станіслав оріховський-роксолан

Одним із найвизначніших українських мислителів цього періоду був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566). Народився він у селі Оріховці Перемишлянської округи Руського воєводства. Почат­кову освіту здобув у Перемишлі, продовжував її у кращих університе­тах Європи: Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуансь- кому, Болонському. У 1543 p. повернувся на батьківщину, де вів нау­ково-публіцистичну діяльність. Є автором багатьох праць: «Про целі­бат», «Відступництво Рима», «Напучення польському королю Сигіз- мунду Августу» та ін.

Найвідомішими творами С. Оріховського-Роксолана є дві промови «Про турецьку загрозу», які багаторазово перевидавались у європейських країнах. У них порушувалось актуальне для того часу питання створення коаліції європейських держав для стримування турецької експансії. Гово­рячи про необхідність зміцнення держави перед зовнішньою загрозою, автор називає два найбільші блага, що забезпечують могутність дер­жави та її правителів. Одним з таких благ є щастя, яке дається деякою божественною долею, іншим — розсудливість, що дарується приро­дою. Останнє хоч і поступається першому, однак є набагато більшим з усіх благ, які даються людині. Розсудливість вимагає відповідної ор­ганізації суспільства, за якої завдяки чіткому розподілу обов'язків між різними станами забезпечується гармонія в суспільстві.

Докладніше проблеми організації державної влади С. Оріховський- Роксолан розглядає у праці «Напучення польському королю Сигізмунду Августу» (1543). Праця, написана у формі звернення підданого до свого правителя, складається із двох книг. У першій із них ідеться про ті ви­моги, яким має відповідати особа короля, а саме: прагнення до правди і справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою.

Головним завданням короля є захист Вітчизни, тому більшість часу він має проводити не у столиці, а разом із військом на кордонах держави. Здобути прихильність підданих король може завдяки справедливому ставленню до них і піклуванню про державну власність.

Особливу увагу мислитель приділяє проблемі формування королівсь­кого оточення. Король має обирати собі у спільники найкращих із грома­дян і за допомоги їхнього авторитету і порад оберігати державу в мирний і воєнний час. Добирати цих найкращих треба з мужів знатних і народже­них славними батьками, бо вони мають відповідальність за честь свого роду і певний авторитет. Водночас королю слід пам'ятати, що справжній авторитет є нагородою не за знатність роду, а за славу і доблесть; крім походження, значну роль відіграють й особисті якості.

У другій книзі «Напучення...» автор дає Сигізмунду-Августу низку конкретних порад щодо тих його дій, які забезпечуватимуть міцність держави й добробут підданих. Насамперед король має дбати про влас­ний авторитет, зокрема переконувати підданих, що він мудріший, справедливіший, сильніший і кращий за них. Мудрість короля виявля­ється в тому, кого він обирає собі в порадники. Найкращих порадників у давнину називали філософами, бо вони давали правителям знання, які потрібні були їм в управлінні державою. Щоб мудреців у державі було більше, серед основних завдань короля є підтримка та розвиток освіти і науки.

Праці С. Оріховського-Роксолана свідчать про його знайомство з ан­тичною філософією, ідеями суспільного договору, природного права та іншими надбаннями суспільно-політичної думки епохи Відродження. Щодо актуальної для того часу проблеми співвідношення церкви й дер­жави він виявив непослідовність: спершу активно захищав Реформацію в Польщі, доводив, що верховним суб'єктом влади в державі повинен бути король, церква ж має опікуватися лише духовними питаннями. Пізніше він зайняв компромісну позицію: визнавав за церквою право брати участь в управлінні державою, а в кінці свого життя захищав зверхність церков­ної (папської) влади над світською — королівською.

Після об'єднання внаслідок Люблінської унії 1569 р. Польщі та Литви в єдину державу більшість українських земель перейшла до складу її польської частини. Польська адміністрація поширила на ці землі політику ополячення місцевої аристократії. Православним забо­ронялося обіймати відповідальні посади на державній службі, їх при­мушували приймати католицизм. Деякі представники аристократії та православного духовенства пішли на укладення 1596 р. Брестської унії з римським папою, за якою визнавали його верховенство в обмін на збереження традиційних обрядів і церковної автономії. Однак біль­шість населення України сприйняла Брестську унію як спробу перехо­ду в католицизм і засіб ополячення. Серед православних розгорнулася бурхлива дискусія з релігійних питань, які за своєю суттю мали полі­тичний характер. Ця дискусія знайшла своє відображення в так званій полемічній літературі, найвідомішими представниками якої були X. Філалет та І. Вишенський.