САМОВІДОКРЕМЛЕННЯ ПРОТЕСТАНТИЗМУ ВІД КУЛЬТІВ

магниевый скраб beletage

 

У ХІХ – ХХ ст. вільне тлумачення основ християнства заходить у протестантському світі так далеко, що основна маса протестантських конфесій прагне відмежуватися від найбільш радикальних вчень і течій такого роду, оголошуючи їх культами (слово “культ” тут означає поклоніння облуді). При цьому протестантські теологи вважають їх шарлатанами, які обдурюють людей (самі прихильники цих течій, зрозуміло, зовсім протилежної думки). Оскільки деякі такого роду вчення починають поширюватися і в Україні, слід мати уяавлення про те, що відрізняє їх від основних протестантських груп.

По-перше, деякі, хоча й шанують ім'я Ісуса Христа, відкидають уявлення про його Божественність, а тим само й ідею Бога як Трійці. Також вони запровадять нові сакральні книги, долучені до Біблії (або й такі, що уживаються поруч з Біблією); в цих книгах християнські постулати піддано серйозній трансформації. По-друге, автори цих текстів і засновники відповідних релігійних груп проголошуються “пророками” або й новим втіленням самого Ісуса Христа (звідси й визначення культи). По-третє, в деяких програмах такого роду спостерігається тяжіння до релігійного синкретизму – сполучення поняття про Єдиного Бога з ідеями реінкарнації або іншими уявленнями, запозиченими зі старовинних язичницьких вчень. І всюди особливу ролі відіграє роль лідера, що прагне виголосити якусь шокуючу, піарну ідею й зорганізувати якомога більше людей. Не бракує тут і тверджень про чудеса, зцілення й загалом повернення людині фізичного здоров'я, смугу успіхів у житті, пов'язану з наверненням тощо. Фінансово такі групи стоять на ногах дуже впевнено, враховуючи закони бізнесу. Нерідко вони вимагають від адепта повної покори, являючи тоталітарні за духом громади. Про основні угрупування такого роду ми й розповідаємо у цьому підрозділі .

Адвентизм. Назва цієї конфесії походить від лат. слова adventus – пришестя. Адвентизм виник у 1-й половині XIX ст. у США в середовищі середнього класу. Безпосереднім імпульсом до її народження було поширення колишнім баптистським проповідником Уільямом Міллером екзальтованої ідеї про близький кінець світу й другопришестя Ісуса Христа. Міллер у своїй книзі Свідчення із Святого Письма та історія про друге пришестя Христа у 1843 р. і його особисте царствування упродовж 1000 років спробував, виходячи з текстів старозавітної Книги пророка Даниїла та новозавітного Апокаліпсису, встановити конкретну дату другого пришестя Христа, попри те, що сам євангельський Христос недвозначно казав: це мені невідомо (Мв. 24:36). Міллер не мав сумнівів, що це має відбутися ще за життя існуючого покоління. Книга про прийдешній Страшний суд набула популярності, зокрема, серед баптистів та інших протестантів (методúсти, квáкери ). Однак пророк потерпів невдачу. Згодом він, проте, оголосив, що знайшов помилку у своїх розрахунках і встановив нову дату другопришестя –1844 рік – з тим самим результатом. Проте прихильники Міллера (міллерити), незважаючи на все це, скликали у 1845 р. спеціальну конференцію в м. Олбені й оголосили створення групи адвентúстів – тих, хто вірить у другопришестя Христа, яке неодмінно має статися невдовзі.

Вчення адвентистів полягає в тому, що другопришестя Христа таки скоро відбудеться, хоча точну дату його може знати тільки Бог. Але людина щомиті повинна бути готовою до цього. Ідея безсмертя душі, раю та пекла не визнається: адвентисти вважають, що після смерті душа занурюється у подобу сну, аби пробудитися у судний день, коли буде отримане вічне блаженство чи остаточна погибель. Другопришестя призведе до воскресіння праведників (перше воскресіння); буде створено нову землю, де праведники разом із Христом царюватимуть тисячу років. Після цього Христос оживить і неправедних (друге воскресіння) – для суду. Після суду почнеться Армагедóн – остання війна Христа з сатаною, в якій усі, кого буде визнано грішниками, загинуть. Світ з другопришестям буде знищено вогнем (це узято з 2 послання апостола Петра; 3:7). Адвентисти повинні забезпечити своє спасіння конкретними вчинками, обравши сторону Христа, а також переконати у правоті свого вибору інших людей землі. Кожен член адвентистської громади повинен вносити на користь останньої десяту частину своїх доходів, як це робилося в ранньохристиянські часи. Ритуал та обрядність адвентистів запозичено від баптистів (хрещення дорослих шляхом занурення). Перед молитовним зібранням відбувається омивання ніг.

Диференціація адвентизму. Після смерті Міллера спільнота розпалася на кілька груп через теологічні суперечки. Найбільша отримала назву адвентистів сьомого дня (АСД) – через святкування суботи (докладно – далі). У формуванні цієї деномінації зіграла особливу роль Елен Уайт, яка, після провалу пророцтв Міллера, оголосила, що мала видіння , яке вказало адвентистам шлях на небо. Вона переосмислила пророцтва Міллера: 1843 і 1844 роки потрібно розуміти як пришестя Христа не на землю, а на небо – аби приготувати його для спасіння праведників та розглянути діяння кожної людини перед Армагедоном. Земне життя слід використати як підготовку до цього. Уайт оголосила санітарну реформу для очищення тіла: аби увійти в небо, слід розумно розпорядитися своєю вітальною (життєвою) силою, яку руйнують зловживання їжею та статевим життям й паління тютюну. Не слід також їсти м'ясо нечистих тварин (в першу чергу свинину), не можна вживати алкогольних напоїв, кави й чаю. Санітарна реформа Уайт ґрунтується на розумінні тіла людського як Божого храму, а земного життя –як стану постійної готовності до другого пришестя. Це вимагає від віруючого щоденного прагнення до моральної та фізичної досконалості. Крім того, Уайт наголосила на необхідності буквального повернення до 4-ї заповіді Декалогу: адже у Біблії днем спокою оголошено суботу, й ніяких вказівок на необхідність переносу цього дня на неділю немає (звідси друга назва течії: суботники). Вчення про безсмертя душі, існування раю та пекла відкинуто. Всі ці постулати викладено у книгах Е. Уайт Шлях до Христа і Видіння та досліди, які шануються в середовищі адвентистів сьомого дня нарівні з Біблією. Адвентизм сьомого дня залишається по сьогодні найбільш поширеною й впливовою організацією: наприкінці ХХ ст. ця конфесія налічувала близько 5 млн. членів. Вищий орган АСД – Генеральна конференція з центром у Вашингтоні. У першій чверті XX ст. течія переростає у світову громаду, що засновує численні лікарні, видавництва, радіостанції, господарські організаціі. Навіть організаційна структура адвентизму, яка подається у "Засадах внутрішньої будови Церкви АСД", свідчить про масштабність діяльності. Місцеве угрупування громад на невеликій території називається полем. Поля складаються в уніони відповідно до меж тієї чи іншої країни. Уніони, в масштабах цілого континенту (принаймні його великої частини) об'єднуються у дивізіони. Сучасна конфесія АСД має три дивізіони: Європейський, Американський та Азійський.

З 2-ї половини XIX ст. виникли нові течії – адвентисти першого дня, євангельські адвентисти, адвентисти майбутнього віку, адвентисти Церкви Божої та ін. Деякі громади адвентистів почали визнавати неділю (адвентистська християнська церква).

Серед них найбільш прикметні адвентисти-реформісти, що виникли у Німеччині у 1920-х рр. на грунті відмови частини місцевих адвентистів сьомого дня від служби в армії. Відмовники вимагали також відмови своїх керівників від співробітництва з органами влади, більшого аскетизму віруючих тощо. Вони оголосили себе реформаторами адвентизму, які поновлюють порушені засади вчення О.Уайт. Через відмову служити у війську адвентисти-реформісти були у конфлікті й з радянським режимом).

Мормони (Церква Ісуса Христа святих останніх днів). Ця конфесія була заснована в США у 1830 р. Джозефом Смітом, сільським жителем ризикової вдачі, який мав неприємності з законом і навіть побував у тюрмі. За твердженням Сміта, йому з'явився янгол Мороній, який вказав, де закопано золоті таблиці із записом тексту невідомого досі нікому ізраїльського пророка Мормона. Тут-таки було сховано ще й коштовні камені з риз ізраїльського первосвященика епохи Другого Храму – урім та тумім, описані в Біблії. Сміт прочитав незрозумілий текст (визначений ним як “написаний зміненими єгипетськими письменами”), дивлячись на нього крізь ці дивні кристали (Камень Видінь); творіння Мормона було перекладено ним англійською . У тексті об'ємом бл. 500 сторінок йшлося про нащадків ізраїльтян нефітів та ламанітів, які свого часу лишили батьківщину і переселилися до Америки, ставши предками американських індіанців . Троє свідків підтвердили правдивість ситуації з золотими пластинами, і це подається на початку Книги Мормона .

Це були, так би мовити, вихідні дані нового вчення. Сміт замав групу послідовників, які щиро вірили у все, про що він розповідав. Натхненна новим об'явленням, громада поводилася дуже активно, й влада скоро почала її переслідувати. Мормони часто міняли місцеперебування, мандруючи по різних штатах Америки. Та 1844 р. Сміта було вбито у перестрілці з поліцією. Його спадкоємець Брайєм Янг вивів своїх вірних у регіон американського Далекого Заходу, де вони заснували колонію посеред індіанців племені юта, й ця колонія почала швидко зростати (сьогодні це – штат Юта з центром у Солт-Лейк-Сіті).

Віровчення мормонів ґрунтується на Книзі Мормона, творах Сміта Вчення і завіти й Дорогоцінна перлина та англійському перекладі “Біблії короля Якова” (хоча вірними “Церкви Ісуса Христа святих останніх днів” вважається, що в Книзі Мормона все викладено точніше, ніж у Біблії: Дж. Сміт іменував її найбільш вірною книгою з усіх, що існують на землі). Стиль цієї книги досить точно відтворює біблійну стилістику (зокрема, як кажуть фахівці, – специфічно англійської версії вже згаданої “Біблії короля Якова”):

 

І ось я, Мороній, приступаю до подання розповіді про тих давніх жителів, яких було знищено рукою Господа на лиці цієї північної країни. І я беру мою розповідь з двадцяти і чотирьох пластин, які було знайдено народом Лімгія, і вона називається Книгою Етера..

(Книга Етера, 1:1-2)

 

У творах Сміта Вчення і завіти й Дорогоцінна перлина викладено теологію мормонів. У першій записано 140 об'явлень, які він пережив, що стали основою вчення . У другій книзі подано по-новому священну історію від часів Авраама, перекладену Смітом з давньоєгипетських папірусів, що ними колись було обгорнуто мумії: всю священну історію спрямовано, за твердженням Дорогоцінної перлини, від Авраама – через Мойсея та євангелістів – до Сміта та його видінь . Тут міститься також Символ віри мормонів, що складається з 13 позицій, які базуються на визнанні загальнохристиянських догматів Трійці, Викуплення, Спасіння та ін. Проте водночас визнається багато богів. Біблійний Бог-Отець – лише один з них, і керує лише нашею планетою; це істота, яка має тіло з костей та плоті, що має дружину і дітей. Святий Дух – матеріальний флюїд . Ісус Христос – старша духовна дитина божества нашої землі; він є Єговою, старшим сином Елогіма, і духовним братом Люципера ; зачатий він проте не непорочно, а від плотського контакту бога нашої землі з земною жінкою. Бог здатний і хоче вдосконалюватися, так само прагне до вдосконалення й людське життя. Неправедні народи зробилися темношкірими через свої гріхи, а праведні лишилися білими й прекрасними. Спасіння можна досягнути через віру, покаяння й виконання заповідей. Багатоженство схвалюється, бо й сам Христос мав багато дружин . Гріхи людини викупаються її власною кров'ю. Людина воскресне по смерті в своєму тілі й стане богом. Хрестити у мормонську віру можна й небіжчиків: адже вчення мормонів покликане дати людині щастя і в земному, і в потойбічному світі. Мормони висувають як практичне завдання зібрання всіх племен Ізраїлевих, розсіяних у перипетіях єврейської історії.

 Церква після розп'яття Ісуса Христа, вважають мормони, була втрачена і вимагала відродження. Сміт, за божим наказом, відновив церкву як спадкоємець апостолів Петра, Якова та Івана: особливо акцентується відданість мормонів традиціям раннього християнства. За зразком ранніх християнських громад створено ієрархію: її очолює президент, який вважається пророком. Він обирається Радою 12 апостолів і керує через неї; існує й дорадчий орган: президентська рада. Нижче за ієрархією стоять пастирі, вчителі та євангелісти. Із 7 християнських таїнств мормонами визнано 4: хрещення (здійснюється над дітьми 8-річного віку), причастя (здійснюється хлібом і водою), рукопокладення священиків (“старійшин”) і вінчання. Молитовні будинки мормонів мають величну архітектуру. Богослужіння достатньо скромне й полягає в почерговому читанні вголос Книги Мормона учасниками молитовного зібрання.

Колись мормони визнавали багатоженство; тепер воно відмінено (хоча, за деякими даними, потай практикується). Специфікою зовнішнього вигляду мормонів колись було те, що вони не визнавали ґудзиків, замінюючи їх шнурками.

Мормони активно займаються місіонерством; сьогодні таких нараховується 28 тис. осіб. Мормони вірять у можливість побудувати Сіон та Новий Єрусалим на американській землі. Водночас вони прагнуть до створення нових громад – як в Америці, так і у всьому світі. Члени громади мусять сплачувати десятину своїх доходів. Це дуже багата конфесія, яка не вважає за гріх накопичення грошей.

У сьогоднішньому світі мормонів – 3 млн. (більшість у США).

Християнська наука. У 2-й половині ХІХ ст. у США формується рух релігійно-етичного характеру, в основу якого покладено було ідеї популярного гіпнотизера та цілителя-самоука Ф. П. Куїмбі, який вважав, що вся звична медицина – омана, й слід зцілювати хвороби так, як це робив Ісус Христос – накладанням рук та духовним впливом. Саме Куїмбі й ужив терміну “християнська наука”. Його послідовниця Мері Бейкер Едді виклала у 1875 р. цю доктрину в теологічному дусі в книгах Наука і здоров'я та Ключ до Священного Писання. Життя М. Б. Едді складалося нелегко; вона тяжко хворіла й видужала, як вважала, всупереч лікарям – завдяки методу Куїмбі. Свій духовний досвід вона вважала справжнім об’явленням:

 

“Я не змогла б написати “Науку і здоров'я” та “Ключ до Священного Писання” так, як я це зробила, якби ця праця виходила від людини, а я була б відірвана від Бога – її автора. Але я була лише писцем, що передає гармонію Небес у божественній метафізиці, і я не можу бути суперскромною в оцінці Підручника Християнської науки” .

 

Віровчення цієї течії полягає в тому, що Бог виступає у Едді як безликий Дух. Ісус Христос мислиться народженим “від духовних думок Марії”, і кров його не має рятівного значення. Шлях на небо – в усвідомленні Світової Гармонії. Матерію трактовано як міраж, тілесні страждання – як “ілюзію смертного розуму”. Лише щира віра й молитва в сполученні з самоконтролем здатні вилікувати хворого. Це і є християнська наука.

М. Б. Едді та її прихильниками було створено Церкву Христа-вченого (1879), яка трансформувалася у Першу церкву Христа-вченого (1892), а у 1895 р. прийнято правила функціонування цієї конфесії. В громаді виступають такі постаті, як читець, вчитель і лікар-практик; на недільній службі читається Біблія й книга М. Б. Едді “Наука і здоров'я”, що закінчується сеансами масового цілительства.

Оскільки М. Б. Едді заборонила публікувати статистичні дані про членство в Церкві Христа-вченого, то напевно невідомо, скільки вірних вона нараховує.

Свідки Єгови. У 1884 p. у штаті Пенсільванія (США) колишній адвентистський проповідник Чарльз Рассел створив “Товариство дослідників Біблії” і почав видавати журнал "Вартова Башта". За Расселом, Лютер та інші діячі Реформації не довели до кінця справу оновлення християнства, а їхні спадкоємці-протестанти ще далі відійшли від істинної віри. Цю істинну віру й поновлював, за своїм переконанням, Рассел, який твердив, що Писання слід перевіряти розумом. Більш того, він стверджував: якщо людина читатиме саму лише Біблію, то вона потрапить у глухий морок. Отож, аби розсіяти цей морок, поводирі громади створили розгалужену теологію, яка, по суті, протистоїть основам християнства (на сторінках видань Свідків Єгови навіть можна зустріти протиставлення “ми (тобто Свідки) і християни”. При цьому своє вчення Свідки Єгови, за їхніми наполегливими твердженнями, грунтують виключно на Біблії, надаючи перевагу пророцьким книгам. Водночас Біблію визнано сповненою помилок і переписано таким чином, що тут, наприклад, усі описові імена Бога (Саваóф – Повелитель янголів, Адонáи – Господь, Елогім – Бог богів) замінено на Ягве (Сущий). Противники Свідків Єгови звинувачували їх у тому, що в перекладі Нового Завіту ними було використано перефразування окремих речень, доповнення тексту словами, яких немає в оригіналі або зміну граматичних категорій – все це начебто мало на меті “зняти” питання про Христа як Бога.

Характерно, що Свідки Єгови ненавидять знак хреста як образ ганебної шибениці; вони твердять, що Христа не розіп'яли на хресті, як про це говориться в Євангеліях, а просто прибили до стовпа .

Вірування свідків Єгови дійсно нагадують деякі раціональні ранньохристиянські системи, далекі від майбутнього ортодоксального спрямування. За основу тут було обрано, по суті, аріанське вчення. Перш за все, заперечується догмат Трійці. Трійця розуміється як “три боги” замість одного. Бога-Отця трактовано як Єгóву Бога (Ягве Старого Завіту), неподільну монаду. Він є творцем усього земного й небесного та фундатором моральності. Христос не є Богом та Сином Божим, але – просто досконалим творінням, що ототожненюється з архангелом Михаїлом ; це його, раніше за все існуюче, безпосередньо створив Єгова. У цьому сенсі він – Божий син, однак зачато його невидимою силою Отця, а не безпосередньо Божественною Особою; він являє собою знаряддя, призначене для втілення Божого плану врятування людства. Викупна жертва Христа розуміється саме як буквальний “викуп”:

“Була досконала людина – Адам, який зогрішив і втратив свою вроджену людську досконалість і привілеї. Ісус має бути безгрішним за людською природою, аби відповідати Адаму в Едемі. З цієї причини Він міг надати викуп, який за цінністю своєю точно відповідав тому, що втратив Адам для своїх нащадків. Вимоги небесної справедливості не дозволяють Ісусові бути чимось більшим, ніж досконала людина”.

 

(Вартова башта.. – 1965. – С. 232).

Для здійснення цієї місії Христові передано Єговою оту власну “силу” Отця – Святий Дух. Ця сила не є Божеством, це безособиста енергія, що творить світ, виконує божественну волю й веде людей до спасіння (її порівнюють з променем радара).

Фізичне воскресіння Христа заперечується. Ч. Рассел вважав, що тіло Ісуса по смерті було розкладене на якісь гази або ж десь зберігається як величний пам'ятник Божої любові, про що ніхто не знає напевно. Христос воскрес “як невидимий дух”. Тобто, розповідь євангелістів про Воскресіння, треба розуміти, є описом якихось екстатичних візій апостолів.

Велика увага приділяється космології. Бог є першопричиною світу, що розвивається за поданими Богом законами. Сатану, який підняв бунт янголів проти Бога, Єгова віддавна скинув на землю. Отож всесвіт змальовано як поле одвічної боротьби божественних і сатанинських сил. Самі свідки Єгови є, безперечно, разом з Богом та його ангелами, сферою добра; весь інший світ уособлює сатану. Змінити сатанинський світ неможливо, і він буде знищений у Армагедоні, "великому дні Єгови", коли воскреснуть всі люди, які жили на землі. На думку свідків Єгови, епоха Армагедону вже розпочалась, а саме – з Першої світової війни: 1918 року відбулося невидиме ("духовне") другопришестя Христа на землю. Сьогодні ж точиться вирішальна невидима битва між Христом і сатаною, який панує на землі; поле цієї битви – людські душі. Поки що сатана перемагає, однак невдовзі буде Армагедон і сатанинський світ скінчиться. Час останньої битви знає лише Єгова, і свідки мусять лише пильно стежачи за подіями сучасності. Наближення кінця прочитується у війнах, природних катаклізмах, суспільно-політичних негараздах, расових та економічних проблемах; особливо ж активно використовуються дані про голод у країнах “третього світу”, епідемії традиційних і нових хвороб, екологічні катаклізми тощо. Адже все це наближує Армагедон, в результаті якого грішних очікує смерть у вогні. Спасеться мало хто. При цьому ті, що спасуться, поділяються на дві верстви. Перша – “мале стадо”, що обиралося Єговою протягом увсієї історії людства. В ХХ ст. – це ті 144 тис. відданих Свідків, яких Христос зібрав з 1918 по 1935 рік навколо себе: вони будуть в небі; з них нині живими залишилося близько 9 тис., і ця верства перестала поповнюватися. По смерті вони одразу ж воскресають у небі. Друга верства – “вівці” – осягне Царство Боже після Армагедону, яке мислиться як щасливе тілесне існування праведників на землі. Тим “вівцям”, які вмруть до Армагеддону, обіцяно тілесне воскресіння (як і адвентисти, свідки Єгови заперечують безсмертя душі),

Богослужіння у свідків Єгови раціоналізоване до краю. Емоційне переживання віри відкинуто: молитва – навіть у вигляді хорового співу – відсутня, як, зрештою, і справжня проповідь. Це справжнє “семінарське заняття”. Вже не йдеться про священнодійство – навіть молитовні збори, прийняті у протестантів, замінено на “студії”, зібрання віруючих, які проходять під керівництвом “старшого брата”: той пропонує відкрити Біблію на якомусь певному місці й подає свій коментар до нього ; проте практикується й обговорення статей журналу “Вартова башта” та інших матеріалів. Кожна така студія проводиться за чітким, попередньо розробленим планом. Водночас давно спостережено, що ці зібрання стимулюють лише начотництво – знання ледь не напам'ять лише окремих фрагментів, текстів, вирваних з контексту. Цитати такого роду подаються з великою енергією, але уявлення про усталені догмати або досягнення сучасної біблійної критики рядові члени конфесії зовсім не мають.

Свідки Єгови утримують в якості таїнств хрещення та євхаристію. Хрещення, як і в традиційних протестантів, розуміється як укладання угоди з Христом; водночас воно розглядається як доказ бажання служити Єгові та присвятити життя проповіді даного вчення . Євхаристія ж проводиться тут раз на рік як пам'ять про смерть Христа, що є, по суті, єдиним святом даної конфесії; інші християнські свята не відзначаються (особливу неприязнь викликає широке святкування в християнському світі Різдва). Однак право на причастя має лише "вірний залишок” – бл. 9 тисяч отих “духовних християн”, що вціліли з 144 тисяч і неодмінно будуть в небі.

Ця релігійна організація побудована на тотальному контролі за поведінкою вірних. Члени громади мусять підтримувати тісний зв'язок з “братами і сестрами” та слідкувати, або вони не входили в контакт з іншими угрупуваннями, як релігійними, так і світськими. Вони обов'язані розглядати Товариство свідків Єгови як дбайливого батька, що дає улюбленому синові корисні життєві поради; ці поради сконцентровано у журналі “Вартова Башта”, настанови якого слід неухильно впроваджувати у життя; слід також брати активну участь в обговоренні публікацій. Обов'язком члена громади є також розповсюдження журналу та іншої відповідної літератури й проповідь звістки про Царство Боже іншим. Членам громади рекомендується використовувати весь вільний час для читання Біблії та проповідницької діяльності, не спокушатися земними насолодами, постійно стежити, щоб до свідомості не потрапляли спокуси оточуючого сатанинського світу. Не можна йти на жодні компроміси з ним, слід постійно удосконалюватися духовно. А оскільки оскільки таке удосконалення спочатку дається нелегко, варто силоміць примушувати себе. Слід також не обмежуватися мінімальною участю в Товаристві свідків Єгови, а з радістю брати на себе максимальне навантаження. Особливо вітається місіонерство: члени громади, що належать до першого щаблю ієрархії (т. зв. піонери), демонструють надзвичайну активність, прагнучи залучити у свою віру людей на вулицях, у транспорті; вони стукають у двері незнайомих квартир, прагнуть проповідувати в школах та вузах, насичують своїми виданнями лікарні тощо. Вони охоче сиплють цитатами з Біблії, намагаючись зламати духовний опір співбесідника, але зазвичай пасують перед серйозною дискусією.

Структура конфесії пронизана духом централізації та ієрархічної покори. За вченням Свідків, їхнє Товариство – не що інше, як невидима частина теократичної організації Єгови, яка знаходиться під безпосереднім наглядом Ісуса Христа. Теократичний характер Товариства виявляється у майже армійській дисципліні та схильності до конспірації (у багатьох країнах світу діяльність Свідків Єгови заборонено і вони діють нелегально).

Очолює Товариство центр у Брукліні (США), який очолює президент. Останньому підпорядковано 96 філіалів, що, поділяються на крайові бюро. Первинні осередки називаються страти (громади). Страти складаються з груп; групи – з гуртків, які охоплюють декілька осіб (слуг, або свідків). Члени однієї страти, перебуваючи у різних гуртках, можуть навіть не знати один одного, що підсилює дух конспірації. Крім того, і рядовий член громади, і керівник невисокого рангу позбавлені права на самостійне розв'язання не лише теологічних, а й організаційних питань. Кожен член громади мусить беззаперечно виконувати інструкції з Бруклінського центру.

Свою віру Свідки Єгови обороняють мужньо. Відомо, наприклад, що у гітлерівській Німеччині всіх членів конфесії було масово кинуто до концтаборів, бо режим Гітлера вони визнали за сатанинський. Багато хто заплатив за свої переконання власним життям. Переслідувалися вони й у колишньому Радянському Союзі, де вели підпільне існування.

Сьогодні Свідки Єгови – це понад 3,5 млн. віруючих у 205 країнах.

Мунізм (“Церква об'єднання”). Одна з найпоширеніших течій серед “неопротестантських” конфесій – “Церква об'єднання” (або “Асоціація Святого Духа за уніфікацію світового християнства”), засновником якої є Сан Мюнг Мун, постать, не позбавлена серйозних протиріч. Він народився у селянській протестантській родині в Північній Кореї 1920 р.; освіту отримав у пресвітеріанській місії; пізніше відвідував зібрання п'ятидесятників. У 16 років під час усамітненої молитви на Пасху, в горах, Мун, за його словами, мав видіння: йому з’явився Христос і доручив Мунові завершити справу, яку сам він завершити не зміг (докладніше про це – далі).

Навчався Мун у Японії, потім брав участь у боротьбі за визволення Кореї від японців. Після вигнання окупантів Мун проповідував у Пхеньяні, але комуністична влада засуджує його наприкінці 40-х рр. начебто “за зґвалтування”, але радше за релігійні переконання . Під час Корейської війни його звільнено з концтабору американськими військами. Він переїздить до Південної Кореї, де й засновує 1954 р. “Асоціацію Святого Духа для уніфікації світового християнства” (“Церква уніфікації”). Проповідь Муна в Азії (особливо в Південній Кореї) мала успіх, місіонери його проповідують у Японії та США. На початку 70-х рр. Мун переїздить до США, щоби поширити своє вчення, де засновує досить потужну конфесію.

Віровчення мунізму являє собою синкретичне з'єднання постулатів християнства з ідеями даосизму і просякнуте відвертим еротизмом. Свою книгу Божественний принцип Мун охарактеризував як “нове відкриття істини і доповнення до Біблії”, яка, на його погляд, повної інформації не містить.

Усім явищам буття приписується, в дусі вчення Лао-цзи, розділення на полюси Ян-Інь. Дуалізм Всесвіту починається з Бога, в якому ці начала найперш визначилися; Святий Дух, за Муном, – це “жіноче начало” Бога. Єдиний Бог об'являється в різних релігіях, і не тільки авраамічних, а, скажімо, і в буддизмі. Настав час пізнати цього живого Бога поза традиційними конфесійними межами.

Ісус Христос є не Богом, а лише ідеальним творінням Отця і Духа. Він не встиг виконати свою місію – вступити в шлюб з ідеальною земною жінкою і породити чисте від гріха потомство. Цьому перешкодила смерть на хресті, яка була випадковою; Бог того не бажав, і ніякої викупної жертви в тому немає; більш того, фізичним тілом Ісуса на хресті заволодів сатана:

 

“Ми повинні зрозуміти, що після розп'яття на хресті Бог та Ісус згубили усе... У момент розп'яття усе припинило існування, абсолютно усе – ізраїльський народ, юдейська віра, учні, сім'я і тим більш християнство. Викуплення не було, не було спасіння, не було покладено початку християнству. Тобто тоді, на хресті, люди не отримали спасіння” .

 

Відповідно доповнюється та перетлумачується й біблійний погляд на людину. Гріхопадінь людини, виявляється, було аж два, причому обидва – плотські: спочатку Єва вступила в сексуальний контакт з сатаною, що прийняв вигляд змія (“духовне гріхопадіння”), потім – з духовно незрілим Адамом, (“фізичне гріхопадіння”). Історію людства Мун поділяє на три періоди: епоха Старого Завіту, Нового Завіту та Завершеного Завіту. В кожну епоху Бог відкривається лише почасти. Біблія була істиною лише для перших двох періодів. Сьогодні Бог особливо страждає від трьох хвороб: руйнації моралі серед молоді, занепаду християнства й релігійної нетерпимості та поширення матеріалістично-атеїстичних ідей. З 1960 р., коли Мун проголосив себе Месією третього періоду, почався заключний період історії – Завершений Завіт.

Доказ Муна простий: якщо ви вірите Біблії, то мусите вірити й мені, бо я особисто говорив з Ісусом Христом та Іваном Хрестителем . Засновник нової конфесії не сумнівається у своєму покликанні – адже, на його думку, кожна людина потенціально може перевершити Ісуса Христа у справі спасіння; добрі справи її можуть врятувати й себе, і близьких до тебе сучасників, і навіть, як у мормонів, померлих. Головний шлях спасіння – “чистота крові”. Це досягається лише у “справжній сім'ї”, де панує сексуальна гармонія. Реальні батьки людини, її сім'я є частиною гріховного світу. Мун вважає звичайну сім'ю інститутом, що його створив диявол, хоча сам він, як ми пам'ятаємо, одружений. Але оскільки Мессія Завершеного Завіту безгрішний, то він разом зі своєю дружиною утворює “справжню сім'ю” – муністську общину, і людина може врятуватися, лише якщо вступить до цієї сім'ї. Щоправда, Мун поки що не створив “досконалого” потомства (отож – поки що не виконав того, що не “встиг зробити” і Христос), але він може визначити сексуальну сумісність молодих людей в шлюбі. Для індивідуальних почуттів місця в цій системі немає: часом хлопець з дівчиною, визначені одне для одного Муном, зустрічаються вперше за кілька днів до весілля, як це практикується в азійських країнах. Мун охоче проводить масові вінчання. Наприклад, 1 липня 1982 р. у Нью-Йорці було повінчано за один раз 2075 пар.

Конфесія Муна об'єднує усіх людей незалежно від расово-національної приналежності. Він прагне найперше об'єднання усіх християн, а потім – і всього людства – звичайно, в лоні “Церкви уніфікації”. Мун вчить, що слід сумлінно працювати для Бога й людства, відмовляючись від приватної власності, власних бажань і симпатій на користь общини. Над життям члена “Церкви уніфікації” встановлено тотальний контроль

Відсутність особистої свободи в общині компенсується пишною і своєрідною обрядністю. Глава конфесії очолює богослужіння та релігійні церемонії в блискучому ажурному вінці, одягнений в білі шати, поруч з ідентично одягненою дружиною.

Муністів у нинішньому світі – 2 млн. Вони діють у 130 країнах, широко запроваджуючи благодійність, медичні та культурно-освітні програми, зокрема охоче залучаючи студентство. Існує близько 20 громадських асоціацій та організацій, які діють в світі під егідою Муна. “Церква уніфікації” має сильні економічні позиції у різних галузях промисловості, вкладаючи туди великі капітали.

В Україні рух мунізму спостерігається з 1970-х рр.; перші общини виникають у 90-х рр. (Київ, Харків, Донецьк).

 

Розвиток європейського вільнодумства як органічна паралель протестантському руху. Намагання людини скористатися своїм правом на власне судження у сфері релігійного досвіду таке ж давнє, як і релігія. Вільнодумство – супутник чи не всіх значних релігійних систем. Про буддизм можна, наприклад, сказати, що, попри обожнення Будди й часткову адаптацію політеїстичних релігій Сходу, він склався кінцево як суто атеїстична концепція, у центрі якої – людина та проблеми її існування.

Що ж до Європи, то тут вільнодумно-атеїстична тенденція має власні глибокі корені. При цьому може видатися, що вільнодумні ідеї в Стародавньому світі виникають на тлі кризи старовинного політеїзму: справжніми атеїстами виглядають часом такі античні філософи, як Фалес, Геракліт, Демокрит, Епікур, Лукрецій та ін. Але й така важлива для європейця твердиня релігійної віри, як біблійний монотеїстичний світ, знає, що таке невір'я: у псалмах ми читаємо про безумця, який скаже в серці своєму, що немає Бога, розтлиться в гріхах і не буде робити добра: (Псл. 13:1; 52:2).

Християнський космос, так старанно побудований у Середні віки, не залишився непорушеним – досить пригадати численні єресі, які моментами загрожували самому існуванню християнської доктрини Доброго Бога-Отця. Більш того, у християнському Середньовіччі спорадично спостерігаються й ідеї, які межують з атеїзмом: Так, у ту пору італієць П. Помпонацці твердив, що не існує безсмертя і що достойне життя не гарантує посмертної винагороди.

 Протестантизм, ґрунт якому був уторований не лише зловживаннями Римської Церкви, а й подібними єресями, ознаменував еру пробудження розуму, який почав піддавати критичному аналізу сферу релігійного почуття. Ця рефлексія ознаменувалася диференціацією філософії та науки в цілому – як позитивного знання – від релігії та теології.

Вільна філософія, яка приходить на зміну догматичному мисленню, найбільш широко розвинулася в епоху Просвітництва. Сам термін “Просвітництво” введено філософами ХVІІІ ст., які запозичили його з церковного лексикону. Нового статусу йому надав Вольтер; Гегель трактував просвітництво як заперечення всіх існуючих досі установ – релігії, державоустрою, політичних принципів, права тощо. Багато хто з інтелектуалів того часу відчували справжню ненависть до церкви, яка мислилася як розсадник агресивної реакції (характерний заклик Вольтера “Розчавіть гадину!” – малася на увазі католицька церква). Просвітники вважали, що церква – продукт облуди корисливих жерців, які експлуатують невігластво мас. Саме ця позиція визначила формування антиклерикалізму – громадського руху, який намагався підірвати владні позиції церкви у сфері суспільного життя й взагалі культури.

Але антиклерикалізм чи антихристиянство не є синонімами слова “атеїзм”. Це була лише рання стадія вільнодумства.

Термін вільнодумство виникає на початку XVIII ст. Його вводить англієць А. Коллінз у книзі “Міркування про вільнодумство”. Проте вільнодумство ще не означало обов'язково повної відсутності релігійної віри: остання просто могла набирати нехристиянських форм.

Так, скажімо, від часів Б. Спінози в європейській думці поволі утверджується пантеїзм, який шукав “Бога в природі”; термінологічно ця концепція оформлюється, проте, в епоху Просвітництва, причому на сторінках наукових видань, присвячених природознавству (сам термін “пантеїзм” уведено англійцем Д. Толандом) .

Та якщо пантеїзм був спробою порвати з християнським розумінням Бога як особистості, що перебуває поза створеним ним світом, інша вільнодумна концепція – деїзм (теїзм) , навпаки, цю християнську концепцію доводила до абсурду. Вона трактувала світ як творіння Бога, який, давши творінню “перший поштовх”, полишив його розвиватися самостійно. Тут зберігалося певне вшанування Єдиної Верховної Істоти, але, за уявленнями деїстів, у світі вже панує сама лише людина. Сам термін виникає ще на початку XVII ст. (уведений англійським філософом Е. Чербері), але філософського статусу та поширення в масах набуває лише в період Великої Французької революції, коли культом Верховної Істоти намагалися замінити культ християнського Бога. Послідовниками цієї концепції були такі видатні мислителі й провідні політики епохи, як Ж. Ж. Руссо, Ф. Вольтер, Т. Джефферсон, Б. Франклін та ін.

Природознавство, яке починає від цієї пори свій тріумфальний шлях і, оперуючи можливостями техніки, обіцяє людині владу над світом, начебто не залишає місця вірі. У картині світу, де все має свою масу, вагу й параметри, де все можна обчислити й вирахувати, будь-які емоції видаються зайвими. Увага інтелектуалів Європи зосереджується на розумі. “Розум – панівна ідея Просвітництва. За нею – переконаність в існуванні відносно невеликої кількості сталих істин, зрозумілих у будь-яку епоху, а отже, одержаних завдяки здатності розуму пізнавати сутність речей і явищ. І що більше розум підносили як єдиний дійовий засіб пізнання світу, то менше могли претендувати на це інші джерела знань, перш за все релігійний досвід. Будь-яка людська діяльність сприймалася тепер як вияв універсального закону природи, природного порядку речей” .

Набуває широкого авторитету філософія Р. Декарта – картезіанство, яка вимагає відмови від прийняття будь-чого на віру. При цьому Декарт вважає розум навіть більш надійним, ніж емпіричне вивчення природи – знаменитий його афоризм: “Я мислю – отже, я існую!”

Парадокс полягає в тому, що раціоналізм ХVІІІ ст. народився зі схоластичних студій у середньовічних університетах – Середні віки не були суцільним царством пітьми й розхристаних емоцій. Та логіцизм декартового типу вже не хоче пам'ятати про свої джерела, безпідставно ототожнюючи все середньовічне зі сліпою вірою та клерикалізмом. Але й сам по собі логіцизм – при обмеженості практичного досвіду – може призвести до чистого марновірства. Відомо, що коли якийсь селянин у Франції XVIII ст. приніс до Академії наук камінь, що впав біля нього з неба, селюка з насмішками вигнали: на небі не може бути каменів (високоінтелектуальні вчені ще нічого не знали про метеорити) . Тим не менш, логіцизм запановує не лише в природознавстві й інших позитивних науках, а й навіть у галузі теології .

При цьому просвітники відстоювали ідеал “природної людини” (пригадаймо ворожість до “цивілізації”, висловлену Руссо). “Дикун”, ідеалізований філософами-просвітниками, стає начебто критерієм “природності”, яку, мовляв, досі пригнічувала культура. Цікаво, водночас, що й “природність” не являла собою в очах людей Просвітництва жаданої свободи. Так, Гольбах, французький філософ-матеріаліст, відвертий ворог християнства, змальовував людину рабом законів природи, позбавляючи її свободи волі (твір “Система природи”). Інший матеріаліст – Ламетрі розглядав людину як аналогію механізму годинника. Егоїстичні мотиви поведінки для нього цілком нормальні: адже чинити слід так, як “велить природа”, а не релігійне виховання чи побудовані на релігії закони, що вимагають альтруїзму – піклування про ближнього (трактат “Людина-машина”). Запевняв, що себелюбство є головним чинником людських дій, і просвітник Вольней. Отож, просвітницьке вільнодумство руйнувало не лише релігійні уявлення про світобудову, а й альтруїстичну християнську мораль, побудовану з величезними зусиллями протягом майже двох тисячоліть. Вочевидь, що така позиція веде не тільки до руйнації метафізичних основ релігії, а й до підриву авторитету релігійної моралі, яка оголошується “застарілою” та “реакційною”.

Звідси був лише один крок до заперечення релігії як такої, релігії взагалі. Спочатку, у середині ХІХ ст., виникає поняття релігійний нігілізм, що спрямовує вістря своєї негації насамперед проти пануючої релігії: М. Штірнер у книзі “Єдиний та його надбання” називає християнство “будинком божевільних”, а релігійну віру – різновидом манії; Ф. Ніцше в трактаті “Антихристиянин” іменує прихильників християнства “брехливими виродками” й твердить, що ця релігія – вираз слабкості та боягузтва, що вона принижує сильну та вільну людину. Останню філософ іменує “білявою бестією”, яка існує поза межами добра й зла (як бачимо, поетизація “дикуна” підноситься на новий рівень).

Поступово, на ґрунті беззастережного піднесення наукового світогляду та розхитування традиційного авторитету біблійно-християнської моралі, складається атеїзм (“безбожжя”) – зневіра в релігії як такій. Матерію починають розуміти як єдину реальність, охоче мобілізуючи на захист власної позиції арсенал думок античних вільнодумців і просвітників ХVIIIст. Зброєю атеїзму стає позитивна наука, що, втративши традиційний зв'язок із теологією, прагне пояснити світ шляхом вивчення матеріальних реалій. Та атеїзм гніздився у сфері наукового природознавства лише спочатку (Т. Гоббс, Д. Локк, К. Фохт, Л. Бюхнер та ін.): у ХІХ-ХХ ст. спостерігається спроба перенести атеїстично-матеріалістичну філософію до сфери суспільного буття. Так, К. Маркс і Ф. Енгельс стверджують, що відкрили об'єктивні наукові закони, за якими розвивається суспільство, і що релігії тут місця немає, оскільки людство вже дозріло до того, аби взяти у свої руки важіль керівництва власним розвитком. Ленін та його послідовники спробували реалізувати ці ідеї на практиці.

На жаль, “практика революційного перетворення світу”, яка розгорнулася повною мірою протягом ХVIII-ХХ ст., призвела до моря крові й поновлення відверто язичницьких стереотипів (культи “вождя”, “крові й племені”, “війни”, “людського жертвоприношення” й, нарешті “зла як такого”). Більш того, ця “революційна практика” з усією очевидністю підтвердила, що на зміну високому ідеалізму, виробленому релігійною культурою, приходить – через фазу псевдо-сакральних “моральних кодексів” тоталітаризму – звичайнісінький людський егоїзм. Егоїзм же в поєднанні з матеріалістичною свідомістю завжди конденсується на простих речах типу “здоров'я та гроші”; люди типу св. Франциска у такій системі цінностей виглядають закінченими дурнями. Як результат, провідними мотивами людської поведінки дедалі частіше стають дріб'язковий егоїзм і відверта меркантильність. Людиноцентризм втрачає свій філософський характер і перетворюється на міщанську “жагу життя”.

Ідеали ж, заради яких варто було тепер жити, ставали настільки ницими з традиційної моральної точки зору (те ж само багатство, наприклад), що виникла система “промивання мозків” та справжнього зомбіювання людей, які довірилися агітаторам “розкріпачення духу”. Тоталітаристські політичні системи ХХ ст., які розгорнули нечувані за масштабами та жорстокістю від пізньоантичних часів гоніння на релігію, не зуміли надати людиноцентричній моделі справжньої переконливості, і гасла типу “Вмерти за фюрера!” або “Життя покласти за колгоспний трактор!” явно апелювали до сліпої віри.

Цікаво, що християнські теологи розглядають такий світогляд як різновид християнської ж єресі, у якій на місце Бога механічно було поставлено одвічну й творчу Матерію. На місце ідеалу потойбічного раю став рай на землі, побудований самою людиною за допомогою техніки; рай мав бути для обраних – “вищої раси” або ж “трудящих класів”. Диявол набрав рис банального капіталіста, що краде – ні, не безсмертя людини, а “додаткову вартість” промислового продукту (у комуністичному вченні); або ж конкретно капіталіста-єврея – цього “втілення світового зла” (у нацистській пропаганді). З'явилися свої предтечі й пророки майбутнього та свої месії, які впевнено вели до того раю. Аналогом церкви виступила партія, що боролася проти інакодумства, – часом засобами, що безнадійно затьмарювали нехитрі методи старовинної інквізиції, і т.д.

Та, як і будь-яка квазирелігійне вчення, цей світогляд тяжів до всепланетарності не лише через насильство, а й через ідеологію. Наприкінці ХІХ ст. виникає низка міжнародних організацій, що відстоюють ідеї атеїзму, вимагають секуляризації культури, намагаються протиставити клерикальній моралі – світську. Цей шлях зайняв чимало десятиліть: від “Всесвітнього союзу вільнодумних” (1888) до “Міжнародного гуманістичного та етичного союзу” (1952); сьогодні ця тенденція ніяк не слабне.

Найбільш цікаво, що гуманісти цього напрямку вперто не бачать тієї зростаючої дегуманізації життя, яку принесла з собою експансія атеїзму, особливо ж “войовничого атеїзму”, який на певний час набув статусу державної релігії в комуністичних країнах. Адже вільнодумно-атеїстичні ідеї, пройшовши шлях з елітарних висот до глибин масової свідомості, породжують, при відсутності належної інтелігентності, ту жахливу криміналізацію суспільного життя й повну руйнацію його моральних засад, які сьогодні дедалі частіше й невідворотно заявляють про себе.