класичний лібералізм

Найвідомішими представниками ліберального напряму західноєвро­пейської політичної думки XIX ст. є Б. Констан, А. Токвіль, І. Бен- там, Дж. Мілль та ін. Розглянемо політичні концепції декого з них.

Французький письменник і публіцист Бенжамен Анрі Констан де Ребек (1767-1830) вважається духовним батьком європейського лібералізму. Його політичне вчення викладене в чотиритомній праці «Курс конституційної політики» (1816-1820).

Лейтмотивом політичного вчення Б. Констана є ідея індивідуаль­ної свободи. Він розрізняв політичну та особисту свободу. В анти­чному світі люди знали лише політичну свободу, яка полягала в мо­жливості їхньої безпосередньої участі у здійсненні політичної влади. Особисте життя громадян докладно регламентувалось і контролюва­лось державою. Для нових народів, тобто для народів передових країн тогочасної Західної Європи, вважав Б. Констан, політична сво­бода як можливість безпосередньої участі у здійсненні влади вже не має колишнього значення. Для них свобода — це передусім особис­та, громадянська свобода, яка полягає в певній незалежності індиві­дів від державної влади.

Перехід від політичної свободи давніх народів до особистої, гро­мадянської свободи нових народів Б. Констан пов'язував зі збільшен­ням розмірів держав, у яких голос окремого громадянина вже не має вирішального значення, а також з комерційним духом нових народів, які за відсутності рабства повинні самі працювати й не терплять втру­чання держави у свої справи. Особливо багато уваги він приділяв об­ґрунтуванню свободи совісті, друку і промислової діяльності.

Виходячи з такого розуміння свободи і стосунків громадянина й держави, Б. Констан визнавав прийнятними лише ті форми правління, у яких є гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями він вва­жав громадську думку, зосереджену в парламенті, а також поділ і рів­новагу гілок влади. Політична свобода громадян виявляється в тому, що вони беруть участь у виборах до законодавчого органу, який вхо­дить до системи вищих органів влади і втілює громадську думку.

Виконавча влада здійснюється урядом, міністри якого відповідаль­ні перед парламентом. Віддаючи перевагу конституційній монархії, Б. Констан вважав, що в державі має існувати «нейтральна влада» в особі глави держави. Наділений відповідними повноваженнями мо­нарх бере участь у здійсненні влади всіма її гілками, попереджує кон­флікти між ними, узгоджує їхні дії. Судову владу Б. Констан виокрем­лював як самостійну. Такий поділ влади і взаємодія її різних гілок, на його думку, забезпечують у суспільстві свободу.

Ідею індивідуальної свободи послідовно обстоював співвітчизник Б. Констана Алексіс де Токвіль (1805-1859) — історик, соціолог і політичний діяч. Найвідоміша його праця — «Про демократію в Аме­риці» (1835). У центрі уваги вченого були проблеми демократії. Він розглядав її не лише як певну форму правління, а й як такий суспіль­ний лад, що не знає станового поділу і базується на принципі рівності. Але досягнення рівності, яку мислитель розумів як рівність суспільно­го становища індивідів, ще не означає встановлення свободи. В усі часи люди віддавали перевагу рівності перед свободою, що є загрозою для сучасної демократії, яка можлива лише за умови єдності рівності та свободи. Проблема, отже, полягає в тому, щоб усіляко сприяти до­сягненню єдності, балансу рівності й свободи, створюючи для цього відповідні політико-правові інститути.

Вивчаючи та порівнюючи досвід політичного розвитку Франції і США, А. Токвіль дійшов висновку, що однією з найбільших перешкод для досягнення свободи і, відповідно, демократії, є надмірна централі­зація державної влади, підпорядкування громадян всеосяжному впли­ву державної адміністрації. Політична централізація як зброя в боро­тьбі за рівність і проти привілеїв феодальної аристократії, з'єднуючись з адміністративною централізацією і бюрократизацією, різко посилює владу держави, яка встановлює контроль над усіма сферами суспіль­ного життя і стає душителем свободи. Для встановлення свободи і де­мократії в цілому необхідні представницька форма правління, поділ влади, місцеве самоврядування, забезпечення свободи друку, совісті, незалежності суддів, створення суду присяжних тощо.

Ще однією загрозою демократії він вважав породжуваний рівністю індивідуалізм, який ізолює людей одне від одного, обмежує їх рамками приватного життя і тим самим створює сприятливий ґрунт для деспоти­зму. Противагу згубному розмежуванню людей він вбачав у наданні їм якомога більших реальних можливостей для спільної участі в політич­ному житті. На його думку, тільки в єдності рівність і свобода забезпе­чують демократію і є самодостатніми умовами людського буття.

Поряд з ідеями індивідуальної свободи, недоторканності й благодійної ролі приватної власності, вільної економічної діяльності, незалежності від держави приватного життя індивідів чільне місце в лібералізмі посідає переконання про те, що вчинками індивіда як приватного власника керує тверезий розрахунок на отримання від своїх дій якнайбільшої особистої вигоди. Це переконання найповніше обґрунтування знайшло у вченні англійського філософа та юриста ієремії Бентама (1748-1832), яке діс­тало назву утилітаризм (від лат. utilitas — користь, вигода).

У працях «Фрагменти про владу» (1776), «Принципи законодавст­ва» (1789) та інших І. Бентам виходив із того, що сенс людської діяль­ності становлять отримання задоволення та уникнення страждань, а найвагомішим критерієм оцінки будь-яких явищ є їхня корисність, тобто здатність бути засобом розв'язання якого-небудь завдання. Ме­тою ж розвитку людства є максимізація загальної користі шляхом до­сягнення гармонії індивідуальних і суспільних інтересів. На відміну від більшості представників лібералізму в центрі уваги І. Бентама пе­ребували не ідея індивідуальної свободи, а інтереси й безпека особи. Він вважав, що свобода межує зі свавіллям. Індивід має не сподіватися на буцімто належні йому від природи права і свободи, а дбати про се­бе, своє благополуччя. Лише він сам мусить визначати, у чому поля­гають його інтереси і користь.

Заперечуючи природні права людини, І. Бентам вважав їх анархіч­ними, бо зміст зазначених прав є невизначеним і кожним тлумачиться довільно. Не сприймав він також ідею договірного походження держа­ви, вважаючи її недоведеною тезою. На його думку, держави створю­вались насильством і утверджувалися звичкою. Він визнає реальним правом лише те, яке встановлене державою. Критерієм оцінки цього права є користь, а його метою — найбільше щастя найбільшої кількос­ті людей.

Погляди І. Бентама на найкращу форму правління зазнали певної еволюції. Спершу він підтримував конституційну монархію в Англії і засуджував демократію як «анархію». Та згодом виступив із гострою критикою монархії і перейшов на демократичні позиції. Засуджуючи монархію, спадкову аристократію, особливо Палату лордів як її полі­тичне втілення, мислитель обстоював республіканський устрій держа­ви з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Однак він був проти того, щоб ці гілки існували самі по собі й діяли незалеж­но одна від одної. Законодавча влада, на його думку, повинна здійс­нюватись однопалатним парламентом, який обирається щорічно на основі загального, рівного і таємного голосування. А виконавча влада має здійснюватись посадовими особами, які підпорядковуються зако­нодавчій палаті парламенту, відповідальні перед нею і часто зміню­ються. Ці та інші ідеї І. Бентама справили відчутний вплив на подаль­ший розвиток політичної науки.