13.2. УКРАЇНСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ПРО КОМЕРЦІЙНУ ТАЄМНИЦЮ : Регулювання зовнішньоекономічної діяльності : B-ko.com : Книги для студентів

13.2. УКРАЇНСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ПРО КОМЕРЦІЙНУ ТАЄМНИЦЮ

Почнемо знайомство з ним з радянских часів.

У статті 30 «Комерційна таємниця підприємства» Закону України «Про підприємства в Україні» від 27.03.1991 р. 887-ХІІ було задекларовано:

«1. Під комерційною таємницею маються на увазі відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управ­лінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, розголошення (передача, витік) яких мо­же завдати шкоди його інтересам.

2. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таєм­ницю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємст­ва. Відомості, які не можуть становити комерційної таємниці, ви­значаються Кабінетом Міністрів України.

3. Відповідальність за розголошення відомостей, які становлять комерційну таємницю підприємства, і порядок охорони таких ві­домостей встановлюються законодавчими актами України».

На українському законі відчувається вплив союзного, що й зрозуміло. Як співалося у пісні: «Ничто на земле не проходит бесследно».

Автор цих рядків, який впродовж січня 1993 р. — квітня 1994 р. був начальником Управління міжнародних зв'язків Ан- тимонопольного комітету України, вже якось висловлював точку зору про те, що Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій ді­яльності» від 18 лютого 1992 р. № 2132-ХІІ був потрібний деко­му передусім для створення Антимонопольного комітету. Краще якби АМКУ назвали Міністерством економічної конкуренції.

У Законі до недобросовісної конкуренції зараховувалося отри­мання, використання, розголошення комерційної таємниці з ме­тою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого під­приємця. Закон встановлював повне відшкодування збитків, за­подіяних недобросовісною конкуренцією, а також збитків, запо­діяних Антимонопольним комітетом внаслідок розголошення комерційної інформації, отриманої в ході своєї діяльності.

Для цього Закону були запозичені окремі положення із сою­зного закону. У союзному законі, щоправда, не йшлося про не­добросовісну конкуренцію. Союзний закон боровся виключно з монополіями. У Додатках до книги І. І. Дахна «Антимонопо- льне право» (К.: Четверта хвиля, 1998) міститься виконаний автором переклад Закону СРСР «Про обмеження монополісти­чної діяльності в СРСР» від 10 липня 1991 р. Переклад вико­нувався за текстом, опублікованим у газеті «Известия» 26 лип­ня 1991 р.

Із Закону України від 18.02.1992 р. Законом України від 03.03.1998 р. № 154/98-ВР норми про комерційну таємницю було вилучено. Помістили бланкетне відсилання на Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 7 липня 1996 р. № 1996 р. № 236/96-ВР.

2 жовтня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про інформацію» № 2657-ХІІ. Містив 54 статті. що групувалися у шість розділів:

Розділ І. Загальні положення

Розділ ІІ. Інформаційна діяльність

Розділ ІІІ. Сфери, види, джерела інформації та режим доступу до неї

Розділ VI. Учасники інформаційних відносин, їх права та обов' язки

Розділ V. Охорона інформації. Відповідальність за порушення законодавства про інформацію

Розділ УІ. Міжнародна інформацій на діяльність. Співробіт­ництво з іншими державами, зарубіжними і міжнародними орга­нізаціями у сфері інформації.

Закон не містив на своєму початку визначень понять. Поняття були розкидані по всьому тексту Закону. Деякі з них були сфор­мульовані як дефініції, інші — як набір ознак.

Закон оперував такими поняттями:

інформація (ст. 1), основні принципи інформаційних відносин (ст. 5), державна інформаційна політика (ст. 6), суб'єкти інфор­маційних відносин (ст. 7), об'єкти інформаційних відносин (ст. 8), інформаційна діяльність (ст. 12), основні види інформа­ційної діяльності (ст. 14), зберігання інформації (ст. 18), статис­тична інформація (ст. 19), масова інформація (ст. 20), друковані засоби масової інформації (ст. 20), аудіовізуальні засоби масової інформації (ст. 20), інформація державних органів і органів міс­цевого і регіонального самоврядування (ст. 21), основні джерела інформації державних органів і органів місцевого і регіонального самоврядування (ст. 21), правова інформація (ст. 22), джерела правової інформації (ст. 22), інформація про особу (ст. 23), осно­вні дані про особу (персональні дані) (ст. 23), джерела докумен­тованої інформації про особу (ст. 23), інформація довідково- енциклопедичного характеру (ст. 24), соціологічна інформація (ст. 24), джерела інформації (ст. 25), документ в інформаційних відносинах (ст. 27), первинний документ (ст. 27), режим доступу до інформації (ст. 28), конфіденційна інформація (ст. 30), секрет­на інформація (ст. 30), інформаційний запит (ст. 32), право влас­ності на інформацію (ст. 3 8), підстави виникнення права власнос­ті на інформацію (ст. 38), інформаційна продукція (ст. 40), інформаційна послуга (ст. 41), учасники інформаційних відносин (ст. 42), міжнародна інформаційна діяльність (ст. 50), основа ін­формаційного суверенітету України (ст. 53), інформаційні ресур­си України (ст. 53).

За нашими підрахунками Закон містив 42 терміни. Процитує­мо лише два з-поміж них:

На початку ст. 30 зазначається, що інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіден­ційну і секретну.

Конфіденційна інформація — це відомості, що знаходяться у володінні, використанні або розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

До секретної інформації належить інформація, що становить державну або іншу передбачену законом таємницю, розголошен­ня якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.

У частинах третій і четвертій ст. 30 зазначалося: «Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, діло­вого, виробничого, банківського, комерційного та іншого харак­теру, що одержана за власні кошти або є предметом їх професій­ного, ділового, виробничого, банківського, комерційного або іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи нале­жність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Виняток становить інформація комерційного і банківського характера, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, по­датків тощо) та інформація, приховування якої становить загрозу життю і здоров'ю людей».

25 червня 1993 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України № 3322-ХІІ «Про науково-технічну інформацію». Він мав таку структуру:

Розділ І

Загальні положення

Стаття 1. Визначення термінів

Стаття 2. Об'єкт відносин у сфері науково-технічної інфор­мації

Стаття 3. Суб'єкт відносин у сфері науково-технічної інфо­рмації

Стаття 4. Законодавство України у сфері науково-технічної інформації

Розділ ІІ

Правовий режим науково-технічної інформації

Стаття 5. Право на науково-технічну інформацію Стаття 6. Право власності на науково-технічну інформацію Стаття 7. Відносини між власниками науково-технічної ін­формації, її споживачами і посередниками.

Розділ ІІІ

Національна система науково-технічної інформації

Стаття 8. Визначення та склад національної системи науко­во-технічної інформації

Стаття 9. Основні завдання національної системи науково- технічної інформації

Стаття 10. Інформаційні ресурси національної системи нау­ково-технічної інформації

Стаття 11. Державна реєстрація, обмін і використання ре­зультатів науково-технічної діяльності

Стаття 12. Організація надходження та використання зару­біжної науково-технічної інформації

Розділ IV

Ринок науково-технічної інформації

Стаття 13. Науково-технічна інформація як об'єкт товарних відносин

Стаття 14. Формування ринку науково-технічної інформації Стаття 15. Умови надання інформаційної продукції та по­слуг

Стаття 16. Відносини виробників і споживачів науково- технічної інформації

Розділ V

Державна політика в сфері науково-технічної інформації

Стаття 17. Державна підтримка науково-технічної діяльності Стаття 18. Державне управління у сфері науково-технічної інформації

Стаття 19. Відповідальність за порушення законодавства України про науково-технічну інформацію

Стаття 20. Міжнародна інформаційна діяльність Стаття 21. Міждержавний обмін науково-технічною інфор­мацією

Стаття 22. Діяльність іноземних фізичних та юридичних осіб в Україні у сфері науково-технічної інформації

Стаття 23. Забезпечення суверенітету України у сфері нау­ково-технічної інформації.

Стаття 1 Закону містила визначення термінів: науково-техніч­на інформація, науково-інформаційна діяльність, інформаційні ресурси науково-технічної інформації, довідково-інформаційний фонд, довідково-пошуковий апарат, інформаційні ресурси спіль­ного користування, аналітико-синтетична обробка науково- технічної інформації, інформаційний ринок.

Як бачимо, у назві жодної зі статей не зустрічається поняття «комерційна таємниця». Це поняття як таке лише згадується у статтях 10 і 15. В обох випадках йшлося про необхідність охоро­ни прав на комерційну таємницю, але не було зазначено, що охо­роняти і як саме охороняти.

Науково-технічна інформація визнавалася об'єктом права вла­сності (ст. 6). Вона охоплювала результати науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності, зафіксовані у формі, яка забезпечує їх відтворення, використання та поширення (ст. 2).

Науково-технічна інформація, що є продуктом інтелектуальної творчої праці, становить об' єкт права інтелектуальної власності (ст. 2).

У ст. 5 Закону науково-технічна інформація поділялася на відкриту науково-технічну інформацію та інформацію з обмеженим доступом:

На відкриту науково-технічну інформацію мають право усі гро­мадяни України, юридичні особи, державні органи, органи місцево­го і регіонального самоврядування. Право передбачало можливість вільного її одержання, зберігання, використання і поширення. Підставами виникнення права власності Закон (ст. 6) вважав: — створення науково-технічної інформації своїми силами і за свій рахунок;

— виконання договору про створення науково-технічної ін­формації;

— виконання будь-якого договору, що містить умови перехо­ду права власності на інформацію до іншої особи.

Якщо інформація спільно створювалася кількома громадяна­ми або юридичними особами, то право власності на неї визнача­лося договором, укладеним між творцями цієї інформації (ст. 6).

У разі створення науково-технічної інформації за рахунок ко­штів державного бюджету, право власності на інформацію визна­чалося державою як прийняттям загальних положень, так і вста­новленням форм договорів між фінансуючим державним органом і виконавцем робіт зі створення науково-технічної інформації (ст. 6).

Ст. 6 також передбачала, що науково-технічна інформація, яка є об' єктом приватної або інших форм власності, може переходи­ти у державну власність у разі передачі її до відповідних держав­них банків даних, фондів або архівів на договірній основі. Інфо­рмація могла передаватися на зберігання або використання без передачі прав власності в повному обсязі.

На споживача науково-технічної інформації статтею 7-ою по­кладалася відповідальність за дотримання прав власника цієї інфо­рмації. Він не мав права передавати одержану науково-технічну інформацію третій особі, якщо це не було обумовлено договором між власником і споживачем науково-технічної інформації.

Законом України «Про внесення змін і доповнень до Криміна­льного, Кримінально-процесуального кодексів України та Кодек­су України про адміністративні правопорушення» від 28.01.1994 р. № 3888-ХІІ Кримінальний кодекс України було, зокрема, допов­нено статтями 148(6) та 148(7).

У статті 148(6) «Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таєм­ницю» зазначалося:

«Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю (підприємни­цьке шпигунство), якщо це завдало великої матеріальної шкоди суб'єкту підприємницької діяльності, — карається позбавленням волі на строк до трьох років або штрафом від трьохсот до п' ятисот мінімальних розмірів заробітної плати».

Стаття 148(7) «Розголошення комерційної таємниці» форму­лювалася так:

«Умисне розголошення комерційної таємниці без згоди її вла­сника особою, якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною чи службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих або інших мотивів і завдало великої шкоди суб'єкту підприємницької діяльності, — карається позбавленням волі на строк до двох ро­ків або виправними роботами на строк до двох років, або позбав­ленням права займати певні посади чи займатися певною діяльні­стю на строк до трьох років, або штрафом до п' ятидесяти мінімальних розмірів заробітної плати».

Слід також згадати «Угоду між Україною і Сполученими Штатами Америки про співробітництво в дослідженні і викорис­танні космічного простору в мирних цілях». Дата підписання: 22.11.1994. Ратифіковано Законом України від 5.05.1996 р. № 165/96-ВР. Дата набрання чинності для України: 17.05.1996. Реєстраційний код 41790/2007.

(Офіційний вісник України, 2007, № 96).

У Додатку 1 «Інтелектуальна власність» цієї Угоди є рубрика ІІІ «Ділова конфіденційна інформація». Там зафіксовано: «У то­му випадку, коли у рамках даної Угоди створюється або надаєть­ся інформація, яка своєчасно ідентифікуєься як ділова та конфі­денційна, кожна Сторона та її учасники мають захищати таку інформацію відповідно до чинних законів, постанов і адміністра­тивної практики. Інформація може бути ідентифікована «діловою та конфіденційною», якщо особа, яка володіж цією інформаціжю, може одержати від неї економічну вигоду або отримати конкуре­нтну перевагу перед тими, хто нею не володіє, якщо ця інформа­ція не є загальновідомою або загальнодоступною з інших джерел, та якщо особа, яка володіє цією інформацією, не робила її досту­пною без накладання своєчасно зобов' язань по її конфіденційно­сті».

5 квітня 2001 р. Верховна Рада України своїм Законом № 2341-ІІІ ухвалила Кримінальний кодекс України. Дві його статті стосуються комерційної таємниці.

Стаття 231 «Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю» була викладена так:

«Умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що склада­ють комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого ви­користання цих відомостей (комерційне шпигунство), а також не­законне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності, — караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або обмеженням волі на строк до п' яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років».

У статті 232 «Розголошення комерційної таємниці» зафік­совано:

«Умисне розголошення комерційної таємниці без згоди її вла­сника особою, якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною або службовою діяльністю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і завдало істотної шкоди суб'єкту гос­подарської діяльності, — карається штрафом від двохсот до п' ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з по­збавленням права обіймати певні посади чи займатися певною ді­яльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк».

Законом України «Про внесення змін і доповнень до Криміна­льного, Кримінально-процесуального кодексів України та Кодек­су України про адміністративні правопорушення» від 28.01.1994 р. № 3888-ХІІ Кодекс України про адміністративні правопорушення було доповнено статтею 164-3 «Недобросовісна конкуренція». Частина третя цієї статті була сформульована так: «Отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також кон­фіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репу­тації або майну іншого підприємця — тягне за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти мінімальних розмірів заробітної плати».

Протоколи про адміністративні правопорушення за зазначе­ною вище статтею мали право складати посадовці органів Анти- монопольного комітету України. Справи про правопорушення розглядали суди.

Антимонопольний комітет України такий порядок не влашто­вував. АМКУ вносив пропозиції, щоб він мав право не лише складати протоколи, а й розглядати справи по суті.

У Конституції України, ухваленій п'ятою сесією Верховної Ради України другого скликання 28 червня 1996 року, про секре­ти виробництва (конфіденційну ділову інформацію) мова взагалі не йшла. Її статті 31, 32, 34 стосувалися свободи слова, статті 41, 42 — власності і підприємницької діяльності, а ст. 54 — свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

7 липня 1996 р. Верховна Рада України ухвалила Закон Украї­ни «Про захист від недобросовісної конкуренції» № 236/96-ВР.

Він містив главу 4 «Неправомірне зберігання, розголошення та використання комерційної таємниці «. Глава складалося з 4 ста­тей такого захисту.

«Стаття 16 «Неправомірне зберігання комерційної тає­мниці».

Неправомірним зберіганням комерційної таємниці вважається добування протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю).

Стаття 17 «Розголошення комерційної таємниці»

Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комер­ційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у вста­новленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням слу­жбових обов' язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю).

Стаття 18 «Схилення до розголошення комерційної таєм­ниці»

Схиленням до розголошення комерційної таємниці є спонукан­ня особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків відомості, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таєм­ницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло за­вдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю).

Стаття 19 «Неправомірне використання комерційної таєм­ниці».

Неправомірним використанням комерційної таємниці є впрова­дження у виробництво або врахування під час планування чи здій­снення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відпо­відно до законодавства України комерційну таємницю».

За недобросовісну конкуренцію Закон у зв'язку з комерцій­ною таємницею, передбачав:

— накладання штрафів на господарюючих суб'єктів — юри­дичних осіб та їх об' єднання — у розмірі трьох відсотків виручки від реалізованих товарів, робіт, послуг господарюючого суб'єкта за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф; якщо виручка була відсутня або ж її обчислення немож­ливе, то штраф становив до п'яти тисяч неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян (ст. 21);

— накладання штрафу на юридичних осіб, їх об' єднання та об'єднання громадян, що не є господарюючими суб'єктами у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян (ст. 22);

— адміністративну відповідальність громадян (ст. 23 поши­рювалася на громадян-підприємців; конкретні санкції стаття не містила; вказувала на адміністративні стягнення згідно із законо­давством);

— відшкодування збитків (за позовами заінтересованих осіб відповідно до цивільного законодавства України, ст. 24).

Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р. № 2210-ІІІ прямим чином комерційної таємниці не стосувався. Поміж кількох понять у його статті першій було і поняття «інформація», але то малися на увазі відомості, що не подаються, подаються або подаються у спотвореному вигляді Антимонопольному комітету України.

Цей Закон складається з двох блоків. Розділи ІІ—VI (34 стат­ті) містять матеріально-правові норми про економічну конкурен­цію, а розділи VII—Х (29 статей) стосуються процесуально-пра­вових аспектів розгляду порушень законодавства про захист еко­номічної конкуренції.

Розділ Х «Прикінцеві положення» містив кілька пунктів, які узгоджували ухвалений Закон з чинним раніше законодавством.

Глава 46 «Право інтелектуальної власності на комерційну та­ємницю» Цивільного кодексу України, ухваленого Законом України від 16 січня 2003 р. № 435-lV, містить 4 статті.

«Стаття 505 «Поняття комерційної таємниці» 1. Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупно­сті її складових є невід'ємною та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв' язку з чим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збе­реження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

2. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічно­го, організаційного, комерційного, виробничого та іншого харак­теру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

Стаття 506. «Майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю».

1. Майновими правами інтелектуальної власності на комер­ційну таємницю є:

1) право на використання комерційної таємниці;

2) виключне право дозволяти використання комерційної тає­мниці;

3) виключне право перешкоджати неправомірному розголо­шенню або використанню комерційної таємниці;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

2. Майнові права інтелектуальної власності на комерційну та­ємницю належать особі, яка правомірно визначила інформацію комерційною таємницею, якщо інше не встановлено договором.

Стаття 507. «Охорона комерційної таємниці органами дер­жавної влади»

1. Органи державної влади зобов'язані охороняти від недоб­росовісного комерційного використання інформації, яка є комер­ційною таємницею та створення якої потребує значних зусиль і яка надана їм з метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, пов'язану з фармацевтичними, сільськогосподарсь­кими та хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки. Ця інформація охороняється органами державної влади також від розголошення, крім випадків, коли розголошення необхідне для забезпечення захисту населення або не вжито заходів щодо її охорони від недобросовісного комерційного використання.

2. Органи державної влади зобов' язані охороняти комерційну таємницю також в інших випадках, передбачених законом.

Стаття 508. «Строк чинності права інтелектуальної власності на комерційну таємницю».

1. Строк чинності права інтелектуальної власності на комер­ційну таємницю обмежується строком існування сукупності ознак комерційної таємниці, встановлених частиною першою статті 505 цього Кодексу.

Можна стверджувати, що у правничому менталітеті українсь­кого законодавця домінував погляд на комерційну таємницю як на об' єкт права інтелектуальної власності. Вказані вище стат­ті 505—508 містяться саме в книзі четвертій Цивільного кодексу.

Вважаємо, що не всю комерційну таємницю можна охопити правом інтелектуальної власності. Не слід забувати і про зо­бов'язальне право, тобто про книгу п'яту Цивільного кодексу. Поки ж що про комерційну таємницю згадана книга мовчить.

Переводимо погляд на наступний кодекс.

У статті 162 «Правомічності суб'єктів господарювання щодо комерційної таємниці» Господарського кодексу України, ухваленого Законом України від 16 січня 2003 року № 436-ІУ, зафіксовано:

«1. Суб'єкт господарювання, що є володільцем технічної, орга­нізаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використання цієї інформації третіми особами, за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності.

2. Строк правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії сукупності визначених у частині першій цієї статті умов.

3. Особа, яка протиправно використовує комерційну інформа­цію, що належить суб'єкту господарювання, зобов'язана відшко­дувати завдані йому такими діями збитки відповідно до закону. Особа, яка самостійно і добросовісно одержала інформацію, що є комерційною таємницею, має право використовувати цю інфор­мацію на свій розсуд.

4. До відносин, пов'язаних з комерційною таємницею, не вре­гульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України та інших законів.»

Приписи Законів України «Про підприємства в Україні» від 27.03.1991 р. — XII та «Про інформацію» від 02.10.1992 р. № 2657- ХІІ були поширені на:

— суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності (Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. 959-ХІІ);

— учасників господарських товариств (Закон України «Про господарські товариства» від 19.09.1991 р. № 1576-ХІІ);

— членів товарних бірж (Закон України «Про товарну біржу» від 10.12.1991 р. № 1956-Хіі);

— учасників переговорних процесів щодо укладення колекти­вних трудових договорів (Закон України «Про колективні дого­вори й угоди» від 01.07.1993 р. № 3356-ХІІ);

— концесійні договори (Закон України «Про концесії» від 16.07.1999 р. № 997-ХІУ);

— договори страхування (Закон України «Про страхування») від 07.08.1996 р. № 85/96-ВР);

— договори на виконання робіт зі створення об' єктів архітек­тури (Закон України «Про архітектурну діяльність» від 20.05.1999 р. № 687-ХІУ).

Обмеження щодо застосування режиму комерційної таємниці встановлювалися у:

— Законі України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1991 р. № 996-ХІУ (фінансова звіт­ність підприємства — не є комерційною таємницею, окрім пе­редбачених законодавством випадків);

— Законі України «Про відновлення платоспроможності борж­ника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 р. № 2343-ХШ (в редакції від 30.06.1999) (фінансове становище банкрута не є конфі­денційною інформацією і не становить комерційної таємниці).

Положення про доступ органів влади до комерційної таємниці фіксувалися зокрема у:

— Законі України «Про податкову службу в Україні» від 04. 12. 1990 р. № 509-ХШ;

— Законі України «Про міліцію» від 20.12.1990 р. № 565-ХІІ;

— Законі України «Про Службу безпеки України» від 25.03.1992 р. № 2229-ХІІ;

— Арбітражному процесуальному кодексі України від 06.11.1991 р. № 1798-ХІІ (у редакції Закону України від 21.06.2001 р. № 2539-ХІІ);

— Законі України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 р. № 1789-ХІІ.;

— Указі Президента України «Про Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України» від 04.04.2003 р. № 292/2003.

Посадовці зобов'язувалися не розголошували конфіденційну інформацію, яка стала їм відомою під час виконання встановле­них їм функцій, зокрема, у:

— Законі України «Про статус суддів» від 15.12.1992 р. № 3723-ХІІ;

— Законі України «Про службу в органах місцевого самовря­дування» від 07.06.2001 р. № 2493-ІІІ.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

1. Чи існувала охорона комерційної таємниці в СРСР?

2. Коли вперше у законодавстві СРСР з 'явилося положення про комерційну таємницю?

3. Які критерії комерційної таємниці передбачалися «Осно­вами цивільного законодавства Союзу РСР і республік» від 31 травня 1991 року?

4. Коли у законодавстві України вперше з 'явилося положен­ня про комерційну таємницю?

5. У якому законі незалежної України вперше була згадка про комерційну таємницю?

6. Яке значення у зв 'язку з комерційною таємницею мав За­кон України «Про інформацію» від 02.10.1992р.?

7. Чи врегульовував значною мірою правовідносини щодо комерційної таємниці Закон України «Про науково-технічну інформацію» від 25.06.1993р.?

8. Коли в Україні вперше з 'явилася кримінальна відповідаль­ність за правопорушення у сфері комерційної таємниці?

9. Коли в Україні вперше була запроваджена адміністрати­вна відповідальність за правопорушення законодавства з комерційної таємниці?

10. Де і коли у законодавстві України було сформульовано склади правопорушень:

«неправомірне збирання комерційної таємниці», «розголо­шення комерційної таємниці» «схилення до розголошення комерційної таємниці», «неправомірне використання коме­рційної таємниці»?

11. Цивільний та Господарський кодекси України про коме­рційну таємницю.

12. Як враховувалися приписи спеціальних законів про коме­рційну таємницю в інших законах України?