КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В СОЦІУМІ

магниевый скраб beletage

 

Католицизм і світська влада. Історична роль папства. Звичайно, католицизм поширений не лише на Заході. Можна багато говорити про особливості католицизму в Східній Європі, Азії, Латинській Америці, країнах Африки тощо. Проте в першу чергу саме Захід – той природний ґрунт, на якому вироблялися основоположні моделі соціальної політики Католицької Церкви.

В епоху “темних віків” ця Церква ставила перед собою нагальне і суто практичне завдання: навести елементарний порядок серед хаосу варваризації. Вона прагнула виховати зі вчорашнього варвара нову особистість, підняти його над дикими інстинктами , озброїти знанням християнського вчення. Монархи-варвари, далеко не кожен з яких розумів значення культури так, як це розумів, скажімо, Карл Великий, не були їй надійними помічниками.

Католицька Церква зв'язала жителів різномовної Європи єдиним культурним кодом, виступила у Середньовіччі справжнім духовним керівником суспільства, хоча в цьому їй фактично нерідко протидіяли не лише імператор, а й інші світські феодали, в першу чергу національні королі та князі. Тому в західній Церкві від початку існувала потреба в міцному централізованому адмініструванні.

Римському єпископові (папі), який мав кафедру в недавній столиці світу, від початку належав дещо особливий статус. Він вважався спадкоємцем апостола Петра, що йому сам Христос, за Євангеліями, наказав бути каменем, на якому буде побудовано Христову церкву..

“За чотири століття, які відділяють Григорія Великого від Сильвестра ІІ, папство пережило дивні мінливості долі. То воно виявлялось у залежності від грецького імператора, то – від західного імператора, то – від місцевої римської аристократії; попри все це, енергійні папи, що займали римський престол у VIII-ІХ століттях, використовуючи сприятливі моменти, зафундували традицію папської влади. Період з 600 до 1000 року н. е. має першорядне значення для розуміння середньовічної церкви та її взаємин з державою” .

Авторитет римських пап поступово стає авторитетом політичним. Вони грають дедалі значнішу значну роль у Західній Європі, бо ритуально коронують королів, курирують духовне життя держав через єпископів та священиків, ченців та черниць. Укріплюється й духовна влада пап. Вони починають диктувати королям та імператорам.

Відомий факт: імператор Священної Римської імперії Генріх VII прагнув забрати в папи відвойоване Святим Престолом право ставити єпископів у своїх землях. За це папа Григорій VІІ відлучив у 1076 р. імператора та його підданих від церкви, що викликало глибоке хвилювання в державі. Отож Генріх мусив пройти принизливий обряд каяття у стін замку Каносси, де тоді гостював папа: босоніж на снігу, з вірьовкою на шиї, він смиренно просить дозволу увійти (щоправда, це виявилося лише тактичним маневром: зібравшись із силами, імператор жорстоко помстився папі).

Звичайно, в цій боротьбі папи дедалі частіше натискували на своє право як світського володаря: задля безпеки Святого Престолу було утворено з часом т. зв. Папську область навколо Риму, в якій папа правив ще і як світський феодальний князь.

Велику роль в становленні авторитету церкви і папства відіграла вже згадана Клюнійська реформа (Х-ХІ ст.): під впливом клюнійських ченців папа Григорій VII вводить обов'язкову безшлюбність всіх католицьких священиків – целібат , прагнучи утримати клір в колі суто церковних задач і перешкоджати розпиленості серед сімей священиків церковних доходів. Влада королів обмежена – вони позбавлені права обирати пап; адже їх виведено з колегії кардиналів, щоб вони не занадто впливали на політику Святого Престолу. Монастирі відтепер підлягають безпосередньо папі, а не місцевим єпископам, що дозволяє контролювати останніх. Забороняється звичний досі продаж церковних посад за гроші (симонія).

Ніколи авторитет Католицької Церкви і папства не стояв так високо, як у Високому Середньовіччі. Папа Інокентій ІІІ (1160-1216), автор твору Про презирство до світу і концепції папського світодержавства, порівнював папу з сонцем, а імператора – з місяцем. Саме йому належить формула: папа – вікарій (помічник) Ісуса Христа. Королі (наприклад, англійський Іван Безземельний) визнавали себе його васалами. Інокентієві ІІІ-му вдалося тимчасово повернути Візантію до єдності з Римом – силоміць, здійснивши IV-й Хрестовий похід проти “схизматиків”. Хрестові походи, щоправда – з таким само сумнівним успіхом, було здійснено і на Схід, з метою звільнити від мусульман Гроб Господинь і спинити експансію ісламу.            

На тлі зростання прагнення католицизму до світодержавства, в самій західній Європі в ХІ-ХІІ ст. почало виникати чимало єретичних рухів. Більшість з них виражала настрої соціального відчаю, недовіри до багатої й культурної церкви та релігійного анархізму. Альбігойці, катари, вальденси Заходу безпосередньо наслідували гностичні ідеї богомилів Візантії, які посилали сюди своїх емісарів; різниця між ними була незначна.

Наприклад, альбігойці розглядали світ як творіння сатани, заперечували догмат Трійці й написали власний варіант євангельської історії Христа. Церкву вони вважали облудою й таврували її за прагнення зробити богослужіння розкішним, в клюнійському дусі. Від своїх адептів вони вимагали відмови від статевого життя й багатства; проводити свої дні слід було в постійній покуті. Характерно, що альбігойці нічого не мали проти самогубства, Біблією визначеного як смертний гріх. Ця похмура ідеологія знаходила, проте, досить численних прихильників – повсякденне життя середньовічної людини в Європі було безрадісне й сповнене труднощів. Отож, коли альбігойський рух набув масовості й активності на півдні Франції, це загрожувало стабільності всього християнського суспільства. Проти альбігойців було оголошено Хрестовий похід і застосовано військо.

Для боротьби з єретиками був створений спеціальний церковний суд – інквізиція (що означає “розслідування”). Нерозкаяного єретика найчастіше спалювали публічно живцем. Однак подібні аутодафе (тобто “акт віри”) саме для Середньовіччя не характерні. У Середні віки сталося, наприклад, всього кілька випадків спалення жінок за “відьмовство”, й то не церковниками, а темними селянами, і це викликало бурхливий протест єпископату: тоді церква трималася думки, що віра у відьм – язичницьке марновірство. Інквізиція, за діяння якої нинішній папа Іван Павло ІІ вибачався перед світом , активізувалася, як зазначив польський історик М. Комар, вже в часи Ренесансу, коли релігійна ідея стала іграшкою в руках політичних маніпуляторів.

Наприкінці Середньовіччя здавалося, що Католицька Церква остаточно утвердила свій особливий статус “держави в державах” по всій західній Європі, почасти – на Сході й розгорнула місіонерство у Новому світі та по всій землі. Це була вершина її блиску й могутності.

Однак подальший розвиток ситуації продемонстрував, що плодами цієї перемоги Західна Церква та її глави скористалися не зовсім найкращим чином. Церква в цілому поволі оберталася на феодала, що володіє великими грішми, землями та фортецями: уникнути цього було неможливо. Щоправда, це примножувало її вплив та багатства. Але в боротьбі за вплив в земному світі неважко було втратити моральний авторитет: адже “царство Христа не від світу цього”.

Почалося справжнє обмирщення Церкви, й приклад тут часто подавала папська курія та верховний понтифік особисто. Далі, коли йтиметься про Реформацію, ми ще повернемося до цієї ситуації. Поки що обмежимося одним прикладом: папа Лев Х, коли його обрали, промовив: “Насолодимося ж папством. Якщо Бог дав нам його!”. Насолоджувався він так активно, що по смерті його не було на що поховати: папська казна виявилася пустою. Щоправда, величезні кошти витрачалися не лише на бенкети й полювання, а й на підтримку мистецтва; зокрема Лев Х був меценатом Рафаеля. Але все це, вкупі з необхідністю вести війни та масштабні політичні інтриги, вимагало чималих грошей, і торгівлю індульгенціями було запроваджено не в останню чергу для покриття зростаючих дефіцитів.

Водночас обмирщене священство не просто користувалося різними привілеями (“перша верства” у західному суспільстві), а й не давало людям повної Біблії, замінюючи свідоме ставлення читача до її істин самими лише власними інтерпретаціями та рекомендаціями. Старий Завіт, з його колоритним змалюванням давніх праведників у всій повнокровності їхніх людських протриріч, було заборонено читати мирянам.

Протест проти всіх цих явищ вилився у Реформацію – відрив від католицизму грона протестантських конфесій, – що прагнула зруйнувати авторитет Католицької Церкви й скинути тягар схоластики. Народилося прагнення тлумачити Біблію самостійно, заперечити посередництво Церкви між Богом та віруючим. Протестанти були не проти, аби церковним організмом керував світський володар. Але, як кажуть, якщо хочеш мати ворога, його треба виплекати. Вільнодумство стимулювалося в першу чергу тим рівнем освіти, який запровадили виплекані тою ж Католицькою Церквою університети.

Реформація була потужним ударом, який примусив Католицьку Церкву до радикальних змін і спроб морального очищення.

Католицька церква намагалася всіляко протидіяти реформаційним процесам, що мусили призвести до повного підкорення церкви державі й політиці або й – в перспективі – до відвертого розриву з християнством взагалі. Католицький рух супроти Реформації називають Контрреформацією, але він не був примітивним обстоюванням середньовічних норм.

По-перше, католицька церква навела порядок в своїх лавах, намагаючись очиститися від тих кричущих недоліків, за які їй дорікали протестанти. “Соборний рух XV століття прагнув реформувати католицизм офіціозним шляхом. Констанцький (1414-1418 рр.) і Базельський (1431-1448 рр.) собори висунули пропозицію, щоб главою церкви був не папа, а собор, вищий за папу. Зважаючи на утворення національних церков, це означало контроль над політичними й майновими справами пап (переважно італійців) в інтересах кіл, представлених своєю національною церквою” .

По-друге, ставку було зроблено, в дусі часу, не на традиційне самозречення особистості, а, навпаки, на максимальний розвиток її, на засвоєння духовного досвіду Ренесансу з метою його спростування.

Покровителем нового, ренесансного стилю в літературі та мистецтві, який мусив бути використаний вже для виконання традиційних завдань церкви, став орден єзуїтів. В єзуїтських навчальних закладах, розрахованих на елітну молодь, все було спрямоване на розкриття здібностей особи; тут насаджували змагальність, честолюбство й усвідомлення цінності власного “я” (багато хто з української шляхти тих часів, включаючи Богдана Хмельницького, навчався в таких закладах). Єзуїти прагнуть використати досвід розкріпаченої думки Ренесансу на користь церкви; зокрема саме за формулюванням єзуїтів тиранія короля, тобто зловживання владою, є протиприродне явище, з яким слід боротися.

Проте дійсність мінялася на очах. Зі зростанням самостійності науки, яка вже не потребувала опіки схоластів, та політичного революціонаризму, що підігрівався просвітницькою ідеологією, розгорталася секуляризація культури, і в новій Європі церкві як такій відводилося вже аж ніяк не привілейоване місце. Вигук Вольтера “Розчавіть гадину!” (тобто Католицьку Церкву) ознаменував початок нової ери, в якій католицизм вже оборонявся, а не наступав.

Однак після потрясінь, що їх було послідовно завдано Католицькій Церкві Реформацією, приниженням у часи наполеонівської диктатури, атаками масонів, лібералів та радикалів усякого ґатунку у ХІХ ст., потім – фашизмом та комуністичним рухом – у ХХ-му, Католицька Церква не склала зброї, а ще більше активізувалася. Від консервативної політики папство й Католицька Церква в цілому переходять поступово до все більш сміливого аналізу проблем сучасності й пошуку активної позиції в світі, що міняється на очах в умовах науково-технічної революції.

Оголосивши устами папи Івана ХХХІІІ на ІІ Ватиканському соборі курс на оновлення, вона починає приділяти особливу увагу проблемі соціального миру в кожному національному суспільстві та у міжнародній спільноті, оголошує курс на зближення всіх християн, запроваджує богослужіння на національних мовах; стимулюється впровадження у церковне мистецтво місцевих національних традицій та водночас і гостросучасних оригінальних художніх рішень. Водночас Католицька церква активно обстоює традиційні цінності, зокрема сімейні (заборона розлучення, абортів тощо).

Особливі зрушення відбулися в соціальній політиці Католицької Церкви. Католицизм довго асоціювався з антидемократизмом, що певною мірою було зумовлено деякою відсталістю католицьких країн до середини ХХ ст. Водночас у 70 рр. ХХ ст. розпочався перманентний процес падіння диктатур, а більшість провідних країн світу, напаки, міцно усталила демократичні режими – т.зв. третя хвиля демократизації. Зростання демократії в католицьких країнах, пов'язане з економічним підйомом, зняло гострі проблеми й небезпеку революціонізації суспільства; отож католицизм перетворився на рушійну силу демократії. Водночас католицизм виступає як певна опозиція демократії, якій властива концепція відносності цінностей – тих чи інших ідей та інституцій.

Більш того, Католицька Церква енергійно включилася до обговорення прав людини в 90-ті рр. ХХ ст., коли в громадянській думці Заходу, після падіння радянського тоталітаризму, ця проблема почала потроху вже загасати. Католицька Церква підкреслила, що нехтування правами людини або якоїсь релігійної спільноти означає нехтування людиною як такою. Це сполучається з толерантністю щодо інших християнських сповідань та релігій взагалі. Щоправда, при цьому утворення об'єднаної Православної Церкви – на противагу Заходу – католики сприймають як тенденцію до згортання набутої релігійної свободи. Католицька теологія додає до теорії прав людини визнання того, що людська гідність і право закорінені у сфері найсвятішого, що збільшує повагу до цієї проблеми і посилює ганьбу за її порушення .

Особливу увагу громадськості привертає нинішній папа Іван Павло ІІ, що, активно продовжуючи та укріпляючи цю лінію, проголошує з'єднання теоцентризму з антропоцентризмом, засуджує постійне балансування світу на грані катастрофи, критикує нарівно з комунізмом капіталізм за недостатню соціальну справедливість. Пап вже двічі збирав у Італії симпозіуми представників усіх без винятку релігій світу, до первісних включно. Ця високообдарована людина виступає як взірець сучасного суспільного діяча. Він віддає, назважаючи на критичний стан здоров’я, усі свої сили налагодженню контактів між конфесіями та народами, побувавши зокрема і в Україні в 2000 році.

4. ПРОТЕСТАНТИЗМ

 ТА ЙОГО ПОШИРЕННЯ В СВІТІ

 

ПЛАН

 

Виникнення протестантизму

 

Головні положення протестантського віровчення

 

Основні протестантські конфесії

 

Самовідокремлення протестантизму від культів

 

ЛІТЕРАТУРА

 

Библейская энциклопедия. – Oxford, 1995.

Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. – К., 1994.

Вольтер М. Царство культов. – СПб., 1992.

Джексон П. Доктрины и устройство баптистских церквей. – Одесса, 1993.

Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні. – К., 1996.

Маграт А. Богословская мысль Реформации. – Одесса, 1994.

Малий Катехізис Мартіна Лютера і Християнське вчення. – Львів, 1995.

Протестантизм: Словарь /Под общ. ред. Л.Н. Митрохина. – М., 1990.

Тиллих П. Систематическое богословие. – М., 1998.

Християнство, культы и другие религии. – М., 1993.

Християнство: Енциклопедичний словник: У 3 т. – К., 1995.