ЦІЛІ ТА ФУНКЦІЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

В основі будь-якої людської діяльності лежать ті чи інші інтереси й потреби. Не є винятком і зовнішня політика: в її основі лежать націо­нальні інтереси — інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему.

У будь-якому суспільстві існують не тільки різні, а й протилежні інтереси. Функціонувати як цілісність суспільство може лише за умо­ви узгодження наявних у ньому інтересів, досягнення загальнонаціо­нального компромісу і злагоди на основі спільних цілей і цінностей, передусім таких, як безпека, територіальна цілісність, демократія, до­бробут тощо. Виражати національні інтереси, тобто інтегровані інте­реси всіх членів суспільства, покликана держава як головний елемент політичної системи суспільства. Забезпечення національних інтересів є основним завданням зовнішньої політики будь-якої держави. Вира­жені в діяльності держави, національні інтереси виступають як держа­вні інтереси. Можливі певні розходження між національними інтере­сами й державними інтересами як інтересами правлячих у даний мо­мент політичних сил. За будь-яких умов пріоритетними в зовнішній політиці держави мають бути національні інтереси.

Розрізняють два основні рівні зовнішньополітичних інтересів: рівень головних інтересів і рівень специфічних інтересів. Рівень головних інтересів охоплює зовнішньополітичні інтереси, пов'язані із забезпе­ченням безпеки й цілісності держави як певної соціально-економічної, політичної, національно-історичної і культурної спільноти, захистом економічної і політичної незалежності держави, утриманням і зміцнен­ням її авторитету в системі міжнародних відносин. Інтереси цього рівня стосуються самого існування держави, а тому забезпечуються й захи­щаються нею на світовій арені всіма наявними засобами — дипломати­чними, економічними, ідеологічними, воєнними.

Рівень специфічних інтересів містить окремі, часткові інтереси держави в системі міжнародних відносин. Це, наприклад, прагнення держави утвердити свій вплив у тих чи інших міжнародних організаці­ях, брати участь у розв'язанні регіональних конфліктів, розвивати культурні зв'язки з іншими державами тощо.

Між головними і специфічними інтересами існує тісний зв'язок. Головні інтереси держави протягом усього часу її існування залиша­ються практично незмінними. Змінюються лише форма їх вираження і засоби реалізації. З приводу своїх головних інтересів держава най­менш схильна йти на компроміси і поступки в міжнародних відноси­нах. Саме зовнішня загроза головним інтересам штовхає державу на шлях використання воєнної сили, як останнього аргументу в міжнаро­дних відносинах.

Специфічні інтереси є більш динамічними, змінюються під впли­вом внутрішніх і зовнішніх чинників. У різних історичних умовах одні інтереси зникають, інші — з'являються. За певних обставин специфіч­ний інтерес приноситься в жертву головному, але буває й так, що спе­цифічний інтерес переростає в головний, стає визначальним у всій зовнішній політиці держави.

На основі зовнішньополітичних інтересів визначаються цілі зов­нішньої політики. Вони зумовлюються суспільно-політичним ладом, формою державного правління, типом політичного режиму, історич­ними особливостями, геополітичними умовами та іншими чинниками. Серед багатоманітних цілей зовнішньої політики можна виокремити найголовніші, притаманні зовнішній політиці будь-якої держави. Та­кими цілями є: забезпечення національної безпеки держави; збільшен­ня сили держави; зростання престижу та зміцнення міжнародних по­зицій держави.

У широкому розумінні національна безпека — це такий стан держави, який дає їй можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб'єктом системи міжнародних відносин. Конкретніше національна безпека означає захищеність життєво важливих інтересів особи, держави й суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільно-політичного ладу, економіки, культури країни від внутрішньої і зовнішньої загрози. Національна безпека має, отже, вну­трішній і зовнішній аспекти.

Національна безпека проявляється на трьох рівнях: особи, суспіль­ства й держави. Безпека особи полягає у формуванні комплексу таких правових і моральних норм і суспільних інститутів, які надавали б їй можливість розвивати й реалізовувати соціально значущі здібності й потреби, не зазнаючи протидії з боку суспільства і держави. Найреа- льніше безпека особи проявляється в забезпеченні її прав і свобод.

Безпека суспільства передбачає наявність суспільних інститутів, норм і відносин, які дають можливість реалізувати права і свободи всіх со­ціальних груп і протистояти діям, що ведуть до розколу суспільства. Безпека держави досягається наявністю ефективного механізму управ­ління суспільством, координації діяльності соціальних груп і політич­них сил, а також дійових інститутів їх захисту.

У демократичних країнах пріоритетною є безпека особи. Безпека держави й суспільства тут не самоціль, а умова забезпечення безпеки особи. У критичні для країни періоди може домінувати безпека суспі­льства або держави. Авторитарні й тоталітарні політичні режими по­стійно створюють такі критичні умови (наприклад, вишукуючи внут­рішніх і зовнішніх «ворогів»), завдяки яким висувають на передній план безпеку держави за рахунок безпеки особи.

У змістовному плані розрізняють політичну, економічну, воєнну, екологічну, інформаційну безпеку, а також безпеку у сфері культури як складові національної безпеки. Сутність політичної безпеки полягає у здатності й можливості нації і створюваних нею державних інститу­тів самостійно вирішувати питання державного устрою, незалежно проводити внутрішню і зовнішню політику в інтересах особи й суспі­льства. У межах системи міждержавних відносин політична безпека передбачає наявність стійкого політичного суверенітету.

Економічна безпека характеризується рівнем розвитку продуктив­них сил і економічних відносин, наявністю розвиненої інфраструктури й корисних копалин, кваліфікованої робочої сили та системи її підго­товки, а також характером інтеграції в систему міжнародних економі­чних відносин. Воєнна безпека полягає в можливості забезпечення інтересів національної безпеки збройними засобами. Її зовнішній ас­пект відображає здатність нації протидіяти або стримувати вплив во­єнної сили ззовні. Це передбачає наявність сучасних збройних сил, формування систем колективної або загальної безпеки, входження до складу тих чи інших воєнно-політичних союзів. Важливими складо­вими національної безпеки є екологічна, інформаційна безпека й без­пека культурного розвитку нації, безпосередньо пов'язані з потребами суспільства й особи.

З огляду на виняткову значущість національної безпеки в багатьох країнах розробляється її концепція, яка схвалюється законодавчим органом і знаходить відображення у всіх напрямах внутрішньої і зов­нішньої політики. На основі цієї концепції формується система націо­нальної безпеки як сукупність законодавчих і виконавчих органів, правових норм, які забезпечують оптимальні та стабільні умови для життєдіяльності й розвитку особи і суспільства. Для реалізації конце­пції національної безпеки створюється спеціальний орган із найвищих посадових осіб держави і керівників силових міністерств і відомств, очолюваний главою держави чи виконавчої влади.

Забезпечення національної безпеки відповідає життєвим потребам держави. Без цього неможливі реалізація інших цілей і взагалі саме проведення зовнішньої політики. Тому інші цілі зовнішньої політики підпорядковуються забезпеченню національної безпеки. У періоди загрози політичному існуванню держави вона використовує всі досту­пні їй засоби для досягнення цієї головної цілі.

Однією з найважливіших цілей зовнішньої політики держави є збі­льшення її сили. Коли йдеться про силу держави, то мається на увазі її економічний, політичний, воєнний, інтелектуальний і моральний потенціал. Одним із вирішальних чинників, які визначають силу дер­жави, є її міжнародна вага, або авторитет. Міжнародний авторитет держави в кінцевому підсумку визначається її сукупним національним продуктом. У західній політології досить поширений погляд, згідно з яким міжнародний авторитет держави тримається на її військовій силі.

Для міжнародного авторитету держави дуже важливим є професіо­налізм зовнішньої політики. Правильна оцінка співвідношення сил, уміння точно визначити позицію у складних ситуаціях, розпізнати друзів і противників можуть частково компенсувати нестачу сили. Велике значення має моральний потенціал держави, який у міжнарод­них відносинах виступає і як чинник реальної політики. Високий мо­ральний престиж визначає високий рівень довіри з боку союзників і можливих партнерів, допомагає зміцнювати безпеку, забезпечує у критичні моменти не тільки моральну, а й матеріальну підтримку. Че­рез зовнішню політику держава може свідомо примножувати свою силу, наприклад, через економічне співробітництво з іншими держа­вами, належність до міжнародних економічних, політичних і військо­вих об'єднань, отримання економічної допомоги від інших держав тощо.

Важливою метою зовнішньої політики держави є зростання її пре­стижу і зміцнення міжнародних позицій. Умовою реалізації цієї ме­ти є успішне виконання двох інших важливих цілей зовнішньої полі­тики. Усі три цілі тісно взаємопов'язані. Так, престиж і міжнародні позиції держави безпосередньо залежать від її сили. Сила й безпека держави значною мірою визначаються її міжнародними позиціями.

Зовнішня політика держави виконує три основні функції: охорон­ну, представницько-інформаційну і переговорно-організаторську, які є конкретизацією зовнішніх функцій держави: оборонної, дипломатич­ної і співробітництва.

Головний зміст охоронної функції становить захист суверенітету й територіальної цілісності держави від зовнішніх посягань, а також прав та інтересів держави і її громадян за кордоном. Ця функція спрямована на відвернення різних загроз для держави, її суспільно-політичного ладу, кордонів, територіальної цілісності тощо. Такими загрозами можуть бути, наприклад, висування територіальних претензій до держави, підтримка в ній сепаратистських рухів, зниження її міжнародного престижу та ін. Ефективно реалізована охоронна функція полягає у якнайбільш ранньому виявленні загроз та їх запобіганні чи ліквідації.

Представницько-інформаційна функція зовнішньої політики поля­гає у представництві держави в зовнішніх зносинах через її відповідні органи, а також в інформуванні через ці органи керівних органів держави про політику, прагнення й наміри інших держав. Ця функція спрямована на формування уявлень керівників інших держав і міжнародної громадсь­кої думки в цілому про певну державу. Успішна реалізація цієї функції зменшує можливість помилок у зовнішній політиці держави.

переговорно-організаторська функція зовнішньої політики полягає в організації і використанні міжнародних контактів. Вона спрямована на реалізацію через ці контакти політичних концепцій і програм держави в обсязі зовнішньої політики. У реалізації цієї функції важливу роль віді­грає діяльність центральних органів зовнішньої політики.

Найважливішим засобом здійснення зазначених функцій зовнішньої політики держави є дипломатія, під якою звичайно розуміють контакти між державами і способи їх реалізації. Вона здійснюється у формі офіцій­ної діяльності глав держав, урядів, органів зовнішніх зносин держави і безпосередньо дипломатів, які сприяють досягненню цілей і завдань зов­нішньої політики й захисту інтересів своєї держави та її громадян за кор­доном. Загальне керівництво дипломатичною діяльністю здійснює глава держави або уряду, а безпосереднє — спеціальне відомство (міністерство, департамент) закордонних справ. До основних форм дипломатичної дія­льності належать: зустрічі глав держав та урядів; постійне представницт­во, здійснюване послами й місіями; участь представників держав у роботі міжнародних організацій; дипломатичні конгреси, наради, конференції; підготовка та укладання міжнародних договорів; дипломатичне листу­вання у формі послань, заяв, нот, меморандумів та ін.