3. ТИПИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

Зміст і форми вияву політичної культури значною мірою залежать від рівня історичного розвитку і змінюються в ході суспільно- політичних перетворень. Кожній суспільно-політичній системі відпо­відає певний тип політичної культури, який у конкретній країні відби­вається в національно-специфічних формах. Для відображення проце­су змін політичної культури в ході історичного розвитку, особливос­тей політичної культури певного суспільства або тих чи інших соціа­льних спільнот у політології вживається поняття тип політичної культури, яке фіксує загальні, типові риси політичної свідомості й поведінки людей окремих історичних епох і суспільств. Типологія по­літичної культури може здійснюватись за різними підставами (ознака­ми): історичними епохами, формами ставлення до політики, характе­ром політичної діяльності та її суб'єктами, типами світогляду, регіо­нами тощо.

ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ г. АЛМОНДА І С. ВЕРБИ

Найвідомішою в сучасній політології є типологія політичної куль­тури, здійснена Г. Алмондом і С. Вербою шляхом порівняльного ана­лізу різних політичних культур, які існують в окремих країнах. На ос­нові дослідження політичної культури США, Великої Британії, ФРН,

Італії і Мексики вони виокремили у праці «Громадянська культура» три основні типи політичної культури: приходську, підданську та ак­тивістську. Ці типи характеризуються певними цінностями, зразками політичної поведінки, способами організації влади і не прив'язані жо­рстко до історичної епохи чи соціальної спільноти.

приходський тип політичної культури (приход — нижча церков­но-адміністративна одиниця; об'єднує віруючих, яких обслуговують церковнослужителі одного храму; у Великій Британії та багатьох ін­ших країнах приход, община — низова адміністративно-територіальна одиниця, яка охоплює невеликий населений пункт або групу дрібних поселень) характеризується відсутністю інтересу до політичної систе­ми. Основними рисами цієї культури, яку в загальнішому сенсі нази­вають паройкіальною (від грец. para — навколо і oikos — дім, госпо­дарство) є майже повна відсутність у громадян знань, емоцій і суджень щодо держави, відсутність прагнень, аполітичність поряд із замкненіс­тю на місцевій чи етнічній солідарності. Приходська культура може відразу стати панівною в молодих країнах, але зберігається навіть у великих індустріальних державах, коли кругозір більшості громадян обмежується прихильністю до свого роду, містечка, регіону.

підданський тип політичної культури вирізняється сильною пози­тивною орієнтацією громадян на політичну систему, але слабкою орі­єнтацією на активну участь у її функціонуванні. Цей тип сформувався за умов феодальної системи з її виразною ієрархічністю політичних відносин. Елементи підданської культури трапляються і в сучасних суспільствах, зокрема у формі поклоніння верховним політичним лі­дерам.

Активістський тип політичної культури (культура участі) виріз­няється активною заінтересованістю громадян не тільки в тому, що їм дає політична система, а й у тому, щоб відігравати в ній активну роль.

Жоден із цих типів політичної культури не може бути основою стабільної демократії. Приходська культура притаманна нерозвиненим у політичному відношенні суспільствам і неприйнятна для сучасної демократії. Підданська культура є основою авторитарних політичних режимів, за яких підвладні повністю покладаються на волю правите­лів. Активістська культура може породжувати надто гостру політичну боротьбу і нестабільність. В історії, на думку Г. Алмонда і С. Верби, переважають не чисті, а змішані типи політичної культури: приходсь- ко-підданська, піддансько-активістська і приходсько-активістська. Змішаним типом політичної культури є громадянська культура. Це активістська політична культура, у якій наявні елементи приходської і підданської культури. Вона найхарактерніша для демократичних полі­тичних систем і сприяє їх функціонуванню. «Громадянська культура, — пишуть Г. Алмонд і С. Верба, — це змішана політична культура. В її межах багато громадян можуть бути активними в політиці, проте багато інших відіграють більш пасивну роль підданих. Ще важливі­шим є той факт, що навіть у тих, хто активно виконує громадянську роль, риси підданих і прихожан не повністю витіснені. Роль учасника просто додається до таких двох ролей. Це означає, що активний гро­мадянин зберігає свої традиціоналістські, неполітичні зв'язки, так са­мо як і свою більш пасивну роль підданого»[56].

Громадянська культура є породженням громадянського суспільст­ва. Вона передбачає, що суб'єкти політики у своїй діяльності виходять з інтересів усього суспільства, а не лише окремої соціальної спільноти. За наявності в ній різних політичних орієнтацій ця культура спрямова­на на дотримання в суспільстві громадянського консенсусу як необ­хідної засади демократії.

ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ Є. ВЯТРА

Докладну типологію політичної культури здійснив Є. Вятр. Залеж­но від суспільно-політичних формацій і притаманних їм політичних систем він виокремив три основні типи політичної культури: тради­ційний, буржуазно-демократичний і соціалістичний. Традиційний тип політичної культури відповідає рабовласницькому і феодальному ладу. Він характеризується визнанням того, що: а) влада має священ­ний характер; б) права підданого і влади регулюються традиційними нормами, які випливають із твердження: «так було завжди»; в) полі­тична система та її основні норми є незмінними.

Традиційна політична культура виступає у трьох різновидах: традиційна племінна культура, для якої характерні значна влада віча та суттєві обмеження влади вождя; традиційна теократична культура, у якій володар є Богом або намісником Бога, і його влада обмежується лише тим, як розуміється воля Бога (притаманна тим народам, у яких політична система створювалась пророками нових релігій); традиційна деспотична культура, у якій ставлення підда­них до володаря Грунтується на визнанні його абсолютної, нічим не обмеженої влади над ними. Ці різновиди політичної культури в іс­торії переплітаються.

Поряд із традиційною політичною культурою добуржуазна епоха знає інший тип — політичну культуру станової демократії, за якої значна частина населення повністю відсторонена від участі в політич­ній системі й найчастіше позбавлена будь-яких особистих прав. Полі­тичні права існують лише для меншості із привілейованих станів. Іс­торії відомі два різновиди політичної культури станової демократії: патриціанська культура деяких грецьких міст, республіканського Рима й деяких італійських міст середньовіччя, а також дворянська політична культура, наприклад у Польщі, Англії, Росії пізнього серед­ньовіччя і раннього періоду нової історії.

Виникнення капіталізму й залучення мас до політичного життя створили масову політичну культуру — культуру не якоїсь класової меншості, а широких верств суспільства. Буржуазне суспільство знає два основні типи політичної культури: демократичний та автокра­тичний. Для першого типу характерні активність громадян, їх вклю­чення у політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, а також принципу контролю громадян за діяльністю держави.

Буржуазно-демократична політична культура виступає у двох ос­новних різновидах: консервативно-ліберальному і ліберально-демо­кратичному. Консервативно-ліберальна культура визнає основними цінностями громадянські права і свободи, але заперечує суспільно- реформаторський аспект політичної культури. У ліберально-демо­кратичній культурі, навпаки, визнання основних цінностей і зразків поведінки, типових для системи буржуазної демократії, поєднується з очікуванням соціальних реформ, здійснюваних державою.

Автократичний тип буржуазної політичної культури є заперечен­ням буржуазно-демократичного типу. Ідеалом держави він визнає си­льну й неконтрольовану владу, яка виключає демократичні права і свободи громадян. Цей тип втілився в різного роду мілітаристських і фашистських режимах XX ст. і має два різновиди: авторитарну й то­талітарну політичну культуру. Перша відрізняється від другої тим, що не передбачає активної участі мас, їхньої політичної мобілізації і ви­користовує ідеологію лише як інструмент для забезпечення пасивного послуху мас. Тоталітарна політична культура, супутня фашистським і напівфашистським системам, поєднує культ лідера, сильної влади з активним залученням громадян до участі в політичному житті відпові­дно до принципів, установлених лідером [57].

Зазначена праця Є. Вятра була написана ще в 70-х рр. XX ст. і, зві­сно, не відбиває тих політичних змін, що відбулись у колишніх соціа­лістичних країнах. За цей час концепція тоталітаризму, започаткована ще в 50-х рр. американськими політологами К. Фрідріхом і 3. Бжезінським, знайшла свій подальший розвиток. Було, зокрема, ви­знано, що ті політичні режими, які утвердились у соціалістичних краї­нах, є різновидом тоталітаризму. А отже, політична культура соціаліс­тичної демократії, про яку говорив Є. Вятр, є різновидом тоталітарно­го типу політичної культури.

Поділ політичної культури за характером реалізації владних відно­син у суспільстві на демократичну, авторитарну й тоталітарну, започа­ткований Є. Вятром і розвинений щодо нових політичних реалій, у сучасній політології досить поширений.

Розглянемо докладніше особливості демократичної політичної культури. Головною з них є плюралізм, який передбачає економічну, політичну та ідеологічну багатоманітність. Остання в економічному житті означає існування різних форм власності, насамперед приватної, різних форм господарювання, вільного підприємництва. Економічна багатоманітність виступає основою політичного плюралізму, який пе­редбачає визнання в політичному житті багатоманітності інтересів різних соціальних і політичних груп. Політичний плюралізм заперечує монополію будь-якої соціальної спільноти, організації чи особи на владу. Відповідно не може займати монопольне становище будь-яка ідеологія.

Визнання плюралізму соціальних і політичних інтересів передба­чає визнання ідей політичного представництва й виборності. Остання покликана забезпечити народний суверенітет і представництво інтере­сів усіх суспільних груп у системі влади через політичні партії. Чергу­вання партій і посадових осіб при владі вважається не тільки нормаль­ним, а й необхідним явищем. Політична конкуренція є однією з основ­них ознак демократичної політичної культури.

Принцип плюралізму, багатоманітності суспільного життя — ос­нова демократизму не лише політичної культури, а й суспільства зага­лом. Водночас він передбачає дію іншого принципу — консенсусу. Демократична політична культура характеризується встановленням у країні консенсусу щодо основних цінностей суспільства, його цілей і шляхів їх досягнення, визнанням легітимності демократичних проце­дур, готовністю добровільно підкорятися встановленим політичним правилам.

Можливі й інші типології політичної культури. Так, за національ­но-територіальною ознакою виокремлюють європейський (західний) та азіатський (східний) типи, за характером взаємозв'язків і контактів між людьми — конфронтаційний і консенсусний типи, за ідеологіч­ною ознакою — ліберальний, консервативний, комуністичний і соціал- демократичний типи політичної культури.

За суб'єктами розрізняють політичну культуру індивіда, соціальної групи (спільноти) й суспільства. Спільне в політичній культурі різних соціальних спільнот виступає як масова політична культура.