ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ У КРАЇНАХ СТАРОДАВНЬОГО СХОДУ

Перші більш-менш чітко виражені ідеї про різні форми організова­ного державного існування і розвитку суспільства з'явились у країнах Стародавнього Сходу ще в II тис. до н. е. Політичні ідеї і погляди у ста­родавніх китайців, індусів, вавилонян, персів, євреїв спершу мали релі­гійно-міфологічний характер. У XI—VIII ст. до н. е. простежується тенденція переходу від релігійно-міфологічних уявлень про державу і право до більш-менш раціонального їх сприйняття. Цей перехід ви­явився, зокрема, у вченнях Конфуція і Моцзи в Китаї, Будди — в !ндії, Заратустри — у Персії, проповідях єврейських пророків.

Фундаментальну роль в історії політичної думки Китаю, усього Стародавнього Сходу відіграло вчення Конфуція (551-479 pp. до н. е.). Погляди Конфуція викладено у книзі «Луньюй» («Бесіди і суджен­ня»), складеній його учнями. Протягом багатьох віків ця книга справ­ляла значний вплив на світогляд і спосіб життя китайців.

Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію дер­жави, відповідно до якої остання виступає як велика родина. Влада пра­вителя в державі є такою, як влада батька в сім'ї, а відносини правителів і підданих нагадують родинні відносини, де молодші залежать від стар­ших. Правитель (імператор) є «сином неба», його влада має божествен­не походження. Однак сам імператор не є Богом, і його влада залиша­ється божественною доти, доки він править «розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів.

Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Кон- фуцій закликав правителів, чиновників і підданих будувати свої взає­мовідносини на засадах доброчесності. Дотримання правителями ви­мог доброчесності відіграє вирішальну роль і визначає панування норм моралі в поведінці підданих. Основна доброчесність підданих полягає у відданості правителю, слухняності й повазі до всіх «стар­ших». Тим самим заперечуються не лише насильницькі методи прав­ління, а й боротьба підданих проти правителів. Конфуцій був против­ником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удоскона­лення самої людини, дотримання доброчесності. Остання у тлумаченні Конфуція виступає як широкий комплекс етико-правових норм і прин­ципів, до якого входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю, відчуття обов'язку тощо. Важливою умовою дотримання цих доброче- сностей є «виправлення імен» — суворе й чітке визначення обов'язків кожного члена суспільства. Кожному треба дати відповідне йому «ім'я», тобто так позначити місце й ранг у соціальній системі, щоб правитель був правителем, чиновник — чиновником, підданий — під­даним, батько — батьком, син — сином та ін.

Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчес­ності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів. Негативне ставлення мислителя до законів зумовлено їх тра­диційно каральним значенням, зв'язком із жорстокими покараннями. Щоправда Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на передній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності.

Невдовзі після свого виникнення конфуціанство стало найвпливо- вішою течією етичної і політичної думки в Китаї. Воно зберігає своє значення й понині.

На відміну від Конфуція, який виступав із позицій аристократії, об­ґрунтовуючи природність і необхідність поділу суспільства на прави­телів і підданих, «старших» і «молодших», інший давньокитайський мислитель — Моцзи (479-400 pp. до н. е.), засновник моїзму, розви­вав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.

Для підтвердження ідеї рівності всіх у державі Моцзи по-новому тлумачив традиційне поняття воля неба, яка виявляється в тому, що «небо» дотримується всезагальної любові й приносить усім користь. Ця всезагальність «неба», що відіграє в моїзмі роль зразка і моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей.

Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов із покараннями. Моцзи вважав, що влада має ви­користовувати не лише насильство й покарання, а й моральні форми впливу на людей. Він висунув ідею договірного походження держави та управління. У давнину, вважав він, не було управління й покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її «сином неба», який покликаний створювати єдиний зразок справедли­вості в суспільстві й забезпечувати в ньому порядок.

Ідея єдиної для всіх справедливості та єдиної законодавчої влади була спрямована у Моцзи проти свавілля чиновників, які, встановлю­ючи свої порядки, вдавалися до насильства й жорстоких покарань. Важливе місце в його вченні посідає вимога врахування інтересів про­стого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнен­ня низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність Моцзи вважав джерелом безпорядків у державі.

Ідея необхідності дотримання законів в управлінні державою знайшла свій усебічний розвиток у вченні, яке дістало назву легізм (від лат. legis — закон). Найвідомішим теоретиком легізму та одним із засновників школи «законників» був китайський мислитель Шан

Ян (390-338 pp. до н. е.) — правитель області Шан. Він виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі пока­рання. Критикуючи поширені й впливові на той час конфуціанські уявлення про управління на основі старих звичаїв і ритуалів, тради­ційної етики тощо, Шан Ян стверджував, що організація державного управління має ґрунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів — «фа» (звідси китайська назва цієї школи — «фацзя»), які спираються на суворі покарання. Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів, мусять лежати в основі державного управління.

Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управлін­ня тісно пов'язані з їхнім розумінням відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція дер­жавного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Цей ідеал держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в ін­тересах правителів.

Крім Шан Яна, легістські погляди поділяли й розвивали багато інших відомих представників школи фацзя. Усіх їх об'єднує обґрун­тування необхідності жорстоких законів як засобу управління. У ці­лому на початок II ст. до н. е. офіційна державна ідеологія у Старо­давньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і кон­фуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держа­ви і права в цій країні.