ГОЛОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРОТЕСТАНТСЬКОГО ВІРОВЧЕННЯ

магниевый скраб beletage

 

Постулати протестантизму. Відкидаючи розгалужену католицьку схоластичну традицію, протестантські теологи зупинилися на самих простих і лаконічно сформульованих формулах свого віровчення. Основні положення Реформації полягали у наступних двох тезах.

1) Джерелом віри є лише Святе Письмо (Святе Передання – богословську спадщину Отців Церкви і постанови Вселенських соборів – відкинуто або зведено до ролі матеріалу для дискусій).

2) Спасіння людини залежить від самої лише віри, а не від виконання ритуалів та добрих справ (виправдання вірою).

Вібувається кардинальне переосмислення сенсу земного буття. Воно вже не розглядається лише як підготовка до потойбічного існування: людина мусить постійно самовдосконалюватися і вирішувати земні проблеми через служіння Богові й ближньому.

Зміни в догматиці й культі. Якщо православ'я та католицизм виходять з непорушної системі догматів, та у протестантизмі будь-який догмат підлягає критичному осмисленню, й різні конфесії мають власні догматичні системи. Так, наприклад, більшість протестантів поділяє загальнохристиянський погляд на Бога як на Трійцю і на Ісуса Христа як Боголюдину; водночас від самого початку в протестантський рух влилися унітаріани, які вважають, що Христос за своєю природою не є Божественною Істотою, але піднесений до стану Божественності Богом-Отцем і відкидають ідею Трійці (класичний протестантизм виводить їх за межі християнства). Поклоніння святим і Діві Марії оголошено заблудженням: посередників у відносинах з Богом не має бути

Протестантська теологія базується на ідеях Реформації, хоча намагається одночасно врахувати й погляди видатних вчених-християн, як і взагалі досягнення сучасної науки, а також охоче йде на діалог з традиційними християнськими церквами. На зміну ортодоксальній протестантській теології (Лютер, Кальвін; ХVI ст.) прийшла ліберальна теологія (Шлейєрмахер, ХVIІІ-ХІХ ст.). У ХХ ст. протестантське богослов'я висуває ряд сміливих ідей, наприклад, про необхідність “демофілогізації” християнства – в тому сенсі, що змінюється тип мислення, настає криза традиційних людських уявлень про Бога як істоту, що живе на фізичних небесах (Р. Бультман), про утвердження Бога через культурно-історичну діяльність людства (П. Тілліх), про “смерть Бога” – тобто ерозію уявлення про трансцендентну Істоту, що живе на небесах (Т. Альтіцер) та ін. Дехто з ліберальних протестантських теологів ладен визнати навіть воскресіння Христа просто літературним прийомом (хоча це входить у протиріччя з відомою максимою апостола Павла: “Якщо Христос не воскрес, то й віра наша марна”. Протестантська біблійна критика виявила у тексті Нового Завіту тисячі більш пізніх вставок, до яких належить, зокрема, й відома формула “В ім'я Отця і Сина і Святого Духа” (що робиться, проте, з наміром встановити справжній текст, а не зруйнувати віру). Водночас формується і протестантський фундаменталізм, який заперечує будь-яку лібералізацію і модернізацію протестантизму. Фундаменталісти виходять з 5-ти принципів: богонатхненність Біблії, божественність природи Христа, його непорочне зачаття, викупна жертва, фізичне воскресіння і другопришестя (Страшний суд). Існує межконфесійна Всесвітня християнська фундаменталістська асоціація, яка об'єднує усіх протестантів-фундаменталістів.

Усі без винятку члени релігійної громади є, з погляду протестантів, священиками, що служать Богові, й особливого посвячення та окремого класу священиків не треба. Принцип загального священства також зумовлює глибокі зміни у духовному житті протестанта. Спостерігається виникнення нової християнської етики – етики змістовності й святості мирського буття.

Реформація скасувала монастирі. Лютер твердив, що чернецтво взагалі непотрібне і навіть шкідливе, бо монастир, на його думку, відвертає людину від нагальних проблем життя. Оскільки самовіддане служіння Богові є з погляду протестантизму нормою для кожного віруючого, то не треба ніякої втечі від світу: ченцем начебто стає кожен віруючий, а монастирем – увесь світ. Висувається ідея світського аскетизму: слід не тікати в пустиню, а удосконалювати суспільство і його благополуччя самовідданою кропіткою працею. Багатство не є злом, якщо воно йде на цю мету.

Основні традиційні християнські свята – Пасха, Різдво тощо – відзначаються майже усіма протестантами, але багато ортодоксальних свят, встановлених у Середні віки на честь Діви Марії та числених святих, відмінено. Натомість в деяких конфесіях (баптисти, меноніти, адвентисти) виникають нові свята, наприклад – Свято жнив, встановлене на зразок старозавітної П’ятидесятниці, що так само є подякою Богові за плоди землі; водночас це є й підсумок праці на духовній ниві.

Протестанти відмовляються майже від усього, що виробила церква за півтора тисячоліття у сфері літургійної культури. Вони відкидають літургію як сакральний акт, ряд таїнств. Храм замінено на молитовне зібрання за типом синагоги; тут лише читають та коментують Біблію і співають молитви. У багатьох протестантських деномінаціях відмінено ікони, кадіння, свічки, спеціальний священицький богослужебний одяг. Культ стає суворим і простим, роль мистецтва в ньому зводиться до мінімуму. Все це, за думкою церковних реформаторів, є поверненням до ранньохристиянських норм церковного життя.

З плином часу стає очевидною позитивна роль, яку відіграв в історії людства протестантизм: як стверджує видатний вчений ХХ ст. М. Вебер у книзі Протестантська етика, саме протестантська концепція “мирського аскетизму”, щирої й самовідданої праці на благо суспільства виявилася спроможною піднести Європу і взагалі Захід на той рівень цивілізованості, на якому вони нині знаходяться.

Протестанти ведуть активну філантропічну й місіонерську діяльність; зокрема, наприклад, в основному завдяки протестантам, щодня 100 осіб у світі навертаються до християнства.

 

ОСНОВНІ ПРОТЕСТАНТСЬКІ КОНФЕСІЇ

 

Лютеранство. Формальним поштовхом до виникнення реформаційного руху в Європі став виступ католицького ченця з німецького міста Віттенберга Мартіна Лютера (1483-1546) з 95 тезами, у яких реформатор відштовхувався від критики католицької практики каяття в гріхах шляхом купування індульгенцій. Але одночасно Лютер накреслив і ряд інших напрямків очищення християнства від тих численних спотворень, які йому вбачалися у вченні та практиці католицизму. Доводячи безпідставність індульгенцій, заперечуючи владу папи над душами у чистилищі, Лютер поставив під сумнів саме папство як таке, обґрунтував незаконність заборони на читання Біблії простим народом. Він вимагав щирого, а не формального каяття, його цікавило не стільки спасіння у потойбічному бутті, скільки гармонія земного життя людини.

Зміст тез став широко відомий по всій Німеччині. На Лютера спробував вплинути останній імператор Священної Римської імперії Карл V. Лютер відповів, що переконати його можна лише Писанням або ж доказами розуму. Імператор оголосив Лютера поза законом; його приютив у своєму замку курфюрст саксонський. Тут, у безпеці, Лютер, зайнявся перекладом Біблії на німецьку мову.

1530 р. прихильники Лютера висувають перед імператором на сеймі в м. Аугсбург своє віровчення й правила життя церкви, укладені, при участі Лютера, його другом Філіпом Меланхтоном, яке отримує назву Аугсбурзького віросповідання. Тут у першій частині “Віра та доктрина” викладено і основи нової теологічної концепції (зі збереженням догматів Трійці, Христа як Боголюдини; почасти – таїнств тощо). За вченням Лютера, добрі справи не мають значення в справі спасіння, тому що зіпсована первородним гріхом гордовитості людина втратила справжню здатність і волю діяти добро, й сама по собі не може робити ніяких добрих справ. Можна виправдатися самою лише щирою вірою. У другій частині “Зловживання” подано критику Римо-Католицької церкви у питаннях целібату, церковного керівництва, індульгенцій; стверджується, що церква не є “видимим союзом людей”. Прийняття цього маніфесту легалізувало лютеранство й сприяло його консолідації, хоча імператор його не прийняв і навіть розпочав проти прихильників нової віри військові дії. Зрештою в тому само Аусбурзі було заключено релігійний мир (1555) за принципом “Чия влада, того й віра”. Лютерові, що вмер 1546 р., випало побачити торжество своєї справи.

Аугсбурзьке віросповідання, а також Великий Катехізис та Малий Катехизис Лютера, відповідно призначені для проповідників та для простолюду, стали “символічними книгами” лютеран – викладом їхньої догматики. Сюди ж відноситься Формула згоди, створена через 30 років після смерті Лютера, в якій теологи нової конфесії усталили свої погляди на свободу волі, первородний гріх, послух властям тощо. Зокрема визнається євхаристія – не просто як хліб и вино, а Тіло и Кров Христові, які, однак, приймаються причасником "істинно, але духовно". Але саме ця книга, об'єднавши лютеран, відштовхнула від них інших реформатів, які утворили вже цілком незалежні деномінації.

Біблія визнається основним джерелом віри, хоча ставлення до різних книг її нерівноцінне. У деяких виданнях Малого катехизису неканонічні книги названо "апокрифічними"; сам Лютер ладен бвув вважати за апокриф Об'явлення Івана (Апокаліпсис).

Лютерани відкидають ідею духовенства як окремої верстви, хоча в “символічних книгах” і визнається необхідність священика для здійснення таїнств і відпущення гріхів “для заспокоєння й укріплення нашої совісті”, але, в принципі, це може здійснити й кожний мирянин. Лишившися без єпископів, що не підтримали їх, лютерани мусили визнати, що рукоположення також можуть здійснювати миряни. Таїнства визнаються як спасительні й результативні самі по собі, але вже зводяться лише до “знаків”, за якими можна впізнати християн (власне, з таїнств залишено лише хрещення – в тому числі й немовлят, та причастя, а сповідь чи то визнана, чи то не визнана (вона практикується лише в окремих лютеранських громадах; сам Лютер вважав перерахування всіх гріхів незручним і важким). Шлюб, соборування (конфірмація), маслосвячення та хіротонія трактуються просто як обряди, аби “нагадувати про Бога простим людям”. На перше місце ставиться виправдання особистою вірою, а “поклоніння” Святим Дарам засуджується як марновірство. Церква має коритися світському володареві, а не архієреям і папі.

Богослужіння у лютеран зберігає деякі традиційні риси, але лише зовнішньо (живопис і скульптура лише “прикрашають” приміщення й підносять думки віруючих до Бога, але це не ікони, яким поклоняються; органна музика і спів збережені, але церковні мелодії почали базуватися на простих народних піснях тощо). Панує строгість; зайву пишноту знищено. Служба правиться національною мовою.

Цікаво, що реформи Лютера не цілковито скасували тяжіння до чернецького життя: невеликі громади лютеран, що живуть усамітнено й аскетично, існують сьогодні у Німеччині, Франції, Шотландії та Швейцарії, як, наприклад, Євангелічне Михайлівське братство у Франкфурті-на-Майні.

Лютеранство стає державною релігією у деяких німецьких (переважно північних) землях, де князь з цього часу є і монархом, і главою церкви. Мало воно розповсюдження й в інших країнах Європи (скандинавські землі, Угорщина, Франція) тв в США. Всього у світі нараховується більш як 75 млн лютеран.

Кальвінізм. Вчення Лютера про виправдання вірою привело, у своєму логічному розвитку, до вчення про безумовне передвизначення долі людини Богом. Лютер не довів до кінця цієї думки, але це зробив француз Жан Кальвíн (1509-1564), який згодом переїхав до Швейцарії.

Віровчення кальвінізму полягає в наступному. Грунтуючись на власному тлумаченні Біблії та вченні Августина, Кальвін висуває своє розуміння ідеї спасіння. У кальвінізмі відсутній загальноприйнятий символ віри. Релігійно-філософська доктрина Кальвіна викладена у фундаментальному творі Настанова у християнській вірі (1536), а також у Женевському катехізисі, численних статтях і листах реформатора.

 Кальвін доходить до повного заперечення свободи волі людини, формулюючи догмат про абсолютне приречення – передвічне обрання Богом одних людей до спасіння, а інших до погибелі; людина вже народжується спасенною або засудженою, її доля наперед визначена Богом, і вона не здатна її змінити. Призначені до вічного порятунку обрані незбагненним Божим рішенням, й ніякі зусилля й заслуги не можуть спасти тих, хто визначений до вічної погибелі. Як добрі справи, так і злі діла людей служать для виконання Божих приречень. Тут кальвінізм спирається на послання ап. Павла до Римлян, де говориться про старозавітних патріархів Ісава і Якова: ще до народження їхнього, Бог першого зненавидів, а Якова возлюбив. За Кальвіном, Христос страждав і помер не за все людство (як вважав Лютер), а лише за обраних Богом для спасіння. Та проте ніхто не знає намірів Бога, і кожна людина повинна сподіватися на спасіння, жити і діяти, немов обрана Богом.

Богослужіння у кальвіністів зовсім втрачає літургійний характер, підкреслено перетворюючись на просте молитовне зібрання. Хрещення та причастя збережено, але вже не як таїнства, а як просто символічні дії. Скасовано не лише ікони або свічки, а й вівтарі взагалі. У приміщенні церкви є лише кафедра, місце для хору і лави для присутніх. Відкинуто й ті релікти пишності, які утримало лютеранство. У молитовному будинку кальвіністів можна лише читати Біблію й співати хором псалми. Богослужіння має проводитися рідною мовою.

Церква, за Кальвіном, має функції суду й кари, і Кальвін навіть входив у конфлікт з світською владою, претендуючи бути юридичним законодавцем. Підкоряючись формально правителю, кальвіністська конфесія виходить з того, що коли останній перестає бути вірним цієї церкви, то можна йому не коритися. За традицією, кальвінізм обстоює принципи республіканізму і народовладдя.

Кальвінізм оголосив війну не лише католицизму, а світській культурі Ренесансу. Кальвін санкціонував спалення живцем іспанського вільнодумця, що не визнавав Трійці, – Мігеля Сервета; він був гонителем гуманіста Себастіана Кастелліона. У Женеві запанував монастирський дух (хоча монастирі було скасовано). Не можна було ухилитися від участі у богослужінні; регламентувалося все – від імен, якими називають немовлят до меню городян. Сміх і навіть посмішка вваважлися гріхом; одяг мав бути лише чорний або темних тонів; контролювався продаж книг; заборонялися розкіш, танці, Було, що й модна зачіска каралася тюрмою. Щоправда, після смерті Кальвіна такі заборони пом'якшилися.

Парадоксально, але при цьому багатство та життєві успіхи людини розглядалися як благовоління Бога. Гроші слід пускати в обіг, це примножує суспільне багатство. Роль мирян взагалі піднеслася: пасторів, дияконів і проповідників почала обирати світська громада; кожна така громада само- управляється; незалежні громади віруючих (конгрегації) об'єднуються під владою консисторій, в які входять пастор, диякон та старійшини-миряни. В свою чергу, вони підлягають провінціальному та національному синодам.

Кальвіністська доктрина виявилася досить впливовою: такі її відгалуження, як квакери, пуритани, пресвітеріани, армініани та ін. поширилися в Німеччині, Англії, Шотландії, Голландії, США, почасти й у Східній Європі. Теологічна доктрина кальвінізму постійно доповнюється, адаптуючись до національно-традиційних умов тої чи іншої країни. Тут виникають навіть опозиційні Кальвіну доктрини, як, наприклад, Якоба Армінія (армініанство), який заперечував тезу про абсолютне приречення людини й визнавав свободу волі.

Цвінгліанство. Менш впливовим виявилося вчення швейцарського реформатора Ульріха Цвíнглі (1484-1531), котрий вирізнявся широкими гуманістичними і республіканськими поглядами і ладен був цілком підкорити церковне життя політичному. Він і загинув на полі бою як воєнний священик.

Цвінглі полемізував з Лютером, який схилявся до того, щоб, окрім Біблії, допускати й тексти, що не протирічать Писанню, – його, Цвінглі, послідовники мали визнавати саму лише Біблію (Виклад і обґрунтування 67 тез, 1523). Зате, як і Кальвін, він був переконаний, що врятуються лише нечисленні обранці Бога. Таїнства у цвінгліанстві розглядаються як прості обряди, сповідь оголошено пустою справою. Чернецтва немає, культ святих відмінено, пости необов'язкові. На думку Цвінглі, ікони, статуї та музика відволікають від самозаглибленої молитви – отож, його послідовники люто громили католицькі храми. Згодом цвінгліанство практично зливається з кальвінізмом.

Англіканство. Це вчення виникло начебто через зовнішні причини. В Англії король Генріх VІІІ, бажаючи одружитися у 8-й раз, не дістав на це схвалення римської курії й оголосив самого себе главою англійської церкви, долучивши до цього й заборону посилати до Риму церковну подать. Та короля підтримала велика частина населення, й утворилася нова конфесія – англіканство, яке іноді іменують “сумішшю католицизму, лютеранства та кальвінізму”.

Невдовзі було створено віровчення і правила, якими нова конфесія почала керуватися у своєму житті. Вони викладені у 5-ти символічних книгах, які являють собою вчення про віру та богослужбові збірники. Це Катехізис (1543), Книга гомілій [проповідей] (1547); Служебник (1549), Чин висвяти архієпископів, єпископів священиків і дияконів (1550). Найбільш чітко англіканське віровчення викладено у документі 39 статей англіканського сповідання, створеному, під очевидним впливом тексту Аугсбурзького віросповідання, зборами відпалих від католицизму єпископів у 1562 р.

У перших 5-ох статтях викладається традиційне вчення про Бога і Святу Трійцю; визнається вчення про Сина Божого (2 ст.), його втілення, поєднання в ньому двох природ, його страждання, смерть і Воскресіння, Вознесіння і друге пришестя (4 ст.); також визнається і католицьке вчення про сходження Святого Духа від Отця і Сина (5 ст.). Святе Письмо розуміється як єдине джерело вчення; Святе Передання повністю відкидається (6 ст.). Три традиційні символи віри – Нікейський, Афанасієвський і Апостольський – визнаються авторитетними, тому що спираються на текст Святого Писання (8 ст.). Узято лютеранське вчення про первородний гріх (9 ст.) та про виправдання самою лише вірою (11 ст.). Від кальвінізму запозичено вчення про передвизначення (17 ст.), але сформульовано це так, що кожен може робити з тези власні висновки. У 20 ст. стверджується, що церква має владу судити і вирішувати суперечки в справах віри, але водночас у 21 ст. заперечується авторитет Вселенської Церкви, бо “Вселенські собори, що складаються з людей, можуть погрішити, і дійсно погрішили в справах віри”; англікани визнають тільки перші чотири Вселенських собори . Стверджується, що Східні Церкви впали в оману (19 ст.). У 25-27 ст. визнано за таїнства хрещення і причастя ; миропомазання, покаяння, священство, шлюб і маслосвячення визнані за перекручування, які сталися після апостольських часів; вони визначені відповідно лише як обряди під такими назвами: конфірмація, покаяння; висвячення в ієрархічні ступені; благословення шлюбу, втішання хворих. У 31 ст. заперечується значення євхаристії як жертви за гріхи світу, перевтілення хліба і вина в Тіло і Кров Христові, поклоніння Святим Дарам; відкидається і лютеранське вчення про тілесну присутність Христа в євхаристії. Заперечується католицьке вчення про скарбницю надлишкової благодаті (14 ст.), чистилище й індульгенції (22 ст.); рекомендується вести богослужіння і проповідь народною мовою (24 ст.); визнається причастя мирян під обома видами (30 ст.); скасовується целібат (23 ст.); не визнається шанування ікон, мощів і моління до святих (24 ст.).

До складу символічних книг була внесена і Книга церковних правил Якова І (1604), що викладає права і обов'язки духовенства, питання про керівництво церковним організмом, про шлюби священиків, про церковну власність, десятину, духовні заповіти й суди. Цією книгою керується світське судочинство у церковних справах, якщо немає відповідного парламентського закону.

Англіканство прийнято поділяти на «високу», «середню» (широку) й “низьку” Церкву; остання характерна майже виключно тим, що не має єпископів і уникає характерних католицьких реліктів у богослужінні.

Течія “високої церкви” (англокатолицизм) виникла завдяки т. зв. Оксфордському руху (ХІХ ст.), який всіляко підкреслював традиційний зв'язок з Римом; дехто навіть пропонував повернутися в лоно католицизму. “Високоцерковники” тяжіють до реставрації католицьких елементів у догматиці й літургії; вони мають свої друковані видання й впливові у вищих класах суспільства. Усе це викликає невдоволення радикально налаштованих прихильників протестантизму.

У цілому ж англіканство пішло “середнім шляхом”, прагнучи об'єднати протестантів і католиків країни. Практика показала, що це не дуже вдалося.

Культ і богослужіння в англіканстві з усіх протестантських конфесій найбільш подібні до католицьких. Добове коло богослужінь розділяється на три чинопослідування: вечірня, утреня і літургія. Остання відбувається тільки в недільні і святкові дні, інші відбуваються щодня. Існує ще літанія – те ж саме, що в православній церкві називається літією – тобто, коротка служба (наприклад, під час похорону). У більшості англікан збережено традиційну ієрархію священства, яке підкоряється в рамках церкви Архієпископові Кентерберійському. Уживається як сакральне начиння чаша для причастя й кадильниці; на престолі ставляться свічки (за винятком храмів “низької церкви”); урочисте богослужіння включає органну музику; не змінено й звичні форми католицького богослужебного одягу. Відбувається колінопреклоніння при причащанні, освячення води при водохрещенні, використання персня при вінчанні і т.д. Ззовні англіканський храм відрізняється від католицького хіба що відсутністю ікон.

Характерно, що у ХІХ ст., на численні вимоги бажаючих, під впливом “оксфордського руху” відродилося англіканське чернецтво, яке поділяється на 5 традиційних орденів (бенедиктинців та ін.). У середині ХХ ст. в них було 300 ченців-чоловіків та 2000 черниць-жінок). На знак прийняття монаших обітниць – бідності, цноти й послушання – ченець перепоясний вірьовкою, на якій зав'язано три вузли. Англіканські ченці займаються переважно місіонерською діяльністю та просвітництвом ; багато хто працює за кордоном. Характерно, що в англіканських монастирях часто встановлено візантійські ікони, але – не для вшанування, а для створення традиційної духовної атмосфери. У бенедиктинському монастирі поблизу Лондона прийнято щочетверга запалювати перед образом Діві Марії свічки як знак моління за християнську єдність.

Англіканство приймає активну участь в екуменічному русі, зокрема, охоче веде діалог з Православ'ям.

У світі нараховується бл. 68 млн. прихильників англіканства.

Анабаптизм. У реформаційному русі одразу ж виявилася надзвичайно енергійна течія – анабапти́сти (перехрещенці). Її очолив священик Томас Мюнцер (1490?-1525). Назву секта отримала через те, що не визнавала хрещення немовлят як несвідомих істот. Отож, дорослі мали хреститися вдруге. Проте це був лише зовнішній бік ситуації: анабаптизм зародився як конфесія, що пішла значно далі Лютера у своєму радикалізмі, бо об'єднала представників нижчих верств, невдоволених своїм пригніченим положенням у суспільстві. Вони переносили своє невдоволення на установи пануючої Католицької церкви; характерно, що поруч з Мюнцером виступав як керівник руху й ремісник Ніколай Шторх.

Віровчення та богослужіння анабаптистів так само радикально змінено. Розвиваючи вчення Лютера про виправдання вірою, анабаптисти відкидали практично вже й авторитет самої Біблії, твердячи, що живе слово вище від мертвої букви; на цій підставі вони піднесли своїх натхненних проповідників як “пророків”. Пророки ці вимагали в основному знищення церковних привілеїв і рівної власності на землю – це мало б стати здійсненням ідеї Царства Божого на землі. Саме анабаптисти були найактивнішою силою у Селянській війні в Німеччині та в Мюнстерській комуні. Після поразки своїх ініціатив анабаптисти підлягли переслідуванням як з боку світської влади й католиків, так і власне протестантів. Вони масово емігрували до Англії, Голландії, Чехії, Америки.

У ході цього процесу від анабаптистів відокремилися менонíти (від імені голандського священика Мéно Сíменса) й братство гýтерів (організоване у Моравії Якобом Гýтером), у вченні яких взяло гору прагнення до миру: революціонаристські тенденції анабаптизму переродилися до невпізнаності. Ці угрупування вже сповідають пацифізм, відкидають всяке насильство й використання зброї, не визнають віськової присяги, трактуючи її як ідолопоклонство, не служать у війську й не платять податку на армію тощо. Проте ці деномінації мають нечисленний та розпорошений характер, хоча й нараховують бл. 500 000 вірних.

Баптизм. Серед пізньопротестантських течій вирізняється найперш баптизм (від грец. baptizo – занурювати, тобто хрестити у воді), який запозичив деякі ідеі анабаптизму, але склався, на відміну від нього, як потужна й житєєзданта конфесія. Його зародження у ХVII ст. пов'язується з англійським пуританством (від лат. puritas – чистота), яке виникло в надрах англіканства і стало грунтом для майбутньої “низької церкви”. Частина пуритан під впливом лютеранської, кальвіністської, анабаптистської та менонітської проповіді утворила нову течію, примітною ознакою якої є “хрещення за вірою”, тобто – хрещення дорослих; при цьому католицьке хрещення шляхом обливання відкидається, і таїнство відбувається шляхом цілковитого занурення у воду – як це заведено й у Православній Церкві.

Перші баптистські громади виникли у 1612 р. в Англії і, в цьому ж столітті, – в Північній Америці. З ХVII по ХІХ ст. ст. баптизм масово поширився в Європі, з 70-х рр. ХІХ ст. – і в Україні. У 1905 р. утворюється Всесвітній союз баптистів з центром у США.

Складання віровчення баптизму і взагалі історія його як самостійної конфесії відбувалися непросто. У ХVII ст. формуються дві гілки цього напрямку: перша поділяла погляд Армінія: смерть Христа викупила всіх людей, а не лише обранців (генеральні баптисти); друга – поділяла позицію Кальвіна: врятуються лише нечисленні, визначені Богом для спасіння (партикулярні баптисти). Перша течія загасла й нині нараховує лише кілька сотень тисяч членів; те, що ми знаємо звичайно під назвою “баптизм”, є зазвичай продукт розвитку другої течії. Вона ґрунтується і на загальних протестантських постулатах: особисте прочитання Біблії, загальне священство віруючих та ін. Існують також “баптисти сьомого дня”, які святкують не неділю, а суботу. Гасло баптистів те ж само, що й у лютеран: жити в світі й одночасно бути вільними від світу.

Баптистське богослужіння, так само, як і в інших протестантів, складається з читання Біблії, проповіді й хорового співу молитов ; визнається певна прикрашеність молитовного будинку. В будинку молитви збираються кілька разів на тиждень. Баптисти утримують два християнських таїнства, що тлумачаться проте лише символічно: хрещення (яке приймається “наближеним” після певного випробувального строку) та євхаристію, або“ламання хліба” – як “згадку про Тайну Вечерю”. Шлюб і похорон розглядаються як обряди. Як свята відзначаються лише події з життя Христа (“двунадесяті свята”), хоча й без особливих ритуалів. До них долучаються День матері, День немовляти, День єдності, День жнив.

Конфесійна організація у баптизмі наслідує приниципи “реформаторських церков”. Громади очолюють обрані демократичним шляхом пресвітери; кожна громада управляється помісно; її вищим органом є церковна рада.

З моменту свого виникнення баптизм обстоює відокремлення церкви від держави в ім'я релігійної свободи та віротерпимості. Баптисти прагнуть до активної участі в громадському житті. На території СНД вони відмовилися від уживання алкоголю, аби взяти активну участь в боротьбі з пияцтвом. Сьогоднішній баптизм має чимало навчальних закладів як середнього рівня (семінарія, коледж), так і вищого (університет, академія). Баптисти мають власні видавництва, радіо- й телестудії, ведуть надзвичайно активну місіонерську та культурно-філантропічну діяльність. Наприкінці XX ст. у світі налічувалося 35 млн. баптистів.

П'ятидесятники виникли на грунті баптизму на поч. ХХ ст. Момент зародження цієї конфесії – незвичайний: під час занять в біблійній школі одна з учениць – Агнеса Озман – заговорила раптом на незрозумілій мові, яку було ідентифіковано як “китайську”; невдовзі всі учні цієї школи були охоплені екстатичним “говорінням на незрозумілих мовах”. Це було трактовано як зшестя Святого Духа. Адже у Новому Завіті описано, як на апостолів, що в день юдейської П'ятдесятниці зібралися в Єрусалимі святкувати, зійшов Святий Дух у вигляді вогнених язиків, і вони заговорили неочікувано для себе різними мовами – це було знаком покликання їх до проповіді в цілому світі .

Учитель дівчини, яка заговорила “китайською”, – Ч. Пархем та ще один його учень – Д. Сеймур розгорнули на півдні США проповідь, що супроводжувалася екстатичним “говорінням на мовах”, і ця проповідь мала широкий успіх. Утворилася деномінація, яка й почала іменуватися п'ятидесятництвом (до речі, це стало одним з перших “проривів” в американській расовій сегрегації – сюди влилося чимало чорношкірих, бо Д. Сеймур був афроамериканцем). Згодом цей рух розбився на числені групи й підгрупи, які дуже активно розробляють нову доктрину.

У віровченні п'ятидесятників усіх деномінацій особливої ваги набуває поняття Дарів Святого Духа, що ґрунтується на ап. Павлі: мудрості, знання, віри, цілительства, чудотворства, пророцтва, розрізнення духів, різні мови й витлумачення мов (1 Кор. 12:8-10). Отож лише проява цих дарів (найперше – глосолалія ) і є справжнє хрещення – хрещення Святим Духом. Воно дає харизму (дар) духовного спілкування з Богом. З погляду п'ятидесятників, всякий мусить певним чином повторити в своєму житті земне життя Ісуса Христа – це т. зв. “повне Євангеліє”, яке містить такі моменти, як народження згори, хрещення Духом Святим, лікування вірою – шляхом накладання рук на хворого та участь у справі наближення дотисячолітнього приходу Христа. Цей останній постулат вимагає окремої уваги, бо по-різному трактується в різних п'ятидесятницьких напрямках, яких досить багато. Тут створилася в цілому досить складне – якщо не заплутане – вчення про кінець світу (есхатологія).

 За загальним для всіх п'ятидесятників постулатом, напередодні кінця світу Христос вдруге прийде на землю й заснує тут на тисячу років своє царство – це базується на Об'явленні Івана у Новому Завіті, де говориться про тих, хто “царювали з Христом тисячу років” (Об. 20:4,7); власне, після цього й станеться Страшний суд. Деякі деномінації п'ятидесятників вважають, що другопришестя станеться після виповнення тисячоліття (постміленарізм), інші – що до початку тисячоліття (преміленаризм). Серед останніх, в свою чергу, одні вважають, що це царство буде встановлено на небі (космопремілінаризм) , а інші – що на землі (геоопремілінаризм) . Більшість п'ятидесятників вважають, що Христос врятує всіх, хто в нього вірує, але п’ятидесятники-сіоністи вважають, що до земного царства Христового потраплять лише члени їхньої громади, які житимуть на момент другопришестя, а померлі з цієї секти увійдуть в царство Бога-Отця на небі; всі інші, хто називає себе християнами, приречені на пекло; прихильники ж інших релігій будуть взагалі знищені.

П'ятидесятництво прагне повернути почуття безпосередньої причетності до Бога, живий екстаз, оголошуючи можливість хрещення Святим Духом у сьогоденні, в реальному, земному житті. І показчиком Божого благовоління неодмінно є життєвий успіх. Спасіння розглядається не як одномоментний акт екстазу й навернення, а як певний процес, що включає

кілька етапів. Спочатку людина підлягає водному хрещенню , яке символізує входження в серце Ісуса Христа. Потім вона “народжується згори”, отримує хрещення Святим Духом і приєднується до громади п'ятидесятників, що гарантує їй вічне життя. П'ятидесятник більше не належить цьому світові, лише – Богові; водночас він вірить, що його навернення гарантує й обов'язковий успіх у повсякденних справах. Характерно, що інші протестантські конфесії вважають євангельське поняття зцілення перш за все актом духовного оздоровлення, а п'ятидесятники – як чисто фізичне вилікування хвороби; їхні цілителі прагнуть здійснювати його у великих публічних залах або на стадіонах, створюючи справжнє театралізоване видовище.

П'ятидесятницький культ мало чим відрізняється від баптистського. Хіба що хрещення Святим Духом п'ятидесятидесятники розуміють як акт духовного оновлення людини, що супроводжується екзальтованими криками, екстатичним падінням на підлогу, сльозами радості. Окремі п'ятидесятницькі громади (ХЄВ) дотримуються обряду омовіння ніг перед хліболаманням, наслідуючи дії Христа на Тайній Вечері, який особисто вмив ноги апостолам на знак того, що вони вже чисті й готові до прийняття Об'явлення, лише порох земний на ногах бруднить їх. Деякі групи святкують суботу замість неділі – за приписами Старого Завіту, посилаючись на те, що в Біблії нічого не говориться про переміну суботи на неділю (зокрема такі громади є в Україні).

Особливим моментом у вченні п'ятидесятників є постулат, що духовне хрещення може отримати будь-яка людина, причому – незалежно від її характеру й талантів, положення в суспільстві й навіть, власне, релігійної приналежності. Феноменально, що “п’ятидесятництво” як харизматичний рух, що культивує екстаз та глосолалію, проникає помалу у всі протестантські конфесії, а з 60-х рр. ХХ ст. – й у католицизм (сам папа Пій VI якось визнав себе “п'ятидесятником”) і навіть у православ'я (зарубіжне). Йдеться, звичайно, не про зміну віри, а про визнання змістовності екстатичного служіння. Це свідчить про жагу сильних релігійних емоцій і недостатність суто раціональної “теологічної” віри. У пятидесятництві начебто воскресають найдавніші духовні практики, що корінням своїм сягають шаманських екстазів (пригадаймо, як тлумачилися у античних Дельфах смутні слова піфій), але більш коректною паралеллю, мабуть, буде хасидизм у новітньому юдаїзмі.

На відміну від більшості протестантів, п'ятидесятництво не має єдиного керівного центру. Водночас у США існує чимало значних п'ятидесятницьких об'єднань: Церква Божа з центром у Клівленді, Церква Божа з центром в Андерсоні, Назаретська церква Божа, Асамблея Божа. У 20-х рр. як відгалуження цієї Асамблеї було створено Російську та Східноєвропейську місії, в рамках останньої, зокрема, почалася історія п'ятидесятництва в Україні . Сьогодні у світі нараховується понад 50 млн. п'ятидесятників.