великий, що намагався відродити Західну Римську імперію у християнсько-германізуючому варіанті.

Католицька церква зобов'язана Сходу багатими духовними традиціями, які продовжують жити в його монастирях . Але західне чернецтво виявилося в цілому менш споглядальним: воно було спочатку орієнтовано не стільки на відлюдництво, скільки на виконання певних соціальних функцій. Існують і деякі другорядні відмінності: в одязі, в строгості посту тощо.

Після розколу церков чернецтво розвивається на католицькому Заході у вигляді тих або інших орденів, що живуть за одним статутом і є підлеглими кожен своєму генералові. Останній підкоряється безпосередньо папі. Існує 79 орденів. Кожний орден має власну місію, свої специфічні статут, одяг, функції. Ось найхарактерніші католицькі чернечі ордени.

Найдавнішим є орден іоаннітів (Мальтійський, або “госпітальєрів”), що був створений в 1023 р. Коли хрестоносці оволоділи на якийсь час Палестиною, орден спеціалізувався на лікуванні поранених. З 1834 р. штаб-квартира ордена знаходиться в Римі, включаючи 10 тисяч “лицарів” і 1 мільйон асоційованих членів – в основному це західна еліта. Спеціалізація ордена традиційна – організація паломництва і медична допомога паломникам.

Тамплієри – орден, доля якого трагічна й незвичайна. Колись це були лицарі-хрестносці, які прагнули звільнити Святу Землю від мусульман і відбудувати у новому варіанті Єрусалимський Храм (Темпль). З ними, вочевидь, пов'язано започаткування масонства: після невдачі спроб відновити Храм у Єрусалимі, тамплієри ініціювали у Західній Європі будівництво величезних соборів, які мали заступити древню святиню. Після розгрому тамплієрів, звинувачених у численних гріхах та єресі, покоління майстрів-каменярів (“масонів” – тобто “вільних каменярів”) виробили власну міфологію про соломонового архітектора Хірама, власні принципи морального самовдосконалення, ідею “переробки природи” тощо; з часом масонство стане впливовою силою в житті Західної Європи, і шляхи його з католицизмом безнадійно розійдуться.

Батьком західного чернецтва Римська Церква вважає св. Бенедикта Нурсійського, що жив в ранньому Середньовіччі. Статут ордена бенедиктинців орієнтує ченця в першу чергу на участь в церковному богослужінні. Бенедектинські монастирі сталі авторитетними центрами християнської освіти. За папи Григорія Великого (390-604 рр.) статут св. Бенедикта розповсюдився у монастирях Західній Європі.

До 1200 р. сіть монастирів стала могутньою силою в європейському житті. Це супроводжувалося зростанням їх господарської потужності, але неминуче призводило до обмирщення, розкладанню моралі. У монастирі пішла маса людей, що прагнули спокійного та ситого життя. Абати (начальники чернечих общин) в IX-X в. майже не жили в своїх монастирях, влаштовуючись при світських володарях і займаючись політичними інтригами. Усе це викликало енергійний протест з боку прихильників чернечого ідеалу. Західні церковні письменники цієї пори суворо засуджують псевдоченця, який досягає деколи вершин церковної ієрархії, але забуває про християнські чесноти. «Колишній чернець, він отримав єпархію. Ще блідий і схудлий від посту, але пожерши одну за одною шість добрячих рибин і поглинаючи за кожним бенкетом величезну щуку, він по виповненні двох років, як голодуючий кабан, обріс жиром. Колись задовольняючись водою з монастирського джерела, нині він розводить такий потоп міцних вин, що його відносять в ліжко на руках п'яним. А потім ви побачите, як тисячами тисяч стікаються його родичі, його племінники, заявляючи: я родич єпископа, я член його сім'ї. І єпископ робить того каноніком, а цього скарбником. А ті, хто ніс довгу службу, втрачають плід своєї праці. Жалюгідний лицемір, якого ви вибрали і який отримав почесті, не заслуживши їх, спершу прикидався добрим і покірливим. Перед всіма він схиляє шию, готовий дати, що у нього попросять. Але ледве закінчилося два роки, як він показав себе суворим і жорстоким до своїх підлеглих. Він притискує їх, переслідуючи тяжбами, або, віддаляючись в свої маєтки, він в самоті потай поглинає м'ясо, заборонене статутом. А коли спонукає його нечисте бажання, він велить привести отрока, сина лицаря...» .

Багатства монастирів почали спокушати імператора й королів. Монастирі постійно примушували оплачувати то військові витрати або державні ініціативи, то поставляти провізію до дворів королів та ін. Все це суперечило духу монастиря.

Спроби реформи монастирського життя робилися королями Карлом Великим, Людовиком Благочестивим. Особливо ж спонукав до реформи релігійний підйом IX в., викликаний очікуванням напередодні 1000-го року близького кінця світу. Стало очевидно, що бенедиктинська традиція почала вичерпуватися. У деяких монастирях Західної Європи починають відроджуватися крайні форми аскетизму, наприклад – самобичування.

Але остаточна реформа західного чернецтва пов'язана з абатством Клюнí (Франція), що стало центром руху реформ у X в. Будучи під безпосереднім патронатом папи Григорія VII, який колись був тут ченцем, воно стало центром, що мав величезний моральний авторитет завдяки строгості тутешнього чернечого життя. Отримавши дозвіл приймати під свою владу інші монастирі, клюнійці до початку XII в. охопили близько двох тисяч європейських монастирів.

Під впливом клюнійців папа Григорій VII проводить ряд реформ, спрямованих на оздоровлення церкви й підвищення її незалежності від світських володарів. Й, нарешті, клюнійці започатковують нову тенденцію храмобудівництва: якомога менше традиційного каменю і якнайбільше світла; храм мусить бути прекрасним і радісним. Так з'явиться ажурна готична архітектура – справжній політ в небо.

З іншого боку, в народі з'явилася величезна кількість анархічно налаштованих проповідників, які закликали буквально слідувати Євангелію. Церква прагнула об'єднувати їх в монастирі. Саме так виникли вкрай суворі за способом життя нові ордени.

У XII столітті створюється цистерціанський орден, багато в чому зобов'язаний своїм підйомом св. Бернарду Клервоському, натхненнику Хрестових походів. 5-6 годин в день відводилися молитві, читанню і переписуванню духовних книг; решта часу – фізичній праці; цистерціанці харчувалися хлібом і овочами, спали в одязі, завжди готові були піднятися на заклик абата.

Бернардові Клервоському не подобалися клюнийські новації у церковному мистецтві: будучи архієпископом Мілану, він наказав винести з собору всі прикраси і засудив новий звичай розкішно прикрашати церкви: «Зображають святого або святу якнайкраще, і вважають їх святими тим більше, ніж більш накладено фарб <.> І до того ж поміщають в церкві не вінці, прибрані коштовностями, а цілі колеса, що покриті лампадами, які не менше, ніж лампади, сяють своїм коштовним камінням. Замість панікадил височіють перед очима нашими якісь дерева, створені чудовим мистецтвом художника з важкої міді, які блищать коштовностями» .

До 1300 р. налічується вже 700 цистерціанских монастирів. Разом з цистерціанцями виникають інші ордени і групи, з'єднані загальним статутом і життям, на зразок монастирської (конгрегація августинців, конгрегація св. Роха, конгрегація св. Віктора, премонстранський орден і ін.

На 4-му Латеранському Соборі в 1215 р. всі ордени були реорганізовані за цистерціанським зразком, а створення нових орденів заборонено. Всі вже існуючі ордени відрізнялися статутами, функціями і спеціалізацією; був різним і чернечий одяг.

Проте неухильне обмирщення католицизму і наростання єретичних рухів породжують всі нові спроби повернутися до жебрацтва, до повного зречення від світу. Але жебракуючі групи зовсім не обов'язково виступають як опозиція до офіційної Церкви. Деякі з них, навпаки, всіляко підкреслюють, що прагнуть лише оздоровити церковний організм. Ці групи були використані для зміцнення авторитету католицизму.

Йдеться про францисканський і домініканський ордени, створені всупереч згаданій забороні Латеранського собору. На чолі цих утворень встали неабиякі люди.

 Св. Франциск Ассизький (ХII ст.) залишив світ і почав жити, подібно до убогого Христа, відмовившись від рідного батька та його багатства. Він настільки уживається в страждання Христа, що на його руках і ногах з'являються стигмáти (особливі виразки) – на тих місцях, де в кінцівки Христа було забито цвяхи. Франциск радісно проповідує усім: простим і освіченим, католикам і іновірцям (аж до турецького султана включно) і навіть... птахам. У народі він має великий авторитет. При цьому Франциск підкреслює своє благоговіння перед Церквою. І папа Інокентій III вирішує обернути даний рух на користь Церкві, щоби протиставити францисканців єретикам-анархістам. У 1223 р. затверджений офіційний статут нового ордена: окрім звичайних обітниць слухняності, цнотливості і бідності, забороняється під будь-яким виглядом володіти грошима і майном; жити було слід на милостиню, мандрувати – пішки, без торби, хліба і грошей. Заборонявся навіть дах над головою: францисканцям слідує бути у світі, віддаватися. добродійності і місіонерству. Жіноче відгалуження ордена, створене св. Кларою, отримало назву кларúски.

Ще більш корисним виявилося для католицизму створення домініканського ордена. Його творець – св. Домінік, сучасник Франциска, теж бачить в поверненні до євангельської убогості єдину можливість відновити авторитет Церкви. Але якщо францисканці боролися з сектантством епізодично, то домініканський орден ставить своєю головною задачею безпосередню духовну боротьбу з єретиками. Домініканці свого часу зіграли важливу роль у розгортанні діяльності інквізиції, перетворенні її з мирної канцелярії в активну і грізну силу. Самі домініканці любили себе називати Domini canes – «пси Господні», підкреслюючи свою охоронну роль. Домініканці прагнуть поєднувати монастирську дисципліну з діяльністю у світі. Вони створили при своїх монастирях мережу шкіл, незалежну від західних університетів. Серед членів ордена були такі лідери середньовічної науки, як Альберт Великий і його учень Фома Аквінський.

Під опікою хрестоносців виник орден кармелітів (назва йде від гори Кармель в Палестині, на якій, близ джерела старозавітного пророка-відлюдника Іллі, поселилася жменька самітників, що практикували піст і споглядальність. По вигнанні хрестоносців з Палестини кармеліти активно засновують чоловічі і жіночі монастирі і до середини XIII в. розповсюджуються по всій Центральній і Західній Європі. Статут їхній затверджується папою у 1247 р. Особливо відомі два іспанські кармеліти-містики – Тереза Авільська і Хуан де ла Крус. Згодом орден розбився на групи, серед яких виділяються босоногі кармеліти, що активно працюють з молоддю та в чужих краях.

Але всі спроби відновити стародавнє чернече благочестя раз у раз зводилися нанівець. Західні європейці, що пережили розчарування після 1000-го року, коли марно очікувався Страшний суд, жахи епідемій (після однієї з них населення Західної Європи скоротилося на 75 %), стомлені постами і закликами до покаяння, поступово обертали свій погляд до земного, до економіки і обігу капіталів, до спокус плоті, до чарівливості античності, що оспівувала плоть.

Поступово формувався ренесансний світогляд, що припускав реставрацію язичницького «тілесного ідеалу» і презирство до духовних цінностей християнського Середньовіччя. Не минула цих спокус епохи і Католицька Церква, духовна диктатура якої виявилася не в змозі зберегти в цілості християнські начала життя західноєвропейського суспільства.

Вже стали хрестоматійними приклади негідної поведінки західних ченців в епоху Відродження, широко захоплених хвилею обмирщення. В монастирях знову стали нагромаджуватися звичайні дармоїди, які ходили по селах, прагнучи продати темному селянину «сльози Богоматері» в скляному пухирці, «перо з крила архангела» і подібні підроблені реліквії. Різко збільшилося число чудес, ніби скоєних в тих або інших монастирях. В літературі і мистецтві Західної Європи цієї епохи католицький чернець стає абсолютно одіозною фігурою: це ненажера, п'яниця і розпусник. Достатньо пригадати роман Франсуа Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» з його веселим «братом Жаном».

Єресі, пригашені було на якийсь час, спалахнули з новою силою і вилилися в рух Реформації. Але Реформація породила Контрреформацію, частиною програми якої було прагнення свідомих католиків очистити Церкву, не руйнуючи її. І тут на перший план виступає, звичайно, єзуїтський орден, або Товариство Ісуса.

Початок новому ордену поклав іспанський дворянин Ігнатій Лойола, що навчався філософії в Паризькому університеті, а пізніше був офіцером. Думка про чернече покликання прийшла до нього під час одужання після ампутації ноги.

Орден затверджений в 1540 р. Він не підкоряється місцевим єпископам: специфікою єзуїтського аскетизму є обітниця абсолютної покори папі. Крім того, даються особливі обітниці: не шукати пом'якшення обітниці бідності і не допускати такого пом'якшення на практиці, не шукати церковних посад поза орденом, приймати такі посади лише за наказом ордену, не шукати мирських посад незалежно від ордену.

Лойолі вдалося почати справу, яка виявилася вельми важливою для католицизму в цілому і папської влади зокрема. Єзуїти вважали, що зіпсований світ простої і наївної мови традиційної проповіді вже не розуміє. І шлях для боротьби з антикатолицькими настроями був вибраний непростій. Ідея єзуїтів, полягала в тому, щоб боротися з ворогом його ж зброєю. Якщо Ренесанс спокушав людей тілесною наготою в мистецтві, гедонізмом і моральною вседозволеністю, то слід було відповісти цією ж мовою. Тому єзуїти підтримували нові маккіавеллістичні політичні ідеї, ренесансний стиль в мистецтві і таке інше, щоб кінцево використовувати їх для укріплення Католицької Церкви. Особливо активно цю казуїстику єзуїти використовували у сфері політики, обгрунтувавши, наприклад, законність вбивства володаря, який є тираном. Тому європейські держави усвідомили єзуїтський орден як небезпеку; членів ордена постійно виганяють з тієї або іншої країни.

Єзуїти, хоча і зв'язані чернечими обітницями, все ж таки не ченці у прямому розумінні слова. Вони надають величезне значення ученості, прагнучи отримання дипломів і вчених ступенів. Єзуїтів в світі налічується більше 30 000. Як і домініканців, їх можна зустріти всюди.

Архітектурно-митецькі форми католицького храму. Всі католицькі церкви тяжіють до 2-х прототипів: базиліки (була панівною з ІV по ІХ ст.) та – під візантійським впливом – хрестово-купольного храму (з V ст.). Католицька архітектура – це історія постійної зміни стилів.

Романське зодчество (ХІ-ХІІ ст.) зробило базилику більш масивною, поставило по кутах будівлі 4 дзвіниці (згодом їхня кількість звелася до 2-х або й 1-ї, яка ставиться безпосередньо над входом до базиліки); над портáлом (вхід) почав вміщуватися тімпáн у формі барельєфу (пор. ікону над входом до православного храму). Візантійський круглий купол – образ небес – перетворився на загострену догори гранчасту призму. Романський храм нагадує більш фортецю, аніж церковну будову; трохи оживляють вигляд храму вітражі з різнокольорового скла в вузьких вікнах-бійницях.

Готичні церкви (ХІІІ-ХV ст.) будуються як нестримний рух вгору. Круті схили дахів, загострені арки, високі вежі з тонкими шпилями – все в цій архітектурі спрямовується догори. Купол остаточно перетворюється на видовжений гострий шпиль. Зодчі готичних храмів були майстернішими за романських будівельників. Вони змогли полегшити конструкцію будівель, використовуючи бічні підтримки – легкі стрільчасті арки (аркбутани). Готичні собори видаються легкими та прозорими від безлічі великих видовжених вікон, загострених угору. Стіни нагадують кам'яне мереживо. Висота дзвіниць найбільших готичних соборів сягає 150 м, перевищуючи висоту єгипетських пірамід. Тут також з'являються бічні капели, величезне кругле вікно-розетка на фасаді, вітражі, яких значно більше, ніж в романських спорудах.

З часів Ренесансу спостерігається повернення до купольної архітектури та сполучення її з базилікою-трансептом; На зміну готичному пориванню до неба приходить підкреслено “сконструйована”, вигáдлива будівля, в якій панує геометрична організація простору й буяє рослинний орнамент-прикраса (як вінки-гірлянди античних часів). Відновлюються античні елементи: ротонда, портик з фронтоном, колони античних ордерів, римський тип куполу; широко залучається скульптура й фреска.

Боротьбою з ренесансною спадщиною стало, по суті, санкціоноване Католицькою Церквою барóко. Цей стиль мав додати до гімну квітучій плоті ще й думку: “Пам'ятай про смерть!” Приклад такого стилю – оформлення Собору св. Петра у Римі. Його будували ще майстри Ренесансу, але саме бароко визначає враження відвідувача. Грандіозний купол панує ззовні й всередині. Вівтар оточено пружно-покрученими, могутніми бронзовими колонами, що зносяться у височінь, підтримуючи там, угорі, пишні складки урочистої драпіровки. Крізь величезні вікна ллється притьмарене кольоровим склом світло; з ним конкурує штучне небо – сяйво й клуби хмар, виконані митцями у гігантських масштабах. У бічних каплицях встановлено менші вівтарі, на яких фігурують в якості ікон твори геніїв італійського мистецтва – наприклад, мармурова група П'єта (скорботна Богоматір з мертвим Христом на руках) роботи Мікеланджело. Та панує над усім барокова скульптура різця Берніні Екстаз св. Терези. Юна дівчина у чернецькому вбранні звивається в судомному припадку, напіввідкривши рота наче від чуттєвої насолоди; усміхнений хлопчик-янгол цілить в її серце стрілою, мов античний амур. Над групою біломармурових фігур клубочаться майстерно виконані з позолоченої бронзи величезні хмари – вітчизна янгола, золота плоть неба. Відверте обігравання еротизму й античного мотиву вже не самоціль, як у митців Ренесансу: античність і Ренесанс подолано, розчинено у могутньому плин релігійного почуття як щось тимчасове й несуттєве. Саме бароко стало основним митецьким знаряддям Контрреформації.

З тих пір справді великого стилю створено не було. Використання в церковній архітектурі й мистецтві принципів класицизму (ХVII-ХІХ ст.), що будувався вже на чисто античній стилістиці й був внутрішньо чужий християнству (хіба що в плані класицистичний храм часто являє правильний “грецький” хрест), дало католицизму чимало величних споруд, але внутрішній холод і театральність, невід'ємні від класицистичних митецьких творів, часто знижують емоційний ефект від будови.

Чи не тому з початку ХІХ ст. в ужиток знову входить неоготика – наче відповідь епосі Просвітництва, яка, устами Вольтера, назвали готику варварством. Псевдоготичні будови широко зводяться по всій Європі. Але водночас в інтер'єрі (а часом і ззовні) починає панувати еклéктика (безпринципне змішання різних стилів).

Католицькі храми, побудовані в епоху модернізму (митецького) не уникають еклектичності. Так, побудований в Києві С. Городецьким костьол досить чисто витримує готичний стиль, але архітектор не втримався від того, щоб доповнити його пишною скульптурою в бароково-класицистичному дусі. Оригінальнішим було використання нового стилю модерн, який, шокуючи, оперував кривими лініями, загадковістю простору, вільною інтерпретацією елементів класичних стилів. Знайшов цей стиль неочікуване втілення і в католицькій церковній архітектурі: всесвітньо відомий зразок модерну – Храм Святого Сімейства у Барселоні (Іспанія, архітектор А. Гауді-і-Корнет).

Та згодом модерн, який велику роль надавав декоративним елементам, витісняється конструктивізмом, який використовує лише функціонально значимі елементи. Західні міста наповнюються будинками прямих ліній, жорстко орієнтованих лише на зручність. В цьому полягала “нова естетика”. Католицизм не лишився обік і цього експерименту. Видатний архітектор цього напрямку Ле Корб'юзьє – атеїст, який проте уславився побудованою у модерністському стилі католицькою каплицею, в якій панує асиметрія й неспокійний ритм геометричних мас.

Якщо православні храми залишаються незмінно орієнтованими на Схід і обов’язково оточені простором церковного двору, то католицькі храми від часів Ренесансу будуються як прийдеться і часто затиснені з усіх боків будинками на звичайній міській вулиці – земля в західноєвропейських містах здавна була дорога. Архітектура їхня найрізноманітніша, й пізніші зодчі враховують потребу “вписатися в ансамбль” оточуючих будинків.

Розвиток католицької літургійної музики. Починаючи з ІХ ст., у католицьких церквах починають записувати музику на папері: створюється нéвменна нотація з графічних знаків типу рисок, крапок, ком та комбінацій з них. Вони писалися над словесним текстом і позначали окремі звуки або мелодійні комбінації, повтори, ходи голосу тощо. Пізніше вони стали записуватися на 1-й або 2-х горизонтальних лініях, з яких виник нотний стан, відомий сьогодні. Особливих зусиль доклав тут в ХІ ст. Гвідо Д'ареццо, який і дав назви нотам: до, ре, мі тощо. У ХІІІ-ХIV с. було створено мензуральну нотацію, яка наочно передавала висоту звуків і містила систему значків для позначення пауз; поступово оформився сучасний вигляд нот.

У західній церковній музиці спочатку панував строгий спів “в унісон”: всі співали одну й ту саму музичну фразу. Був і сольний (одиночний) спів. Затвердив такий тип музики, що склався ще у Візантії, папа Григорій І (чому такий тип співу й почали називати григоріанським хоралом). Пізніше з'явилися більш складні п'єси на два чи три голоси (органуми та мотети). Потім виникає багатоголосна меса (богослужіння), в якій кожний голос вів свою партію.

З ІХ по ХVI ст. у католицькому церковному співі утверджується поліфонія (багатоголосся), яка витісняє традиційний спів в унісон (a capella). Особливо виділяється у ХV-ХVІ ст. нідерландська поліфонічна школа, яка запанувала в європейській музиці на два століття. Засновником її був Гійом Дюфі (ХV ст.), який з'єднав розпорошені до цієї пори елементи, які використовувалися в різних церквах, на грунті грегоріанського хоралу, який виступав у якості незмінного момненту – cantus formus – в ккожній окремій частині поліфонічної композиції. У європейських містах працювали сотні вихідців із цих земель, започаткувавши новий стиль церковного співу – хорову поліфонічну месу. Італійський класик цієї манери Джованні Палестрина (ХVI ст.). стає не лише відомим світським композитором, а й релігійним митцем, видатним представником багатої та натхненної поліфонії, яка передавала ускладнене почуття релігійного екстазу, боріння в душі віри та сумнівів, чисто людських почуттів. Палестрина – автор не лише сотні мес, величезної кількості псалмів, але й світських мадригалів, присвячених темам кохання.

З часом із інструментально-вокального багатоголосся виділяється сольна мелодія, яка покликана передавати провідну тему музичного твору. Водночас виділяється одноголосе сольне виконання (речитатив, тобто поєднання співу та декламації. Все це починає використовуватися й у католицькій літургії.

В ужиток у католиків міцно увійшов оргáн, що створює належну емоційну атмосферу. Але припустимі й інші музичні інструменти. Сьогодні в костьолах часто можна почути, наприклад, гітару (особливо, коли йде служба для молоді). У країнах “третього світу” католицька служба використовує весь арсенал місцевої музики – до там-тамів включно.