ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ У СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ

У Стародавній Греції державність виникла на початку I тисячоліт­тя до н. е. у формі полісів — окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Пе­рехід від первіснообщинного ладу до ранньокласового і політичної форми організації суспільного життя супроводжувався у Греції погли­бленням процесу соціальної диференціації населення на родову знать і збіднілих общинників, багатих і бідних, вільних і рабів і посиленням боротьби між ними за владу. У центрі цієї боротьби було питання вста­новлення тієї чи іншої форми державного правління — аристократії (влади знаті, привілейованих, «кращих»), олігархії (влади небагатьох, багатих) або демократії (влади народу, усіх дорослих і вільних членів полісу). Ці процеси знайшли своє відображення й теоретичне осмислен­ня в політичній думці Стародавньої Греції. Творчими зусиллями дав­ньогрецьких мислителів був здійснений перехід від міфологічного сприйняття навколишнього світу до раціонально-логічного способу йо­го пізнання й пояснення.

Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона та Арістотеля.

Сократ (469-399 pp. до н. е.) не залишив по собі писемних творів; свої погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих йо­го учнями. З ученням Сократа пов'язані початок переходу політичної думки з дотеоретичного на теоретичний рівень і створення політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунту­вання об'єктивного характеру етичних норм, моральної природи дер­жави і права. Розробку морально-політичної проблематики Сократ підніс на рівень понять і визначень, поклавши тим самим початок вла­сне теоретичних політичних досліджень.

Мислитель прагнув обґрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справед­ливе і законне тотожним. Збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Сократ був принциповим при­бічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з од- нодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і погля­дів, а відданість і підпорядкування законам.

Теоретична позиція Сократа не тотожна тим чи іншим реально існую­чим у його часи політичним порядкам. Він намагався сформулювати ідеа­льно-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й дер­жавних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану проти народу, — тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших — плутократією, а правління всіх — демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей).

Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу, ствер­джуючи, що правити мають компетентні особи. Він не поділяв досить поширеної думки про те, що мистецтво державного управління даєть­ся людині саме по собі, тоді як навіть у не настільки важливих сферах люди досягають успіху лише після відповідного теоретичного навчан­ня і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління заперечував принципи не лише демократії, а й родової аристократії, олігархії, а особливо тиранії.

Учення Сократа справило значний вплив на всю подальшу історію філософської і політичної думки, особливо на політичну філософію Платона й політичну науку Арістотеля.

Платон (427-347 pp. до н. е.) — учень Сократа — є одним із най- видатніших мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах «Держава», «Політик» і «Закони».

Учення Платона про державу ґрунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму у філосо­фії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явищ. !стинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відо­кремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно наявні форми держави є лише спотвореними ві­дображеннями деякої ідеальної справедливої держави, яку Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) у державі аналогічні три схожих начала — дорадче, захисне й ділове, а останнім відповіда­ють три суспільних стани — правителів, воїнів і виробників. Спра­ведливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатніс­тю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюються у воїнах, які мають підкоря­тися філософам. Нарешті, розумне і вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю при­родою прагне багатства.

!деальна держава Платона — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Останнє може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або аристократією — владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна із цих форм є гіршою за попередні.

Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це — тимокра- тія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на увазі критсько-спартанський тип державності) постій­но воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід.

Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії в ще гіршу форму правління — олігархію. Це влада небагатьох — жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих при­зводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу — демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.

Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демо­кратії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На них верховодили вожді народу — демагоги, не було належної організо­ваності, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демок­ратію як владу народу, а демократію як владу натовпу — охлократію.

Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній най­вищим благом: у тимократії — це воєнні успіхи, в олігархії — багатство, у демократії — свобода. Саме з демократії виростає її продовження і про­тилежність — тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія — найгірша форма державного пра­вління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.

У діалозі «Політик» Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони.

Крім зразкової держави, правитель якої володіє істинним знанням і вмінням управляти людьми, Платон вирізняє ще три види правління: владу одного, небагатьох і більшості, кожен із яких може виступати в законній і незаконній формах. Законна влада одного — це царство, монархія, незаконна — тиранія. Законна влада небагатьох — це арис­тократія, незаконна — олігархія. Демократія також може бути владою із законами і без них. Серед законних форм правління вона є найгір­шою формою, серед незаконних — найкращою.

Учення Платона справило значний вплив на формування поглядів АріСтотеля (384-322 pp. до н. е.) — найвидатнішого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія». Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної галузі знань.

У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності й форми держави. Він вважав, що держава ви­никла не внаслідок якоїсь угоди між людьми на основі їхнього волеви­явлення, а природно-історичним шляхом — з родини і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлю­ється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення її природи знаходить свій вияв саме в політич­ному спілкуванні, тобто в державі.

Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, небагатьох і більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні й неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних — лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристо­кратія і політія, а трьома неправильними — тиранія, олігархія і демок­ратія. Кожна із цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формотворчих ознак.

Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, у якій влада належить більшості й спрямову­ється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією осо­бою в особистих інтересах.

Арістотель розрізняє крайню демократію, у якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, за­сновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі риси олі­гархії і демократії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їхніх недоліків і крайнощів. За Арістотелем, політія є серед­ньою формою держави, у якій у всьому переважає середній елемент: у звичаях — поміркованість, у майні — середній достаток, у правлінні — середній прошарок. Останній є найціннішим стосовно політики, оскільки він найприхильніший до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є численнішим і сильнішим від обох соціальних крайнощів — багатих і бідних разом узятих, або хоча б однієї з них.