КОНСЕРВАТИЗМ

Назва доктрини консерватизм походить від латинського слова conservare, що означає охороняти, зберігати. Щоправда з'явилась вона дещо пізніше, ніж сама доктрина, а саме 1818 p., коли французький пись­менник, виразник ідеології дворянсько-монархічних кіл ФРАНСУА ШАТОБРІАН (1768-1848) почав видавати журнал «Консерватор».

Виникнення консерватизму як ідейно-політичної течії пов'язане з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст., які ознаменували початок епохи краху феодалізму й настання капіталі­зму. Консерватизм став своєрідною реакцією феодально-аристокра­тичних кіл на загрозу засадам феодалізму, традиційним цінностям, звичному способу життя й мислення, яка йшла від революції.

Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берк (1729-1797), який у своїх числен­них працях засуджував Французьку революцію. Иого книга «Роздуми про революцію у Франції» (1790) стала своєрідною Біблією консерва­тизму. Головна ідея книги — традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Раціональним ідеям просвітництва Е. Берк протиставляє традиції, дотримуватись яких, на його думку, означає діяти відповідно до природного ходу явищ, віковічної мудрості, акумульованої в тра­диціях.

Утіленням традицій Е. Берк вважав англійську конституцію, у при­родному розвитку якої склалась ціла система елементів, що взаємно урівноважують одні одних. Дуже важливо, щоб ця рівновага в пода­льшому не порушувалась, а той, хто заінтересований у збереженні спокою й порядку, має, подібно садівникові, час від часу бережливо видаляти з вічнозеленого дерева конституції засохлі пагони й пестити нові. Так повільна, поступова еволюція поєднується із принципом збе­реження.

Е. Берк визнавав неминучість суспільних змін і реформ, але вва­жав, що вони не мають порушувати традиційні засади. Він розмежову­вав зміни й реформи: якщо перші змінюють сутність об'єктів, то другі їх сутності не зачіпають і є вимушеним засобом, який, на превеликий жаль, доводиться застосовувати. Е. Берк віддавав перевагу превентив­ним реформам, які покликані упереджувати революції.

Найвідомішими прибічниками й послідовниками Е. Берка в того­часній Європі були французькі політичні діячі, публіцисти і філософи Луї де Бональд (1754-1840), Жозе де Местр (1753-1821), австрій­ський канцлер Клеменс Меттерніх (1773-1859), а у США — «бать- ки-засновники» цієї держави Джон Адамс (1735-1826), Александер Гамільтон (1757-1804).

Ж. де Местр і Л. де Бональд розуміли, що повернутись у дорево­люційні часи неможливо. Велику французьку революцію вони вважа­ли заслуженою карою аристократії, яка морально розклалася. Шлях до спасіння обидва вбачали в посиленні ролі релігії як у духовному, так і у світському житті. Вони начисто заперечували республіку як форму державного правління; зразком «конституційованого суспільства» вважали феодалізм. На відміну від Е. Берка, який припускав реформи, але поєднував їх із традицією, вони протиставляли традиції та автори­тет реформам. На їхню думку, новації завжди вносять велику смуту в суспільне життя.

К. Меттерніх виходив з ідеї еквілібріуму як збалансованої системи європейських держав, заснованої на дотриманні балансу між наймогу- тнішими державами. Таку систему він убачав у Священному союзі, створеному 1815 р. в Парижі монархами Австрії, Росії і Пруссії. Зов­нішньополітичний еквілібріум найтіснішим чином пов'язується із вну­трішньополітичним пануванням консервативних сил.

Таким чином, ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму, вису­нутим європейським Просвітництвом і Великою французькою рево­люцією, засновники консерватизму протиставили погляд на суспільст­во як на органічну й цілісну систему. Реалізація цих ідей, гадали вони, передбачає знецінення успадкованих від предків традицій, бездумне руйнування моральних і матеріальних цінностей суспільства. А тому існуючим інститутам потрібно віддавати перевагу перед навіть найдо­сконалішими теоретичними схемами.

Якщо лібералізм відразу виник як буржуазна політична ідеологія, то консерватизм спершу відбивав інтереси феодально-аристокра­тичних кіл у їхній боротьбі проти буржуазії і лише згодом став чимраз більше використовуватись буржуазією для захисту власних інтересів. Наповнення консерватизму буржуазним змістом розпочалось після революцій 1848-1849 pp. і чітко проявилось у політиці першого рейх­сканцлера Німецької імперії отто фон Бісмарка (1815-1898), прем'єр-міністра Великої Британії, лідера Консервативної партії Бенджаміна Дізраелі (1804-1881) та ін.

О. фон Бісмарк соціальну базу своєї консервативної політики вба­чав передусім у соціальних верствах із сильними пережитками стано­вих уявлень — селянах, ремісниках, торговцях. Він намагався довести, що великі землевласники є природними союзниками цих верств у їх­ній боротьбі з великою буржуазією. Б. Дізраелі висунув ідею «однієї нації», яка об'єднує представників усіх суспільних класів і соціальних верств і має стати основою консервативної партії.

О. фон Бісмарк і Б. Дізраелі визнавали необхідність соціальних ре­форм і стояли біля їх витоків. Особливо наочно ця необхідність вияви­лась із переростанням капіталізму в імперіалістичну стадію, коли заго­стрилась класова боротьба, зміцнів робітничий рух. За цих умов, об­стоюючи єдину мету — зміцнення економічного й політичного пану­вання буржуазії, консерватори розходилися щодо шляхів і засобів її досягнення. Прибічники реформістського напряму визнавали необхід­ність співробітництва з лібералами й поширення впливу на робітничий клас. Традиціоналісти, виражаючи інтереси землевласницької аристо­кратії, заможного селянства, а також ремісників і дрібних торговців, які зазнавали утисків від монополістичних конкурентів, обстоювали старі цінності.

За всіх відмінностей між різними напрямами консерватизму аксіо­мою консервативної ідеології й політики було і є визнання природної і соціальної нерівності людей. Соціальну рівність консерватори вважа­ють ворогом свободи. Через те вони, як і представники класичного лібералізму, виступають проти втручання держави в економічні й со­ціальні відносини. Але якщо для лібералів держава — це «нічний сто­рож», надкласовий арбітр-примирювач, то для консерваторів — це поліцейський, який твердо стоїть на сторожі інтересів капіталу, нав'язує його волю трудящим, у разі необхідності — жорсткими, реп­ресивними засобами.

Ідеї консерватизму щодо необхідності дотримання традицій, по­рядку, жорсткої державної політики були запозичені фашистами. Тому

Друга світова війна, що завершилась розгромом фашизму, істотно по­слабила позиції консерваторів і примусила їх пристосовуватися до нової обстановки у світі. Після війни центр міжнародного консервати­зму перемістився до США, де відбулось зближення консерваторів із лібералами і досягнення між ними консенсусу.

Соціально-економічна політика консервативно-ліберального кон­сенсусу спиралась на методи державно-монополістичного регулюван­ня, запропоновані Дж. Кейнсом. Згоду між консерваторами й лібера­лами США на ґрунті буржуазного реформізму відкидали правоконсер- вативні сили, які заперечували будь-яке втручання держави в економі­чні й соціальні відносини, всіляко підносили вільне підприємництво. Подібне розмежування було і в Європі, де склався своєрідний консен­сус між консерваторами, лібералами й соціал-демократами. Економіч­на криза середини 70-х рр. XX ст., яка ослабила позиції соціальних лібералів і соціал-демократів, сприяла піднесенню впливу правоконсе- рвативних сил. Вони прийшли до влади у Великій Британії, Франції, ФРН, США.

Політика консерваторів передбачає не лише обмеження втручання держави в економіку, а й усіляке скорочення її соціальних витрат. В умовах економічного застою, за надмірного тиску соціальних витрат на виробництво й державний бюджет, така політика може виявитись досить ефективною. Вона сприяє економічному зростанню, бо кошти спрямовуються на розвиток виробництва, а не на соціальні цілі. Однак послідовно й більш-менш тривалий час здійснювана консервативна політика спричиняє такі самі соціальні наслідки, як і політика, що ґру­нтується на принципах класичного лібералізму, а саме — поглиблення соціального розшарування, зростання відносної бідності й соціального невдоволення. У результаті консерваторам доводиться або вносити корективи у свою соціально-економічну політику, або поступатися місцем іншим політичним силам.

Неоднорідність консерватизму як ідейно-політичної течії проявля­ється в наявності кількох його різновидів. Найчастіше виокремлюють три різновиди консерватизму: традиціоналізм, лібертаризм і неоконсе- рватизм. Традиціоналізм робить ставку на збереження соціальних засад і дотримання моральних традицій, притаманних ринковому капі­талізму, а де в чому й феодалізму. Лібертаризм вирізняється прихи­льністю до ідей крайнього антиетатизму (від фр. etat — держава), не­обмеженої свободи індивіда. Теоретики цього напряму вважають, що права індивіда мають першість над інтересами колективу, а державне втручання в економічні відносини неприпустиме. Неоконсерватизм за своїм підходом до розв'язання найважливіших соціально-еконо­мічних і політичних проблем близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин. Прихильники неоконсерватизму визнають необхідність дер­жавного втручання в економічні відносини і прийняття на себе деяких соціальних функцій, однак вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів.

Загалом в основі консервативного підходу у розв'язанні суспільних проблем лежить орієнтація на економічну, соціальну й політичну нері­вність людей, а у зв'язку із цим — на підтримку тих суспільних засад, які цю нерівність забезпечують. До таких засад належать, зокрема, приватна власність як гарант особистої свободи, наявність соціального розшарування на класи і верстви, провідна роль аристократії в держа­вному управлінні тощо.