Види наукового знання

магниевый скраб beletage

У своєму розвитку наукове знання, розкриваючи причини, сутність і можливості дійсності, її окремих сфер і областей, проходить певні етапи становлення. Їх можна визначити як види або форми, які діалектично пов’язані між собою, переходять одна в другу, складають певну ієрархію. До таких основних видів або форм відносяться ідея, принцип, проблема, гіпотеза, дослідницька і колекторська програми, науковий факт, система ідеалізованих об’єктів, закон, концепція, теорія.

На питання: “З чого починається наукове дослідження?” – немає однозначної відповіді. Тут можуть бути різні причини – соціальне замовлення, діяльність і самодіяльність наукової школи, науковий пошук вченого або групи вчених і т.д. Важливим є наступне: кожне наукове дослідження має конкретно-історичний характер. Воно обумовлено певною епохою і відповідними державою, суспільством, рівнем розвитку продуктивних сил, науки, освіти, культури і виробничих, суспільних відносин. Наприклад, розвиток науки в СРСР в галузі космічних польотів привів до того, що в 1961 році саме радянський космонавт Ю.О.Гагарін став першою людиною, яка піднялась в космос.

Розглянемо основні види наукового знання.

Ідея (від грецьк.idea – буквально: те, що видно; образ) – вид (форма) відображення об’єктивної і суб’єктивної реальності; один із основних видів (одна із основних форм) наукового пізнання, смисл якого полягає у формулюванні узагальненого теоретичного принципу, пояснюючого сутність, закон. Наприклад, ідея матеріалістичної єдності світу, подвійного корпускулярно-хвильового характеру речовини і поля, розвитку і зміни суспільно-економічних формацій шляхом соціально-політичної революції та інше.

Принцип (від лат. principium – основа, джерело) – первоначало, керуюча ідея; у науковому пізнанні виступає як центральне поняття, основа системи, яка представляє узагальнення і вплив певного положення на всі явища предмету дослідження.

Проблема (від грецьк. problema - завдання) – осмислена і зафіксована суперечлива ситуація, яка виявляється у вигляді протилежних позицій в поясненні відповідних явищ, об’єктів, процесів і потребує адекватного наукового рішення. Проблема виступає принципово важливою формою організації та розвитку наукового знання. Вже Аристотель класифікував проблеми на практичні і пізнавальні; самостійні і допоміжні (“Топіка”). У філософії і науці ХХ – ХХІ ст. інтерес до наукової проблеми посилюється у зв’язку з подоланням кризи основ математики, під впливом досягнень математичної логіки, кібернетики (“штучного інтелекту”), когнітивної психології, системного аналізу, синергетики, історії і методології науки та інше.

Наукова проблема не може бути зведена до певного питання. Наукова проблема – це система знання, яка відображає проблемну ситуацію та її соціокультурний фон, має особистісний смисл для дослідника і приймається або відкидається науковим співтовариством. Така проблема стимулює рух до нового наукового знання, вона породжує дослідницьку програму.

Гіпотеза (від грецьк. hypothesis – основа, припущення) – це частково обосноване припущення про природу, сутність якогось явища, про зв’язки між явищами, процесами та інше. Це форма розвитку знання, система суджень, істинність яких є невизначеною. Д.І.Менделеєв писав: “Гіпотези полегшують і роблять правильною наукову роботу – пошук істини...” Далеко не всіляке припущення являє собою гіпотезу з точки зору сучасної методології науки, яка висуває у зв’язку з цим декілька необхідних вимог.

З часів стародавньої і античної філософії (Платон, Аристотель) проблеми гіпотези активно дискутуються. У ХІХ ст. Ф.Енгельс розробляє концепцію гіпотези, в якій доводиться її необхідна і важлива евристична роль у науці. Як виникають гіпотези ? “Вони виникають у людей, які думають”, – слушно зауважив М.Р.Коен.

Гіпотеза – це система знань, яка розвивається. Само по собі взяте окремо припущення не розвиває знання про предмет. Вона рухає знання вперед тому, що дає можливість побудувати систему знань, яка веде до нових результатів. Генеза теоретичної гіпотези опосередковано пов’язана із попереднім досвідом.

Гіпотези – це локомотиви наукових досліджень, один із стимулів створення колекторської і дослідницької програми.

Дослідницька програма (від грецьк. programma – оголошення, розпорядження) визначає об’єкт і предмет дослідження, цілі, завдання, методи, склад виконавців, обсяг фінансування, матеріально-технічне забезпечення, терміни виконання роботи та інше.

Поняття дослідницької програми ввійшло у методологію науки і філософію після праць І.Лакатоша в кінці 60-х років ХХ століття. Але в практичній діяльності і рефлексії вчених це явище функціонувало вже дуже давно і втілювалось в формі програмних документів. Ефективність дослідницької програми може бути показником потенціальної істинності і актуальності проблем і гіпотез, які її породили.

Дослідницька програма є принципово важливим науковим документом, в який закладені основні ідеї, напрями, методи і методики дослідження. У наш час наукове дослідження без програми – це нонсенс. Подібне дослідження можна віднести до стихійних або дилетантських, – на серйозний успіх воно не може розраховувати.

Створення дослідницької програми логічно і історично вимагає знання праць попередників і сучасних вчених.

Дослідницька програма доповнюється колекторською (від пізньолат. collector – збирач), яка певним чином збирає, описує, систематизує і зберігає наукову інформацію.

Науковий факт (від лат. factum – зроблене; те, що збулось) є основним елементом певної системи наукового знання, це достовірне знання про одиничне, особливе або загальне.

Наукові факти генетично зв’язані з практикою, з діяльністю людей. Велику роль в формуванні, знаходженні і накопленні фактів відіграють спостереження і експерименти.

Наука починається з накоплення фактів. Наприклад, в природничих науках – фізиці, хімії, біології активно збирались факти на протязі ХV – ХVІІІ століть, саме в той час, коли відбувалось становлення нового, капіталістичного способу виробництва. Становлення і визнання наукового факту – довгий і суперечливий процес. Таким фактом стає лише знання, істинність якого можна перевірити, використав для цього певні наукові методи, прибори, прилади і т.д. в умовах, які оговорені. Тому повідомлення, які широко використовуються у ринкових засобах масової інформації, про передачу думок на відстані (телепатія), пересування предметів за допомогою думки (телекінез), про “літаючі тарілки”, “інопланетні космічні кораблі” та інше не визнаються за наукові факти.

“Факти – це повітря вченого”, – писав у зверненні до молоді академік І.П.Павлов.

Система ідеалізованих об’єктів являє собою необхідну складову науки, завдяки якій вона підіймається до рівня емпіричних залежностей і теоретичних законів, до рівня концепції або теорії. Ідеалізовані об’єкти – це результат мисленого конструювання об’єктів, які не існують в дійсності, але які мають прообрази в реальному світі. Наявність реальних прообразів ідеалізованих об’єктів дає можливість в подальшому не звертати уваги на відмінності між ними і оперувати з цими об’єктами як із реально існуючими предметами і явищами.

Система ідеалізованих об’єктів формується на емпіричному і теоретичному рівнях з відповідними особливостями. Система емпіричних ідеалізованих об’єктів є основним джерелом розвитку і саморозвитку емпіричного рівня наукової дисципліни. На теоретичному рівні ідеалізовані об’єкти вивчаються тільки опосередковано, у мисленому експерименті. У свою чергу, система теоретичних ідеалізованих об’єктів є основним джерелом розвитку і саморозвитку власне теоретичного рівня науки, дослідження сутностей у чистому виді.

Закон – внутрішній, суттєвий, необхідний і сталий зв’язок предметів і явищ, який обумовлює їх упорядковані зміни. На основі знання закону можливе достовірне передбачення течії процесу.

Закон констатує зв’язок, відношення між сутностями. Типи законів в об’єктивному світі досить різноманітні. Є закони функціонування і розвитку, закони, які відрізняються за ступенем узагальнення і сферами дії та інше. Всезагальні закони відображають зв’язок між універсальними властивостями та атрибутами матерії.

Категорію закону ряд філософів і вчених пов’язують із функціонуванням і розвитком природи, а категорію закономірності – із суспільними процесами. Закони природи існують об’єктивно, а закономірності суспільства мають об’єктивно-суб’єктивний характер, вони виступають як соціальні тенденції.

Концепція (від лат. conceptio – розуміння, система) вживається у двох основних значеннях.

 1) Наукова концепція є системою ідей, принципів, наукових фактів, законів, певним чином вирішених проблем і гіпотез, яка ще тільки входить у науку, має певні недостатньо доведені положення і недостатньо перевірена на позитивній практиці; така концепція є попередником теорії, її менш розвинутою формою.

2) Під концепцією розуміється загальна ідея, основний задум, конструктивний принцип наукового дослідження.

Теорія (від грецьк. theoria – спостереження, розглядання, дослідження) – це вища, найбільш розвинута форма організації наукового знання, яка дає цілісну теоретичну модель існування або життєдіяльності певної області дійсності, розкриває систему її законів або закономірностей.

Положення теорії відображають певні суттєві зв’язки дійсності.

Теорія відрізняється від практики, оскільки є духовним, мисленим відбитком, відображенням і відтворенням реальної дійсності. Разом з тим вона тісно пов’язана з позитивною практикою, яка ставить перед наукою актуальні завдання і вимагає їх вирішення.

Кожна теорія має свою складну структуру. Завдяки існуванню символічних форм змістовні елементи теорії отримують і формальну структуру, логічні зв’язки, аксиоматизацію.

Суттєвим є питання про “межі” теорії, рамки її застосування. Цьому допомагає створення нової, більш загальної теорії, яка, відповідно принципу співвідношення, “обмежує” стару теорію, включає її в себе в якості часткового знання.

Побудова і трактування змістовної частини теорії з необхідністю пов’язані з філософськими поглядами, світоглядом вченого або групи вчених, з певною методологією, системою цінностей, моральними принципами.

Виникнення і розвиток тієї чи іншої наукової теорії обумовлені конкретними історичними обставинами: суспільно-економічною формацією, рівнем її розвитку, прогресом виробництва, техніки, регіональною цивілізацією та національною культурою, наукою в цілому. Велике значення для формування і прогресу суспільних теорій мають соціальні умови, які можуть стимулювати або, навпаки, гальмувати створення таких теорій.

У сучасному класово-антагоністичному суспільстві наукові теорії виконують суперечливі функції. Пануючими класами вони активно використовуються для отримання величезних прибутків і підкорення світу, розв’язування нових, “технологічних”, інформаційних, ідеологічних та інших війн. Це – негативна практика. В свою чергу, активні, свідомі представники класів і соціальних груп, яких експлуатують, шукають у наукових теоріях, в першу чергу в суспільних, шляхи подолання експлуатації людини людиною, соціальної несправедливості, антигуманізму.

Наукові теорії містять у собі певний потенціал суспільного прогресу, революційних перетворень в суспільстві, якщо цей потенціал використовується прогресивними силами. Критерієм істинності теорії виступає практика, але практика не повинна абсолютизуватись. Є практика позитивна, творча, а є практика негативна, руйнівна.

Між різними видами наукового знання не існує жорстких кордонів, для них характерні діалектичні зв’язки, взаємопереходи і взаємопроникнення.