ХРЕЩЕННЯ РУСІ ТА ЙОГО ДУХОВНО-КУЛЬТУРНЕ ЗНАЧЕННЯ

магниевый скраб beletage

 

 Язичництво в епоху Київської Русі все частіше відчувалося як анахронізм. Серед варягів та місцевих жителів існували люди, що сповідали християнство. Жили в Києві та інших містах і такі єдинобожники, як єврейські та мусульманські купці. У Київській Русі за часів пізнього язичництва багатьма болісно відчувалася ізольованість від світового співтовариства, необхідність змін в області релігії, духовного та суспільного життя взагалі.

 Слов'янську писемність винайдено було у ІХ ст. св. Кирилом та Методієм, візантійськими ченцями. До того можна було уживати в літургії та книжності лише три мови: давньоєврейську, грецьку та латинську: саме вони утворили масив класичної християнської словесності. Але слов'ян було дуже багато, й в місіонерських цілях було вирішено дозволити слов'янську мову для нужд культури. Це була давньо-болгарська мова (болгари християнизувалися раніше). Але східні слов'яни її легко розуміли (св. Кирило, наприклад, легко розумів “руську” мову). Нині вона перетворилася на церковно-слов'янську мову, що її в Україні уживали в богослужінні (а подекуди уживають і тепер).

Християнство ж до кінця першого тисячоліття нашої ери стало світовою релігією, яку сповідали Візантія і Західна Європа, що оточували Київську Русь. Інтерес до цієї релігії зростав. Відомо, що в язичницькій Русі перетерпіли мучеництво деякі прихильники нової релігії (наприклад, варяги Федір і Іван). Вона поступово здобувала авторитет, ставала покажчиком цивілізованості.

Український історик М. Брайчевський твердить, що вже в 60-х роках ІХ ст. після переможного походу варязького князя Аскольда на Константинополь, відбулося т. зв. “Аскольдове хрещення” Київської Русі. Проте не можна вважати цю ініціативу масовим хрещенням країни. Сам Аскольд, вбитий князем-язичником Олегом, вважається одним з перших мучеників-християн нашої землі .

З кінця Х ст. тенденція до християнізації зміцнюється. Київська княгиня Ольга, ознайомившись у Візантії з християнською вірою, прийняла нову релігію, причому її хрещеним батьком виступив сам візантійський імператор: це мусило засвідчити, з яким інтересом ставиться Візантія до можливого хрещення Русі, з якою бажала мати спокійні відносини й тримати її під своїм впливом.

Та син Ольги, правлячий князь Святослав не бажав нової віри. Лише після вбивства Святослава печенігами відкрився шлях для реформ. Син загиблого, Володимир Святославович, був незадоволений устроєм країни в цілому. Свого часу він спирався на варягів у боротьбі за князівський престол. Але тепер Володимирові потрібно було створити духовно монолітний етнос і не залежати від варязького війська – воно було відправлене на службу до Візантії. Усунуто було і варязьких аристократів. Лишилося об'єднати народ єдиною для всіх вірою.

Володимир спробував зробити реформу стародавніх вірувань, створити новий варіант слов'янського язичництва. На чолі пантеону старих богів був поставлений (може, за зразком розвинених античних релігій) бог грози Перун, що уявлявся доти як лише як бог князівських дружинників. Перунові споруджений був над Дніпром дерев'яний ідол, інкрустований золотом і сріблом. Практикувалися й людські жертвоприношення. Уніфікація язичницької релігії супроводжувалася стиранням особливостей племінних вірувань і релігій. Однак в житті русичів нічого не змінилося. Прийняття нового світогляду й порядків виглядало як невідворотність, тим більш, що навіть такий останній бастіон язичництва в Західній Європі, як сусідній регіон, вітчизна варягів Скандинавія, пов'язана з Київською Руссю численними зв'язками, в ті часи вже інтенсивно християнизувався.

Приблизно у 988-989 рр. Володимир приступив до хрещення Русі. У Києві було скинуто ідоли Перуна й інших язичеських богів і споруджено християнські храми. Нова релігія була прийнята достатньо мирно. У літописах згадується лише про деякі випадки протидії їй, а саме у Новгороді, де два волхви учинили бунт, придушений силою. Усім були очевидні вигоди нового типу культури.

Країна поступово покривається мережею монастирів. Першим центром нової релігії стає Києво-Печерський монастир, заснований Антонієм і Феодосієм. Навколо них стали групуватися й інші подвижники, що являли життям своїм зразок нового мислення, нового типу життя. На тлі недавньої грубості моралі, поклоніння стихіям, людських жертвоприношень і культу людських пристрастей вимальовується аскетична особистість, що шукає не земних благ, а Царства Небесного, піднесена й одухотворена. У житіях святих цього монастиря (“Києво-Печерський патерик”) зафіксовані дивні приклади перемоги над пристрастями, досягнення духовної гармонії. Сюди стали йти в ченці і прості люди, і боярські діти, і навіть князі (наприклад, Михайло Святоша). Києво-Печерський монастир пізніше одержить статус лаври, тобто найбільшого чернечого центру. Він стане також цитаделлю книжності, мальовничого мистецтва, співочого уміння.

Слідом за цим монастирем з'являється безліч інших. Важко переоцінити їхню роль у становленні нового типу культури, у справі облагороджування духовного життя народу. Монастирі були в той час справжніми джерелами духовного життя, і не тільки. Саме звідси бере початок городництво, нові прийоми землеробства – навіть буряки і огірки, привезені з Греції, вперше стали розводити в монастирях. У країні неписемній, що ще вчора жила місцями “звичаєм звіриним” (вираз Нестора-літописця), формуються сильні і численні вогнища цивілізації. Відгороджені від повсякденних життєвих турбот, ченці виробляють в тиші келій ті цінності, що були життєво необхідні Київській Русі, яка прагне зрівнятися з культурними співтовариствами Заходу і Сходу.

Водночас, прийняття християнства ускладнювалося неграмотністю мас, сильними пережитками язичництва в народі. Поряд із відвідуванням церкви людина продовжувала часом приносити таємні жертви старим, звичним божкам і демонам, при нагоді заклинала і чаклувала. Навіть у церковне життя вросли деякі звичні язичницькі уявлення (освячення води як доброї стихії й ін.). Інші святі були осмислені як заступники стад, погоди, здоров'я і т.д. (наприклад, св. Власій за співзвуччям імен ототожнився з язичеським Велесом і став “покровителем скотарства”). Найбільш яскраво позначилося це в накладенні один на одного старого землеробського календаря і нового, християнського. Залишки дохристиянських вірувань дійшли до нас. у фольклорному слові й народних обрядах. Химерне переплетення дохристиянських вірувань з християнством існує в народі споконвіку, і церкві так і не вдалося викоренити це двовір 'я.

Та при всій важливості язичницького періоду для історії української культури, слід визнати, що консервація пережитків паганізму в умовах масового прийняття християнства – це свідчення того, що релігія більш високого рівня не змінила архаїчні структури мислення.

Проте після Володимирового хрещення зв’язки між Київською Руссю і Візантією зміцніли, що відбилося і на торгових, і на культурних відносинах. Постійне спілкування з візантійцями збагатило слов’янську культуру. На Русь стали потрапляти грецькі книги – і релігійного, і нерелігійного змісту.

Введення християнства сприяло зближенню Русі не тільки з Візантією, але і з іншими європейськими державами. Достатньо згадати, що дочок Ярослава Мудрого було видано за представників багатьох королівських родів Європи, а Анна Ярославівна по смерті свого чоловіка, короля Франції, правила цією країною довгі роки. Характерна деталь: на привезеному нею з Києва Євангелії складали присягу наступні королі Франції – аж до революції 1789 р.

 

Тема

СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТОК ХРИСТИЯНСТВА В УКРАЇНІ

 

ПЛАН

Становлення Української Церкви

та формування церковного плюралізму в Україні

 

Українська Церква в боротьбі за самостійне існування

 

ЛІТЕРАТУРА

 

Бондаренко В.Д. та ін. Українська автокефальна православна церква: Минуле і сучасне. – К., 1991.

Історія християнської церкви на Україні: Релігієзнавчий довідковий нарис. – К., 1992.

Кривиченко В.С. Християнство на теренах України. І–ХІ століття: Свідоцтва очевидців.– К., 2001.

Левицький Ю. Коротка історія Української (Київської) церкви. – Львів, 1993.

Мартирологія українських церков: Українська католицька церква. – Торонто, 1985.

Любащенко В.І. Історія протестантизму в Україні. – К., 1996.

Огієнко І.І. Українська церква: Нариси з історії української православної церкви. – Т.1-2. – К., 1993.

Плохий С.Н. Папство и Украина. Политика римской курии на украинских землях ХVІ-ХVІІ вв. – К., 1989.

Релігія в духовному житті українського народу. – К., 1994.

Стронський Г. Приречена на мовчання. Римо-католицька церква в Україні в 20-30-ті рр. //Людина і світ. – 1996. – № 3-4.