СУННІЗМ ТА ШИЇЗМ

магниевый скраб beletage

 

Зібрання історій з життя Мохаммеда та його близьких утворило суннý, (араб. букв. “поведінка”), яка дещо подібна до Священного Передання християн. Це перші тлумачення Корану, які складалися протягом перших десятиліть після смерті Мохаммеда; сюди прилучено також оповіді про життя та діяння Пророка та його близьких (хадиси), написані ранніми адептами ісламу – часто дуже життєвих і колоритних . Хадиси Сунни й наближені до них розповіді про чудеса Мохаммеда (зцілення хворих, виверження води з землі, оживлення безплідних земель тощо) овіяні духом дива й божественного втручання в життя природи. Сунна мала правити за взірець для поведінки мусульманина.

Та не всі мусульмани визнали її сакральний характер. Після смерті Мохаммеда в боротьбі за владу було вбито його зятя, халіфа Алі. Частина віруючих не визнала нового халіфа, а разом – і сунну, яку вважала апокрифічною. Саме на ґрунті цього конфлікту виникають дві основні релігійні течії в ісламі – суннізм і шиїзм.

Прихильники суннізму вважають, що, за законом влада повинна належати династії, до якої не належав Алі, а також визнають джерелом віри не тільки Коран, а й сунну. Ця течія вважається ортодоксальною і по сьогодні переважає в світовому ісламі.

Шиїти (від араб. шия́ – “партія”) наполягають на тому, що влада повинна належати Алі – двоюрідному брату Мохаммеда, та його родичам, що мають успадкувати її. Відповідно шиїти вважають, що сунітські халіфи отримали владу незаконно, оскільки не були нащадками Алі. Безпосередніх же нащадків усього нараховується дванадцять, причому дванадцятий імам таємниче зник у ІХ ст.; з того часу існує легенда, що колись він повернеться, і на всій землі запанує шиїзм, який принесе з собою благополуччя та розквіт. Шиїзм запанував, зокрема, у Ірані, який болісно пережив мусульманське завоювання й нищення своєї традиційної зороастрійської культури – тут відкрилася можливість відокремитися від сунітів-арабів. Сьогодні послідовники цієї партії складають приблизно 13 % від усіх мусульман.

Оригінальний і вільнодумний елемент у ісламі становить суфізм (від араб. суф – “шерсть” ), який прагне сполучити зі вченням Мохаммеда елементи грецької, індійської та християнської філософії. Цей напрям виникає у ІХ ст. Його носії – дервіші – ведуть практично чернецький спосіб життя й культивують стан трансу та екстазу, який дає змогу “злитися з Божеством”. Тут пропагується відмова від багатства, аби врятувати душу. Дервіші твердять, що лише повна самовіддача Аллахові дає спокій та щастя. Наприклад, навіть думка зранку про майбутню вечерю може вважатися гріхом, оскільки Аллах заздалегідь визначає, що і коли буде.

Інколи в рамках ісламської культури виникало й справжнє вільнодумство. Так, філософ Ібн-Рýшд (АверрÓес), дуже популярний, до речі, у середньовічних християнських схоластів, вчив про нествореність світу й не погоджувався з ідею безсмертя душі.