КОНЦЕПЦІЯ ПОЛІТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ

У період після Другої світової війни, коли протистояння двох сві­тових соціально-економічних систем досягло стану «холодної війни», вивчення міжнародних відносин відбувалось під значним безпосеред­нім впливом практичних завдань зовнішньополітичної діяльності про­відних держав світу. Науковою думкою було запропоновано значну кількість відповідних аналітичних підходів і теоретичних моделей, зокрема: теорію політичного реалізму Г. Моргентау, теорію миру і війни Р. Арона, теорію факторів К. Райта, теорію міжнародного еквілі- бріуму (рівноваги) Дж. Ліскі, теорію світових систем И. Галтунга. Найвідомішою і найвпливовішою серед них стала концепція, або шко­ла, політичного реалізму, що виникла у США у другій половині 40-х рр. XX ст. як реакція на реалії «холодної війни». На тривалий період ця концепція стала домінуючою за впливом на зовнішньополітичні структури індустріально розвинених країн Заходу. Серед її прихиль­ників були не лише вчені, а й провідні політики, у тому числі З. Бжезінський і Г. Кіссінджер. Засновником школи політичного реалі­зму вважається Г. Моргентау.

Вихідною в концепції політичного реалізму є теза про те, що недо­сконалість становища у світі — це результат дії сил, закладених у не­досконалій природі самої людини. Тому потрібно бути реалістом: не протистояти цим силам, а враховувати їх у політиці. Згідно з концеп­цією політичного реалізму найважливішим орієнтиром, який допома­гає знайти раціональний шлях у сфері міжнародної політики, є інтерес. Причому якщо у сфері внутрішньої політики залежно від характеру і співвідношення політичних сил загальний інтерес може бути різним, то в міжнародній політиці він виступає передусім і головним чином як національний інтерес. Будь-яка зовнішня політика має будуватися, спираючись на фізичну, політичну і культурну реальність, якою є на­ція. У світі, розділеному конкуренцією і боротьбою за владу різних суверенних націй, зовнішня політика будь-якої нації має забезпечува­ти задоволення її першочергової потреби, яка полягає в тому, щоб ви­жити. Усі нації відповідно до наявних у них можливостей прагнуть до одного — захисту своєї фізичної, політичної і культурної ідентичності перед загрозою зовнішнього нападу.

За Г. Моргентау, національний інтерес у міжнародних політичних відносинах містить постійну і змінну складові. Постійна складова на­ціонального інтересу визначається трьома чинниками: природою інте­ресу, який має бути захищеним; політичним оточенням, у якому діє інтерес; раціональною необхідністю, що обмежує вибір цілей і засобів для всіх суб'єктів, які діють на міжнародній арені. Змінна складова визначається обставинами. Раціональною зовнішня політика є тоді, коли вона мінімізує ризик і максимізує вигоду. Через орієнтацію зов­нішньої політики на отримання вигоди концепцію політичного реаліз­му називають ще теорією прагматизму і політичного реалізму.

Особлива увага в концепції політичного реалізму приділяється співвідношенню моральності й доцільності у зовнішній політиці. При­хильники прагматизму і політичного реалізму усвідомлюють моральне значення політичних дій, неминучість зіткнень між вимогами ефекти­вної зовнішньополітичної діяльності й моральними нормами. Однак при цьому вони наголошують, що в оцінці дій держав і націй моральні принципи мають застосовуватись не абстрактно, а лише відповідно до конкретних обставин місця і часу. У зв'язку із цим політичний реалізм відкидає прагнення окремих націй ідентифікувати себе з моральними законами всього світу.

Усі нації прагнуть пов'язати свої часткові прагнення із загальнолюд­ськими моральними нормами, та це не означає, що всі вони мають рацію. Істина не завжди збігається із громадською думкою. Інтерес, який сприй­мається в категоріях реалістичної міжнародної політики, створює шанси справедливої поведінки для всіх народів, оскільки застерігає від мораль­них претензій і політичного тиску з боку будь-якої нації.

Якщо теза про визначальну роль національного інтересу в зовніш­ній політиці держави в концепції політичного реалізму слугувала об­ґрунтуванням експансіоністської зовнішньої політики США, то твер­дження про неприпустимість ідентифікації будь-якої держави із зага­льнолюдськими моральними цінностями було спрямоване проти СРСР, який проголосив себе авангардом суспільного прогресу, захис­ником усіх пригноблених, носієм загальнолюдської моралі. Пройде кілька десятиліть, і ролі цих держав американські політики поміняють місцями: Президент США Р. Рейган проголосить СРСР «імперією зла», а США — носієм вищих моральних цінностей, проти чого саме й застерігав Г. Моргентау.

Згідно з концепцією політичного реалізму суттю міжнародних від­носин є боротьба за владу між суверенними державами, що прагнуть до глобального чи регіонального домінування. Саме ця боротьба є ос­новним детермінуючим чинником міжнародної політики. У процесі боротьби за реалізацію національних інтересів у сфері міжнародних відносин кожна держава посідає місце, що відповідає її силі. При цьо­му сила держави визначається як її економічним та військовим потен­ціалом, так і союзницькими відносинами з іншими державами, автори­тетом на міжнародній арені.

Основним механізмом, що регулює відносини між державами на міжнародній арені, за допомогою якого різноманітні елементи їхньої могутності приводяться до єдиного знаменника, є «баланс сил» між блоками та союзами на чолі з наймогутнішими державами світу. Центри сили підтримують баланс у певній рівновазі, яка має динаміч­ний характер. Війна або активна підготовка до неї є наслідком пору­шення рівноваги.

Ідеї політичного реалізму, балансу сил були відображенням реаль­ного протистояння між головними військово-політичними блоками на чолі із США та СРСР, боротьби за досягнення військової переваги чи рівноваги й стратегічного паритету між двома суспільними системами. Концепція політичного реалізму, захисту національних інтересів і досі залишається визначальною в зовнішній політиці США, хоча протисто­яння двох систем уже немає.