марксизм

магниевый скраб beletage

Відкидаючи революційний шлях суспільних перетворень і прагну­чи виступати від імені всього людства, яке нібито в їх особах уперше усвідомило свої великі завдання, соціалісти-утопісти заперечували класовий характер своїх учень. Спираючись на ці вчення, видатні ні­мецькі мислителі Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1895), навпаки, відкрито заявили про свою позицію захисту ін­тересів робітничого класу і послідовно дотримувалися її упродовж усього свого життя. Вони поставили за мету з'ясувати умови і вказати шляхи звільнення трудящих від будь-яких форм експлуатації і соціа­льного гноблення.

Виник марксизм у 40-х рр. XIX ст. Ф. Енгельс зазначав, що соціа­лізм перетворився з утопії в науку завдяки двом великим відкриттям К. Маркса — матеріалістичному розумінню історії і теорії додаткової вартості. Суть матеріалістичного розуміння історії полягає у визнанні первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Суспільне буття — це сукупність матеріальних суспільних процесів, які існують незалежно від волі й свідомості людей, а суспільна свідо­мість є відображенням суспільного буття. У процесі виробництва ма­теріальних благ люди вступають у певні, незалежні від їхньої волі ви­робничі відносини, що становлять матеріальну основу, реальний базис суспільства, на якому вивищується ідеологічна і політична надбудова. Політику, право, державу марксизм, таким чином, вважає вторинними явищами суспільного життя, похідними від його економічного базису. Надбудова є відносно самостійною щодо економічного базису і справ­ляє на нього активний зворотний вплив.

За логікою матеріалістичного розуміння історії корені, першопри­чини політичних та ідеологічних процесів лежать у матеріальному виробництві, передусім у виробничих відносинах, на основі яких воно здійснюється. Суперечність між продуктивними силами і виробничи­ми відносинами є головним рушієм суспільного розвитку, причиною соціальних революцій і переходу від однієї суспільно-економічної фо­рмації до іншої.

Аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва як єдність продукти­вних сил і виробничих відносин, К. Маркс і Ф. Енгельс створили теорію додаткової вартості, згідно з якою додаткова вартість утворюється шля­хом привласнення капіталістами продукту неоплачуваної частини праці найманих робітників. Звідси вони зробили висновок про необхідність непримиренної боротьби робітничого класу проти буржуазії і немину­чість соціалістичної революції як єдиної умови звільнення робітників і всіх трудящих від експлуатації, ліквідації гноблення людини людиною. Так була обґрунтована головна, за оцінкою В. Леніна, ідея марксизму — ідея всесвітньо-історичної ролі робітничого класу (пролетаріату) як могильника капіталізму і творця соціалістичного суспільства.

Ідею класової боротьби, всесвітньо-історичної ролі робітничого класу К. Маркс і Ф. Енгельс всебічно обґрунтували у спільній праці «Маніфест Комуністичної партії» (1848), написаній як політична програма створено­го ними 1847 р. «Союзу комуністів» — першої революційної партії робіт­ничого класу. Автори наголошували, що розвиток боротьби робітничого класу проти буржуазії неминуче приводить до соціалістичної революції, у результаті перемоги якої встановлюється політичне панування робітничо­го класу, яке пізніше К. Маркс назвав «диктатурою пролетаріату».

Учення про державу взагалі й державу диктатури пролетаріату, зокрема, посідає центральне місце в марксизмі. К. Маркс і Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю держава — це знаряддя класового панування, «організація для систематичного насильства одного класу над іншим». Виникла вона внаслідок по­яви приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на класи й існує як знаряддя політичного панування над усім суспі­льством того класу, який панує економічно, тобто володіє основ­ними засобами виробництва. Такою за своєю природою є й держава диктатури пролетаріату, яка приходить на зміну зламаній старій буржуазній державній машині. Її принципова відмінність від бур­жуазної держави полягає в тому, що вона покликана покінчити з поділом суспільства на класи і з державою взагалі. З подоланням класових відмінностей, зникненням класів у майбутньому комуніс­тичному суспільстві поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському самоврядуванню.

Проблеми походження, сутності та історичних перспектив держа­ви всебічно аналізуються Ф. Енгельсом у працях «Походження сім'ї, приватної власності і держави» (1884), «Анти-Дюринг» (1877), «Роз­виток соціалізму від утопії до науки» (1880), К. Марксом — у працях «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р.» (1850), «Вісімнадця­те брюмера Луї Бонапарта» (1852), «Громадянська війна у Франції» (1871) та ін. Критично ставлячись до буржуазної державності у будь- яких її формах, К. Маркс у праці «Громадянська війна у Франції» на противагу їй і як приклад держави диктатури пролетаріату подає Па­ризьку комуну. На його думку, заслуга Комуни полягає в тому, що вона проголосила виборність і змінюваність усіх державних службо­вців, порвала із принципом поділу влади, з'єднавши в одному органі законодавчу і виконавчу владу, і стала зразком не парламентарної, а працюючої корпорації.

Значну увагу К. Маркс і Ф. Енгельс приділяли розробленню прин­ципів організації майбутнього соціалістичного суспільства. Вони ви­ходили з того, що новий суспільний лад ґрунтуватиметься на суспіль­ній власності на засоби виробництва, колективній праці, плановому розвитку виробництва, поступовому подоланні класових відмінностей із досягненням у перспективі соціальної рівності людей, тобто рівності за їхнім становищем у суспільстві.

Послідовним і впливовим марксистом у Росії наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870­1924). Він беззастережно сприйняв усі ідеї марксистського вчення, передусім ідеї класової боротьби, соціалістичної революції та дикта­тури пролетаріату, і розвивав їх стосовно нових історичних умов. Че­рез органічну єдність учень К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна вони дістали спільну назву — «марксизм-ленінізм».

Теоретична і практична діяльність В. Леніна припала на період переростання капіталізму в монополістичну стадію його розвитку. Прискорений розвиток капіталізму в Росії він докладно проаналі­зував у працях «Розвиток капіталізму в Росії» (1899), «Імперіа­лізм, як вища стадія капіталізму» (1916) та ін. У першій із них показано, що у промисловості й сільському господарстві Росії останньої третини XIX ст. швидко розвивався капіталізм, що спричинило зростання чисельності і впливу робітничого класу, масову пролетаризацію селянства і таким чином створювало пе­редумови для революції. У другій праці автор доводив, що капіта­лізм вступив у вищу й останню стадію розвитку, переріс у моно­полістичний капіталізм — імперіалізм. В. Ленін дав характерис­тику основних економічних ознак імперіалізму і зробив висновок, що він є передднем соціалістичної революції.

Важливим для теорії соціалістичної революції був сформульований В. Леніним закон нерівномірності економічного і політичного розвит­ку капіталізму в період імперіалізму, на основі якого у працях «Про лозунг Сполучених Штатів Європи» (1915) і «Воєнна програма проле­тарської революції» (1916) він зробив висновок про можливість пере­моги цієї революції спершу в одній, окремо взятій, країні.

Країною, у якій, за твердженням В. Леніна, визріли об'єктивні й суб'єктивні передумови соціалістичної революції, була Росія. Об'єктивними передумовами революції він вважав революційну ситу­ацію, якій притаманні такі три ознаки: 1) неможливість для панівних класів зберегти в незмінному вигляді своє панування; 2) загострення, вище від звичайного, нужди й бідувань пригноблених класів; 3) значне підвищення в силу зазначених причин активності мас. Суб'єктивний чинник революції — «здатність революційного класу на революційні масові дії» — значною мірою залежить від наявності в робітничого класу власної революційної політичної партії.

Розробленню вчення про політичну партію В. Ленін приділяв пер­шорядну увагу. Він створив учення про так звану партію нового типу. «Нового» — на відміну від більшості соціалістичних партій II Інтер­націоналу, які стали на позиції реформізму. Всебічного розвитку це вчення набуло в таких працях, як «Завдання російських соціал- демократів» (1897), «Що робити?» (1902), «Крок вперед, два кроки назад» (1904) та ін.

Партія, за В. Леніним, — це передовий загін робітничого класу, вища форма його класової організації. Свою діяльність вона спрямовує на підготовку робітничого класу до здійснення революції, завоювання політичної влади. Революційність є основною ознакою партії нового типу. Партія може успішно виконувати свою керівну роль лише за умови, що вона озброєна революційною теорією, забезпечує ідейну та організаційну єдність своїх лав. В. Ленін створив таку партію — Ро­сійську соціал-демократичну робітничу партію (більшовиків) — і ке­рував нею у процесі здійснення соціалістичної революції та в перші роки будівництва соціалізму в Росії.

Дух непримиренної класової боротьби, революційності проймав усю творчість В. Леніна, у тому числі його вчення про державу, яке найповніше викладене у праці «Держава і революція. Вчення марк­сизму про державу і завдання пролетаріату в революції» (1917). Як і К. Маркс та Ф. Енгельс, B. Ленін виходив із того, що політика є похідною від економіки («концентрований вираз економіки»), а держава — це «продукт і вияв непримиренності класових супереч­ностей», знаряддя класового панування. Вона здійснює політику, яка відповідає корінним економічним, політичним та ідеологічним інтересам панівного класу.

Головним питанням будь-якої революції, за В. Леніним, є питан­ня про державну владу. Пролетаріат, який оволодів нею внаслідок перемоги в соціалістичній революції, ламає стару буржуазну держа­вну машину і встановлює свою диктатуру. Диктатура пролетаріату, наголошував він, є владою, яка спирається безпосередньо на насиль­ство і не пов'язана жодними законами. Та вона набагато демократи- чніша, ніж демократизм буржуазної держави, бо насильство здійс­нює не меншість над більшістю (буржуазія над трудящими), а значна більшість — робітники і найбідніші селяни (союз робітничого класу із селянством В. Ленін проголошував вищим принципом диктатури пролетаріату) над незначною меншістю — поваленою буржуазією. «Буржуазну демократію» він вважав «вузькою, урізаною, фальши­вою, лицемірною, раєм для багатих, пасткою й обманом для експлуа­тованих, для бідних». На його думку, у капіталістичному суспільстві демократія є демократією для багатих тому, що вона не забезпечує фактичної рівності експлуататора з експлуатованим, що останній позбавлений матеріальних можливостей практично користуватися свободою слова і зборів, правом брати участь в управлінні державою тощо. У зв'язку із цим він скептично ставився до так званих буржуа­зно-демократичних прав і свобод.

Державною формою диктатури пролетаріату в Росії, за В. Леніним, має бути Республіка Рад. Вона поєднує риси державної і громадської організації, елементи представницької і безпосередньої демократії і покликана сприяти залученню мас до управління державою. У Радах поєднуються законодавча й виконавча функції державної влади — вони одночасно приймають і виконують закони, а також здійснюють контроль. В. Ленін, таким чином, як К. Маркс і Ф. Енгельс, заперечу­вав фундаментальний принцип демократичної організації політичного життя суспільства — принцип поділу державної влади.

Керівною політичною силою в Радах, системі диктатури пролета­ріату в цілому, за В. Леніним, має бути Комуністична партія на чолі із Центральним Комітетом. На практиці це означало підміну диктатури пролетаріату (влади, яка спирається безпосередньо на насильство й не пов'язана жодними законами) диктатурою партії, а в кінцевому підсу­мку — її керівництва. Зрозуміло, що за таких умов не може бути й мо­ви про правову державу, політичний та ідейний плюралізм у суспільс­тві, без якого немає демократії. Органічною складовою політики дер­жави диктатури пролетаріату стає насильство в його крайніх, терорис­тичних формах.

Загальні уявлення В. Леніна про соціалістичне і комуністичне сус­пільство принципово не відрізнялися від відповідних поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса. Щодо конкретних шляхів і методів будівниц­тва соціалізму Ленін неодноразово змінював свою думку.

Очевидно, що марксизм (марксизм-ленінізм) є альтернативою лібералізму. Він заперечує ідеї суспільного договору і природного права як найважливіші теоретичні засади лібералізму, відкидає принципи поділу влади і верховенства права як головні підвалини демократичної організації політичного життя суспільства. Якщо в лібералізмі центральною є ідея індивідуальної свободи, то в марк­сизмі — ідея соціальної рівності. А соціальна рівність та індиві­дуальна свобода, як відомо, є альтернативними явищами суспіль­ного життя. Такі відмінності між лібералізмом і марксизмом зако­номірні, оскільки вони виникли й розвивалися як ідеології різних суспільних класів — буржуазії і пролетаріату, інтереси яких, за марксизмом, є протилежними. Допоки зберігатиметься такий по­діл суспільства на класи, хоч би як їх називали, існуватимуть лі­беральні й комуністичні ідеї.

ЕЛІТИЗМ

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в історії політичної думки склався ще один важливий напрям — елітизм. Теорія еліт виникла під певним впливом марксизму як критична переоцінка досвіду представ­ницького правління й ліберально-демократичних цінностей в умовах подальшої централізації і бюрократизації політичного життя. Однак якщо критичне ставлення марксизму до ліберальної демократії вилилося в його вимогу насильницької революції, то творці теорії еліт дійшли інших висновків.

Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість — еліта. Безпосередніми творцями теорії еліт були італійські соціологи Гаетано Моска (1858-1941) і Вільфредо Парето (1848-1923). Свої погляди на еліту Г. Моска ви­клав у праці «Основи політичної науки» (1896), яка була перекладена англійською мовою й видана під назвою «Панівний клас» (1939). Го­ловна ідея цієї роботи полягає в тому, що в усіх суспільствах існують два класи: політичний клас, який управляє, і клас, яким управляють.

Перший клас завжди становить незначну меншість суспільства. Він здійснює всі політичні функції, монополізує владу й користується пов'язаними з нею привілеями, тоді як другий клас — значно числен­ніший — управляється й регулюється першим.

Влада, стверджував Г. Моска, завжди перебувала й повинна пере­бувати в руках меншості — політичного класу. Коли вона переходить з одних рук в інші, то завжди переходить від однієї меншості до іншої, але ніколи — від меншості до більшості. Учений проаналізував особ­ливості формування політичного класу і його специфічні властивості. Він вважав, що найважливішими з них є здатність цього класу до управління іншими людьми, а також матеріальне, моральне та інтелек­туальне переважання над ними.

Г. Моска виокремив дві тенденції в розвитку політичного класу, який пізніше назвав елітою: аристократичну й демократичну. Перша з них виявляється у прагненні політичного класу стати спадковим якщо не юридично, то фактично — шляхом відтворення на власній основі. Суть другої тенденції полягає в оновленні складу політичного класу за рахунок найбільш здібних до управління, активних представників ни­жчих верств суспільства. Переважання аристократичної тенденції веде до «закриття і кристалізації» політичного класу, його виродження, що призводить до суспільного застою та активізує боротьбу нових соціа­льних сил за здобуття панівних позицій у суспільстві. Переважання демократичної тенденції, навпаки, упереджує дегенерацію панівного класу, робить його здатним до ефективного керівництва суспільством. Найбільш бажаною для суспільства є рівновага між аристократичною і демократичною тенденціями, бо вона забезпечує як наступництво і стабільність у керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва.

Незалежно від Г. Моски і майже в той самий час теорію політич­них еліт розробляв В. Парето. Свої погляди із цього питання він ви­клав головним чином у праці «Трактат із загальної соціології» (1916). В. Парето, як і Г. Моска, виходив із того, що суспільством завжди пра­вила й має правити вибрана, наділена особливими соціальними і пси­хологічними властивостями, меншість — еліта. Її складають індивіди, що вирізняються високими показниками в тій чи іншій сфері діяльнос­ті, посідають найвище місце на шкалі таких соціальних цінностей, як влада, багатство чи знання.

В. Парето поділяє еліту на правлячу і неправлячу (контреліту). Правляча еліта — це всі ті, хто безпосередньо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством. Контреліта — це люди, які наділені характерними для еліти психологічними властивостями, але внаслідок свого соціального статусу і різного роду бар'єрів не мають доступу до управління. Соціальна рівновага потребує по­стійного оновлення складу правлячої еліти шляхом уведення до неї індивідів з елітарними якостями з нижчих верств суспільства і ви­лучення тих, хто таких якостей не має. Однак це не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок особам з неелітарними індивідуальними якостями. У ре­зультаті погіршується якісний склад правлячої еліти, вона виро­джується, що спонукає кількісно зростаючу контреліту до боротьби за владу. Остання скидає правлячу еліту і встановлює власне пану­вання. Так відбувається зміна правлячих еліт, яку В. Парето назвав «законом циркуляції еліт».

На його думку, існують два головні типи еліт, які послідовно змі­нюють один одного: еліта «левів» та еліта «лисів». Першу характери­зують крайній консерватизм, силові методи правління. Друга, навпаки, динамічна, її складають майстри обману й політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується переважанням еліти «левів», а нестабільна, яка вимагає творчо мислячих, енергійних дія­чів, новаторів, — еліти «лисів».

Кожен тип еліти має певні переваги на тому чи іншому етапі суспі­льного розвитку. Та із часом вони перестають відповідати потребам керівництва суспільством. Еліта вироджується й відповідно до закону циркуляції еліт поступається місцем контреліті, яка за допомогою мо­білізованих нею невдоволених мас установлює своє політичне пану­вання. Маси від такої зміни еліт нічого не виграють і залишаються об'єктом панування та експлуатації. Звідси В. Парето робив песиміс­тичні висновки як щодо «масової циркуляції еліти або просто револю­ції», так і стосовно демократії.

Близькими до цих висновків були погляди третього відомого твор­ця класичної теорії політичних еліт — німецького соціолога Роберта Міхельса (1876-1936). Погоджуючись в основному із тлумаченням Г. Москою причин елітарності, він особливо виокремлював організа­ційні структури суспільства, які стимулюють елітарність і вивищують керівну меншість. Учений стверджував, що сама організація суспільс­тва вимагає елітарності й закономірно відтворює її.

У своїй основній праці «До соціології партійності в сучасній демо­кратії» (1911) Р. Міхельс на прикладі німецької соціал-демократії до­водив, що суспільство не може функціонувати без великих організа­цій. Керівництво такими організаціями не можуть здійснювати всі їхні члени, більшість яких є некомпетентними, пасивними й байдужими як до повсякденної діяльності організацій, так і до політики в цілому. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокрем­лення керівної меншості, яка, маючи спеціальну освітньо-професійну підготовку, формулює програми, готує вибори, управляє фінансами тощо. Ця меншість поступово, але неминуче виходить з-під контролю рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику влас­ним інтересам, піклуючись передусім про збереження свого привіле­йованого становища. Так із необхідністю закону, який Р. Міхельс назвав «залізним законом олігархічних тенденцій», в організаціях і суспільстві в цілому виокремлюється керівна меншість — еліта.

Будь-яким, навіть демократичним суспільством, стверджував Р. Міхельс, завжди фактично править олігархічна елітарна група. Демо­кратія як безпосередня влада мас неможлива суто технічно й недоцільна з огляду на некомпетентність мас та їх байдуже ставлення до політики.

Він заперечував закон циркуляції еліт В. Парето, вважаючи, що еліта виступає як єдина згуртована сила, бо різні її групи мають спіль­ний інтерес — збереження свого панівного становища. Хоча між пред­ставниками еліти й точиться неперервна боротьба, для мас вона є при­хованою. А тому потрібно говорити не про поділ еліти на правлячу й неправлячу, а про поділ суспільства на еліту як панівну привілейовану касту і маси як «демократичну декорацію».

Елітистський підхід до вивчення політики на початку XX ст. було доповнено вивченням впливу так званих заінтересованих груп (А. Бентлі) і теорією бюрократії (М. Вебер), а згодом концепціями технократії і мерітократії (Дж. Бернхем, Дж. Гелбрейт, Д. Белл та ін.).

Таким чином, політична думка від її зародження й до становлення науки про політику в нинішньому вигляді пройшла довгий і складний шлях, на якому політичні ідеї виникали й розвивались під визначальним впливом об'єктивних чинників суспільного розвитку, насамперед таких, як соціально-економічні умови життя суспільства, характер взаємовід­носин наявних у ньому класів, його державно-правова система.

Політичні вчення найчастіше є ідеологічним відображенням реаль­них інтересів певних суспільних класів. Двома основними напрямами суспільно-політичної думки, які склалися упродовж декількох століть, є лібералізм із його головною ідеєю індивідуальної свободи і кому­нізм, центральна ідея якого — ідея соціальної рівності. Попри класо­во-апологетичний характер ліберального й комуністичного вчень, че­рез їх боротьбу, взагалі через взаємодію й зіткнення різних за своєю сутністю поглядів і позицій, в історії політичних ідей відбувається процес осягнення об'єктивної природи держави, поглиблення уявлень про свободу, рівність і справедливість, про належний суспільний і державний устрій, права і свободи людини, форми і принципи взаємо­відносин особи і влади тощо. Звернення до політичних концепцій ми­нулого нерідко виявляється дійовим засобом розв'язання складних проблем, які постають перед сучасною наукою про політику.

глава 3