МЕТОДИ ПОЛІТОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Поряд із категоріями важливими інструментами пізнання полі­тичних явищ і процесів виступають методи політологічних дослі­джень. Метод пізнання — це спосіб теоретичного освоєння дійс­ності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність методів та їх конкретні різновиди залежно від об'єкта, предмета, характеру (теоретичного чи емпіричного), мети дослідження. Сукупність ме­тодів дослідження, що їх застосовують у тій чи іншій науці, назива­ється методологією.

Існує багато різних класифікацій методів пізнання. Традиційно во­ни поділяються на філософські та спеціально-наукові. Філософські методи є найбільш загальними. Основними з них матеріалістична фі­лософія вважає діалектику і матеріалізм. Методологічна роль матеріа­лізму полягає в тому, що він заперечує надприродність у явищах при­роди, суспільства і людської свідомості й орієнтує науку на розкриття природних, об'єктивних зв'язків. Діалектика є методом матеріалістич­ної філософії і науки загалом, оскільки вона формулює найбільш зага­льні закони пізнання: переходу кількісних змін у якісні; єдності й бо­ротьби протилежностей; заперечення заперечення.

Методами, які мають загальнонауковий характер, є: порівняння, аналіз, синтез, ідеалізація, узагальнення, сходження від абстрактного до конкретного, гіпотези тощо. Водночас окремі науки використову­ють спеціальні методи пізнання. У соціології, наприклад, це такі мето­ди збирання інформації, як масове анкетування, інтерв'ю, експертні опитування, обробка документів тощо. Політологія також користуєть­ся певними дослідницькими методами, виокремлення яких значною мірою залежить від розуміння предмета цієї науки. Якщо під політоло­гією розуміти всю сукупність наукових знань про політику, то її мето­дами доведеться вважати й ті, якими користуються інші науки — фі­лософія, історія, соціологія, психологія, правознавство тощо — у до­слідженні політичних явищ і процесів. Нерідко в навчальній і науковій літературі так і трапляється — виокремлюються десятки різних мето­дів, які об'єднуються у групи.

Якщо ж виходити з того, що політологія є окремою, самостій­ною наукою про політику із притаманним лише їй предметом, то коло основних методів політологічних досліджень можна окресли­ти більш-менш чітко. До них належать насамперед системний, структурно-функціональний, інституціональний, порівняльний і біхевіористський методи. Звичайно, політологія використовує бага­то інших методів — логічних, соціологічних, емпіричних тощо, однак зазначені методи випливають зі змісту її предмета, який має системний, структурний, функціональний і поведінковий аспекти, а тому є в ній основними.

Під кутом зору системного методу або підходу (підхід є узагаль­неною характеристикою методу) суспільство та його складові можна розглядати як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах більш широкого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємо­зв'язаних елементів, які можна виокремити із системи та аналізувати. Системи мають більш-менш чітко окреслені межі, які виокремлюють їх із навколишнього середовища. Відповідно до цього підходу полі­тична сфера суспільного життя вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв'язку з іншими сферами суспільного життя — економічною, соціальною і духовною. Завдяки використанню в політології системного методу стало можливим саме поняття полі­тична система суспільства.

Системний метод орієнтує дослідження на розкриття цілісності об'єкта й тих механізмів, які її забезпечують, на виявлення багатома­нітних типів зв'язків складного об'єкта і зведення їх в єдину теоретич­ну конструкцію. Водночас системний метод аналізу політики, полі­тичної системи вимагає докладного вивчення її складових, структури і функціонування. Це досягається застосуванням поряд із системним підходом структурно-функціонального методу.

Структурно-функціональний метод є однією з найважливіших форм застосування системного підходу в дослідженні політичних явищ і процесів. Його можна визначити як дослідницький прийом, що полягає в розділенні об'єкта на складові, вивченні зв'язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з'ясування особливостей їх функціонування та зв'язку між ними.

Важливу роль у політологічних дослідженнях відіграє інституціо- нальний метод. У соціології під соціальними інститутами (від лат. institutum — установлення, установа) розуміють певні сукупності со­ціальних норм, як встановлених тим чи тим чином правил поведінки, та об'єднання людей, у тому числі організації, що складаються і діють на їх основі. Соціальні норми можуть бути моральними, релігійними, правовими, політичними тощо. Відповідно розрізняють моральні, ре­лігійні, правові, політичні та інші інститути. Соціальні інститути ви­конують у суспільстві регулятивну, організаційну, виховну та інші функції. Вони є механізмами саморегуляції спільного життя людей, регулюють і опредмечують діяльність людини. Найважливішу роль у здійсненні регулятивної функції серед соціальних інститутів відігра­ють моральні й правові інститути.

Використання терміна інститут для позначення сукупності пра­вових норм, що регулюють певну групу однорідних і взаємопо­в'язаних суспільних відносин, є характерним для правознавства. У по­літології зазначений термін використовується переважно для позна­чення різноманітних політичних організацій.

Застосування інституціонального методу в політологічному до­слідженні передбачає виокремлення, аналіз і систематизацію різно­манітних політичних організацій як політичних інститутів: держави та її органів (глави держави, парламенту, уряду тощо), політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації, орга­нів місцевого самоврядування та ін. Оскільки такі організації ство­рюються і функціонують на основі здебільшого правових норм, то застосування інституціонального методу в політології передбачає також аналіз політико-правових інститутів, якими є інститути кон­ституційного права.

Ускладнення політичних процесів, що відбуваються в сучасному світі, багатоманітність форм політичного життя на теоретичному рівні можна пізнати лише за умови їх порівняння й зіставлення, побудови аналітичних порівняльних моделей, які групували і класифікували б політичні явища і процеси за певними ознаками. Це досягається вико­ристанням порівняльного методу. Він орієнтує дослідження на роз­криття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох. При цьому акцент робиться спочатку на з'ясуванні спільного, оскільки відмінності між різнотипними полі­тичними системами можуть бути з'ясовані лише в разі наявності в них певних спільних, системних ознак. Головна проблема застосування порівняльного методу пов'язана з необхідністю підбору порівнюваних явищ і процесів, оскільки порівняння можливе лише в межах однорід­ної і згуртованої політичної структури. На використанні в першу чергу порівняльного методу Грунтується особлива галузь політологічних знань — порівняльна політологія.

Суть біхевіористського методу вивчення суспільних явищ і про­цесів, який називають також «біхевіоральним» (іноді їх трактують як різні методи), полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп (звідси і його назва: англ. behaviour означає «поведінка»). З другої половини ХІХ ст. цей метод використовувався у психології, а після Другої світової війни він утвердився в політології, причому спершу у США, а потім і в європейських країнах. Якщо раніше політологи акце­нтували свою увагу на формально-правовому аналізі політичних ін­ститутів, формальній структурі політичної системи суспільства, то об'єктом аналізу біхевіористського методу в політології стали різні аспекти поведінки людей як суб'єктів політики.

Використання біхевіористського методу в політології передбачає визнання того, що політика як суспільне явище має передусім особис- тісний вимір, а всі групові форми дій виводяться з аналізу поведінки індивідів, які створюють групові зв'язки. Домінуючими мотивами по­літичної поведінки індивідів є їхні психологічні орієнтації, а політичні явища і процеси так само як і природні, можуть і повинні вимірюва­тись кількісно. Ґрунтуючись на цих засадах, біхевіористський підхід передбачає широке використання в політологічних дослідженнях ста­тистичних даних, кількісних методів, анкетних опитувань, моделю­вання політичних процесів тощо. За допомогою таких методів дослі­джують політичні орієнтації, позиції і поведінку людей, наприклад, під час виборів, у конфліктних ситуаціях тощо.

Біхевіористський підхід спричинив справжню революцію в політо­логії, бо саме він і передбачувані ним дослідницькі методи дають мо­жливість отримувати достовірні знання про політику. Здобуті з вико­ристанням біхевіористського підходу знання визнаються істинними і в межах позитивістської методології, що дає політології підстави прете­ндувати на статус науки. Однак, наголошуючи на вивченні поведінки індивідів у тих чи інших ситуаціях, біхевіоризм залишає поза увагою дії великих соціальних груп, наприклад суспільних класів чи націй, як суб'єктів політики. У цьому виявляється обмеженість біхевіористсько- го підходу.

Останнім часом у політології в дослідженнях перехідних сус­пільств почали використовувати неоінституціональний підхід як поєднання інституціонального і біхевіористського методів. Він дає змогу, з одного боку, з'ясовувати динаміку еволюції інститутів, а з іншого — зосереджувати увагу на суб'єктивних уявленнях людей щодо функціонування інститутів, які визначають їхню повсякденну політичну поведінку.