1. ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

У ІХ-Х ст. відбувся процес об'єднання східнослов'янських племен навколо Києва і формування Київської Русі як держави феодального типу. Рубіжною віхою у цьому процесі було прийняття християнства, що сприяло розширенню міжнародних релігійних і політичних зв'язків Київської держави, разом із якими на Русь прийшли здобутки європей­ської цивілізації в галузі філософії, права, історії, культури. Під їхнім впливом активізувалася давньоруська суспільно-політична думка.

Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулю­вання суспільних відносин, стосунки між церквою і державою, про­блеми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізне­них удільних князівств навколо великого князя київського, самостій­ності й незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими держава­ми, передусім із Візантією, та необхідність об'єднання руських земель для збереження держави перед зовнішньою загрозою.

СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ

Найдавнішою працею, що дійшла до нас у письмовому вигляді від часів Київської Русі, є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Він був наближеною до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої церкви в Берестові, якого 1051 p. обрано першим Київським митрополитом руського походження. «Слово про закон і благодать» написано і виголошено ним із нагоди закінчення будівниц­тва собору св. Софії в Києві.

Вихідною проблемою «Слова...» Іларіона є питання про співвід­ношення закону та істини (благодаті). У традиціях релігійної літерату­ри під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною — Новий. Закон Іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює при­мусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істи­ни. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської по­ведінки згідно з волею Божою. Для закону неприйнятним є уявлення про вище благо, він дається Богом людству на ранніх стадіях його роз­витку. Із часом закон змінюється благодаттю, відповідно рабство — свободою. Водночас закон не протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а разом з нею — свободи.

Важливим для Іларіона є також питання богообраності народів. За Старим Заповітом, таким народом є лише іудеї. Іларіон зауважує, що з осягненням людьми істини, після спокутування Христом первородно- го гріха, усі народи, які прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Ті ж, хто залишився в межах закону і не піднявся до осягнення істини, втрачають свою богообраність. Навіть язичники, сприйнявши вчення Христа, кращі за тих іудеїв, які не можуть осягнути істину. Теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними істинної віри була необхідною Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією. Посиленню цієї тези слугує і проведення паралелі між імператором Костянтином і великим київським князем Володими­ром: якщо перший зробив християнство офіційною релігією в Римсь­кій імперії, то другий увів християнство на Русі.

Підтримуючи князя Володимира, Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Вона імпонує йому, бо тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдино­владдя є запорукою територіальної єдності й сили держави. При цьому бажано, щоб влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який задовольняв би певні умови: пам'ятав, що несе відповідальність за підданих перед Богом; здійснював владу на основі закону і справедли­вості, а не сваволі; був милостивим до підданих.