соціал-демократизм

Шляхи й методи боротьби за соціалізм були предметом гострих дискусій від самого початку виникнення організованого робітничого руху. К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з необхідності революційної заміни капіталізму соціалізмом. У 1875 р. у праці «Критика Готської програми» К. Маркс запропонував німецькій соціал-демократії рево­люційний шлях до соціалізму через завоювання політичної влади і встановлення диктатури пролетаріату. У ході гострих дискусій, які точилися між соціал-демократами навколо цих пропозицій, наприкінці XIX ст. було сформульовано цілісну концепцію революції, яка перед­бачала: завоювання державної влади робітничим класом, представле­ним соціал-демократією, як у мирній, парламентській, так і в немирній формі; утворення пролетарської держави у формі демократичної пар­ламентської республіки; усуспільнення засобів виробництва шляхом відчуження капіталістичної власності; добровільне усуспільнення се­лянської власності шляхом утворення великих колективних госпо­дарств тощо. Концепція стала так званою справою марксистів другого покоління, особливо одного з лідерів і теоретиків німецької соціал- демократії Карла Каутського (1854-1938).

Наприкінці 90-х рр. ХІХ ст. у соціал-демократії виникли інші по­гляди на революцію і соціалізм, опозиційні щодо марксистської кон­цепції. Найвідоміший представник нового напряму, видатний діяч ні­мецької соціал-демократії Едуард Бернштейн (1850-1932) висунув та обГрунтував ідею про те, що перехід від капіталізму до соціалізму буде тривалим процесом поступового переростання старого суспільст­ва в нове. Він віддавав перевагу еволюційному шляху переходу до соціалізму перед революційним, вважав, що робітничий клас деякий час має ділити державну владу з буржуазією, а усуспільнення власнос­ті повинно здійснюватись поступово з тимчасовим збереженням змі­шаної економіки.

Погляди Е. Бернштейна викликали гостру полеміку з марксистами, особливо з К. Каутським і В. Леніним. Останній назвав ці погляди ре­візіонізмом і продовжував обГрунтовувати неминучість соціалістичної революції. Ленінська концепція революції, сформульована з урахуван­ням досвіду революції 1905 р. в Росії і загрози початку імперіалістич­ної війни, передбачала завоювання влади робітничим класом на чолі з революційною партією шляхом збройної боротьби, встановлення дик­татури пролетаріату і швидке усуспільнення економіки.

Початок Першої світової війни поглибив розкол між соціал- демократами і марксистами. У серпні 1914 р. парламентська фракція німецьких соціал-демократів проголосувала за надання урядові креди­тів на воєнні цілі й тим самим підтримала його експансіоністську полі­тику. Слідом за цим уряди своїх країн підтримали інші соціал- демократичні партії. II Інтернаціонал як міжнародне об'єднання соціа­лістичних партій припинив своє існування. Під час війни соціал- демократи проголошували гасла «класового миру» й «захисту Вітчиз­ни». Російські ж більшовики вели боротьбу спершу за припинення війни, мир без анексій і контрибуцій, а згодом — за поразку у війні царизму і пролетарську революцію. Перемога Жовтневої революції в Росії зумовила посилення розмежування соціал-демократів на правих, лівих і центристів.

Загалом перед Другою світовою війною соціал-демократія була впливовою політичною силою. Як правлячі партії або в коаліції з бур­жуазними партіями соціал-демократи здійснювали владу в багатьох країнах: Німеччині, Великій Британії, Австрії, Швеції, Чехословаччи- ні, Болгарії, Данії, Норвегії, Литві, Угорщині, Польщі. У Франції в 1936 р. соціалісти спільно з радикалами утворили уряд Народного фронту, який підтримали комуністи. У Західній Європі лише італійсь­ка, голландська і швейцарська соціалістичні партії не мали своїх пред­ставників у парламенті.

Світова економічна криза 30-х рр. і наступ фашизму ослабили по­зиції соціал-демократії. У деяких країнах вона зазнала поразки в боро­тьбі з фашизмом, соціал-демократичні партії було заборонено. Після війни діяльність соціал-демократії активізувалась. Зросла кількість соціал-демократичних партій, у країнах Західної Європи їх представ­ники ввійшли до складу всіх перших повоєнних урядів. З початком «холодної війни» більшість соціал-демократичних партій перейшла на позиції антикомунізму. Ідейним обґрунтуванням цього переходу стала концепція «третього шляху» («ні капіталізм, ні комунізм»), розвинена згодом у концепцію демократичного соціалізму.

У 1951 р. на конгресі у Франкфурті-на-Майні було відновлено Со­ціалістичний Інтернаціонал, який прийняв декларацію «Цілі й завдан­ня демократичного соціалізму» — програмний документ соціал- демократичного руху. Декларація означала відмову від розуміння со­ціалізму як ладу, заснованого на суспільній власності на засоби вироб­ництва, офіційний розрив із марксизмом як теоретичною основою со- ціал-демократичного руху і проголошувала демократію найвищою цінністю, водночас метою й засобом її досягнення. Найважливішими цінностями, які мали бути реалізовані в боротьбі за демократичний соціалізм, проголошувались політична, економічна, соціальна й між­народна демократія.

Утілюючи в життя програму демократичного соціалізму, соціал- демократичні партії домоглися значних успіхів в економічному та особливо соціальному розвиткові своїх країн. У деяких із них вони упродовж багатьох років були або є правлячими. Незаперечні, напри­клад, соціальні досягнення у Швеції, де соціал-демократична партія є правлячою вже декілька десятиліть.

Однак неспростовне й те, що наслідками здійснюваного соціал- демократами курсу на націоналізацію, перерозподіл доходів через ви­сокі податки на прибуток, створення широкої системи соціальних ви­плат стали уповільнення темпів економічного розвитку, зниження під­приємницької активності, відплив капіталів за кордон, поширення споживацьких настроїв серед різних верств населення.

Такі негативні наслідки примушували соціал-демократів вносити корективи у свою політику, шукати оптимальні варіанти практичного поєднання соціальної захищеності та економічної ефективності. Про це свідчать і рішення XVIII конгресу Соціалістичного Інтернаціоналу, який відбувся у Стокгольмі 1989 р. На конгресі було прийнято нову програму Соцінтерну — «Декларація принципів», у якій переглянуто попередні погляди на деякі методи економічної діяльності, які раніше вважались незаперечними. Зокрема, у ній зазначається, що націоналі­зація не є панацеєю від соціальних хвороб; ні приватна, ні державна власність не є гарантією економічної ефективності або соціальної справедливості; не можна абсолютизувати економічне піднесення, оскільки воно завдає соціальної та екологічної шкоди тощо.

Демократичний соціалізм визначається в декларації вже як міжнаро­дний рух за свободу, соціальну справедливість і солідарність. Його мета полягає в тому, щоб домогтися такого мирного міжнародного устрою, за якого можна буде зміцнити зазначені цінності, а кожна людина отримає можливість розвивати свої здібності, користуючись гарантіями людсь­ких і громадянських прав у демократичному суспільстві.

Соціал-демократія була й залишається однією з найвпливовіших ідейно-політичних течій. Наприкінці 90-х рр. XX ст. у світі існувало понад 80 соціал-демократичних партій, з яких більш як 30 партій були правлячими або входили до урядових коаліцій. Понад 70 найбільших і найвпливовіших соціал-демократичних партій, у яких налічується близько 17 млн членів, об'єднані в Соціалістичний Інтернаціонал. За партії Соцінтерну у країнах Західної Європи голосують до 40 % ви­борців. В останні роки лави соціал-демократів розширились за раху­нок трансформації в соціалістичні багатьох колишніх комуністичних партій.