4. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ НОВОГО ЧАСУ

магниевый скраб beletage

Настання Нового часу пов'язане з розвитком капіталізму і ранніми буржуазними революціями у країнах Західної Європи, насамперед у Голландії та Англії (XVII ст.). У цей час буржуазія вимагала ліквідації станового ладу і встановлення юридичної рівності, забезпечення свобо­ди й безпеки особи і приватної власності шляхом створення необхідних політичних і правових гарантій. У боротьбі проти абсолютної монархії, дворянства й церкви ідеологи буржуазії прагнули відокремити питання політики, держави і права від релігії. Із цією метою вони зверталися до ідей природного права і договірного походження держави.

Згідно з теорією природного права держава і право створені не Бо­гом, а суспільним договором людей відповідно до законів людського розуму. Вимоги людського розуму випливають із природи людей і становлять приписи «природного права», якому має відповідати «по­зитивне право», тобто закони, встановлені державою.

ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ В ГОЛЛАНДІЇ

Вагомий внесок у розроблення ранньобуржуазної політико-правової ідеології зробили видатні голландські мислителі Г. Гроцій і Б. Спіноза. Гуго Гроцій (1583-1645) — один із засновників ранньобуржуазного вчення про державу і право.

Серед його численних праць із цієї проблематики чільне місце посідає трактат «Три книги про право війни і миру» (1625). Згідно з теорією Г. Гроція існує право природне і право волевстановлене. Джерелом пер­шого є природа людини, людський розум, у якому закладено прагнення людей до спокійного і раціонального спілкування. Це право вимагає, зок­рема, непорушності приватної власності. Волевстановлене право автор поділяє на «божественне» і «людське». Волевстановлене право, у тому числі «людське», до якого належать сімейне, цивільне й міжнародне пра­во, має відповідати вимогам природного права. Протиставлення Гроцієм вимог природного права, у яке вкладався певний буржуазний зміст, нор­мам волевстановленого права, тобто реальним феодальним правовим ін­ститутам, було своєрідним знаряддям критики феодалізму.

Властиве людській природі й представлене у природному праві ро­зумне спілкування, а також поєднання у волевстановленому праві справедливості й користі, за Гроцієм, знаходить свій необхідний вияв у державі, яку він визначає як «досконалий союз вільних людей, укла­дений заради дотримання права і спільної користі».

Додержавна стадія життя людей характеризується ним як «природний стан», за якого не було не лише держави, а й приватної власності. Але розвиток людства і втрата ним першопочаткової «простоти» призвели до поділу майна, появи приватної власності та утворення за взаємною зго­дою людей держави, метою якої є охорона власності кожного.

Ознакою держави мислитель вважав верховну владу, дії якої не підпорядковані жодній іншій владі й не можуть бути відмінені на роз­суд чужої влади. Атрибутами верховної влади є прийняття законів, правосуддя, призначення й керівництво діяльністю посадових осіб, збирання податків, вирішення питань війни і миру, укладення міжна­родних угод.

На думку Гроція, форма державного правління не має суттєвого значення, оскільки джерелом будь-якої форми є суспільний договір. При створенні держави народ міг обрати ту чи іншу форму правління. Водночас мислитель негативно ставився до тиранії і віддавав перевагу одноособовій та аристократичній формам правління.

Особливу увагу Г. Гроцій приділяв питанню про право підданих чинити опір верховній владі. На його погляд, піддані повинні підкоря­тися владі, оскільки її джерелом є суспільний договір, який мусить виконуватись і не може бути розірваний без згоди сторін. Із цього пра­вила він робить виняток на «крайню необхідність», коли підданим за­грожує велика та явна небезпека. І навіть тоді збройний опір припус­тимий лише за умови, що він не завдасть великого лиха державі й не призведе до загибелі багатьох безневинних людей.

Теорії природного права і суспільного договору знайшли свій по­дальший розвиток у творчості великого голландського філософа й по­літичного мислителя Баруха (Бенедикта) Спінози (1632-1677), зокрема в його працях «Богословсько-політичний трактат» (1670) і «Політичний трактат» (1677).

У природному стані, вважав Б. Спіноза, люди мали право робити все на власний розсуд, однак реалізація цього права залежала від фак­тичної сили кожної людини. За відсутності у природному стані будь- якого спільного для всіх права неможливі самозбереження людей, їх безпечне існування, досягнення ними своїх бажань. Необхідність у самозбереженні штовхає людей до переходу за допомогою спільного договору від природного до громадянського стану, тобто до суспільст­ва й держави, які Спіноза не розрізняв. Укладенням договору право і сила кожної людини були перенесені на суспільство й державу, яка приборкує пристрасті й непомірні устремління людей і примушує їх жити за «законами розуму» — у мирі й безпеці.

Відмітною ознакою громадянського стану Б. Спіноза вважав наяв­ність верховної влади, втіленням якої є держава. Верховна влада не зв'язана жодними законами, усі повинні їй у всьому підкорятись. До її відання належать прийняття, тлумачення і скасування законів, право­суддя, призначення посадових осіб, вирішення питань війни і миру та інші державні справи.

Водночас влада держави не безмежна, вона не поширюється на природне право, яке піддані зберігають і після укладення суспільного договору. Так, у громадянському стані зберігається свобода совісті й слова, бо держава не в змозі примусити громадян думати й говорити саме так, а не інакше. Відмінність між природним і громадянським станом полягає в тому, що в останньому на додаток до природного права людей з'являється ще й природне право держави, тобто загальне для всіх право, спільний гарант і захисник безпеки.

Б. Спіноза заперечував право підданих на опір верховній владі, на зміну чи порушення договорів і законів, що конституюють державу. Однак він вважав, що порушення державою умов суспільного догово­ру руйнує сам договір, викликає у підданих обурення й виправдовує їхнє природне право на опір владі.

Форми держави вчений оцінював залежно від міри досягнення за них мети громадянського стану — забезпечення миру й безпеки життя. Він розрізняє три основні форми держави: монархію, аристократію і демократію. Мислитель рішуче засуджує абсолютну монархію, зазна­чаючи, що одна людина не може володіти вищим правом і всією могу­тністю держави, вона користується допомогою радників і наближених, яким довіряє своє й загальне благополуччя. Монархічна форма прав­ління насправді виявляється прихованою аристократичною формою, а тому й найгіршою.

За аристократії влада належить певній кількості вибраних осіб. На ду­мку Б. Спінози, ця форма правління краща від монархії, оскільки більшою мірою пристосована до збереження свободи. Народ не має права голосу, але, вселяючи страх можновладцям, зберігає за собою певну свободу. Найкращою формою держави він вважав демократію, за якої найповніше забезпечуються спільне благо, панування розуму і свободи. Відмінність демократії від аристократії, за Спінозою, полягає в тому, що в аристокра­тії правителі обираються радою достойних громадян, а в демократії вони визначаються законом, установленим самим народом.

Б. Спіноза розробив проект монархії, згідно з яким верховна влада має належати представницькій установі, що приймає закони і контро­лює їх виконання посадовими особами. Влада монарха, за цим проек­том, є досить обмеженою і зводиться до розв'язання можливих конф­ліктів у представницькому зібранні й виконання рішень. Це, по суті, був своєрідний проект майбутньої парламентарної монархії як однієї з демократичних форм державного правління.