нікколо макіавеллі

Найяскравішим представником політичної думки цього періоду був знаменитий італійський мислитель і політик Нікколо Макі­авеллі (1469-1527), відомий передусім своїми працями «Правитель» (1513), «Роздуми на першу декаду Тита Лівія» (1519), «Історія Флоре­нції» (1532). Н. Макіавеллі ввійшов в історію політичної думки як тво­рець нової науки про політику. Тлумачення ним політики відокремлю­ється як від теології, так і від етики.

На основі узагальнення багатовікового досвіду існування держав минулого й сучасності мислитель доводить, що політичні події, зміни в державі відбуваються не з Божої волі, не із примхи чи фантазії людей, а мають об'єктивний характер. Недоречно також осягати й розв'язувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальними явищами. Розуміння політики як об'єктивного явища закладало міцний фундамент політич­ної теорії як точної, досвідної науки, яка, на думку мислителя, пояснює минуле, керує теперішнім і може прогнозувати майбутнє.

Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності суспільно- політичних явищ, з'ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу з них, розглянути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо. Аналіз і вирішення цих питань, виходячи з по­треб часу, надавали вченню мислителя значення практичної науки про політику, управління державою. Введення самого терміна stato, тобто держава, у політичну науку Нового часу пов'язують саме з Макіавеллі.

Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але зго­дом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого сере­довища найсильнішого і найхоробрішого ватажка й почали йому під­корятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користу­вання майном і безпеки. Для цього приймаються закони і признача­ються покарання. Але після того як влада стала спадковою, нащадки вождів все більше відхилялися від справедливості й перейшли до пригнічення народу. Абсолютна влада, вважає мислитель, швидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія пере­творюється на тиранію, яка не має права на існування і мусить бути знищена разом із тираном. Після ліквідації тиранії настає аристокра­тичне правління, із часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.

Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правлін­ня, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три фо­рми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й не­тривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, у якій поєд­нуються елементи всіх правильних форм. Порівнюючи переваги різних форм правління, Макіавеллі віддає перевагу республіці, бо вона найбі­льше відповідає вимогам рівності й свободи. Республіка є більш стій­кою, ніж монархія, вона краще пристосовується до різних умов, забез­печує єдність і міць держави, породжує в людей патріотизм. Народ мис­литель ставить вище від монарха, вважаючи його розумнішим.

Ці ідеї Н. Макіавеллі виклав головним чином в історичних працях. Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті «Правитель» (в оригіналі ця праця має назву «II ргіпсіре», що означає «принцепс» — верховний правитель). Основний зміст цієї праці складають змалю­вання образу ідеального, на його думку, правителя і рекомендації що­до того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу.

Учений стверджував, що заради досягнення політичних цілей пра­витель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізич­но знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. Відмежування політики від моралі, по суті, пе­ретворилось у проповідь Макіавеллі аморалізму в політиці. Політика, у розумінні мислителя, — це сфера підступності й віроломства. Відто­ді аморальна політика за принципом «мета виправдовує засоби» діста­ла назву «макіавеллізм».

Чим же була зумовлена така позиція Н. Макіавеллі? Насамперед істо­ричними обставинами. Тогочасна Італія була роздрібнена на кілька воро­гуючих між собою князівств, які до того ж зазнавали утисків з боку інозе­мних завойовників. Будучи флорентійцем і патріотом Італії, мислитель палко бажав її об'єднання в єдину міцну державу. А це, на його думку, міг зробити лише сильний одноособовий правитель, який для досягнення політичних цілей, головною з яких є зміцнення держави, не нехтує жод­ними засобами. Прообраз такого правителя Макіавеллі вбачав у тогочас­ному італійському правителі Чезаре Борджіа, відомому своїми лиходійст- вами. Засуджуючи тиранію як форму правління, мислитель виправдову­вав її стосовно тогочасних італійських умов.

Зазначена позиція Н. Макіавеллі пояснюється також однією з основних аксіом його політичної філософії — думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істо­тами. їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Він наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи й нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать — честолюбна, а народ — чернь, яка захоплюється зовнішні­ми ефектами та успіхом. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.

Щоправда правитель має опікувати підданих і не повинен без крайньої потреби вдаватись до їх утисків. Свої дії він має спрямовува­ти так, щоб вони сприймалися як благодійництво. На відміну від об­раз, яких, за Макіавеллі, потрібно завдавати швидко і разом, благодій­ництво слід проявляти в малих дозах, щоб воно тривало довше і підда­ні відчували його якомога повніше і краще. На думку мислителя, са­мозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності. У цілому Н. Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його основоположником науки про політику.