МУСУЛЬМАНСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО

магниевый скраб beletage

 

 Уже в мединських сурах Корану започатковано комплекс юридичних норм, яких повинен притримуватися правовірний мусульманин, – шаріáт (від араб. “шаріá” – “вірний шлях до мети”, Шлях Закону). Саму ідею “життя за законом” успадковано з юдео-християнської традиції; функціонує й чимало чисто старозавітних приписів – наприклад, покарання ворожбита вкаменуванням насмерть. Закон охороняється суворо: злодієві в країнах ісламу і деяких країнах і досі рубають руки (можна побачити відрубані руки, розвішані, скажімо, на висоті над базаром). Водночас, як зазначав акад. Бартольд, ісламське релігійне законодавство в епоху, коли воно складалося, було одним з найгуманніших .

Доктрину шаріату викладено як систему законів (фíкх). Як джерела законів подаються Коран, Сунна, узгоджена думка даної общини – íджма й судження за аналогією – кия́с (умовивід за аналогією). На чолі мусульман того чи іншого краю стоїть муфтій, що виносить вироки з питань віри та шаріату.

 Текст Корану, наприклад, рясніє суто юридичними приписами:

 

“Якщо ж він дав розлучення їй (втретє), то не дозволяється вона йому потім, аж поки не вийде она за іншого мужа, а якщо той дав їй розлучення, то немає гріха над ними, що вони повернуться, якщо думають виконати обмеження Аллаха. І ось кордони Аллаха; Він пояснює їх людям, які мають знання” [230(230)].

 

Загалом же ідея справедливості вирішується в дусі приписів Мойсея: “душа за душу, і око за око, і зуб за зуб”. Засуджується обман у торгівлі; загалом же торгівля трактується як справа гідна: адже сам Пророк був торгівцем.

Це право не диференціюється на релігійну, громадянську та кримінальну сфери – воно цілком будується на релігійній концепції. Якщо в інших цивілізаціях світські та релігійні закони розділено, то у мусульман шаріат, поруч з теологією, є практичною основою життя; порушення норм шаріату карається не тільки на цьому світі, а й в потойбічному житті . Крім того, шаріат не локалізований на арабській чи якійсь іншій території: усі мусульмани світу утворюють начебто єдину общину на основі приписів “вірного шляху”. Це сукупність релігійно-обрядових принципів та правил, що покликані регламентувати не тільки суспільну та особисту поведінку мусульманина, а також його думки та почуття.

Шаріат базується на ідеї обов'язку людини перед Аллахом, точніше – її несплатного боргу Творцеві. Цноти людини, за шаріатом, – правдивість, терпіння й вміння прощати, милосердя, відсутність заздрості, покірність владі. Мета людини – наблизитися до Аллаха. Земне життя – лише “користування оманливе”: адже “ваше майно і діти – тільки спокуса, і у Аллаха Великого нагорода”.

Усі люди поділяються на дві групи: ті, які свідомо скоюють зло по відношенню до себе та інших, і ті, які скоюють це через незнання. Шаріат покликаний покарати перших та навчити других. Якщо людина буде дотримуватися норм шаріату, вона зможе потрапити до раю. Шаріат регулює правові норми у різних сферах життя.

Кожний мусульманин має чотири види обов'язків – перед Аллахом, перед собою, перед іншими “рабами Аллаха” та перед іншими створіннями.

Перша група обов'язків перед Аллахом – поклоніння Аллахові, віра в Аллаха та в Мохаммеда.

До другої групи – обов'язків перед собою – відносяться:

-          заборона вживання алкогольних напоїв та наркотичних речовин (оскільки вони ведуть до одурманення), свинини та м'яса інших “нечистих” тварин (ужиття цього м'яса шкідливо впливає на здоров'я);

-          вимога закривати певні частини тіла (їх оголення вважається безсоромністю);

-          наполегливість у здобуванні засобів для існування: мусульманин не має жебракувати, бити байдики або відбирати в іншого зароблені гроші – збагачення повинне відбуватися лише законним шляхом;

-          одруження для задоволення пристрастей (негативним є якраз тамування бажань);

-          насолода життям, яке є даром Аллаха;

-          заборона самогубства.

До третьої групи відносяться обов'язки перед іншими рабами Аллаха:

-          заборона грабіжництва, брехні, наклепів, пліток, азартних ігор, лотерей, свар, вбивства, сіяння розбрату та смути;

-          заохочення співробітництва та взаємодопомоги у відносинах з іншими людьми;

-          у сфері сім'ї чоловік повинен бути главою та захисником, жінка – хранителькою домашнього вогнища, діти – помічниками батьків; суворому засудженню піддається перелюб.

Четверта група – обов'язки перед іншими створіннями. Людина є вінцем творіння, отже, вона має право використовувати у своїх інтересах інші істоти, але лише для нагальної потреби. Так, не можна мучити тварин або вбивати їх з іншою метою, ніж здобуття їжі. Не можна заради власного задоволення обмежувати свободу інших істот: не слід тримати птахів у клітках та т.п. Взагалі до всього живого й неживого треба відноситися дуже дбайливо – навіть не проливати марно воду.

Деякі положення шаріату підносять як моральні речі те, що сприймається в християнській культурі як поступка пристрастям і “чоловічий шовінізм”. Так, моральним в ісламі вважається мати 4 законних дружини; окрім них дозволяється мати рабинь стільки, скільки чоловік може прогодувати (адже так влаштовується доля бідних дівчат, сиріт тощо). Подружня зрада з боку жінки має бути покарана смертю: й досі у деяких ісламських країнах жінку, що зрадила чоловіка, забивають на смерть камінням; чоловікові ж не зась мати й тимчасову жінку – у мандрівці. Для розлучення чоловікові досить тричі виголосити: “Я з тобою розлучаюся”. Жінка мусить закривати обличчя (або його нижню частину) від чужих чоловіків та вдягатися у довге вбрання, яке закриває руки й ноги. Водночас матеріальні й моральні інтереси жінки, яку залишає чоловік, дбайливо охороняються законодавством, не кажучи вже про жінок, що знаходяться на утриманні чоловіка в сім'ї.

Шаріат виходить з принципу природної нерівності між людьми – між чоловіком та жінкою, між мусульманином і не-мусульманином тощо. Рабство – нормальне явище, але на раба можна перетворити лише іновірця. Прийняття рабом ісламу не звільнює від рабства.

При цьому іслам негативно ставиться до масової розкоші: наприклад, багату шовкову одежу та золоті прикраси у халіфаті було заборонено для всіх, окрім халіфа та знаті – це було покажчиком соціального статусу. Щоправда, в побуті вищих верств розкіш таки вкоренилася, але одночасно мистецтво одразу ж замкнулося у придворній сфері.