політична думка у стародавньому римі

магниевый скраб beletage

Історія давньоримської політичної думки охоплює ціле тисячоліття — аж до V ст. н. е. У загальнотеоретичному плані ця думка перебувала під значним впливом відповідних учень давньогрецьких мислителів, пе­редусім Сократа, Платона та Арістотеля. Вершиною давньоримської політичної думки є політичне вчення Цицерона.

Марк Туллій Цицерон (106-43 pp. до н. е.) був знаменитим рим­ським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця «Про державу». Теоретич­ні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності й політичної думки.

Державу Цицерон визначає як справу, надбання (лат. res) народу (лат. populi). Звідси походить і її назва — республіка (лат. respublica). Основну причину походження держави він убачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон погоджувався з Арістотелем у тому, що держава виникла з первинного осередку суспільства (сім'ї) поступово і природним шляхом. Ще однією причиною утворення держави є необ­хідність охорони як приватної, так і державної власності.

Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв значну увагу аналізу різних форм державного правління та їхніх перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три про­сті форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (ари­стократію) і владу народу (демократію). Кожна із цих форм має свої переваги: у царської влади — це благовоління до підданих, у влади оптиматів — мудрість, у влади народу — свобода. Але кожній із них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обме­жують свободу народу та усувають його від участі в управлінні дер­жавою, а демократія означає зрівнялівку.

Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності й нестійкості вони неодмінно перетворю­ються в неправильні форми. Так, царська влада, яка містить загрозу свавілля єдиновладного правителя, легко перероджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних перетворюється на панування кліки багатих і знатних. Повновладдя народу призводить до безумства і свавілля натовпу, його тиранічної влади. Такі перероджені види владарювання вже не є формами держави, бо заперечують саму державу як спільну справу і надбання народу.

Цицерон вважає, що за можливості вибору із простих форм прав­ління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід по­ставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої дер­жави є її міцність і правова рівність громадян.

Свою концепцію найкращої форми державності, на відміну від платонівського проекту ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійсненною і вбачав її втілення у практиці римської республіканської державності у кращі часи її існування. Творча спадщина давньоримсь­кого мислителя, особливо його вчення про державу, справила значний вплив на подальший розвиток політичної думки.

У період утвердження в Римській імперії панування християнства значного поширення набуло вчення одного з найвидатніших ідеологів християнської церкви Аврелія Августина (354-430), за заслуги пе­ред церквою прозваного Блаженним. Свої політичні погляди він ви­клав головним чином у праці «Про град Божий».

Спираючись на біблійні положення, Августин усю історію людст­ва, усі соціальні, державні й правові установи і приписи подає як на­слідок гріховності людини, започаткованої ще Адамом і Євою. Людсь­кий рід у всі часи його існування він поділяє на два розряди: тих, хто живе за плотськими людськими настановами, і тих, хто живе за духов­ними Божими. Перший тип спілкування людей Августин називає «градом земним», а другий — «градом Божим».

Гріховність земного державно-правового життя виявляється, за Августином, у пануванні людини над людиною, у відносинах управ­ління й підкорення, панування і рабства. Такий стан він називає «при­родним порядком» людського життя і критикує його з релігійно- ідеальних позицій божественного порядку та його земного прообразу у вигляді християнської церкви. Гріховний порядок світу має тимчасо­вий характер і триватиме до другого пришестя Христа й судного дня, коли встановиться «царство небесне». В очікуванні цієї події Августин виправдовує наявні соціально-політичні порядки, але лише тією мі­рою, якою вони не суперечать християнській релігії і церкві.

Спільність людей, за Августином, може бути народом і державою лише тоді, коли ґрунтується на праві, поєднаному з утіленою в Богові справедливістю. Римляни як язичники, на його думку, не були наро­дом і державою у справжньому розумінні, оскільки, ігноруючи єдино­го Бога, не знали істинної справедливості.

Форми державного правління Августин розрізняє залежно від обов'язків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні й релігійні обов'язки, зокрема повагу до Бога і до людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він називає тираном, а несправедливу аристократію — клікою. Він вважає прийн­ятними всі форми правління в тому разі, якщо в державі зберігаються втілена у праві справедливість і повага до релігії.

Учення Августина набуло значного поширення і впливу. Воно віді­грало важливу роль у розвитку християнських концепцій держави, політики і права.