становлення козацько- гетьманської держави

Протестуючи проти окатоличення, ополячення та феодального гноб­лення українського народу, полемісти в опосередкованій формі відсто­ювали незалежність і свободу. На відміну від цього пасивного спротиву на захист права України на незалежність активно виступило козацтво. Соціальною основою виникнення козацького руху був протест україн­ського трудового люду проти жорстокого феодально-кріпосницького гноблення як польською шляхтою, так і «своїми» панами. Волелюбні українці з Галичини, Волині, Поділля та інших земель переселялися на незаймані або малонаселені землі Наддніпрянщини, насамперед Ліво­бережжя. Кількість утікачів особливо зросла в XVI-XVII ст. У цей період український народ практично втратив стару політичну еліту, нащадки давньокиївських князівських родів ставали завзятішими при­хильниками єдиної Польщі, ніж багато хто з польських аристократів. Козацтво змогло не лише захистити український народ від цілковитої асиміляції, а й створити в ході національно-визвольної війни власну систему організації державної влади.

Прагнення українського народу до звільнення від польсько- шляхетського гніту знайшло своє відображення в його національно- визвольній боротьбі. Наприкінці XVI ст. Україною прокотилася хвиля антишляхетських, антифеодальних селянсько-козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка. Гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич Сагайдачний домігся визнан­ня польським урядом автономії українських земель у складі Речі По­сполитої. Автономія, зокрема, передбачала: ліквідацію посади старшо­го над козаками від польського уряду; визнання влади обраного на козацькій раді гетьмана над всією Україною; скасування рішень поль­ського сейму щодо обмежень козацьких прав і вольностей; свободу віросповідання населення України.

Гетьман Богдан Хмельницький продовжив справу Сагайдачно­го. Він очолив визвольну війну українського народу проти польсь­кої шляхти 1648—1654 pp., результатом якої стало утворення коза­цько-гетьманської держави. Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як «Статті про устрій Війська Запорозького», Зборівський договір 1649 p., універсали та офіційні листи Б. Хмельницького. Особливо важливе значення для станов­лення незалежної української держави мав Зборівський договір, укладений Б. Хмельницьким із польським королем Яном Казими­ром. Договір утвердив автономію (владу гетьмана) Правобережної України у складі Речі Посполитої. Унаслідок укладення договору інші європейські держави визнали Україну як окреме державне утворення з власною територією, органами державної влади, війсь­ком, судом, вірою, мовою тощо.

Існування козацько-гетьманської держави як самостійної і неза­лежної було нетривалим. Ще в ході визвольної війни у Б. Хмельни­цького та частини його оточення утвердилася думка, що власними силами, без сторонньої допомоги Україна не зможе захиститися від ворожих нападів і зберегти свою незалежність. Тривала війна з Польщею, численні напади Османської імперії спонукали україн­ську гетьманську верхівку звернутися по допомогу до Росії. Великі надії при цьому покладалися на спільне походження, єдину віру, близькість мов, культури та історичної долі українського і російсь­кого народів. У 1654 p. між Україною і Росією було укладено уго­ду, за якою Україна ввійшла до складу Росії на правах широкої ав­тономії, а в результаті фактично втратила свою незалежність. Після укладення цієї угоди доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і Росії. Тогочасна українська політична думка відображала особливості цих відносин та політичний устрій козацько-гетьманської держави. Особливо виразно це вдалося зро­бити П. Орлику.

ПИЛИП ОРЛИК

Пилип Орлик (1672-1742) був генеральним писарем гетьмана України Івана Мазепи — другою за посадою особою в державі. Поразка Карла XII та І. Мазепи під Полтавою, переслідування соратників остан­нього змусили П. Орлика емігрувати, він жив у різних європейських країнах. По смерті І. Мазепи (1709) П. Орлик 5 квітня 1710 р. (за ста­рим стилем) у м. Бендерах був обраний козацькою радою гетьманом України. Він неодноразово робив спроби за допомогою союзників до­могтися незалежності України. Фактичним гетьманом України тоді був ставленик Петра І І. Скоропадський, який своєю діяльністю сприяв знищенню гетьманату як політичного інституту. Найвідомішим полі- тико-правовим документом часів гетьманування П. Орлика є договір між ним і старшиною та запорозькими козаками «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького», укладений у день об­рання П. Орлика гетьманом на козацькій раді в Бендерах. Розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, цей договір відомий як «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерська Конституція».

Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подано історію українського козацтва від попередників київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмельницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобі­гання деспотизму правителів.

Основна частина конституції містить 16 статей, у яких ідеться про державний устрій України як козацької держави. Зміст статей полягає в тому, що в Україні відновлюються права православної церкви, яка повер­тається під юрисдикцію константинопольського патріарха; відновлюють­ся і проголошуються недоторканними давні кордони козацької держави; відновлюються давні права Запорозької Січі, їй повертаються землі й має­тності, відібрані царськими указами, а побудовані Росією на її території фортеці мають бути знесені; усі поточні державні справи вирішує гетьман спільно з радою генеральної старшини; основоположні питання держав­ного життя вирішує генеральна рада, яка складається з гетьмана, генера­льної старшини, цивільних полковників і козаків (по одному від кожного полку) і збирається тричі на рік — на Різдво, Великдень і Покрову; дер­жавні службовці повинні обов'язково складати присягу на вірність Бать­ківщині й гетьману; старшина і рада мають право виступати проти геть­мана, якщо він порушує закони; справи про кривду і провини генеральної старшини розглядаються генеральним судом, який не підпорядковується гетьману; генеральна старшина звітує перед гетьманом про свою роботу; державний скарб відокремлюється від гетьманського і передається в управління генерального підскарбія; на утримання гетьмана признача­ються окремі землі; полковники, сотники та інші посадові особи обира­ються вільними голосами і затверджуються гетьманом; гетьман має конт­ролювати розумність податків і повинностей, від яких звільняються коза­цькі вдови, сироти та їхні господарства; проводиться ревізія державних земель, якими користується старшина, відновлюється законність у корис­туванні суспільним надбанням і встановлюється рівність у виконанні державних обов'язків.

Конституція П. Орлика не набула чинності, вона залишилася лише проектом політико-правового документа. Тому некоректно вважати її «першою українською конституцією», «першою у світі демократичною конституцією», подавати як попередника прийнятої 1787 р. Конституції США — першого в історії чинного основного закону держави. Конститу­ція П. Орлика має велике значення як свідчення того, що українська полі- тико-правова думка розвивалася в руслі передових західноєвропейських політичних традицій. Вона містить чимало демократичних і прогресивних ідей: обмеження влади гетьмана, представницьке правління, поділ держа­вної влади, закріплення прав і свобод особи, справедливість у розподілі суспільних благ, підтримка соціально незахищених верств населення то­що. Та найбільше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обґрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави.

Ще одним документом, у якому обґрунтовується ідея незалежної української держави, є звернення П. Орлика до урядів європейських держав під назвою «Вивід прав України». За визначенням автора, мета звернення полягає в тому, щоб показати, що Україна є вільним князів­ством, у якому суспільні стани обирали гетьманів за власною волею. Для обґрунтування цієї тези автор наводить декілька історичних аргу­ментів. Найпереконливішим із них, незаперечним доказом суверенно­сті України є сам факт укладення Б. Хмельницьким договору з Росією, де Україна виступила як самостійна держава.

П. Орлик наголошує, що Б. Хмельницький визволив козацьку Україну, утворив із неї незалежне князівство і вдовольнився титулом гетьмана. По його смерті князів-гетьманів обирали суспільні стани. Б. Хмельницький уклав із царем Олексієм Михайловичем союзний договір, однак він був порушений російською стороною. За часів геть­манства Івана Брюховецького Україну було примушено зректися суве­ренітету. Однак гетьман не міг дарувати те, що належало суспільним станам. Позбавлення України суверенітету є порушенням безперечно­го права її станів на незалежність. Отже, робить висновок П. Орлик, договір із Росією втратив силу, і «козаки мають за собою право люд­ське й природне, один із головних принципів якого є: Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх ста­родавніх прав, коли матиме на це слушний час».

Значний внесок у розвиток вчення про державу та її взаємовідно­сини із церквою зробили діячі Києво-Могилянської академії — першо­го вищого навчального закладу в Україні. Багато вихованців академії обіймали важливі посади як у гетьманській адміністрації, так і на цар­ській службі, де вони нерідко ставали запеклими прихильниками са­модержавства. Одними з найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії були викладачі С. Яворський і Ф. Прокопович.