феофан прокопович

Одним із найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії був Феофан Прокопович (1681-1736). Спершу навчався в академії, а по­тім за кордоном — у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р. викладав у Києво- Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. У 1716 р. за викли­ком Петра І виїхав до Петербурга і фактично очолив російську право­славну церкву, ставши однією з найбільш наближених до царя осіб.

Ф. Прокопович був одним із найосвіченіших політичних і церков­них діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним із досягнен­нями світової політичної думки. Є автором багатьох політико- теоретичних трактатів, зокрема «Правда волі монаршої», «Слово про владу і честь царську» (1718), «Духовний регламент» (1720). Найваго­мішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.

У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив із того, що існують три основні форми державного правління: демократія, аристо­кратія і монархія. Найкращою з них, на його думку, є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільно­го договору, мислитель доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є тво­рення добра, до чого її спонукає совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.

Державна влада виникає внаслідок передання народом монарху шляхом договору своєї волі. А сама народна воля випливає з волі Бога. Ф. Прокопович, як і Т. Гоббс, вважав, що, віддавши свою волю монар­ху, народ назад її забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Усяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсолютистського характеру.

Верховна влада у своїй діяльності повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрі­шній порядок, правосуддя, освіту тощо. Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі його дії, спрямовані на загальнонарод­ну користь, виправдовуються. Тим самим Ф. Прокопович виправдову­вав реформи Петра І, сприяв подоланню опору боярських і церковних кіл цим реформам. Щоправда, під «загальнонародною користю» він розумів інтереси дворянства, чиновників, купців і промисловців, ігно­руючи інтереси простих людей.

На підтримку Петра І, обґрунтування освіченого абсолютизму було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Він, на відміну від С. Яворського, обґрунтовував ідею підпорядкування духовної влади світській, церкви — державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Ідеалом Ф. Прокоповича була сильна ро­сійська держава, на чолі якої стояв би самодержець — освічений мо­нарх, «філософ на троні», що дбає про інтереси народу. Освіту й роз­виток наук він розглядав як основу історичного прогресу, джерело сили держави й добробуту народу.

Таким чином, у політичній думці України XVI-XVIII ст. поширюва­лися популярні в ті часи в Західній Європі ідеї суспільного договору, при­родного права, конституціоналізму, що застосовувалися до умов України, Росії в цілому, результатом чого стало, зокрема, вчення про освічений абсолютизм, поширюване діячами Києво-Могилянської академії.