повість временних літ

Важливою пам'яткою політичної думки Київської Русі є літопис «Повість временних літ» монаха Києво-Печерської лаври Нестора, першу редакцію якого датують 1113 р. У написанні літопису автор користувався як історичними джерелами інших європейських країн, так і руськими літописами, що не збереглися до нашого часу. У пода­льшому твір доповнювався матеріалами інших авторів.

У літописі подаються звістки про діяльність руських князів, боро­тьбу із зовнішніми ворогами, народні повстання у Київській Русі. Як і у «Слові про закон і благодать» Іларіона, одним із найважливіших пи­тань політичного характеру в «Повісті...» є проблема рівності Київсь­кої Русі з іншими європейськими державами. Для обґрунтування цієї проблеми автор використовує аргументи, пов'язані з історією похо­дження і розвитку слов'янських племен.

Особлива увага в «Повісті...» приділяється обґрунтуванню закон­ності й необхідності князівської влади. Для посилення ідеї винятково­сті князівської влади наводиться оповідання про закликання варягів. Таке походження влади ставить княжий рід у привілейоване станови­ще щодо основної маси населення і санкціонує передання влади лише всередині княжого роду. Однак на відміну від «Слова...» Іларіона, у якому всіляко обґрунтовується князівське єдиновладдя, автор «Повіс­ті... » подає схему колективного володіння Київською Руссю князівсь­ким родом Рюриковичів. При цьому шляхом включення до тексту біб­лійної легенди про поділ Землі синами Ноя після всесвітнього потопу виправдовується феодальна роздрібненість руської держави.

У «Повісті... » не заперечується ідея єдності руських земель, але роз­глядається вона передусім як духовна, яку забезпечує християнська церк­ва. Що стосується політичної єдності, то вона виявляється в єдності Київ­ської Русі як спільної власності князів-братів, що мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних. Причиною княжих міжусо­биць у «Повісті...» вважається «спокушання» дияволом людей, а тому міжусобні війни та їхні зачинателі є неправедними і гріховними.

РУСЬКА ПРАВДА

Значна увага в Київській Русі приділялась розробленню законодав­чих актів, які регулювали суспільні відносини. Першим писаним сло­в'янською мовою кодексом законів була «Руська правда» Ярослава Мудрого (1019-1054).

Вона складалася із трьох частин: «Правди Ярослава», «Правди Яро- славичів» (1073-1076) і широкої редакції «Руської правди» (початок XII ст.). Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осу­джували злодіїв і вбивць. Головними цілями співжиття проголошува­лись особиста безпека і невід'ємність власності. За насильницькі дії ви­значали особливу плату до казни — штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія. Найтяжчі кари, аж до ви­гнання з рідної землі, встановлювались за крадіжку коней і підпал.

«Руська правда» регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Уведені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі та, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.

ПОВЧАННЯ

Визначною пам'яткою політичної думки Київської Русі є «Повчання» (бл. 1117) Володимира Мономаха (1053-1125) — великого князя коївського, якому вдалось на короткий час зібрати землі Русі разом перед її остаточним розпадом на окремі князівства. «Повчання» напи­сано у формі заповіту-звернення Володимира Мономаха до своїх си­нів. У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на ки­ївському престолі, який він намагається передати своїм синам. В авто­біографічній частині твору подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами. Са­ме це передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часу, майже дослівно наслідуючи своїм текстом Біблію.

Крім моральних настанов, «Повчання» містить також практичні вка­зівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил пове­дінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни. За полі­тичними традиціями слов'янства князь був не тільки правителем і воє­начальником, а й верховним суддею в державі. Саме тому Мономах зве­ртає особливу увагу своїх синів на дотримання ними закону і принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих. Він му­сить дбати про них, особливо про знедолених і беззахисних.

слово о ПОЛКУ ІГОРЕВІМ

В обстановці загострення міжусобної боротьби створювалась видатна писемна пам'ятка Київської Русі — поема «Слово о полку Ігоревім» (1187), де знайшли своє відображення багато актуальних політичних про­блем. По смерті Володимира Мономаха різко посилився процес феода­льної роздрібненості. Князівські династії утверджуються в окремих землях, для яких Київ залишався лише духовним центром. Але й цей авторитет поступово занепадає. Удільні князі, що присвоювали собі титули «великих», воюючи один з одним, дедалі частіше почали залу­чати до внутрішніх чвар озброєні загони сусідів — поляків, литовців, угорців. Та найбільш небезпечними для Русі були степові кочівники — половці, набіги яких ставили під загрозу саме існування держави.

Розповідаючи про локальне явище — похід новгород-сіверського кня­зя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку, — невідомий автор «Слова...» в поетичній формі робить спробу сформулювати ряд уза­гальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Основний політичний зміст «Слова...» зосереджений у так званому золотому слові великого київсь­кого князя Святослава. Звертаючись до бояр і князів, він говорить, що головна провина Ігоря і причина його поразки полягає в тому, що той пі­шов на половців «собі слави шукати», а не захищати інтереси всієї держа­ви. Те саме чинять й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. Автор «Слова... » наголошує, що для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти бачити загальноде­ржавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.

Природний хід розвитку Київської феодальної держави був пору­шений монголо-татарським нашестям, яке призвело до підриву проду­ктивних сил суспільства, значною мірою зруйнувало традиційні полі­тичні інститути. На підвладних територіях монголо-татари вводили жорстку систему адміністрування, базовану на принципах колективної відповідальності та безумовного підкорення. Місцева адміністрація почала виступати як представник влади окупантів. Залишки державно­сті Київської Русі продовжували зберігатися у важкодоступних райо­нах українського Полісся і на крайніх західних землях — у Галицько- Волинському князівстві. Князь Данило Галицький і його наступники докладали значних зусиль для збереження та зміцнення своєї влади, реформуючи державне управління й ведучи боротьбу з монголо-тата- рським впливом.

2. УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИЧНА ДУМКА ЛИТОВСЬКО- ПОЛЬСЬКОЇ І ПОЛЬСЬКО- КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ (XVI-XVIII СТОЛІТТЯ)

Період від середини XIV ст. до Люблінської унії (1569) в історії України був періодом литовсько-білорусько-українського співжиття. З початку цього століття Литва виступає збирачем розрізнених білору­ських і українських земель. Політичний устрій Литовської держави був подібним до Київської. Великі князі Литви на українських землях діяли за принципом: «Старовину не рушити, нового не вводити», сприяючи тим самим реставрації деяких форм державно-політичного устрою Київської Русі та певній автономії земель. Правові відносини тут регулював Литовський статут, складений на основі «Руської прав­ди» Ярослава Мудрого. Українська аристократія інтегрувалася до пра­влячої верхівки, брала активну участь у діяльності великокнязівської влади на рівних правах з етнічними литовцями.

Інша ситуація склалася на тих українських землях, які після падін­ня Галицько-Волинського князівства опинилися під владою Польщі. Нова влада намагалася обмежити права української шляхти, керую­чись релігійними відмінностями і всіляко сприяючи окатоличенню нащадків давніх князівських родів. Замість удільних князівств уводи­лись воєводства як територіально-адміністративні одиниці. Правосла­вній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади.

Люблінська унія політично об'єднала Литву й Польщу в одну фе­деративну державу — Річ Посполиту. З укладенням унії основна час­тина українських земель опинилася під польсько-шляхетським пану­ванням. З унією завершується литовсько-руський період в історії України, який є перехідним між княжою і польсько-козацькою добою.

Приєднання частини українських земель до Польського королівст­ва мало й певні позитивні наслідки. Польща стала своєрідним коридо­ром для проникнення на українські землі культурних впливів Західної Європи та зв'язків цих земель із країнами Заходу. Сотні молодих на­щадків давніх князівських і боярських родів почали здобувати освіту в європейських університетах, використовувати і поширювати набуті знання в Україні.