ОСОБЛИВОСТІ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

У визначенні специфіки зовнішньої політики важливе значення має з'ясування її співвідношення з внутрішньою політикою. Існує кілька варіантів розв'язання цієї проблеми. Перший пов'язаний з теорією завоювання, яка пояснює виникнення держав завоюванням одних на­родів іншими. Відповідно до цієї теорії зовнішня політика, унаслідок якої виникають та існують держави, є визначальною щодо їхньої внут­рішньої політики. Так, один із творців теорії завоювання польсько- австрійський соціолог і юрист Л. Гумплович стверджував, що внутрі­шній розвиток держави визначається розвитком її зовнішніх сил, що внутрішня історія держави є простим додатком зовнішньої, зумовлю­ється останньою.

Інший варіант трактування співвідношення зовнішньої і внутрі­шньої політики запропонував марксизм, який виходить із того, що зо­внішньополітичний курс будь-якої держави є продовженням її внутрі­шньої політики, зумовленої економічним базисом та інтересами прав­лячих сил.

Нарешті, третій варіант полягає в тому, що зовнішня і внутрішня політика трактуються як рівнозначні.

Кожен із перелічених варіантів наголошує на якійсь особливості співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики, водночас недооці­нюючи інші. За певних умов зовнішня політика справді може стати визначальною щодо внутрішньої. Так, під час ведення війни, яка про­тягом усієї історії людства була одним із найголовніших засобів зов­нішньої політики, все внутрішнє життя країни підпорядковується до­сягненню перемоги: економіка переводиться на «воєнні рейки», обме­жується дія окремих конституційних норм, забороняється діяльність деяких організацій, вводиться цензура тощо. Однак війна є екстрема­льним, а не нормальним станом суспільства і в кінцевому підсумку також спрямована на задоволення певних внутрішніх інтересів і по­треб. Тому не можна стверджувати, що зовнішня політика завжди й у всьому визначає внутрішню. Подібні твердження відривають зовніш­ню політику від внутрішньої і перетворюють її на самоціль.

Так само неправомірно було б вважати, що зовнішня політика є лише простим продовженням внутрішньої. Зовнішньополітична діяль­ність держави — це взаємодія з іншими державами та міжнародними організаціями, які справляють відчутний зворотний вплив на неї як суб'єкт зовнішньої політики. Іноді цей вплив примушує державу коре­гувати, а то й суттєво змінювати її внутрішню політику. Залежність зовнішньої політики держави від інших суб'єктів міжнародної політи­ки не дає змоги однозначно стверджувати, що і внутрішня політика в усьому визначає зовнішню.

Здавалося б, найприйнятнішим є третій варіант, який визнає зов­нішню і внутрішню політику рівнозначними. Проте й він є спрощеним трактуванням співвідношення зовнішньої і внутрішньої політики, яке не розкриває їх дійсної взаємозалежності.

Зовнішня і внутрішня політика перебувають у тісному взаємо­зв'язку і взаємозумовленості. Сторони цієї єдності мають спільні риси та якісні відмінності, і зовнішня політика не є просто продовженням внутрішньої. Особливість зовнішньої політики полягає передусім у тому, що вона не має владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб'єктами та об'єктами зов­нішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може (не повинно) нав'язувати свою волю іншому. Звичайно, у реальних міжнародних відносинах одні держави домінують над ін­шими, однак таке домінування визнається не нормальним станом між­народних відносин, а його порушенням.

Другою особливістю зовнішньої політики є її зумовленість пев­ним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуаці­єю на міжнародній арені. Визначення й реалізація державою цілей у зовнішній політиці, особливо формування програм та організація дій, мають здійснюватись з урахуванням дій і цілей інших суверенних держав. Внутрішня політика має відносну автономію щодо зовнішніх чинників.

Третьою особливістю зовнішньої політики є її залежність не тіль­ки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів певної держави з інтересами та устремління­ми інших держав. Залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення зовнішньої політики полегшується або утруднюється.

Нарешті, четверта особливість зовнішньої політики полягає в тому, що вона має власне інституціональне забезпечення. Повноваження­ми щодо здійснення зовнішньої політики наділяються вищі органи законодавчої і виконавчої влади держави. Найбільше таких реальних повноважень залежно від форми державного правління є у глави дер­жави або прем'єр-міністра. Водночас у державі існують і спеціальні інститути, призначення яких полягає в безпосередній реалізації зовні­шньої політики. Головним таким інститутом є міністерство закордон­них справ із мережею закордонних дипломатичних представництв. Спеціальними зовнішньополітичними інститутами виступають також органи зовнішньої розвідки, міністерства зовнішньої торгівлі чи зов­нішньоекономічної діяльності тощо. Завданням спеціальних органів зовнішньополітичної діяльності є реалізація відповідних рішень ви­щих органів держави, збирання та аналіз даних про політичні процеси в інших державах, аналіз об'єктивних і суб'єктивних чинників їхньої зовнішньої політики, вироблення рекомендацій для практичної діяль­ності уряду та інших вищих органів держави.

Отже, зовнішня і внутрішня політика не є рівнозначними. У діале­ктичній єдності цих видів політики є своя провідна, визначальна сто­рона; це — внутрішня політика. Саме вона визначає основні напрями і цілі зовнішньої політики, а також забезпечує засоби її реалізації. Од­нак зовнішня політика не є простим продовженням внутрішньої. Остання визначає першу лише в головному, найсуттєвішому, перша справляє відчутний зворотний вплив на другу. Зовнішня політика впливає на інші держави передусім із метою створення сприятливих умов для здійснення внутрішньої політики. З розвитком міжнародних відносин, посиленням взаємозалежності держав зростає і залежність внутрішньої політики від зовнішньої.