Тема 11 ІСЛАМ ЯК СВІТОВА РЕЛІГІЯ

магниевый скраб beletage

 

ПЛАН

 

Виникнення ісламу.

Коран як джерело ісламського віровчення.

Суннізм та шиїзм.

Мусульманське законодавство.

Особливості мусульманського культу.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

Абу Аля Ал-Маудуді. Принципи ісламу. – Львів, 1995.

Грюнебаум Г. Классический ислам: очерки истории. – М., 1986.

Еремеев Д.Е. Ислам: образ жизни и стиль мышления. – М., 1990.

Ислам. Энциклопедический словарь. – М., 1991.

Коран. [Предисловия: П.Грязневича; В.Беляева и П.Грязневича]. – М., 1990.

Массэ А. Ислам: Очерк истории. – М., 1982.

Максуд Р. Ислам. – М., 1998.

Полотнюк Я. Іслам //Людина і світ. – 1993. – № 4.

Родионов М.А. Ислам классический. – СПб, 2001.

Султанов Ю.І. Веди, Біблія, Коран як пам'ятки світової літератури. – Всесвітня література. – 1999. – № 6.

Тамім А. Іслам – це наднаціональна релігія//Людина і світ.–1994.–№ 1.

 

ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ ІСЛАМУ

 

Аравія до Мохаммеда була язичницьким краєм, який населяли кочівники-семіти, що жили караванною торгівлею. Тут було, власне, лише одне місто – Мекка, у якому поклонялися величезному чорному каменю – метеоритові, який колись впав в цьому місці. Його називали Краба, що означає куб: саме у такій формі уламки чорного метеорита було цементовано. Навколо височіли язичницькі ідоли. Араби-язичники здійснювали сюди паломництва, вислуховуючи поетів-пророків, що кружляли навколо Мекки й віщували прочанинові долю в імпровізованих віршах (садж). Тут вшановувалася велика кількість богів і богинь – число їх доходило до 400; вклонялися Сонцеві і Місяцеві; проте над усіма мислився господарем Аллах (слово, споріднене з єврейським “Елі” – Бог), який, за язичницьким міфом, мав також дружину Уззу та дітей. Існував також культ предків, що знайшов свій вираз у будові бетилів з ідолами всередині (від “бейт-ель” – дім бога).

Прикладом того, наскільки потужно може вплинути на долю власного народу й усього людства одна особа, є постать Мохáммеда, засновника нової світової релігії – іслáму.

Неписьменний житель язичницької Мекки, який був знайомий з усними біблійними переказами (вони побутували в арабському світі серед ханίфів – окремих людей, що вірували в Єдиного Бога), він настільки пройнявся єдинобожними ідеями, що одного разу в релігійному екстазі мав видіння: біблійний архангел Джебраїл (Гавриїл) покликав його проповідувати віру в Аллаха; крилатий кінь з людською головою відніс його до Єрусалиму, й звідти, з місця, де стояв колись Єрусалимський            Храм юдеїв, Мохаммед вознісся на небо, до престолу Аллаха, побачивши рай і пекло, розташовані на небесах, а також чудесним образом вмить прочитав й запам’ятав Книгу, яка зберігалася біля підніжжя престолу Аллаха – Корáн (букв. “читання”). Коли Мохаммед отямився, то постіль, з якої він впав, була ще теплою, а вода з глека, який він перекинув, падаючи, ще витікала – тобто, видіння тривало одну мить. Згодом Мохаммед почав диктувати Коран і одночасно проповідувати іслам, тобто “покірність Богові”. Та проповідь його серед земляків-мекканців спочатку не мала успіху: адже місто як релігійний центр жило за рахунок ідолопоклонства. Мохаммед навіть мусив на якийсь час переселитися з Мекки до селища, де жило чимало єдинобожників, євреїв та християн (в основному купців з Візантії, які торгували з арабами), яке в майбутньому назвали Медіна. Він сподівався знайти тут визнання як Пророк. Але визнало його лише арабське населення краю, яке давно відчуло переваги єдинобожництва та його культури в порівнянні з традиційним язичництвом свого народу. В цілому ж мусульмани від початку почали мислити іслам, вищою від усіх інших релігій.

З часом, зібравши військо прихильників, Мохаммед завоював Мекку і утвердив там нову віру. Ідолів було скинуто, однак чорний камінь – Каабу – залишено: його трактують віднині як діло рук праотця Ібрагіма (Авраама) . Мусульмани усвідомили його як янгола, якого Аллах колись послав на землю, що скам'янів і почорнів від поцілунків язичників, але в день Страшного суду відновиться. За мусульманським переданням, Кааба знаходиться на місці, де після вигнання з раю молився Адам.

Іслам стимулював утворення у Аравії більш складного суспільства, яке швидко відійшло від первісно-общинного стану й утворило нову соціальну структуру, в якій співіснували рабство й феодальні відносини. Спершу не було різниці між “духовними” і мирянами, між релігійною громадою і державою, між релігією та правом. Але, по мірі розповсюдження ісламу у світі й складання міжнаціональної держави халіфату, соціальне життя в арабо-мусульманському регіоні ускладнюється.

Халіфат був теократичною структурою; першими халіфами ставали нащадки та спадкоємці Пророка. Таке управління, проте, не утрималося: зі вростанням в ісламський світ усе нових держав та земель, вималювалася тенденція до встановлення у кожній державі світської влади східно-монархічного типу (султан, шах та ін.). Однак аура халіфату не зовсім розвіялася й по сьогодні. Одноосібне управління державою часто зберігається в ісламських країнах навіть після антимонархічних революцій: на чолі, як правило, опиняється харизматичний лідер, який активно спирається на ісламські традиції.

У самих арабів кочовий спосіб життя зберігався вже острівцями; вони перейшли до міського життя. А включення до складу халіфату регіонів, населених землеробами, країв, де вже склалися не-мусульманські релігійно-культурні норми, вимагало гнучкої політики. Хоча іслам насаджувався переважно мечем, навернути всіх силоміць було неможливо а винищити непокірних – означало підірвати процвітання завойованих регіонів. Тому в ісламському світі, в принципі, віддавна панує віротерпимість. Зокрема, “люди писання” – євреї та християни (до них прирівнювалися й зороастрійці) могли жити спокійно за умови покірності новим володарям і виплати постійної данини.

Уже за перших халіфів (VII ст.) іслам розлився по всьому Ближньому та Середньому Сходу і до ХVI ст. ст. запанував серед народів, що жили у величезному регіоні – від Іспанії до Перської затоки; від Африки до Індонезії. Згодом ситуацію продовжили турки, які прийняли іслам; вони захопили Візантію і підкорили ряд народів візантійсько-православного регіону (балканські слов'яни , румуни); вони на якийсь час відвоювали у Речі Посполитої частину української Подолії й стояли під стінами Відня. Васалом турецького султана став хан татарського Криму, де теж укорінився іслам. Іслам проник також на Кавказ, до глибин Сибіру.

Європейська спільнота – під приводом вивільнення Єрусалиму від володарювання мусульман – розпочала проти них серію Хрестових походів, які, проте, не досягли своєї мети. Напруженість між, умовно кажучи, християнським і ісламським світом завжди існувала й не слабне донині – досить пригадати події політичного календаря останніх десятиліть. Це тим більш важливо тому, що сьогодні іслам завойовує все більш міцні позиції не тільки в азіатських країнах, але навіть у західних. Красномовні деталі: “ісламська проблема” неухильно руйнує політичний спокій у Росії; у містах же західного світу сьогодні часом до 40% жителів складають вихідці з Азії, у першу чергу – з ісламських країн, які шукають на Заході матеріального достатку й політичної свободи.

При цьому мусульмани дуже активно реагують на все, що сприймається ними як образа їхньої віри. Все це свідчить про необхідність мати уявлення про основи мусульманського віровчення й святині ісламу.

 

КОРАН

ЯК ДЖЕРЕЛО ІСЛАМСЬКОГО ВІРОВЧЕННЯ

 

Образ буття в Корані. Коран став фундаментом арабської словесності, літератури, риторики, основою судочинства й судового ораторства. Він живив і живить досі політику, право, науку та мистецтво у величезному регіоні, що сповідає цінності ісламу.

Коран складається із сур, тобто розділів (сýра – рядок каміння, з якого кладеться стіна). Всього їх у Корані 114. Сури, у свою чергу, поділяються на аяти. Про відношення мусульман до священного тексту можна судити навіть по тому, що цей найменший уривок Корану – аят – означає в перекладі “чудо”.

Структура Корану нагадує ліричний твір: тут немає тієї установки на історію, сюжетну оповідь, яка існує в Біблії. Увага вільно переходить від одного об'єкта до іншого, від біблійних персонажів – до, скажімо, корови або бджоли (назви відповідних сур); ця свобода та поетичність виразу визначається й характером самої арабської мови.

Недаремно одним з означень Аллаха у Корані є слово Мукаллíм – Той, Хто говорить. Слово найбільш повно виражає близькість людини до Аллаха. Якщо в старозавітному світі жертву Богові приносили тваринами, у християнстві – хлібом та вином, то в ісламі жертва твориться переважно словесно-молитовно .

Культивуючи езотеричне слово і навіть погоджуючись з тим, що стиль Корану “темний”, Мохаммед водночас прагне до невимушеності й розкутості. У Корані переважає проста й сильна стилістика, нечасті метафори, метонімії чи якісь інші поетичні прийоми. Основа мови Корану – народна (“мединський діалект”).

В Корані виділяють сури мекканські й мединські. Про “законодавчі” мединські сури йтиметься трохи згодом. Функція же написаних у Мецці “пророчих сур” – розповісти своєму народові правду про Єдиного Бога, Аллаха, очистити його ім'я від язичницьких уявлень:

 

“Аллах – немає Божества, крім Нього, живого, сущого існуючого; не оволодіває Ним дрімота, ані сон; Йому належить те, що на небесах і на землі. Хто заступиться перед Ним, інакше ніж з Його дозволу? Він знає, що було до них, і те, що буде після них, а вони не опановують нічого із Його знання, окрім того, що Він побажає. Трон Його обіймає небеса і землю, й не в тягар Йому охорона їх, – воїстину Він – високий, великий” [256(255)].

 

Не тільки вшанування інших божеств, але й навіть думка про існування таких вважається смертним гріхом. Сила та велич Аллаха підкреслюється величезною кількістю яскравих епітетів: “володар Судного дня”, “вічний”, “всевидючий”, “могутній”, “сильний” тощо. Сумнів у всемогутності Аллаха вважається величезним гріхом.

Правовірний мусульманин повинен також шанувати янголів та знати про існування демонів. Янголи – це безтілесні істоти з крилами, створені зі світла. Чим більшу кількість крил має янгол, тим швидше він пересувається. Так, один з янголів –Харкаїл має 18 тисяч крил. Анголи виступають вісниками волі Аллаха, проте кожний з них має свої функції. Так, чотири найголовніших янголи в ісламі відповідають за утримання світобудови: Микаїл спостерігає за порядком у Всесвіті; Джебраїл – передає божественні повеління Аллаха; Ісрафаїл – завжди напоготові, щоби протрубити у ріг в День Страшного суду; Азраїл – сповіщає про смерть та випускає своїм мечем душу із тіла.

У Корані містяться відомості про створення світу, яке, так само, як і в Біблії, тривало 6 днів. Проте деякі відомості Корану з біблійними розходяться. У перший день було створене небо, на другий – небесні світила (сонце, місяць та зірки) і вітер; на третій – повітря, янголи та живі істоти, що живуть у воді та на землі, на четвертий – була створена вода та призначена їжа всім істотам, на п'ятий – пекло і на шостий – перші люди (Адам та Хава), які мали 40 пар близнюків, а не самих лише Каїна й Авеля; спокусив їх не біблійний змій, а павич і т.д.

Іслам висуває ідею про визначення наперед долі кожної людини (фаталізм). Людське життя дається, немовби “позика”, і людина не владна над своєю душею; тому самогубство є гріхом, що не прощається. Людина, за мусульманським поглядом, істота недосконала. Аллах попускає бути злу, аби випробовувати людину. Слід, отож, прагнути добра. Кожна людина має двох янголів-хранителів: один записує її гарні вчинки, а другий – погані. Після смерті ці вчинки зважуються на терезах і, в залежності від результату, людина потрапляє до пекла чи до раю. Як і в християнстві, людина за мусульманським віровченням складається з двох частин – духовної та тілесної, і якщо тіло вмирає, то душа продовжує жити і після смерті, отримуючи винагороду чи покарання. Проте суд янголів не є остаточним. Питання по довічне перебування людини у пеклі чи раю буде насправді вирішено лише у День Страшного суду, коли сам Аллах буде виносити вирок кожній людині. За грішників може заступитися Мохаммед, і тоді вони отримають прощення. У пекло відправляться лише справжні негідники, і там на них будуть чекати жахи: одяг, зроблений з вогню, отруйна їжа, скорпіони та змії, залізні гачки тощо. Праведники ж потрапляють у рай, де на них чекає прекрасний фруктовий сад з джерельною водою, шоковий одяг та гурії – красуні-дівчата, що будуть дарувати їм свої ласки; цнотливість їхня щоразу чудесно поновлюватиметься. В раю знаходиться також оригінал Корану – біля підніжжя трону Аллаха.

Антиподом Аллаха є диявол – шайтан (пор. євр. сатана). Як і в Біблії, він не має власної природи і є лише творінням, що збунтувалося проти Творця. Колись він був янголом, але після того, як не схотів визнати людину за найдосконаліше творіння, Аллах прокляв його. Тепер шайтан примушує людей скоювати злочини, поселяє в душах сумніви у всемогутності Аллаха, тобто різними шляхами веде людей до загибелі.

Шануючи понад усе Аллаха – Творця всього існуючого – мусульмани особливо вшановують і Мохáммеда; сам себе Пророк ідентифікував як значно більшого за біблійних Мусу (Мойсея) та Ісу (Ісуса); останній, за Мохаммедом, є не Сином Божим, а лише найбільшим до ісламу пророком. Трійця – ідолопоклонство, бо є шануванням трьох богів. Христа на хресті не розпинали. Біблійні Муса й Іса лише торували шлях Мохаммеду. При цьому Пророк не творив чудес і підкреслював, що він – звичайна смертна людина.

П'ять арканів (стовпів) віри. Релігійний пафос Корану конденсується у заповідях, подібних до біблійних. Це духовна основа ісламу, сформульована у 5-ти арканах (стовпах) віри, які являють собою дещо близьке за духом до біблійного Декалогу.

Аш-шахадá (Імáн) – сповідання віри в Аллаха Єдиного та Мохаммеда як Пророка Аллаха, що виражається у формулі “Немає Бога крім Аллаха, йі Мохаммед – Пророк Його”.

Ас-саля́т – щоденна п'ятиразова молитва: кожний мусульманин повинен молитися п'ять разів на день: на ранішній зорі, у полудень, в другій половині дня, при заході сонця та на початку ночі. Молитва не обов'язково повинна відбуватися у мечеті, але віруючий повинен стати обличчям до Мекки, інакше Аллах не почує його.

Ас-саум (уразá) – денний піст у місяць рамадан, 9-й за мусульманським календарем. Піст для мусульман означає не тільки заборону їсти та пити, але навіть приймати ліки або нюхати чи торкатися чогось приємного. Не можна також сваритися, ображати чи обманювати когось. Якщо таке трапилося, то пост вважається порушеним, і порушник повинен замінити піст чимось іншим (див. далі). Від посту можуть бути звільнені подорожуючі, старі та вагітні жінки. Проте вони замість посту (як і порушники посту) повинні роздати певну суму грошей жебракам або годувати одного жебрака кілька місяців. Піст триває до вечора, коли, з появою першої зірки, починається щонічне розговіння.

Аз-зак’я́ т – роздача милостині або регулярна милостиня-податок на бідаків, що мусить становити 1/40 доходів правовірного; це наближає його до раю. Милостиня буває двох видів: та, що виплачується у вигляді податку натурою (власне зак’ят) і подавання по добрій волі (найчастіше у мечеті) – садакá.

Ал-хадж – паломництво: кожний мусульманин повинен прагнути хоча б один раз на життя здійснити благочестиву поїздку до Мекки. Проте, якщо він сам не здатний здійснити хадж, дозволяється вислати замість себе “замісника”, якому оплачуються всі витрати. Щоби хадж вважався здійсненим, мусульманин повинен виконати 4 умови: 1) одягтися у спеціальне просте й довге вбрання білого кольору – іхрáм, яке символізує загальне очищення та рівність; 2) здійснити обхід навколо Кааби (тавáф); 3) відвідати священну місцевість Арафат, де зустрілися Адам з Хавою – вукýф; 4) знову зробити обхід навколо Кааби. Чорний камінь вмонтовано в стіну храму на висоті людського зросту; прочанинові слід сім разів обійти навколо цього каменя і торкнутися його. Жінки під час хаджу не ховають свого обличчя на ознаку довіри та чистоти. Того, хто виконав всі 4 умови, називають: хаджí (чоловіка) або хаджá (жінку).

Особливо підноситься у Корані поняття “священної війни проти зла” – джихáд, яке багато хто з релігієзнавців трактує як “6-й аркан віри”. Характерно, що в ісламі поняття миру, таке важливе для юдео-християнської культури, не є найвищою цінністю: так, наприклад, з іновірцями можна мати лише перемир'я; тут панує дух невпинного джихаду. Щоправда, джихад – не обов'язково війна як така: це може бути й духовне відсторонення від зла (джихад серця), словесне викриття зла, дискусія (джихад слова) тощо. Але якщо іновірці в чомусь суттєво порушили інтереси правовірного (“перейшли йому дорогу”), то мусять отримати “мечем по шиї”. Той, хто гине на священній війні, одразу ж попадає до раю .