анархізм

Анархізм (від грец. anarchia — безвладдя) — це ідейно-політична течія, яка проголошує своєю метою знищення держави й заміну будь- яких форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією гро­мадян.

У зародковій формі ідеї анархізму містились ще у працях деяких античних і середньовічних мислителів. Як політична течія анархізм склався в 40-70-х рр. XIX ст. в Західній Європі.

Анархізм не є цілісною ідейно-політичною течією. Залежно від відмінностей у підходах його прихильників до питання щодо шляхів досягнення проголошених цілей у ньому розрізняють три основні на­прями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.

В основу анархо-індивідуалізму покладена ідея німецького філо­софа Макса Штірнера (1806-1856) про абсолютну свободу індивіда, який у своїх бажаннях і вчинках не має бути пов'язаним ні релігійни­ми догмами, ні нормами права й моралі. Заперечуючи державу, М. Штірнер зводив соціальну організацію суспільства до так званої спіл­ки егоїстів, метою якої було б налагодження обміну товарами між не­залежними виробниками на основі взаємної поваги.

Ідея вільного обміну знайшла своє обґрунтування і у працях фран­цузького філософа П'єра Жозефа Прудона (1809-1865). На підставі того, що джерелом соціальної несправедливості є нееквівалентний обмін, він убачав можливість ліквідації експлуатації в реформах сис­теми товарного обігу, заперечуючи при цьому революційне насильст­во як засіб перебудови суспільства. Організація еквівалентного без­грошового обміну товарами між усіма членами суспільства, на думку П. Прудона, означала б повну незалежність індивіда від держави, ро­била б останню непотрібною.

Учення П. Прудона, назване «теорією взаємності», або «мютюелі- змом» (від фр. mutuel — взаємний), означало відмову від класової бо­ротьби, прогнозувало, що робітничий клас має стати на шлях взаємної угоди з буржуазією. Найбільшого поширення воно набуло в 60-х рр. XIX ст. У міру загострення класової боротьби, поширення революцій­них настроїв це вчення було витіснене анархо-комунізмом, найвідо- мішими теоретиками якого були російські революціонери Михайло олександрович Бакунін (1814-1876) і Петро олександрович Кропоткін (1842-1921).

М. Бакунін вважав, що держава в будь-якій формі є знаряддям гно­блення мас, а тому виступав за її повне знищення революційним шля­хом. Заперечуючи державність як таку, він висловлювався як проти участі робітників у парламентських виборах і в діяльності будь-яких представницьких органів влади, так і проти марксистського вчення про диктатуру пролетаріату. Нездійсненність диктатури пролетаріату М. Бакунін пояснював тим, що ввесь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. «Диктатура пролетаріату» поступово виявиться владою меншості, яка обстоюватиме не загальнонародні, а власні інте­реси.

Анархо-комуністична теорія П. Кропоткіна розроблена на Грунті широких узагальнень у галузі природничих і суспільних наук. В осно­ву свого вчення П. Кропоткін поклав сформульований ним «біологіч­ний закон взаємної допомоги», який нібито визначає природне праг­нення людей до співпраці, а не до боротьби одних з одними. На основі добровільно укладеної між об'єднаннями людей угоди буде створена федерація, як суспільство «вільного комунізму». Перехід до федерації вільних комун, які Грунтуються на комуністичних засадах виробницт­ва й розподілу, згідно з П. Кропоткіним, можливий лише через рево­люційне руйнування всього того, що роз'єднує людей, насамперед приватної власності й держави.

Ідеї анархізму в XIX ст. набули деякого поширення у Франції, Швейцарії, Іспанії, Італії, США. Однак спроби анархістів шляхом агі­тації підштовхнути маси до повстання закінчились невдачею. Анар­хізм зробив поворот до тактики «пропаганди дією», яка покликана була за допомогою терору стосовно представників панівного класу спровокувати масові революційні виступи. Поразка анархізму й на цьому напрямі сприяла формуванню принципово нової тактичної лінії, яка передбачала використання робітничих профспілкових організацій у боротьбі за знищення буржуазної держави й започаткувала нову те­чію в міжнародному робітничому русі — анархо-синдикалізм.

Анархо-синдикалізм (від фр. syndicat — профспілка) ставить за мету знищення капіталістичного ладу за допомогою революційної бо­ротьби профспілок. Виходячи з того, що основною функцією буржуа­зної держави є захист інтересів привілейованих верств суспільства, анархо-синдикалізм розглядає боротьбу з нею як головну складову процесу руйнування капіталістичного ладу, рушійною силою якого має бути не політична організація робітничого класу — партія, а еко­номічна — профспілки.

Ідеї анархо-синдикалізму набули поширення в останню третину XIX — на початку XX ст. головним чином у Франції, Італії та Іспанії. У Росії, а згодом і в Югославії анархо-синдикалізм набув розвитку вже в період становлення соціалістичного суспільства. На думку анархо- синдикалістів, у соціалістичному суспільстві профспілки замінять державу, утвердиться прямий обмін між вільними виробниками, кон­федерація профспілок через мережу профспілкових організацій та об'єднань управлятиме суспільством.

У 90-х рр. XX ст. анархізм активізувався в деяких країнах, що ви­никли на теренах колишнього СРСР, зокрема в Білорусі, Росії, Україні, однак анархістські групи в цих країнах не набули поширення.