ВИНИКНЕННЯ ПРОТЕСТАНТИЗМУ

магниевый скраб beletage

 

Релігійна криза в Західній Європі на початку Нового часу. Кінець XVI – перша половина XVII ст. – переломна епоха у житті Європи, яку прийнято називати епохою переходу від Середньовіччя до Нового часу. В цей період відбувалися глибокі соціально-економічні і політичні зміни, пов'язані з зародженням капіталістичних відносин; особистість дедалі більше звільнялся від впливу традиційних і авторитетних інститутів – в першу чергу, християнської церкви, людське Я поступово набувало сміливості власного судження й власного ідейного вибору, що врешті-решт призвело до кардинальної перебудови структури духовного життя суспільства.

Пануючою релігією в Західній Європі до початку XVI ст. був католицизм. Усвідомивши себе спадкоємцями святого першоапостола Петра, а папу – намісником Христа на землі, католики мали в суспільстві величезний духовно-моральний авторитет, що сполучалося з накопиченням величезних матеріальних багатств: тому католицька церква часто домінувала й політично, тиснучи на державну владу.

Тим не менш, авторитет цей не був вічним. Уже середньовічні єресі (про які йтиметься далі) достатньо розхитали положення пануючої церкви на Заході. А в епоху, коли розгорнувся процес капіталізації суспільства та почала неухильно зростати “атомізація” індивіда в соціумі, коли розгорнулася низка наукових відкрить величезного значення (від вчення Коперніка, що заперечувало традиційний геоцентризм, до великих географічних відкрить Колумба й Магеллана), коли гуманісти почали відновлювати античні засади культури, – церква, якою вона склалася в Середньовіччі, увійшла в смугу кризи. Релігійна ситуація в Західній Європі у ХVІ-ХVІІ ст. поступово ставала дедалі більше напруженою.

Ренесанс – це відродження античних культурних начал, що були витіснені або пригнічені релігійно-християнською свідомістю Середньовіччя. Полягає це в уславленні чуттєво-матеріального буття, у становленні позитивно-наукового світогляду, у відмові від спіритуалізму Середніх віків – в центрі світу стає вже не Бог, а людина, як це вже було колись у античному суспільстві .

Цей людиноцентризм виливається в духовно-митецьку течію гуманізму (від лат. homo – людина). Але античний людиноцентризм розумів людину як “рід людський”, подібно до царства звірів, рослин чи богів. Ренесансна же людина розуміє себе як неповторне власне “я”, як індивідуум – дається взнаки тисячоліття християнської культури з її спрямованістю до кожної взятої окремо душі. І очевидно, що саме в Ренесансі починається відлік явищ, які, визначають обличчя наступних епох, – аж до ХХ ст. включно. Ці явища найінтенсивніше розгортаються в Західній Європі, але відлуння їх спостерігається і в Європі Східній (зокрема в Україні), і в Новому Світі – Америці, яка приймає естафету постренесансної західної цивілізації з усіма її блискучими досягненнями й кричущими протиріччями.

Епоха західноєвропейського Відродження характеризується сильною кризою католицької церкви. Піддаються сумніву і переосмислюються традиційні середньовічно-церковні основи світогляду. Наука, філософія, політика поволі звільняються від церковного впливу. Культура починає поволі підпорядковуватися суто світським інтересам. Гуманісти прагнули надати світським питанням – благоустрою суспільства та держави, правам особистості, вільному розумовому пошуку, коханню та мистецтву – тої само ваги, що раніше надавалася християнській вірі. Ця переорієнтація сталася через ряд обставин.

 Християнська культура потребує – як норми! – духовного подвигу, постійного самовдосконалення й боротьби людини з самою собою. Тут людина прагне стати обожéною, досягти ангельського стану всупереч своїй тваринній природі. Власне, тут культура й починає протистояти натурі з небувалою інтенсивністю. Це – великий труд, і недаремно героєм християнського (й не лише християнського) Середньовіччя стає монах, який піднісся над всіма людськими пристрастями. Проповідь Франциска Ассизького та інтенсифікація чернецьких орденів в Західній Європі – свідчення того, що релігія на Заході не згасає й у передренесансні часи.

Проте з XV ст. суспільна свідомість вже не поділяє практично людство на праведних та грішних: для мільйонів звичайних людей таке життя-подвижництво вже не є нормою . Проте тисячу років європеєць відчував моральний авторитет Церкви і мирився з тими обмеженнями, які вона накладала на вчорашнього свавільного язичника. Що ж змінило суспільну свідомість?

Кілька фундаментальних духовних потрясінь зрушили думку середньовічної людини з полюсу абсолютної віри в церковні догмати.

По-перше, в 1000-му році християнський світ очікував Страшного суду, підпавши під вплив магії круглого числа, але кінця світу не сталося . По-друге, невдача хрестових походів за торжество віри примусила багатьох замислитися якщо не в методах боротьби за віру, то, принаймні, над тим, чому небеса не підтримали християнських лицарів. По-третє, Європу спустошували епідемії, неочікувані для людей, які відчували себе обранцями Бога: після найбільшої чумної пошесті, наприклад, тут залишилося 25 % населення. Жага звичайного життя, кінець кінцем, мусила взяти гору – війни та епідемії, розчарування в аскетичних практиках, та й, зрештою, проста втома від суворості етичних норм минулої епохи спричинилися до того, що європеєць почав з новою цікавістю ставитися до звичайних житейських справ, до праці в полі й до ремесла, до ґешефту та розваг, до кохання та мистецтва. Географічні відкриття, знайомство з нетрадиційними релігіями та звичаями досі невідомих народів підсилює розвиток вільнодумства та прагнення ревізувати християнство. Реальність земного існування починає розумітися західноєвропейцем як єдине справжнє буття, в якому, на відміну від церковних догм, можна не сумніватися. Звідси – один крок до філософії гедонізму – прагнення насолод, як це завжди буває, коли суспільство втрачає смак до пошуку метафізичних, прихованих начал буття.

При цьому в європейській спільноті новий тон завдає перш за все Італія, батьківщина Відродження, яке спиралося тут на давній античний грунт. Причому процеси, які давали матеріал для таврування папського Риму як “царства антихриста”, розпочалися в самому серці західного християнства. “Італійська цивілізація другої половини ХV століття докорінно відрізнялася від цивілізації північних країн, що зберігала середньовічний характер. Серйозно ставлячись до культури, італійці були байдужі до моралі та релігії; навіть в очах церковників витончений латинський стиль спокутував безліч гріхів. Ніколай V (1447-1455 рр.), перший папа-гуманіст, роздавав папські посади тим вченим, яких він поважав за глибокі знання, не надаючи значення іншим міркуванням; апостолічним секретарем було призначено Лоренцо Валлу, епікурейця, того самого, який довів фальшивість Константинового дару, висміював стиль Вульгати і звинуватив св. Августина в єресі” .

Скажімо, у флорентійській Платонівський академії (засновники М. Фічіно та Дж. Мірáндола) завдяки широкому зверненню до античних джерел посилилася філософська база гуманізму, почалося нове осмислення християнської спадщини і відкрився шлях для пантеїстичної тези “Бог усюди”. Виникає відчуття якоїсь “загальної релігії”, що була до християнства

і спостерігається в сучасних нехристиянських духовних системах.

В умовах такого світосприйняття сама папська курія піддалася “духові часу”, й новий, не-християнського типу гуманізм ціхує поведінку навіть духовних володарів суспільства. Це – епоха “пап занепаду”, як кажуть самі католики. Александр IV Борджа, наприклад, відверто жив зі своєю донькою Лукрецією як з дружиною; він розважався тим, що запускав голих римських повій на зібрання кардиналів; отруював свої політичних противників тощо. Кардинали в цю епоху закликають у листах один на одного “благословення Вакха і Венери”, і це щось більше, ніж жарт. Що вже й казати про рядових кліриків, які продавали по глухих селах пляшечки зі “сльозами Богоматері” або пера з “архангольского крила”. Особливе обурення маси рядових і чесних християн викликала торгівля індульгенціями, папірцями, які за означену суму автоматично “відпускали гріхи” без всякого покаяння та сповіді.

При цьому священство Заходу користувалося привілеями, що підносили його над мирянами: лише йому надано було право знати всю Біблію (мирянам дозволяли читати лише Новий Завіт); священики приймали причастя “під двома видами” – як хліб і вино, а миряни отримували самий лише хліб і т.д.

Були в ці часи й антипапи: в боротьбі за престол римського первосвященика різні особистості й групи висвячували одночасно кількох претендентів (якось існувало навіть троє пап одночасно).

Самі католики намагалися навести порядок в хаосі, що зростав. Але оберталося це часом нищенням, разом з неподобствами, й сил, які щиро прагнули оздоровлення церкви. Так, Констанцький Собор (1414-1418) поклав край антипапству, проголосив соборну волю вищою за волю пап, але водночас розпочав процес над Яном Гусом , якому сам імператор давав гарантію безпеки; закінчилося це спаленням Гуса на вогнищі.

Зрозуміло, що послаблення суворої віри Середніх віків призвело й до інших напрямків дегенерації культури. Язичницький за своїм походженням окультизм, який досі тихо жеврів в єретичних сектах та народних марновірствах, підноситься ледь не як альтернатива християнській релігії.

Саме в цей час розгортається з нестримною силою енергія розкріпаченого “я”, що прагне вічної молодості, чуттєвих насолод і влади над світом. Дехто починає шукати “польоту на шабаш” в наркотичному екстазі (беладона й т.п. засоби); найбільш послідовні служать “чорнi меси” дияволу, з людськими жертвоприношеннями, що є “візитною карткою” саме ренесансної епохи. Чорна меса правилася священиком-перевертнем поночі, в зачиненій церкві, під перевернутим розп'яттям; служба божа читалася навиворіт; на престолі лежала гола жінка, на тілі якої різали немовля й причащалися його кров'ю.

Не можна не визнати й правоти польського історика М. Комара, автора книги “Charownice”, що підкреслював: “відьмовські процеси” роздувалися можновладцями, якими релігія використовувалася для створення “політичного театру” й залякування вільнодумців взагалі. Але слід визнати, що інтенсифікація інквізиції з'являється не на самому лише ґрунті “католицької реакції” та “боротьби з вільнодумством” (хоча за зловживання інквізиції тих часів вибачився сам нинішній Папа Римський).

Реформація та її резонанс. Це породжує ідею Реформації, яка мала на меті, за прагненням її ініціаторів, повернення християнства до первісної чистоти. Та це призвело до нового великого церковного розколу.

Невдоволення положенням у церкві зріло у першу чергу на півночі, в північних, англо-германських землях, які віддавна відчували глуху неприязнь до Риму, що нав'язував їм свою цивілізацію починаючи від античних часів. Та тепер тут заклопотані були вже збереженням традиційних християнських чеснот, що їх на очах втрачала ренесансна Італія, метрополія Церкви та її традиційної культури.

Чимало інтелектуалів у цих краях включилися в критику церковної догматики та порядків. Джон Вікліф, Еразм Роттердамський, Вільям Оккам виступають проти постулатів церковної ідеології, способу схоластичного мислення, вдаючись іноді до сатиричного памфлету (наприклад, Похвала глупоті Еразма Роттердамського, що містить ущипливу картину відсталого, брутального й самовпевненого схоластичного світу). Біблію намагаються прочитати новими очима, мовами оригіналу, а не латиною. Німецькі ентузіасти церковної реформи відновили вивчення грецької мови; Йоганн Рейхлін виступив також на захист Талмуду, якому загрожувало знищення.

Релігійні реформи розпочалися в ХVІ ст. у Західній Європі, де виникають лютеранство, цвінгліанство та кальвінізм, які вперше рішуче поривають з католицькими церковними нормами, засуджуючи заборону мирянам читати Старий Завіт та видавати Біблію на народній мові, торгівлю індульгенціями тощо. Але тут ще зберігається багато традиційних речей – наприклад, деякі таїнства, діалог з Отцями Церкви, елементи церковного мистецтва тощо. Саме ці конфесії часто іменують “реформатськими церквами”, на відміну від більш пізніх релігійних груп подібного характеру, які пішли значно далі від реформатів. “Реформатський” етап був лише першою стадією процесу, що поволі розгортався. Згодом з'являються баптисти, менноніти, квакери та численні інші протестантські угрупування . Вони вже остаточно відкидають ряд таїнств, Святе Передання, іконошанування, церковну розкіш, висуваючи на перший план особисту віру й навчання Св. Письму. Окремо виникло англіканство, що зберігає багато зовнішніх рис католицизму, але догматично й адміністративно від нього незалежне.

Надалі спостерігається все більш інтенсивне подрібнення колись єдиного церковного організму, поява грона конфесій, кожна з яких вимагає, як правило, визнати лише її єдиною “істинною церквою” , і надає будь-кому зі своїх членів право вільно тлумачити Св. Письмо: кожен віруючий має право проповідувати, пояснювати Біблію, відчуваючи себе священиком без всякого церковного посвячення.

Водночас виявилася і тенденція до поширення Біблії та проведення богослужіння та проповіді на національній мові (Мартін Лютер та ін.). У Німеччині задавав тон Густав Пфайфер, що проповідував під відкритим небом, подібно до біблійних персонажів. Його проповіді збирали величезну аудиторію. Стає популярною у протестантів і теза про необхідність підкорення церкви не Риму, а тому чи іншому світському володарю даної національної держави.

Проте захоплення філософією та світськими письменниками було у протестантських діячів настільки сильним, що часом тут втрачався предмет проповіді – Св. Письмо. Теми з Аристотеля чи Овідія стали на певний час популярнішими, ніж теми з Євангелія. Як свідчив батько Реформації Мартін Лютер, у церквах начебто стали соромитись виголошувати ім’я Христа . Така ситуація триватиме аж до ХVІІІ ст.