БОГОСПІЛКУВАННЯ ТА ЙОГО ФОРМИ

магниевый скраб beletage

 

Молитва та форми молитви. Центральним моментом богоспілкування є молитва – з'єднання з божеством у бесіді. Прагнення “поновити зв'язок”, злитися з божеством у трансі – ось суть і призначення молитви. Молитва звичайно є виразом ліричного руху душі. В молитві людина усвідомлює себе як активне, впливове начало світу, з волею якого рахується божество.

Корені молитви зазвичай вбачають у магії, елементарному бажанні відвернути зло й набути життєві блага. Язичницька молитва дійсно найчастіше твориться як магічна теургія. Замовляння і заклинання, ці ранні форми молитви, мають, за спостереженням О. Блока, суто практичний сенс і завжди є “доцільними”. Закляття лихоманці, аби відступила, вимовляння формул любовної магії, щоби приворожити кохану людину, примовляння, щоб гроші не переводилися тощо – ось основні мотиви таких прагматичних молінь. І ще одне тут суттєве: людина прагне злитися з матеріальним світом, з природою, всі її почуття загострено, вона – наче в бою – напоготові нав`язати свою зверхність усьому, що її оточує. Ось характерна молитва-заклинання індіанця Північної Америки, що виходить на полювання, сповнена сумбурних емоцій і покликана “зняти комплекси”:

 

“Слухай, який я могутній! Я спритний і мстивий, як орел. Я чую все, що робиться на світі. Ведмідь мусить коритися зіллям мого вігваму. Отож бійся людини; равлик попаде в твої нутрощі. Який ведмідь може уникнути моєї стріли? Річка? Хе, хе! Хіба ведмідь може уникнути моєї чародійської сили? Мої зілля страшні” .

 

Але в молитвах, створених на вищому щаблі цивілізованості, домінує не прагнення “зв'язати” божество й запанувати в матеріальному світі, а пафос похвали, благословення, ствердження гармонії буття, спирітуалізм (піднесення духовного начала над тілесним).

Ось молитва до богині неба й кохання Іштар, записана на глиняній табличці у Месопотамії тисячоліття тому:

 

 Тобі – моління мої, володарів володарко, богинь богине!

 Іштар, ти царюєш повновладно, ти заступниця людська!

 Ірніні, володарко обрядів, ти найбільша поміж Ігігів!

 Ти могутня, ти державна, ім’я твоє – над усіма!

 Ти світоч землі і неба, ти несхитна дочка бога Сіна!

 Ти вкладаєш у руки зброю, ти скликаєш на битву!

Ти пожинаєш все суще, мов колосся, тебе вінчано тіароювлади!

Це величання Іштар або гімн Сонцеві, складений у Стародавньому Єгипті фараоном-єретиком Ехнатоном, що прагнув замінити багатобожжя поклонінням сонцеві, свідчать в першу чергу не про жагу матеральних благ, а про щире захоплення добротою й величчю світу. Із цього ж ряду гімн Гекаті й Янусу, створений античним теологом Проклом:

 

Радуйся, мати богів многославная, з добрим потомством!

Радуйся ти, о Гекато могутня, при дверях Аїда!

Радуся, сам же і Йан прародитель, Зевес непогубний!

Радуйся, вищий Зевес! О, даруйте мені ви благую

Світлу стежину життя і злії женіте хвороби

Геть від стражденного тіла, а душу мою притягніте й очистіть

Розум від пристрастей і від земної спокуси напевно!

О, вас благаю, вкажіте дорогу і руку подайте

Богообранцеві – саме того я бажаю! Побачить

Світло безцінне, народжень же чорного зла хай уникну!

О, вас благаю, вкажіте дорогу, і вітром повійте,

Що в благочестя примчить мене, страдника, тихую гавань.

Радуйся, матір богів многославная, з добрим потомством!

Радуйся ти, о Гекато могутня, при дверях Аїда!

Радуся, сам же і Йан прародитель, Зевес непогубний! .

 

 

Юдейський монотеїзм вже цілковито зосереджує увагу людини на прославленні Бога як основній суті молитви:

 

“Як лине той олень до водних потоків, так лине до Тебе, о Боже, душа моя, душа моя спрагнена Бога, Бога Живого!” (Пс. 42:2).

 

Християнське молитвослов'я утримує домінацію цього пафосу благословення над “проханням”. Так, основна християнська молитва “Отче наш”, подана, за Євангеліями, самим Ісусом Христом, супроводжується настановою молитися не багатослівно, як язичники (Мв. 6:7), і не на очах у людей, як це любили робити фарисеї, лицемірні юдейські книжники того часу (Мв. 6:5), а наодинці, причинивши двері, під поглядом Всевидючого Ока. Людині слід перш за все благословляти Бога як творця й подателя життя, а прохання про життєві потреби висловлювати скромно й загально:

 

Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться ім'я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Хліба нашого насущного дай нам сьогодні. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо нашим винуватцям. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.

 

Уся практика християнської молитви базується на цьому алгоритмі. Ось настанова молільникові, зроблена в часи виникнення монашества:

 

“Молитва має два види: перший славослов'я зі смиренномудрієм, а другий нижчий – прохання. Тому, молячись, не одразу приступай до прохання; в такому випадку сам про свою свавільність даєш усім зрозуміти, що молишся до Бога, вимушений потребою.

Отож, розпочинаючи молитву, облиш самого себе, розлучися з землею, промини небо, облиш усяке творіння, видиме й невидиме, і почни з уславлення Того, Хто все створив; і коли славитимеш Його, не блукай розумом туди й сюди, не вдавайся у балаканину, мов язичники, але вибирай слова із Святого Письма...”

 

За церковним поглядом, найвищі за ієрархією ангели (херувими й серафими) перебувають у стані безперервного уславлення Бога; до “безперервної молитви” прагнуть і православні ченці, намагаючись досягти “ангельського стану”.

Водночас характерно, що обсяги молитовників зростають паралельно з розвитком даної релігійної системи. Попри рекомендацію Христа молитися стисло, в церковній практиці розцвіли різноманітні форми молитви.

Це в першу чергу хорові гімни, які виконуються в церкві під час богослужіння (псалми – подані ще в Біблії, класичні тексти молитов; кондаки – стислі виклади біблійних подій; акафісти – великі за обсягом похвальні співи Богородиці й святим; тропарі – хвалебні рефрени-повтори в акафісті, які часом виконуються самостійно, та ін.). Ось урочистий “Кондак на Великдень”, який виконується на Пасху і не містить ніякого іншого настрою, крім уславлення й вдячності:

 

Хоч і до гробу зійшов Ти, Безсмертний, проте пекельну переміг Ти силу і воскрес, як переможець, Христе Боже, що жінкам-мироносицям сказав “Радуйтеся!” і спокій дарував своїм Апостолам, а померлим послав воскресіння.

 

Установлені були як канонічні також різні форми індивідуальної молитви (молитва при пробудженні, перед навчанням, за батьків, перед сном тощо). Ось, наприклад, молитва після їжі:

 

“Дякуємо Тобі, Христе Боже наш, що наситив нас земних твоїх благ, не позбав нас і небесного Свого Царства”.

 

 Народна творчість додала до цього нові форми, зокрема дуже характерні колядки та щедрівки, деякі з них колись співалися ще на честь язичницьких божеств і були перероблені в дусі християнської ідеї, що від Христа починається новий світ. Ось західноукраїнська колядка, в якій безхитрісно й невимушено сплітаються побутові образи та євангельські мотиви:

 

Прийшовши заграйте, коляду віддайте,

Малоє Дитятко чей прийме ягнятко.

Побачив Гарасим, що то є Божий син,

І скочив по струні, сівши на два коні,

Поклич ще Микиту, най возьме трембіту,

Зачинай трубити, Бог буде платити!

 

Симптоматично, що релігійно-реформаторські рухи звичайно відкидають і ревізують в першу чергу не священні писання, а корпус традиційних молитв. Так, протестанти, розірвавши з католицизмом, почали створювати власні молитовні гімни на народні мелодії.

В цілому у сьогоднішньому світі, за даними книги рекордів Гіннеса, існує 95 000 самих лише християнських псалмів.

Жертва як форма богоспілкування. Поняття жертви полягає в тому, що божеству слід віддати щось дороге, цінне для тебе. Звичайною формою жертвоприношення за найдавніших часів було ритуальне вбивство тварини, бо худоба являла собою багатство людини (латинське слово peccunia – гроші й означало колись “худоба”). Але поруч з жертвоприношенням тварин існували й більш архаїчні людські жертви, що супроводжувалося ще й канібалізмом.

З часом людські жертвоприношення й жертви тварин модифікувалися у пом'якшені форми. У стародавніх греків найпишнішою жертвою колись була гекатомба – забиття 100 биків. Так, Піфагор, на честь відкриття своєї знаменитої теореми, влаштував гекатомбу. Однак через кілька століть греки знаходили за можливе дурити своїх богів: давалося, наприклад, письмове зобов'язання принести в жертву 100 голів, які, коли доходило до діла, замінялися на голівки часнику. Предки римлян примушували полонених ворогів битися насмерть на могилах своїх полеглих – то була жертва духові загиблого героя; у цивілізованих римлян це переросло у бої гладіаторів (сьогодні це – відносно невинний футбол). Китайські конфуціанці спалюють спеціальні паперові грошї на хатніх вівтарях, аби забезпечити засобами до існування духів предків у потойбічному світі.

Здавна практикувалися також жертвоприношення пахощами (кадіння фіміаму), пролиття перед божеством вина чи води, принесення богам їжі .

Звичайною стає також грошова пожертва.

Проте навіть у розвинених суспільствах античності часом приносилися людські жертви, як, наприклад, в римських сатурналіях: це весняне свято включало тимчасове вшанування обраної на жертву людини як царя, а потім її вбивали .

Однак в епоху ставлення монотеїзму ідею жертви було радикально переосмислено. Так, біблійну ситуацію принесення Авраамом в жертву сина Ісаака (нагадуємо: жертва не відбулася, ангел зупинив руку нещасного батька) теологи звичайно трактують як вираз повної покори усім велінням Бога, навіть незрозумілим для людини. Однак сенс цього епізоду більш значний. По-перше, відкинуто саму ідею людського жертвоприношення, але складним шляхом. Адже Авраам, вихований в уявленнях свого язичницького оточення, не сумнівається, що сина таки треба зарізати й спалити – адже подібні речі робили всі народи, які його оточували . Отож, він має пережити великий шок, щоб глибше зрозуміти, як страждали батьки невинних немовлят у тих диких відправах. По-друге, Авраамові мусить бути тепер ясно, що володар життя й смерті дитини – не ідол, створений людиною, навіть не рідний не батько, а Бог, що дав батькові Ісаака. Й замість Ісака в жертву принесене ягня.

Ця викупна жертва твариною широко практикується протягом усієї старозавітної епохи, кристалізуючись в ідею жертовного ягняти, яке ще задовго до Авраама приніс у жертву син Адамів Авель. Сенс такого жертвоприношення полягає в тому, що грішна людина, дивлячись на муки невинної тварини, мусить зрозуміти, що це вона мала б так загинути за свої гріхи, співчувати, тремтіти й морально очищатися . Однак найбільша жертва за Біблією – руйнація власного недосконалого “я” й відновлення в собі образу Божого: “Жертва Богові – зламаний дух; серцем зламаним та упокореним Ти не погордуєш, Боже!” (Пс. [50] 51: 19).

Ідея жертовного ягняти переростає в новозавітне уславлення Христа як Агнця Божого, що смертю і кров'ю своєю викупає гріхи світу. Церковне таїнство перетворення хліба й вина на тіло й кров Христові є новим етапом жертвоприношення, безкровною жертвою, яка робить непотрібними традиційні жертви тварин. В ортодоксальних церквах також паляться лампади й свічки перед іконами, що має своє коріння в ідеї вічного вогню, яка прийшла з архаїчних часів. В усіх християнських церквах зберігається принцип грошової пожертви (деінде навіть у твердій формі віддання церкві 10-ї частини доходів – як це годиться за біблійними приписами). Проте в християн світ так само панує погляд, що головна жертва – це покаяння у своїх гріхах, зречення власного свавілля, віддання себе Богові. Цитований вище покаянний 50-й псалом у православ'ї обов'язковий як щоденна молитва.

В ісламі так само панує принцип духовної жертви (муслім – покірний Аллахові) й пожертви грошової. Зберігається як рудимент звичай жертвоприношення тварини (на свято рамазан ріжуть барана, м'ясо якого роздають бідакам).

“Церква сатани” наших днів практикує на противагу цьому поступу гуманності жертви тварин, а в окремих випадках – і людські.