РОЗДІЛ ХХ. СУСПІЛЬНИЙ ПРОГРЕС, РЕГРЕС І СТАГНАЦІЯ: ДІАЛЕКТИКА ВЗАЄМОДІЇ

 

▪ Історія питання ▪ Поняття суспільного прогресу ▪ Поняття суспільного регресу ▪ Поняття суспільної стагнації ▪ Висновки

 

Вивчаючи багатоманітне життя соціуму, дослідники рано чи пізно з необхідністю виходять на питання, відповідь на які має дуже важливе значення як для науки, так і для практики. Серед цих питань є і такі:

– Куди рухається сучасне суспільство взагалі і України зокрема?

– Які процеси у них переважають – прогресивні, регресивні чи стагнаційні?

– Що треба розуміти під суспільним прогресом, регресом і стагнацією?

Спробуємо відповісти на них починаючи з останнього питання:

 

Історія питання

Античні автори уявляли, що зміни у світі відбуваються у певному напрямі. Ці уявлення були суто оціночними. Для більшості авторів в ті часи історія являла собою просту послідовність подій, за якими стояло щось незмінне. У цілому історія розумілась як регресивний процес, який йшов по низхідній від стародавнього "золотого віку" (Гесіод, Сенека), або як циклічний круговорот, який повторював одні й ті ж стадії (Платон , Арістотель , Полібій). У часи Середньовіччя християнська історіософія розглядала історію зовсім інакше. Її автори описували процес, що йде до певної наперед установленої цілі, яка лежить за межами дійсної історії. Ідея ж історичного прогресу народилась не в християнській есхатології, а в її запереченні.

В епоху Нового часу, коли швидко почали розвиватись буржуазні відносини, наголошувалось, що "царство розуму" знаходиться не у минулому, а у майбутньому. Так, Ф. Бекон і Р.Декарт пишуть, що наука йде вперед. Пізніше ідея прогресу поширюється і на сферу суспільних відносин (А.Тюрго, Ж.Кондорсе).

Раціоналістичним теоріям прогресу в епоху Просвітництва був чужим історизм, вони ще мали телеологічний характер. Разом з тим вже Дж.Віко і особливо Ж.-Ж.Руссо звернули увагу на суперечливий характер історичного розвитку.

У XIX сторіччі глибоку інтерпретацію суспільного прогресу дав Г.Гегель, який виступив як проти просвітницької зневаги до минулого, так і проти помилкового історизму романтичної "історичної школи". Розуміючи історичний процес як саморозвиток світового духу, Г. Гегель разом з тим не міг пояснити перехід від одного ступеня суспільного розвитку до другого. Його філософія історії перетворюється в теодицею, виправдання бога в історії .

Принципово нове розуміння проблеми з'являється у К.Маркса, який визначав: "Взагалі поняття прогресу не слід брати в звичайній абстракції" . Прогрес має рацію лише стосовно певного історичного процесу або явища в конкретно визначеній системі часу. Новітня форма історичного розвитку, на його думку, розглядає попередні форми як ступені до самої себе і завжди розуміє їх однобічно, бо лише дуже рідко і лише при особливих обставинах вона буває спроможна до самокритики .

Пізніше В.І.Ленін неодноразово звертався до теми суспільного прогресу. Він прийшов до висновку, що основним його критерієм є розвиток продуктивних сил. Разом з тим він глибоко аналізував і інші складові прогресу, зокрема, створення нової суспільно-економічної і суспільної формації. Він підкреслював, що світова історія йде дуже складним шляхом, інколи з велетенськими стрибками назад .

Своє трактування суспільного прогресу й суспільного регресу запропонували представники цивілізаційного і соціокультурного підходів. Так, М.Я.Данилевський вважав, що такий прогрес полягає не в тому, щоб суспільство рухалось весь час тільки в одному напрямі, а і в тому, щоб освоїти всю арену історичної діяльності людства, в усіх напрямах .

О.Шпенглер як філософ-ідеаліст, представник філософії життя, розумів проблему прогресу і регресу суспільства як генезис культури. На його думку, культура є "організмом", який має жорстку сквозну єдність, він відособлений від інших подібних йому "організмів". Тому не має і не може бути єдиної загальнолюдської культури. О. Шпенглер визначив вісім культур в історії. Кожний культурний "організм" має певний строк життя. Вмираючи, культура перероджується в цивілізацію як свою протилежність, відбувається перехід від творчості до безплідності, від героїчних "діянь" до механічної "роботи", техніцизму .

А.Тойнбі під впливом О.Шпенглера переосмислює суспільно-історичний розвиток в дусі теорії круговороту локальних цивілізацій. Історія у нього являє собою сукупність окремих своєрідних і відносно замкнутих цивілізацій (спочатку він виділив 21, а потім скоротив їх до 13). Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, росту, надлому і розкладу, після чого, як правило, гине, уступаючи своє місце іншій. А. Тойнбі вбачав прогрес в духовному удосконалюванні, в релігійній еволюції від примітивних анімістичних вірувань скрізь універсальні релігії до єдиної синкретичної релігії майбутнього. Концепція А. Тойнбі є ідеалістичною відповіддю на позитивістський еволюціонізм; вона пропонує також своєрідну альтернативу "європоцентризму" .

Серед представників цивілізаційного і соціокультурного підходів, які розглядали і розглядають проблеми суспільних прогресу і регресу, видатне місце належить російсько-американському мислителю і соціологу П.О.Сорокіну .

Після другої світової війни все більшого значення стали набувати так звані глобальні проблеми. Дуже важливо усвідомити, що загострення цих проблем відкрило якісно новий зміст і нові сутності в розумінні співвідношення суспільних прогресу, регресу і стагнації, перспектив їх розвитку.

Але по суті аналіз глобальних проблем бере свій початок ще з 40-х років XIX сторіччя, коли з'являються філософські, політико-економічні та соціологічні праці К.Маркса і Ф.Енгельса. У них науково аналізувались економічні кризи, які періодично повторювались і охоплювали значну частину світу, взаємовідносини країн-метрополій з колоніями і напівколоніями, розглядалась проблема переходу від експлуататорського капіталістичного суспільства до якісно нового політичного, економічного і соціального устрою, де не буде експлуатації людини людиною.

Ця традиція діалектико-матеріалістичного і конкретно-історичного підходу до глобальних ейкуменних, політичних, економічних, соціальних, етнокультурних та інших проблем розвивалась і розвивається їх послідовниками, реалізовувалась і реалізується на практиці з певними досягненнями і жорстокими поразками.

Починаючи з 1945 року, у зв'язку з протистоянням двох світових антагоністичних суспільних систем, загрозою третьої світової термоядерної війни проблема суспільних прогресу, регресу і стагнації обертається категоричним імперативом: бути чи не бути суспільству і земній природі?

Одними з перших забили тривогу прогресивні вчені - фізики, філософи та інші спеціалісти. З'являється відомий "Маніфест Рассела-Ейнштейна", виникають Всесвітній рух прихильників миру, Пагуошський рух, які закликають миролюбні сили зробити все, щоб припинити гонку озброєння і ліквідувати атомну небезпеку.

У 1968 році створюється Римський клуб на чолі з А.Печчеі. Треба в цілому високо оцінити ту теоретичну і громадську роботу, яку виконала ця організація вчених, суспільних діячів і бізнесменів. Дослідження глобальних проблем було переведено на якісно новий рівень, а їх результати широко розповсюджені у світі. На основі теорії "межі росту" Дж.Форрестера з'являється робота Д.Медоуза (США) під тією ж назвою (1972). За нею виходить ціла низка книг-доповідей, які викликали значний резонанс у світі. Автори першої роботи пропонували перейти до "нульового росту", щоб уникнути глобальної катастрофи в першій половині XXI сторіччя. Пізніше створюється концепція "органічного росту". У цілому доповіді Римського клубу побудовані на принципах ліберального реформизму .

Парадигма сталого розвитку створюється під керівництвом Л.Р.Брауна в Інституті всесвітніх спостережень (США). Вона набуває відомості у 80-і роки минулого сторіччя.

ООН широко використовує ці ідеї і дослідження, проводить історично важливу Конференцію в Ріо-де-Жанейро в 1992 році по проблемам розвитку та навколишнього середовища. Керівники 170 держав прийняли там документ "Порядок денний на XXI сторіччя" .

Через 10 років відбувся Всесвітній саміт по сталому розвитку (Йоханнесбург, ПАР, 2002), зустріч на вищому рівні, у якій прийняла участь також 21 тисяча чоловік із багатьох країн. Самміт ставив собі за мету допомогти виконанню завдань, які були поставлені в “Порядку денному на ХХІ століття” . На зустрічі і після неї була проведена велика робота, але головний ворог сталого розвитку людства і природи – сучасна капіталістична система з її основним законом додаткової вартості капіталу, не зважаючи ні на що.

Разом з тим, як вважали і вважають М.М.Моісеєв та деякі інші вчені, концепція сталого розвитку – одне із найнебезпечніших заблуджень сучасності. Так, М.М. Моісеєв розвиває з 70-х років XX сторіччя концепцію універсального еволюціонізму, спираючись на вчення В.І.Вернадського про біосферу і ноосферу, на ідеї М.В.Тимофеєва-Ресовського .

У цей період активно працюють над проблемами розвитку суспільства такі вчені, як І.Т.Фролов, В.В.Загладін, Д.М.Гвішіані, В.О.Геловані (СРСР, Росія), І.Валлерстайн (США), М.Нельсон (Франція) та інші.

У наш час безпосередньо досліджують проблеми суспільного розвитку і прогресу багато вітчизняних та закордонних вчених .

Таким чином, проблеми суспільного розвитку, суспільних прогресу, регресу і стагнації вивчалась на протязі довгого часу. В останні півсторіччя дослідження глобальних проблем примусило по-новому поставитися до суспільних прогресу, регресу і стагнації, їх взаємодії.

Філософські та наукові студії у цьому напрямку мають велике актуальне значення. Глобальні проблеми як би "відсунули" проблеми суспільних прогресу, регресу і стагнації на другий план, багато дослідників не виявляють до них інтерес. Але це не відповідає інтересам суспільства, філософії і науки. Як відомо, відставання в теорії з необхідністю приведе і до відставання на практиці, при вирішенні невідкладних питань.

Тому, спираючись на попередній аналіз, продовжимо філософське розвідування суспільних прогресу, регресу і стагнації у конкретно-історичному ключі, орієнтуючись на реалії початку XXI сторіччя. Такий підхід перш за все потребує критичного осмислення тих критеріїв суспільного прогресу, які вживались і вживаються у літературі. По-друге, необхідно розробити систему критеріїв даного прогресу, яка буде більш адекватно відповідати сучасності та її вимогам. Теж саме потрібно виконати і відносно суспільних регресу і стагнації. По-третє, у процесі досліду потрібно перейти від абстрактного визначення цієї проблеми до більш конкретного її уявлення на прикладі України.