СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ ТА ФОРМУВАННЯ ЦЕРКОВНОГО ПЛЮРАЛІЗМУ В УКРАЇНІ

магниевый скраб beletage

 

Становлення й розвиток Церкви в Київській Русі. Дуже важливе значення має проблема канонічності тієї чи іншої церкви, тобто законності її існування та посвяти її глави з погляду норм церковного права. За цим правом, розкол або самочинне відділення якоїсь частини церкви від основного її організму неприпустимий. Спочатку в церкві існувало кілька центрів, що мали право поставляти власних єпископів (Рим, Антіохія, Олександрія, Єрусалим та, пізніше, Константинополь). Після розколу 1054 року вся Західна церква підпорядковується папі римському, православна ж – Константинопольському патріархові, без санкції якого вважається неможливим утворення нового патріархату або митрополії.

Спочатку Церква в Київській Русі знаходилася у підпорядкуванні Константинополю; її митрополитами були греки. Деякі історики вважають, що Київська Церква якийсь час підпорядковувалась болгарському Патріарху Охридському.

Християнство принесло Україні-Русі новий тип культури, новий образ світу. За князя Ярослава (ХI ст.), церковна книжність та вченість в Київській Русі особливо піднеслися. Відомо, що сам Ярослав проводив ночі за читанням. Йому належить прекрасний вислів: “Книги – це річки, що напоюють всесвіт”. Перший митрополит з русичів – Іларіон – був поставлений Ярославом Мудрим , і вченість його засвідчена блискуче написаною проповіддю, що збереглася до наших часів: Слово про Закон і Благодать.

 

Тут патетично стверджується, що новозавітна віра вища за старозавітну, бо “благодать” є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсейовi. Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подібний до рабині Агарі, що передувала вiльнiй Саррi в народженнi сина для Авраама, але поступилася їй як законній дружині й панi своїй. Автор проповіді радіє, що слов’яни отримали світло віри саме “за благодаттю”: “ВЂра бо благодатнаа по всей земли распростреся, и до нашего языка русскаго дойде, и законное езеро пресыше, евангельскый же источникъ наводився, и всю землю покрывъ, и до насъ проліявся”.

Відомі й інші видатні книжники Київської Русі, вченість яких захоплювала сучасників, а часом викликала й заздрість. Це – Климент Смолятич і Кирило Туровський (XII ст.).

Перший літопис – Повість тимчасових літ було написано найвідомішим із вітчизняних літописців – Нестором, ченцем Києво-Печерського монастиря, що жив в другій половині XI – на початку XII ст. Повість одержала назву за першими словами: “Се повєсть врємєнних лєт...” У повісті крім власне літопису – опису подій рік за роком – Нестор зв'язує історію слов'ян із світовою історією, описує побут слов'ян, їхні обряди, звичаї, вірування і т.п.

З'являється новий для слов'ян жанр літератури – житія святих, у яких розповідається про життя церковних і державних діячів, оголошених церквою святими; тут фігурували як персонажі світової церковної історії (Алексій чоловік божий, Іван Золотовустий та ін.), так і герої давнього київського життя (мученики-князі Борис і Гліб, вбиті своїм братом Святополком Окаянним у боротьбі за владу; засновники Києво-Печерського монастиря Антоній і Феодосій Печерські й ін.). У житіях повно відбивалися історичні події тих часів, релігійно-моральні та естетичні погляди суспільства.

Справжнім шедевром київської літератури є Слово про полк Ігорів, написане в ХІІ ст. невідомим автором, у якому описується невдалий похід російських князів проти половців на чолі з князем Ігорем Святославовичем. Автор “Слова” широко використовував усну народну творчість, показав небезпеку князівських розбратів, гаряче закликаючи усіх разом устати “за землю Руську”. Елементи народної поезії з'єднано тут з християнським дидактизмом.

З християнізацією України-Русі починається й становлення справжньої архітектури. Від початку село й місто мали у слов'ян вигляд напівземлянок: панували дерево й глина, за традиціями ще трипільської доби. Кам'яних будівель в дохристиянські часи не було. Грецькі майстри познайомили місцевих будівельників з принципами кам'яного будівництв та з плінфою, міцною цеглою, що широко використовувалася у Візантії.

За князя Володимира Хрестителя в Києві було побудовано величну Десятинну церкву (свою назву вона отримала від того, що була створена на десяту частку княжого доходу, віддану на церковні потреби у відповідності з ранньохристиянськими нормами) .

Монастирі й храми починають зростати у величезній кількості. В часи князювання Ярослава Мудрого Київ уже був одним із найбільших міст Європи. Він був добре відомий за межами Київської Русі. Німецький хроніст Адам Бременський писав про нього з захопленням, створюючи легенду про велику столицю Русі, у якій начебто функціонує чотириста храмів.

 

У центрі міста князь Ярослав заклав величезний Софійський собор із тринадцятьма куполами. Стіни центральної частини храму покривали фрески та мозаїки; апсида з величезним зображенням Оранти – Богоматері у молитовній позі – сяяла мерехтливим золоти фоном. На задній стіні храму поруч із святими був зображений князь Ярослав і його родина. Софійський собор став місцем перебування глави церкви на Русі – київського митрополита. Крім того, тут була ще велика бібліотека, де зберігалися слов'янські і грецькі книги. Багато пам'яток древньої київської архітектури було зруйновано більшовиками вже в нашому сторіччі (Михайлівський монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври й ін.); деякі з них, як, наприклад, Михайлівський монастир, сьогодні незалежною Україною відновлені. Виникла й прекрасна християнська архітектура в провінціях – Чернігові, Овручі тощо.

Образотворче мистецтво також почалося, по суті, заново. Русичі навчалися іконописному мистецтву у візантійських майстрів. Ми вже згадували про мозаїки та фрески у київських соборах. Слід зазначити, що комбінація мозаїки і фрески в стінах одної і тої самої архітектурної споруди є дуже оригінальним місцевим художнім прийомом, який не зустрічається ніде більше. Прекрасним зразком образотворчого мистецтва київських часів може служити ікона Георгія-Побідоносця, виконана в традиціях античного живопису: святого зображено юним і прекрасним, з кучерявим волоссям; він зодягнений у лати, але не героїка, а людська принадливість створюють світлу й одухотворену ауру твору; цьому немало сприяє й запозичене у візантійців золоте тло.

Київська школа утримувала золоте тло, а ось у Новгороді та Пскові його замінило кольорове: інтенсивний червоний колір в іконі пророка Іллі (його було забрано на небо на вогненних конях, і з ним пов'язувалася символіка вогню); печальний синій – в іконі великомучениці Варвари тощо.

Великою майстерністю відзначені деякі мініатюри та художньо виконані заглавні букви в книгах того часу. Вони не поступаються візантійським або західноєвропейським малюнкам (Остромирове євангеліє, Ізборник Святослава та ін.). Найбільш давні з них збереглися в Євангелії, переписаному в XI ст. для новгородського посадника Остромира. Вони з великою експресією зображують євангелістів. Широта у використанні золотого тла й відточеність деталей у зображенні фігур тварин (символи євангелістів) роблять мініатюри схожими на ювелірний виріб. Оформив Остромирове євангеліє диякон ГРИГОРІЙ.

 Відомим живописцем був також ченець Києво-Печерського монастиря АЛІПІЙ (Алімпій). З ім'ям Аліпія пов'язують ікони Печерської Богородиці і так званої Великої Панагії.

Після розколу церков у 1054 році підпорядкування Константинополю тривало аж до падіння Візантії (1459 рік). Навала монголо-татар внесла свої акценти: Галицьке князівство, шукаючи підтримки у західної спільноти, запровадило певні контакти з римським папою; справа, проте, закінчилася утворенням в 1303 році окремої галицької митрополії. Ми пам'ятаємо: оскільки Київ після монгольського нашестя лежав у руїнах, Київський митрополит перебрався до м. Володимир; згодом володимирського митрополита Петра перетягнуто було до Москви й утворилася московська митрополія, яка після падіння Візантії оголосить себе Патріархією. У часи панування над Україною Литви точилася постійна боротьба між Московією та Литвою: хто з них має ставити митрополита на Київський престол.

Церква в Україні гетьманської доби. У гетьманську добу церква, що консолідує духовний пошук суспільства, виробляє його світогляд і ідеали, опікує мистецтвами і сприяє розвиткові науки, продовжує відігравати найважливішу, організуючу роль в українській культурі. Вона є берегинею національної спадщини, розвиває споконвічні начала народної культури, охороняє її самобутність. Це стосується, до речі, не лише Православної, а й Уніатської (греко-католицької) Церкви.

Після з'єднання Литви з Польщею в нову державу – Річ Посполиту, від Православної Церкви в Україні відділилася значна частина, яка прийняла унію з Римом (Брестська унія 1596 р.). Унія полягала в збереженні православної обрядності й церковнослов'янської мови в богослужінні, але догмати й адміністративне підпорядкування було прийнято латинські. Це було продиктовано прагненням оберегти український народ від кровопролиття, а національну культурну традицію – від знищення, оскільки серед поляків-католиків було немало прихильників повного знищення українсько-візантійської традиції. Звинувачення в “ополяченні” українців цією Церквою не мають серйозних підстав: хоча в проповіді й побуті уніатського священства запанувала польська мова, а вигляд уніатської церкви поступово зближувався з римською традицією, врешті-решт саме уніати зберегли національну церковну традицію в незрівнянно більшому масштабі, аніж це спостерігалося в підлеглій Російській Церкві “українській” частині. По суті, унію прийняли майже вся українська шляхта і весь єпископат, унія поширилася й на Лівобережну Украну .

Тепер, однак, православ'я в Україні мало автоматично занепасти, оскільки не було кому ставити нових священиків. Лише коли Константинопольський Патріарх Єремія ІІ, відвідавши Україну, потай, всупереч волі польської влади, висвятив кількох православних єпископів, православна ієрархія тут відновилася. Православна Церква в Україні стала ставропігіальною, тобто безпосередньо підпорядкованою Вселенському Патріархові. Уніатська ж Церква стала підкорятися Папі Римському.

У православному середовищі України спостерігалося живе прагнення зберегти давньоруські традиції, розвинути національну культуру. Особлива роль в цю епоху належить Острозькому вогнищу культури.

Чи не єдиним православним вельможею в Україні у XVI ст. залишався князь Костянтин Острозький, котрий у своєму замку в м. Острог розгорнув широку просвітницьку роботу. 1576 р. тут виникає Острозька вища школа (академія) із вивченням класичних мов, розвивається друкарство, видається перша повна слов'янська Біблія. Науково-літературний кістяк цього центру складали Гарасим Смотрицький (батько Мелетія Смотрицького), що створив перші українські вірші в дусі Ренесансу, Дем'ян Наливайко, Василь Суразський та ін. В Острозькій школі викладали курс “семи вільних мистецтв” (за зразком західноєвропейської середньовічної школи), що складався з предметів тривіуму та квадривіуму. Наприкінці XVI ст. Острозька академія стала занепадати через відхід нащадків К. Острозького від Православ'я. Але її справа була продовжена в ХVІ-ХVІІ ст. братськими школами.

Виникають православні братства, якi ставлять на меті оборону православної віри та обрядовості, митецької культури, розвиток української книжності, підтримку візантійських традицій у сфері мистецтва, охорону прав православних (ХVI-XVIII ст.). Вони створювалися при церквах із міщан, хоча сюди входили часом і українські шляхтичі, духівництво, козаки. Особливу роль відіграли Львівське, Луцьке, Київське і деякі інші братства. Організовувалися школи, у яких навчання велося українською мовою. Тут вивчалися як основні предмети мови (грецька, латина, польська); крім того, до програм шкіл входили граматика, риторика, піїтика, арифметика, астрономія і музика. Провідна роль належала, як і у західних університетах, богослов'ю. В братських школах особливо інтенсивно вивчали риторику, бо була потреба в обороні православ’я, в боротьбі за душі людей. Ґрунтовно було поставлено вивчення риторики та піїтики в Луцькій братській школі, у Переяславському та Харківському колегіумах, у Київській братській школі. Братські школи широко впливали на рівень української культури.

Найбільшою серед них була школа Львівського Успенського братства, організована 1568 р. Стефаном Зизанієм, Юрієм Рогатинцем, Іваном Красовським та іншими діячами української культури. Школа готувала вчителів і священиків до практичної роботи в освіті, щоб зберегти українську культуру і традиції. За підтримкою Львівської братської школи був виданий Буквар Івана Федорова (Львів, 1574). У 1615 р. була заснована Київська братська школа, виникла і мережа інших. Цікаво й те, що ректором Львівської братської школи, взагалі першої в Україні, спершу був видатний книжник І. Борецький, який переніс свій досвід на терени київської освіти. Львівський досвід був важливий і для інших українських земель. Ось характерний уривок з листа братчиків м. Вільно Львівському братству (1588): “Простіше кажучи, сто або двісті книг пошліть нам, виставивши за них відповідну ціну; а ми з подякою вашій любові вказану (ціну) вам перешлемо. При книгах і дяка (вчителя) або навіть двох, що зможуть достойно роз'яснити і інших навчити, просимо пришліть, яким тут життя і всякий достаток для задоволення тілесних потреб буде достойний” .

 Братські школи були відкриті для дітей з усіх верств населення. Завдяки братствам, православна церковна культура витримала випробування цієї важкої пори.

Таким чином, аж до ХVIII ст. релігійна освіта в Україні не западала, а поширювалася. Сирійський диякон Петро Алеппський, що подорожував у гетьманську добу по Україні, з подивом відзначив широку грамотність простого народу, молитовники в церквах.

Особливо значний внесок до скарбниці Православ’я зробив канонізований нині церквою в Україні нащадок знатного молдавського роду, воїн, митрополит, широко, по-західному, освічена людина, Петро Могила (1596-1647), що віддав життя справі Української Церкви.

П. Могила був, з одного боку, ревним охоронцем Православ'я – саме він за допомогою козаків забирає силоміць у греко-католиків київські святині – Софійський собор, Печерську Лавру й ін. З іншого боку, він був прибічником духовної єдності Церкви в Україні, діалогу і взаємоповаги. Спостерігаючи трагедію української православної культури і церковного організму після падіння Візантії, він встановлює в першій половині XVII ст. курс на широке використання нових віянь у літературі, науці, мистецтві, щоб українські церкви не поступалися костьолам за рівнем виразу духу сучасності і багатства оформлення. Завдяки йому в українській православній культурі впроваджується новий стиль – бароко, який на Заході тоді служив переважно пропаганді концепції Римо-Католицької Церкви. Петро Могила був автором декількох книг і багатьох полемічних проповідей. Він вніс особистий вклад в українську культуру, підкресливши її специфіку і самобутність. Так, Петро Могила, будучи архімандритом Києво-Печерського монастиря, разом з ігуменом цього ж монастиря Трихимовичем пише Православне сповідання віри, у якому викладають основи східного церковного віровчення. Був знаменитий також його Літургаріон або Служебник, у який входять тексти літургії і молитов, а також опис обрядів, властивих тільки українській церкві. Описав П. Могила і порядок проведення богослужінь, зв'язаних із різними обставинами: хворобою, неврожаєм, освяченням будинку і т.п.

 За проведену роботу Петро Могила був визнаний гідним звання доктора богословських наук. Він проводить реформу Київської колегії за зразком західноєвропейських вищих шкіл (з початку ХVІІІ ст. вона відома як Києво-Могилянська академія). За рівнем викладання і програмами Могилянська колегія стояла на рівні західноєвропейських університетів. Тут навчалися 7-8 років – мовам, красномовству, поетиці, філософії. Студенти писали вірші і п'єси, звичайно латинською мовою; розігрували спектаклі. Навколо колегії групувалися відомі вчені того часу: Інокентій Гізель , Іоанікій Галатовський, Лазар Баранович, Антоній Радиловський, Теодозій Сафонович і т.д. Колегія ця була відома всій Європі і підтримувала контакт із багатьма навчальними закладами, її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах.

Важко переоцінити значення цього закладу, що поставляв довгий час культурні кадри не тільки для України, але й для Росії. Багато письменників і вчених, випускників академії, переїхали до Росії і працювали там. Наприклад, Симеон Полоцький (1629-1680) заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію . Це продовжується й у ХVІІІ ст.: Дмитро Туптало стає видатним церковним діячем Росії, із 1702 р. – митрополитом Ростовським, автором донині уживаного величного зводу житій святих, відомим проповідником; Феофан Прокопович, що читав у Київській академії поетику (з якої написав і підручник), із переїздом у Москву став активним помічником Петра I у його реформаторській діяльності.

Слідом за Могилою продовжив його справу київський митрополит Сильвестр Косов, що відстоював значення латині і західної культури вже в умовах викорінювання української самостійності і боротьби з західним впливом після приєднання до Росії.

Формування духовного плюралізму в Україні. Як бачимо, непростою ситуацією епохи стимулювалися проте релігійно-духовне вільнодумство і церковна полеміка.. Як відомо, друкарство на Заході, що дало у руки масам людей Біблію різними народними мовами, призвело багато в чому до Реформації, розколу Римської церкви. У Речі Посполитій, у тому числі й в Україні, не залишалися чужими віянням часу.

У монастирях і церквах працювали освічені люди, велися літописи, перекладалися і переписувалися книги. Найбільш освіченим в XIII-XVII ст. було духівництво, тому більшість шкіл знаходилася при монастирях та церквах; рідше – при дворах багатих феодалів. Ці школи давали елементарні знання про письмо і математику, але до середини XVI ст. це перестає відповідати вимогам часу. Виникає новий тип школи: греко-слов'яно-латинська, в якій давньоруські традиції освіти поєднувалися із західноєвропейськими.

Поруч з цими школами функціонували більш як 20 єзуїтських колегій, часом виникали і школи протестантські. В них вивчали теологічні дисципліни, грецьку мову і латину, риторику, математику.

Водночас в Україні XVI ст. чітко спостерігається впровадження ідей Ренесансу, ренесансного гуманізму (зокрема, завдяки тому, що чимало українців навчалися за кордоном). Багато хто вчився в Празі і Кракові, в єзуїтських школах, що культивували полеміку з гуманізмом, але це не означало його замовчування.

Проникали в Україну й ідеї Реформації, лютеранство, кальвінізм і відроджене з небуття аріанство (соціанство, або ж антитрінітаризм — вчення, що відкидало Трійцю). Українці-протестанти на свій лад збагатили національну культуру. Зокрема принцип подавати народові Св.Письмо на його рідній мові визначив українізаціїю тодішньої книжності (напр. Пересопницького Євангелія).

Цікаво, наприклад, що навіть антитринітарії (социніани) відкрили систему власних шкіл (прагнули й відкрити Академію), готуючи полемістів проти католицизму. Натомість, скажімо, у Василіанських школах, що функціонували протягом XVII-XVIII ст. (засновник – греко-католицький орден св. Василя), учні навчалися обороняти католицизм в полеміці проти православних та протестантів.

Словом, полемічність, що прийшла на зміну колишній однодумності, сприяла розвиткові книжності й освіти, відкривала шлях новим віянням у культурі. Ситуація показала, при всій її болісності, що Україна є частиною європейського світу, тобто суспільством, де інтенсивно ведеться пошук істини і потроху вимальовується почуття плюралізму. Середньовічна епоха, коли всі поляки були католиками, а всі українці – православними, минулася безповоротно. Як ми переконаємося далі, подібна “конкуренція” пішла на велику користь самому українському Православ'ю (культурні реформи митрополита Петра Могили).

 

             Церкві).

Українська Церква в боротьбі за самостійне існування

 

Розділення української церкви: два образи світу. Народна маса в Україні завжди була релігійна: навіть на початку ХХ ст., після майже двох століть активного вільнодумства і неухильної, хоча й прихованої ерозії позицій релігії в Російській імперії, відомий російський письменник Максим Горький зауважить, що в Україні народ – більший поет у релігії в порівнянні з Росією. Проща до монастирів, регулярне відвідування церкви, життя за церковними приписами становили духовний хліб основної маси українців протягом цих двох століть, і віяння секуляризованої культури верхівки торкалися народу лише почасти.

Проте в українській землі відтепер існує два регіони, розділені не лише політично, а й релігійно. Якщо основна маса українців виборола право сповідати успадковане від батьків православ'я в складі Російської імперії, то Західна Україна є масово греко-католицькою.

Після приєднання України до Московської держави московські цар та патріарх, щедро задаривши Константинополь, добилися скасування ставропігіальності українського Православ’я. Київський митрополит був оголошений екзархом Московського Патріарха. Досягнення української церковної культури цієї пори – оновлення богословської думки, широке ужиття стилю бароко в мистецтві та ін. викликали у Москві недовіру й підозрілість. Було, що й палилися українські книжки, як “заражені латинством”.

Зрештою, за Петра І скасовано було й саму Патріархію: багато в чому тут цареві-реформатору прислужився український архієрей – вже згаданий Феофан Прокопович, який обґрунтував у Духовному регламенті підкорення Церкви в Росії державній владі, на протестантський кшталт. Російською Церквою став керувати Священний Синод, в якому заправляли навіть не архієреї, а просто царські чиновники.

Це, в сполученні з курсом держави на секуляризацію культури (тобто вивільнення її від церковного впливу), значно підірвало позиції християнства в Російській імперії. Цікаво, що в результаті Петрових реформ грамотність в Росії впала до 25 % – це було наслідком того, що освіту було забрано з рук церкви і зроблено світською, для соціальної верхівки. Не дуже-то піднеслася й суспільна мораль. Петро І, зокрема, поклав за обов'язок священикові доносити поліції, якщо хтось на сповіді висловить неблагонадійні політичні думки, що було нечуваним блюзнірством і проявом того неоязичницького культу держави, який почали з цих часів запроваджувати у Росії.

До речі, як відзначав митр. Іларіон (І. Огієнко), проповідь як витлумачення Біблії живою мовою було занесено до Росії саме українцями, що викликало звинувачення у “лицемірстві”. Ще на початку ХІХ ст. російські слов'янофіли пишалися тим, що російський народ отримував православне вчення “у тайні”, тобто без проповіді-коментаря.

Українська православна церква у складі російської, втративши безпосереднє підпорядкування Константинополю, стає повністю залежною від світської самодержавної влади. Українські церковні люди, щоправда, духовно оформлюють якийсь час всю територію Російської імперії. Красномовною є така ситуація. У другій половині ХVІІІ ст. видається указ імператриці Єлизавети Петрівни про те, що на єпископські кафедри слід ставити “не токмо малороссов”, як водилося дотепер, але і “великороссов”: це означає, що церковне життя Росії досі розвивалося під проводом українських книжників .

Однак врешті-решт Православна Церква в Україні, зберігаючи, звичайно, всі основні цінності християнської культури, стає, попри свою волю, не тільки суцільно русифікованою, а ще й знаряддям русифікації. Міцно тримається тут і традиційна церковнослов'янська мова, відкинута секуляризованою культурою, яку народ дедалі менше розуміє.

У проповіді дозволялася жива мова, але зазвичай то вже була мова російська. І. Нечуй-Левицький в повісті “Афонський пройдисвіт” описує такого байдужого до слухачів “батюшку”, що говорить сільським людям проповіді грамотною літературною російською мовою, по-вченому, не викликаючи ані розуміння, ані інтересу, і, як результат, на селі “заводиться штунда” (протестанти).

Спроби оновлення церковної культурної традиції на національній основі були нечисленні – живопис Їжакевича або Бойчука, які шукали синтезу давньоукраїнської традиції та модерну і т. п.

Але й Уніатська Церква в західних українських землях не одразу знайшла свій шлях. Від початку існувала сильна тенденція до максимального зближення римо-католицької та уніатської церковної культури, при домінації західного впливу. Не лише догматика, але й структура візантійського богослужіння та вигляд священства максимально наближалися до римського (польського) типу . Уніатське священство довго ототожнювало також з “руською” традицією лише книжну церковно-слов'янську мову, не схвалюючи спроб писати живою “мужицькою” мовою . Відомий випадок, коли молодий священик в стародавній Успенській церкві Львова оголосив, що казатиме проповідь не по-польськи, як було заведено, а народною говіркою; проте в останній момент він перелякався й заговорив таки по-польськи. Проте на практиці склалося так, що саме в лоні греко-католицької традиції – через наближеність церкви і пароха до народу – було кінець-кінцем широко й надійно усталено українські культурні основи, а з кінця ХІХ ст. уніатська церква вже робить все можливе для збереження національної культурної традиції. Зокрема велика заслуга в тому митрополита Андрея Шептицького. Починалося певне відродження української церковної культури.

 Драматизм церковного життя в Україні ХХ ст. Створення Української Автокефальної Церкви в годину тимчасового набуття Україною незалежності було продиктоване прагненням очиститися від казенної, зрощеної з самодержав'ям, російської церковної звичаєвості, Тому, як би не ставитися до процесу адміністративного подрібнення Православ'я, слід визнати цей процес, по-перше, проявом жаги духовного очищення, а, по-друге, таким, що відповідає інтересам України.

Рух за автокефалію Української Православної Церкви розпочався після лютневої революції 1917 р. У березні цього року було створено ініціативний орган за відокремлення українських єпархій від РПЦ – “виконавчий комітет духовенства і мирян”. Комітет висунув ідею скликання Всеукраїнського церковного Собору. У листопаді 1917 р. формується комітет по скликанню Церковного Собору, який згодом реорганізується в тимчасову “Всеукраїнську православну церковну Раду” (ВПЦР).

Проте на Соборі, який відбувся 1918 р., автокефалію української церкви не було проголошено через опозицію традиційно проросійськи й промонархічно налаштованої вищої ієрархії.

Спроба Директорії проголосити автокефалію Православної Церкви в Україні Декретом від 1 січня 1919 р. не мала успіху. Але того ж року деякі українські православні парафії об'єднуються у Всеукраїнську спілку православних парафій (ВСПП) під керівництвом ВПЦР. Проте коли в 1919 р. Україну захопили денікінці, розпочалися репресії проти автокефальних священиків, і служби українською мовою було заборонено. Лише 5 травня 1920 р. ВПЦР на своєму пленумі проголошує автокефалію Православної Церкви в Україні.

1921 року відбувається Всеукраїнський Православний Церковний Собор. У зв'язку з відсутністю власного українського єпископату, Собор 21 жовтня обирає, а 23 жовтня хіротонізує протоієрея В. Липківського (одного з фундаторів руху за автокефалію церкви в Україні) на першого єпископа УАПЦ і митрополита Київського і всієї України . Собор затвердив канони УАПЦ. Було ухвалено непохитно тримати православну християнську віру, стверджену на 7 Вселенських Соборах, прийняту за св. Володимира. Проголосилася ідея утворення Всесвітньої Єдиної Апостольської Православної Християнської Церкви. Собор визнав недійсним акт 1685 р. про підпорядкування української церкви Московському патріархові. Було ухвалено щорічно 14 жовтня правити урочистий молебен по всіх парафіях на честь відродження УАПЦ. У церковній службі УАПЦ постановлено було уживати живу українську мову, й висунуто завдання перекладу цією мовою и богослужбових книг.

Паралельно початок 20-х рр. ціхується виникненням почасти інспірованого чекістами обновленського руху, який, під гаслом запровадження нового устрою церкви в дусі раннього християнства, руйнує основи церковності; канони церковного життя відкинуто (наприклад, священики і єпископи одружуються; церковне майно віддається державі, до якої демонструється виняткова лояльність тощо). Одна з основних груп обновленців – “Жива Церква” – існує в Україні з лютого 1920 р. Проте й вона мусила ставити на меті богослужіння рідною мовою. У жовтні 1923 р. її прихильники на своєму Соборі в Харкові створили незалежну церкву з власним синодом – Українську Православну Автокефальну Церкву (УПАЦ). Очолив її архієрей Пимен, який узяв титул митрополита “всієї України”. Церква ця проте мала канонічно поставлену ієрархію й надавала священикам права вільного вибору мови богослужінь.

Було здійснено спроби злиття УПАЦ і УАПЦ, але вони не вдалися. До середини 40-х рр. автокефалія в Україні самоліквідувалася. До другої світової війни її прихильників було гнано й нищено більшовиками; в період війни її, що мусила залишитися разом з народом, звинуватили в посібництві гітлерівцям. Найвидніші діячі автокефального руху, зокрема патріарх Мстислав (Скрипник), небіжчик С. Петлюри, та митрополит Іларіон (Огієнко), видатний просвітитель, мусили провести життя у вигнанні.

У ХХ ст., спершу після перемоги більшовизму, а потім – підсилення Радянського Союзу в ході воєнної перемоги у другій світовій війні, всі українські релігійні конфесії пережили смугу нечуваних від епохи раннього християнства масових гонінь: у прагненні “переробити природу людини”, комуністичні експериментатори мали надію виховати суспільство, позбавлене релігійної свідомості.

Пережила люті гоніння в першу чергу пануюча у суспільстві християнська церковна культура. Лише в останнє десятиліття стала відома таємна інструкція В. Леніна: розстріляти 100 000 священиків, аби викликати масовий жах нечуваним святотатством; терор проводився з нечуваною жорстокістю, й Церкву було зведено до стану “Церкви мовчання”. Державою вилучено було масу церковних культурно-митецьких цінностей; найкращі храми було забрано під музеї, більш прості – під клуби, склади й комори. У нашій пресі наводилися дані, що кожен другий православний священик був співробітником КДБ. Це було логічним завершенням тої лінії підкорення церкви культу держави, як розгорталося у Росії від часів Петра І.

Після осягнення Україною незалежності визначився рух за відновлення автокефалії. Його очолив митрополит Київський Філарет (Денисенко), донедавна екзарх Патріарха Московського. Але за рубежем, у вигнанні, існувала вже Українська Православна Церква, яка вела свій родовід від УАПЦ і була очолювана патріархом Мстиславом. Один час здавалося, що ці дві гілки зіллються. Проте смерть патріарха Мстислава, а невдовзі – і новообраного Патріарха Київського Володимира (Романюка), а також смерть патріарха Дмитра (Яреми), який успадкував Мстиславові, призвели до граничної заплутаності.

Сьогодні в Україні фактично функціонують три Православні Церкви.

1)         Українська Православна Церква, підпорядкована незалежному Київському Патріархові Філарету (УПЦ КП). Вона виникла у 1992 р. шляхом об'єднання релігійних громад і духовенства Української православної церкви та Української автокефальної православної церкви. Вона вважає себе безпосередньою спадкоємицею Церкви часів Київської Русі. Особливість її полягає в тому, що вона незалежна в церковному управлінні, має власного Патріарха, якого обрано Помісним Собором, що титулується “Патріарх Київський і всієї Русі-України”. Керує церквою Вища Церковна Рада на чолі з патріархом. Більшість релігійних громад її виникло в західних областях України.

2) Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), спадкоємиця лінії Мстислава. 1989 р. у Києві було створено Ініціативний комітет за відновлення Української Автокефальної Православної Церкви. Оскільки влада тоді відмовилася реєструвати УАПЦ у Києві, центр діяльності Комітету було перенесено до Львова. У вересні 1989 р. у Львові відбувся собор священиків, які вийшли з РПЦ. Собор запропонував відновити УАПЦ й очолити її єпископу Івану, який на отой час вийшов з РПЦ. Митрополит Мстислав затвердив його в сані архієпископа Галицького і Волинського. У червні 1990 р. Перший Всеукраїнський Собор УАПЦ відбувається вже в Києві; він обирає митрополита Мстислава патріархом Київським і всієї України. Вищими органами управління визначено архієрейський собор і синод єпископів при патріархові.

 3) Українська Православна Церква під намісництвом митрополита Київського Володимира (Сабадана), в юрисдикції Московського Патріарха (УПЦ МП), яка, хоча з 1990 р. їй надано статус автономної, на практиці є органічною частиною Російської Православної Церкви, главу якої, Патріарха Олексія ІІ, поминають за церковною службою як першоієрарха даної конфесії. Вона утримує Києво-Печерську та Почаївську лаври, намагається відкрити нову лавру в Луганську. Найбільше церков УПЦ сконцентровано у східних областях України.

 Нагадуємо, що, за церковними нормами, Московська Церква мала б надати автокефалію церкві Українській як “Церква-Мати” (хоча такою вона стала насильно і самочинно). Тому сьогодні в Україні питання про канонічність тої чи іншої церкви дуже болісне, а політика Константинополя, який мав би сказати тут своє слово, залишається невизначеною.

Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ) як виразник духовних прагнень західного українства була силоміць знищена після другої світової війни. Її було зруйновано після інспірованого комуністичним режимом Львівського Собору 1946 р.; її храми було якщо не закрито, то віддано православним громадам, які теж підлягали відтепер Московському Патріархові. Ієрархів цієї Церкви, в першу чергу спадкоємця Шептицького, кардинала Йосипа Сліпого, було репресовано. Це тривало аж до розпаду Радянського Союзу. Незгодні змушені були відправляти богослужіння таємно, діяти нелегально. Рух за відновлення греко-католицької церкви розпочинається з 1987 р. У 1987-88 рр відкрилася підпільна ієрархія УГКЦ, обнародувавши звернення до Президії Верховної Ради СРСР і Папи Римського Івана Павла ІІ з вимогою легалізувати УГКЦ. Восени 1989 р. Рада у справах релігії при Раді Міністрів УРСР зареєструвала Церкву греко-католиків. Вона впевнено набирає сил, зокрема поступово поширюючи свій вплив і на східні області. Греко-католицька громадськість серйозно ставиться до проблеми молоді, до впровадження у її свідомість християнської етики; тут широко працюють з різними верствами населення, прагнуть підтримувати християнське мистецтво, запроваджують недільні школи. Ії нинішній першоїєрах кардинал Любомир користується великим моральним авторитетом. Нещодавно вірні УГКЦ підняли питання про надання йому титула Патріарха.

Відновлено права Римо-Католицької Церкви, яка певний час, через конфронтацію комуністичної влади з Ватиканом, жила у вкрай пригнічених умовах і навіть не могла підкорятися Папі інакше, ніж духовно: вона існувала у вигляді окремих ізольованих костьолів. Тепер відновлено єпископат; в Україні є папський нунцій, відновлюються старі й будуються нові храми; РКЦ має повну свободу віросповідання.

Долаючи міжконфесійні чвари, духовенство різних конфесій часом іде на спільні богослужіння, інші форми співпраці. Є прихильники ідеї об'єднання цих двох гілок східного обряду в єдину Помісну Українську Церкву, яка була б рівно відкрита для плідної співпраці як з Православним Сходом, так і з Римо-Католицькою церквою.

Український протестантизм, що сформувався у ХІХ ст., теж пережив складні випробування в епоху гонінь на релігію. Але сьогодні він широко використовує можливості відправи власного культу та катехизації, в тому числі, особливо, через ЗМІ; він грає помітну роль у впровадженні основ протестантської етики до свідомості суспільства, у сфері благочинності тощо. Кількість протестантів в сьогоднішній Україні постійно зростає.

Найпоширеніші в сьогоднішній Україні протестанти – Євангельські християни-баптисти, які виникли у 1944 як об'єднання баптистів з євангелістами та деякою частиною громад п'ятидесятників.

Іслам в Україні представлений лише сунізмом. Більшість релігійних громад – у Криму та на півдні України. Також функціонує мусульманська громада Києва.