Способи, види, рівні і форми буття

Існує багатоманітність способів і форм буття. Способи його існування можна визначати різними методами. Найбільш універсальна класифікація способів буття пов’язана з якісно різними видами руху. Ще в ХІХ ст. Ф.Енгельс виокремив механічний, фізичний, хімічний, біологічний і соціальний види руху. У ХХ ст. виявлені рухи елементарних і субелементарних частинок, фізичного вакууму, Всесвіту. Таким чином, буття здійснюється способами руху елементарних і субелементарних частинок, фізичного вакууму, механічним, фізичним, хімічним, біологічним, соціальним рухами, а також рухом Всесвіту. За наукою – відкриття нових для людства способів існування буття.

Можна виділити три види буття - об’єктивний, об’єктивно-суб’єктивний і суб’єктивний. Це три види реальності буття. Об’єктивна реальність охоплює все, що існує в даний момент незалежно від діяльності-свідомості людей. Всесвіт, який ми знаємо, Сонячна система і наша планета Земля, нежива і жива природа, суспільство в цілому і кожна окрема людина як біосоціальна істота, – все це є об’єктивна реальність. Діяльність-свідомість в широкому розумінні визначимо як об’єктивно-суб’єктивну реальність. Це свідома, цілеспрямована діяльність, яка спирається на певні знання, вміння, навички, досвід, знаряддя праці, засоби виробництва і результатом якої є матеріальні і духовні блага, позитивний саморозвиток людей, а також виробництво нового покоління та інше. Разом з тим сучасне капіталістичне суспільство постійно відтворює негативні діяльність-свідомість. Більш того, кримінальну, антилюдську діяльність-свідомість. Приховувати ці факти від молоді, яка тільки знайомиться з реальним життям суспільства, – неприпустимо. Позитивне завдання вищої школи, – вчити молодь, як подолати ці негативні явища і процеси. В свою чергу, суб’єктивна реальність – це свідомість, мислення, емоції, духовний світ людей, не реалізований у матеріальних предметних формах.

Ми фіксуємо три рівні фактичного існування буття – неактуальне, актуальне і потенціальне. Минуле буття є вже неактуальним, воно має конкретно-історичний характер, і його матеріалізована спадщина, знання про нього допомагає, а нерідко і перешкоджає виявити сутність, протиріччя і потенції актуального буття. Та дійсність, яка існує в теперішній час, є актуальним буттям. Воно також є конкретно-історичним. Потенціальний рівень буття відображає можливе буття у майбутньому часі. Це буття може відбутись, а може і не відбутись, може розвиватись по одному варіанту або “сценарію”, а може – по другому або третьому. Межі між минулим, теперішнім і майбутнім – часові критерії буття, рівні його існування або неіснування. Просторові характеристики буття діалектично пов’язані з часовими критеріями.

Серед основних форм буття назвемо: природу як універсум (включає в себе всі форми буття), неживу природу; живу природу; суспільство як “другу природу” ; окрему суспільну людину як унікальну істоту із її діяльністю-свідомістю-духовністю; “третю природу” . По своїй суті, буття в цілому – це синонім природи. Сумісна діяльність індивідів у соціумі створює об’єктивоване, інтерсуб’єктивне духовне. Це духовне належить як групі осіб або всьому суспільству, так і окремому індивіду. Наприклад, об’єктивно духовним є людська мова. Українська або російська мова поєднує мільйони людей в процесі їх суспільного буття, їх духовного життя і діяльності.

Розглянемо висловлювання ідеаліста С.Л.Франка: “Внутрішній світ людини, взятий в цілому, не менша реальність, чим явища матеріального світу” . У чому неправий філософ з точки зору діалектичного матеріалізму? Так, внутрішній світ людини (свідомість, несвідомість, психіка) є особливою реальністю. Але вона не тотожна і неоднорівнева з реальністю неживої і живої природи. Суспільство ж і суспільні люди – це специфічна природна реальність, органічна єдність живої матерії, її вищої, найбільш розвинутої форми і соціального. В свою чергу, соціальне є продуктом, результатом діяльності-свідомості людей. Духовний світ суспільства і внутрішній світ окремої людини має певний історичний генезис, розвивається і передається новим поколінням шляхом виховання, освіти, спілкування, діяльності. В свою чергу, нові покоління і їх окремі представники розвивають далі або руйнують цей духовний світ. Таким чином, внутрішній світ людини – це не матеріальна реальність живої або неживої природи, а похідна від неї, суспільна реальність діяльності-свідомості, несвідомості, емоційності, волі, характеру, яка створюється і розвивається специфічним, штучно-соціальним шляхом іншими людьми у нас, а потім і нами самими.

Різні способи, види, рівні і форми буття мають велике значення в філософії. Усі різновиди філософських теорій і концепцій виникають у першу чергу у зв’язку з різним розумінням проблеми, яка з форм буття є основною, вихідною, а які форми буття – похідні, вторинні, залежні від основної форми буття. Виходячи з цього, по-різному осмислюються способи і форми існування буття, даються різні трактовки їх взаємовідносин і взаємодій. Так, діалектичний матеріалізм вважає основною формою буття природу – неживу і живу, а інше (діяльність, свідомість, внутрішній, духовний світ людини) – похідними, залежними від природного буття, хоча і здійснюючими свій вплив на це буття. В свою чергу, об’єктивний ідеалізм за основну форму буття приймає об’єктивний дух, незалежний від людини (богів, ідеї, світовий розум). Суб’єктивний же ідеалізм наполягає на тому, що основною формою є суб’єктивне буття людини. У самих цих напрямах існують різні модифікації, інтерпретації вихідних форм буття.

Крім того, є дуалізм, який намагається за первинні основні форми буття прийняти і природу, і дух, суб’єктивність людини. Ця непринципова позиція приводить, як правило, врешті-решт до визнання ідеалізму як основного напряму філософії.

Природа, суспільство і людина; минуле, теперішнє і майбутнє; матеріальне і ідеальне – єдині. І передумовою цієї єдності є буття.

В історії розвитку філософії поняття матерії виникло у зв’язку із спробами стародавніх і античних мислителів пояснити єдність світу. Чому світ єдиний і разом з тим такий багатоликий і різнобарвний? Чи є у всього розмаїття речей і явищ деяка загальна основа – єдина субстанція ?

Категорія матерії

В пошуках відповіді на ці і подібні питання мислителі філософських шкіл Еллади (VІІ – VІ ст. до н.е.) шукали одне загальне і конкретне начало. У Фалеса – це вода, у Анаксімена – повітря, у Геракліта – вогонь.

Наступне покоління мудреців Еллади схиляється до визнання множини начал. У Емпедокла – чотири основних елементи, у Анаксагора його гомеомерії – “насіння” усіляких речовин такі ж різні, як і самі речовини.

Нова спроба вирішити проблему – атомістичне вчення Левкіппа- Демокріта, яке виникло у V ст. до н.е. Пізніше його розвивали античні філософи Епікур і Лукрецій Кар. Це було дуже важливе завоювання людської думки. Атомістична ідея проіснувала майже 25 століть і виявилась дуже плідною в процесі розвитку науки (відкриття І.Ньютона, Д.І.Менделеєва та ін.)

Саме ж поняття “матерія” з’являється в працях ідеаліста Платона, яку він розглядав як пасивну речовину.

В епохи Нового часу і Просвітництва, коли активно розвивається метафізичний матеріалізм, категорія матерії набуває принципово нового рівня філософічності і науковості. Це відбулось в працях Ф.Бекона, Дж.Локка, Ж.О.Ламетрі, К.Гельвеція, П.Гольбаха, М.В.Ломоносова. Справа в тому, що категорія матерії – це не фантасмагорія, а наукова дефініція. Безглуздо шукати матерію взагалі як якесь речовинне або безтілесне первоначало. Це може бути уподобано ситуації, коли замість черешні, вишні, яблука, винограду ми намагались би знайти плід як такий, замість вівці, корови, коня – знайти ссавця як такого, замість видів руху – рух як такий і т.д.

В ХІХ ст. К.Маркс, Ф.Енгельс, М.Г.Чернишевський, Г.В.Плеханов діалектико-матеріалістично осмислюють категорію матерії. На початку ХХ ст. В.І.Ленін в роботі “Матеріалізм і емпіріокритицизм” дає її класичне визначення: “Матерія є філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображується нашими відчуттями, існуючи незалежно від них”. Матерія не існує поза речами і явищами, а тільки у них, через них. У матерії відображаються загальні риси нескінченої множини предметів, процесів і явищ. Разом з тим потрібно зафіксувати основні властивості матерії, які принципово її відрізняють в рамках основного питання філософії від діяльності-свідомості як її протилежності.

Тут матерія визначається через зіставлення матеріального і діяльнісно-свідомого. Матерія вічна, її не можна створити і не можна знищити, вона постійно переходить з одних видів і форм в інші. Категорія матерії відображає сутність, субстанцію усіх об’єктів, процесів і явищ Всесвіту.

Матерії не потрібен ніякий перший поштовх. Таке визначення матерії відображає сутність матеріалізму як вчення. Матерія як об’єктивна реальність є первинною відносно діяльності-свідомості. Матерія є причиною самої себе (cansa sui) (Б.Спіноза). З онтологічної точки зору матерія є єдиним об’єктом усілякого буття. Життя, діяльнісно-свідомі процеси, які відбуваються в суспільстві, свою кінцеву причину мають у матерії. Абсолютне протиставлення матеріального і діяльнісно-свідомого можливе тільки в рамках основного питання філософії. З гносеологічної точки зору матерія – це об’єкт, суб’єкт і засіб пізнання, а почуття, діяльність-свідомість, мислення – її продукт.