1. КЛАСИЧНІ БУРЖУАЗНІ ІДЕЙНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ І СУЧАСНІСТЬ

магниевый скраб beletage

Основними різновидами політичної ідеології, яка виражає інтереси буржуазії на різних етапах історичного розвитку, є лібералізм і консе­рватизм.

ЛІБЕРАЛІЗМ

Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) зародився як ідеологія буржуазії в XVII ст. й остаточно оформився як ідейно-політична докт­рина до середини XIX ст. Зародження і розвиток капіталістичного способу виробництва вимагали ліквідації історично віджилих феода­льних суспільних відносин, усунення перешкод вільному підприємни­цтву, приведення у відповідність із новими виробничими відносинами політичної надбудови. В основі лібералізму як ідеологічного обґрун­тування назрілих суспільних перетворень лежать ідеї таких видатних мислителів, як Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, Б. Констан, І. Бентам, Дж. Мілль та ін.

Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтовував ідеї суспільного договору і природного права. Згідно з першою держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають дер­жаві частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від наро­дження і не можуть бути відчужені. До них належать передусім право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є централь­ною в лібералізмі. Саме свобода стимулює пошук шляхів досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто все те, що притаманне буржуазії.

Ідея індивідуальної свободи знайшла свій подальший розвиток, зо­крема, у працях Б. Констана. Він розрізняв свободу політичну і грома­дянську (особисту). На його думку, народи Стародавніх Греції та Риму знали лише політичну свободу, яка полягала у їхньому праві брати безпосередню участь у колективному здійсненні політичної влади. Проте людина за таких умов не знала особистої, громадянської свобо­ди, бо вся її життєдіяльність жорстко регламентувалась державою. Громадянська свобода, яка проявляється в незалежності приватного життя індивіда від політичної влади і наявності у нього низки особис­тих прав, з'являється лише у нових народів.

Проголошення свободи найвищою цінністю означало визнання природної рівності людей, вимагало ліквідації будь-яких станових привілеїв, обмеження абсолютизму державної влади. Обмеженню державного абсолютизму служить поділ влади на три відносно само­стійні гілки — законодавчу, виконавчу й судову, ідея якого була вису­нута спершу Дж. Локком, а згодом всебічно обґрунтована Ш. Мон- теск'є.

В економічному відношенні лібералізм передбачав усунення цехо­вої регламентації, позаекономічних форм залежності й повну підпри­ємницьку свободу. Остання ґрунтується на приватній власності й про­являється у вільній конкуренції власників на нерегульованому ринку. Держава має керуватися принципом laissez faire (фр. — дозвольте дія­ти); вона не повинна втручатись в економіку, а покликана виконувати лише роль «нічного сторожа» (А. Сміт), тобто охороняти мир і спокій громадян. Тим самим чітко розмежовувались громадянське суспільст­во й держава, яка розглядалася як неминуче зло.

Основоположні ідеї і принципи класичного лібералізму були сфо­рмульовані у французьких Декларації прав людини і громадянина 1789 р. й Конституції 1791 р., в американських Декларації про незале­жність 1776 р. і Конституції 1787 р. Прихильниками лібералізму були «батьки-засновники» США Т. Джефферсон і Дж. Медісон.

На початку XIX ст. поняття лібералізм ввійшло до європейського суспільно-політичного лексикону. Як найменування політичного угруповання воно вперше з'явилось 1812 р. в Іспанії, де «лібералами» називали групу делегатів-націоналістів у кортесах. Згодом увійшло до англійської і французької, а слідом за ними — до інших європейських мов. У XIX ст. в багатьох європейських країнах виникли ліберальні політичні партії, які функціонували вже не як аристократичні угрупо­вання чи політичні клуби, а як масові організації. У середині XIX ст. доктрина класичного лібералізму стала панівною в європейській і пів­нічноамериканській політичній думці, а ліберальні партії посідали провідні позиції в політичному житті західних країн.

Проголошення і конституційне закріплення права на свободу, при­ватну власність і вільну економічну діяльність, втілення в життя прин­ципів вільної ринкової конкуренції і поділу влади забезпечили при­скорений розвиток продуктивних сил, сприяли звільненню від пут аб­солютизму, становленню правової держави, парламентаризму й демо­кратії. У цьому полягає незаперечна історична заслуга лібералізму.

Однак давно помічено, що свобода — ворог рівності. Проголошена лібералізмом свобода для всіх виявилась свободою лише для небага­тьох — для власників, тобто для буржуазії. Держава, яка визнала рівні права всіх громадян і усунулась від втручання в економічні й соціальні відносини, залишила слабких без захисту і зробила їх здобиччю силь­них. Замість цивілізованого індивідуалізму утвердився буржуазний егоїзм, коли кожен діяв лише у власних інтересах, не зважаючи на ін­тереси інших людей і суспільства загалом. Збагачення одних здійсню­валось за рахунок зубожіння інших. Загострилась класова боротьба, про що свідчать численні виступи робітників на захист своїх прав та інтересів. У Франції, наприклад, через 82 роки після прийняття Декла­рації прав людини і громадянина, у 1871 р. відбулось повстання робіт­ників Парижа проти безправ'я і злиденного існування, яке ввійшло в історію під назвою Паризької комуни.

Особливо наочно криза класичного лібералізму виявилась на ру­бежі XIX-XX ст. з настанням монополістичного етапу розвитку капі­талізму. Монополістичні об'єднання стали витісняти з ринку дрібні й середні підприємства, які не витримували конкуренції з ними і розоря­лись. Монопольні ціни, банкрутство дрібних і середніх підприємств призводили до зубожіння широких верств населення капіталістичних країн, зростання безробіття, загострення класової боротьби між най­маними працівниками і власниками засобів виробництва.

У такій обстановці ідеологи буржуазії виступили з ініціативою пе­регляду деяких найважливіших положень класичного лібералізму і здійснення реформ, покликаних обмежити свавілля монополій і поле­гшити становище найбільш соціально незахищених верств населення. Вони сформулювали декілька нових важливих принципів лібералізму, які в сукупності склали так званий соціальний лібералізм. Йдеться передусім не лише про формальне визнання права кожного на життя, свободу і власність, а й про реальне забезпечення соціальних прав лю­дей — на працю, відпочинок, добробут, охорону здоров'я, освіту то­що. Для обмеження свавілля власників капіталістичних монополій, приборкання стихійних сил економічного розвитку визнано за необ­хідне втручання держави в економічні й соціальні відносини.

Визначним теоретиком соціального лібералізму був англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883-1946). Ще на початку XX ст. він виступив із теорією «регульованого капіталізму», згідно з якою в нових історичних умовах держава має відмовитись від ролі «нічного сторожа» і стати дійовим регулятором соціально-економічних відно­син. Держава, на думку Дж. Кейнса, мусить обмежити монополізацію виробництва, встановити правила чесної конкуренції, підтримувати дрібні й середні підприємства, організовувати громадські роботи з метою зменшення безробіття, допомагати соціально незахищеним вер­ствам населення.

Рубежем, який зробив класичний лібералізм надбанням історії й утвердив принцип державного втручання в економічні відносини та ідею держави загального добробуту, стала велика економічна криза 30-х рр. ХХ ст. Саме завдяки втіленню кейнсіанських ідей у його «но­вому курсі» американському президентові Ф. Рузвельту вдалося від­носно швидко подолати найважчу за всю історію США соціально- економічну кризу. Успіхи політики Ф. Рузвельта сприяли популяриза­ції ідей лібералізму. Після Другої світової війни лібералізм уже як со­ціальний лібералізм знову стає провідною ідейно-політичною течією.

На позиції лібералізму в суспільно-політичному житті західних країн значною мірою вплинуло те, що в 50-ті рр. ХХ ст. у США сфор­мувався своєрідний консенсус між лібералами та представниками по­міркованого крила консерваторів стосовно деяких важливих питань соціально-економічної політики, зокрема щодо державного втручання в економічні й соціальні відносини. У Західній Європі подібного кон­сенсусу ліберали досягли із соціал-демократами та консерваторами. Ліберально-консервативно-соціал-демократичний консенсус не ставив під сумнів існування капіталізму, а був спрямований лише на рефор­мування окремих його сторін. Йшлося про те, що держава повинна захищати інтереси всіх верств суспільства. Вона покликана зменшува­ти соціальну нерівність шляхом перерозподілу доходів, забезпечувати зайнятість, розвивати системи охорони здоров'я, освіти, культури, житлового будівництва тощо. Післявоєнне економічне піднесення та реалізація ідей соціального лібералізму й соціал-демократизму у краї­нах Заходу сприяли підвищенню добробуту широких верств населен­ня. Набула поширення концепція «держави загального добробуту». Та сталося так, що основні ідеї лібералізму в межах досягнутого консен­сусу запозичувались консерваторами справа, а соціал-демократами — зліва. Ця обставина не могла не відбитися на статусі лібералізму й лі­беральних партій, соціальна база яких звузилась, оскільки вони опи­нились між соціал-демократичним і консервативним таборами.

Сучасний лібералізм не є однорідним ідейно-політичним ученням. Зусилля щодо оновлення лібералізму, пристосування до нових істори­чних реалій зумовили появу багатьох його різновидів, у тому числі національних. Серед декількох варіантів лібералізму можна виокреми­ти два більш-менш чітко виразні основні його напрями, які відрізня­ються за принципами й підходами в розв'язанні найважливіших соціа­льно-економічних проблем. Один із цих напрямів, особливо у крайніх його виявах, тяжіє до лібертаризму (від фр. liberte — свобода). Для нього характерні абсолютизація індивідуальної свободи, заперечення втручання держави в економічні й соціальні відносини, прихильність до вільного ринку. Цей напрям, який у західноєвропейських країнах іноді називається неолібералізмом, у США відповідає так званій чика­зькій школі, або школі монетаризму. У центрі її — ідея вільного ринку та опозиція вченню Дж. Кейнса. Представники цієї школи, передусім американський економіст Мілтон Фрідмен (нар. 1912) та австрійсь­ко-англійський економіст і політичний філософ Фрідріх Август ФОН ХаЙЄК (1899-1992), доводили, що грошовий обіг і його закони стано­влять центральний елемент економічної системи будь-якого суспільс­тва. Виходячи із цього, у вирішенні економічних завдань основний наголос вони роблять на монетаристських засобах, фінансовому регу­люванні, а точніше — саморегулюванні. По суті справи, зазначений напрям лібералізму — це економічний консерватизм, який повторює з певними модифікаціями окремі положення класичного лібералізму.

Другий напрям сучасного лібералізму за своїми найзагальнішими рисами займає проміжне становище між консерватизмом і соціал- демократизмом, змикаючись із першим справа, а з другим — зліва. Ґрунтуючись на таких цінностях класичного лібералізму, як свобода, власність, вільна економічна діяльність, цей напрям водночас визнає необхідність втручання держави в економічні й соціальні відносини, забезпечення соціальних прав людей, через що дістав назву соціаль­ного лібералізму.

Таким чином, у сучасному світі існують два напрями лібералізму: соціальний і консервативний. Головна відмінність між ними полягає в тому, що перший визнає необхідність державного регулювання соціа­льно-економічних процесів, а другий, навпаки, прагне до всілякого обмеження втручання держави в суспільне життя. Ідеологія більшості сучасних ліберальних партій поєднує елементи обох напрямів лібера­лізму, але в різних пропорціях, що залежить від особливостей конкре­тних країн, уміння партій своєчасно відгукнутися на назрілі суспільні потреби.